Визволення. Роман мілин

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

Частина перша

Людина й бриг

Низькі береги, що піняться й шумують навколо тисяч великих і малих островів Малайського Архіпелагу, віками були ареною великих подій. Ця країна ще й тепер не втратила всієї таємничості й романтики свого минулого. Здобуваючи її, чотири нації виявили властиві їм вади та достойності. Однак народ цих островів, що мужньо бився з іспанцями, португальцями, голландцями й англійцями аж ніяк не змінився після неминучої поразки. Він зберіг до цього часу любов до волі, відданість своїм ватажкам, послідовність у приязні й зненависті, всі свої добрі й хибні властивості. Його батьківщину, землю й воду (бо море так само було його батьківщиною, як і земля численних островів) захопила європейська раса, опираючись на велику силу меча та кропила. Незабаром цивілізація знищить навіть сліди тих кривавих змагань. Звитяжні білі мандрівники, що співчували тубільцям, не лишили по собі нащадків, бо світові ідеали змінювалися надто швидко. Все ж і цього століття вони мали багатьох наслідувачів. Навіть тепер ми бачили одного з них – сміливого мандрівника, відданого своїм пориванням, людину високого розуму й чистого серця, що заклав підвалини багатої держави на ідеях рівності й справедливості. По-лицарському визнавши вимоги переможених, він сам був безкорисливий лицар щастя. Нагородою за його високі поривання є та шаноба, з якою чужий народ береже спогади про нього. За життя його не розуміли й ганьбили, але слава вчинків виправдала чистоту його намірів. Тепер він належить історії. Крім нього було багато незнаних лицарів щастя. Вони не мали його походження, становища й розуму, а тільки симпатію до цих людей, лісів і морів. Не можна сказати, що цих звитяжців забуто, адже їх ніхто й не знав. Розпорошені по численних островах Архіпелагу, вони інколи виступали з темряви, але тільки для того, щоб бути засудженими як правопорушники. Їх життя й боротьба прикрасили романтизмом таємничу країну мілин і лісистих островів, що лежить далеко на Сході серед двох глибоких океанів.

З рівної блакиті мілкого моря підіймає Карімата високі, неродючі, сіро-жовті верховини своїх скелястих гір. Кряж Суруту, зігнутий, наче спина могутнього велетня, відмежовується із заходу вузькою смугою води. А на схід розташувалася група дрібних островів, стертих, невиразних, із неясними обрисами, що ніби тануть у скупчених тінях. Ніч, насуваючись зі сходу, помалу глитала землю й море, землю – нерівну, пошматовану й гористу; море – з легеньким блиском і безмежною рівниною, що так і вабить до мандрівок і шукань.

Вітру не було. Невеликий бриг[1], що стояв за кілька миль на північний захід від Карімати, ледве на півмилі зсунувся зі свого місця. Була зовсім тиха вода, мертвий, рівний штиль, спокій мертвого моря й мертвої атмосфери. Ніщо не ворушилося на землі, на воді та в непорушній блакиті неба.

На цій тихій воді протоки стояв спокійний і рівний бриг, ніби щільно скутий, кіль до кіля, зі своєю власною тінню, що відбивалась у безмежному дзеркалі моря. А навколо – дрібні острівки мовчки дивилися на цей подвоєний корабель, що ніби назавжди прикипів серед них, – безнадійний бранець штилю, безсилий в’язень мілкої води. В полудень дмухнув легкий, вередливий вітерець. Прова[2] помалу повернулася на захід, і кінець рівної й тонкої стрілки[3] показав на захід. Ззаду, біля стернового колеса, стояв малаєць. Твердо впираючись босими коричневими ногами, він тримав колесо під прямим кутом і міцно стискав його, наче корабель тікав від шторму. Стерничий стояв нерухомо, ніби скам’янілий, готовий одразу ж повернути колесо, як тільки доля дозволить бригу взяти справжній хід у цьому олійному морі.

Другий чоловік, що стояв на палубі брига, – очевидячки помічник капітана, – був білий: низький, присадкуватий, із сивуватими вусами й голеним обличчям, червоним від пекучого сонця й солоного морського вітру. Скинувши легку куртку, він лишився тільки в білих штанах і тонкій бавовняній сорочці. Його складені на грудях дужі руки скидалися на два товстих шматки сирої яловичини. Взутий був на босоніж у солом’яні сандалії, а голову його захищав величезний корбовий бриль; колись білий, а тепер дуже чорний, він надавав цій людині чудернацького вигляду живого гриба. Чоловік перехилився через бильця й стояв нерухомо, спокійно втупивши очі в тінь брига на тихій воді; бачив там свою схилену голову й плечі; довго дивився, ніби зацікавлений своїм власним обличчям, лаючи мертвий штиль, що впав на корабель, як тягар, величезний і пекучий.

Потім, глибоко зітхнувши, підійшов, лаючись, до нактоуза[4]; сумно спинився перед ним. З-під одхиленої шибки ілюмінатора почулося щебетання канарки, яке, здавалося, було йому приємним. Він прислухався, ледве посміхнувся і пробурмотівши: «Дік, бідненький Дік», знову пірнув у мертву безмовність світу. Очі самі заплющилися, голова низько схилилась над гарячим мідним верхом нактоуза. Раптом він випростався й крикнув хрипким голосом:

– Ти що заснув? Поверни стерно! Дай хід назад!

Малаєць без найменшого руху в обличчі й позі, наче був він неживий, швидко закрутив колесо, перебираючи шпиці руками, а коли воно скреготячи спинилося, схопив його знову й міцно тримав. Трохи згодом він помалу повернув голову і, глянувши через плече на море, глухо промовив:

– Вітер нема – хід нема.

– Вітер нема, вітер нема – ти тільки це й знаєш, – промовив червонолиций моряк. – Бери помалу, Алі, – звернувся він поблажливо, – бери помалу, тоді стерно ляже як слід. Зрозумів?

Матрос, здавалося, нічого не розумів і не чув. Білий подивився на малайця, оглянув обрій навколо й коротко наказав:

– Дай стерно назад. Ти що, не чуєш, що вітер ззаду? Ну, просто пень.

Малаєць недбайливо повернув колесо, і червонолиций рушив далі, щось бурмочучи до себе. Раптом із відчиненого люка почувся вигук:

– Гей, хто там на палубі? – Він зразу спинився, і вираз його обличчя змінився на уважний.

– Єсть, – мовив він, нахиляючись до отвору.

– Що там скоїлось? – спитав знизу низький голос.

Червонолиций сказав здивованим тоном:

– Сер?..

– Чого стерно човгає сюди й туди. Для чого ж ви там, Шоу? Який вітер?

– Єсть, – сказав Шоу знову й схилив голову в отвір каюти. – Мені здалося, що подув вітер, але тепер він зник. Ані руш.

Він підвів голову і ще з хвилину постояв біля люка, але почув тільки кволе щебетання канарки, що дзюрчало через похилені червоні квіти герані, які росли в горщечках за шибками. Шоу ступив кроків зо два, але знову почув знизу вигук:

– Гей, Шоу! Ви ще там?

– Єсть, капітане Лінгард, – відповів він, обертаючись назад.

– Чи однесло нас хоч трохи після полудня?

– Анітрохи, сер, анітрохи. Краще вже стояти на якорі.

– Завжди воно так, – мовив незримий Лінгард.

Тон його голосу змінювався з рухом по каюті й нараз задзвенів зовсім чітко, коли голова його висунулась над входом у каюту.

– Завжди воно так! Течії нема, доки не смеркне, а потім і не побачиш, на яке проклятуще місце зносить тебе. Тоді й вітер підіймається. Штилю, одначе, більше не буде.

Шоу злегка знизав плечима. А стерновий малаєць підійшов до скляного люка, подивився, котра година, і вдарив двічі в невеличкий дзвін на кормі.

Зразу ж на головній палубі почувся пронизливий свист і, модулюючи, помалу стих. Господар брига вийшов із каюти на палубу, подивився вгору на мертві реї та якийсь час помалу оглядав обрій навколо.

Лінгарду було років тридцять п’ять. Стрункий і гнучкий, він рухався вільно, як людина, що звикла ходити рівнинами й пагорками, а не балансувати по палубі маленького корабля, що його хитало або підкидало напрочуд примхливе море.

Одягнений він був у сіру фланелеву сорочку й білі штани, підперезані синім шовковим пасом, що міцно облягав його тонкий стан. Лінгард вийшов без бриля, – тільки на хвилину, та, побачивши на кормі тінь від грот-марселю[5], зостався на палубі. На його гарній голові кучерявилося світло-каштанове волосся. Підстрижена борідка яскраво виблискувала проти сонця, і кожна волосинка в ній здавалася хвилястим золотим дротиком. У нього були пишні вуса, короткий, рівний ніс, трохи тупий на кінчику, і від самих очей по вилицях розливався рум’янець. Очі надавали обличчю допитливого виразу. Брови, темніші за волосся, були окреслені рівними лініями під широким і гладеньким лобом, багато білішим, ніж засмалене обличчя. Яскраві сірі очі променіли червоним відблиском, що надавало пильного виразу його суворому поглядові.

Цей чоловік, колись добре знаний, а тепер зовсім забутий серед чарівних, суворих берегів цього мілкого моря, мав серед своїх товаришів прізвисько Червоноокий Том. Він міг пишатися своєю долею, а не розважністю. Пишався своїм бригом, прудким судном, яке вважалось найшвидшим у цій країні.

А бриг цей був його щастям на золотих пісках Вікторії: велика радість його юнацтва, досконалий мандрівний дім, що забезпечував незалежність, любов і турботи. Він іноді чув, як говорили, що Том Лінгард нічим у світі так не цікавиться, як своїм бригом, і, усміхаючись, сам погоджувався, що справді нічим живим так не милується, як своїм судном.

Для Лінгарда бриг був так само сповнений життя, як і величезний навколишній світ. Він відчував подих корабля в кожному рухові, в кожному коливанні, в кожному нахилі рівних щогл. Для нього бриг був завжди милий, як давнє кохання; бажаний, як незнана жінка; чулий, як мати; вірний, як улюблена дочка.

Годинами стояв Лінгард біля поруччя й слухав – слухав у мрійній тиші ласкаве шепотіння моря, що хвилювалося за чорними бортами судна. Де вітав цей син рибака з Девонських берегів у такі моменти замисленої самотності? Він же, як і більшість із його класу, не відчував витончених звуків і був сліпий до таємних проявів світу; та був готовий до всього, яке б страшне, жахливе чи загрозливе воно не було. А проте був беззахисний, як дитина, перед темними поривами свого власного серця. Тому важко сказати, які думки опановували його, коли він затоплювався у мрійних настроях.

Безперечно, як і в більшості з нас, часом прокидався ліризм у його серці, і тоді линув він у прекрасні країни, далекі й небезпечні. Та він не зважав на ці марні мандрівки, на ці надземні інтереси й турботи. Проте після таких хвилин на його щоденному житті лишався теплий спокійний відблиск, який пом’якшував його сувору натуру і ще тісніше зв’язував його з бригом.

Він знав, що його маленький корабель міг дати йому щось таке, чого ніхто на світі не дав би; щось особливе, його власне. Зв’язок цієї людини з кісток і м’язів зі слухняною річчю з дерева й заліза нагадував велике кохання. Бриг мав усі властивості чогось живого: швидкий, слухняний, терпеливий, вірний, гарний, здатний робити й терпіти – мав усе, крім життя. Людина надихала життям цю річ, що здавалася їй найдосконалішою з усіх речей такого роду. Воля капітана була її волею, його думка – її імпульсом, його подих – подихом її існування, хоч він відчував усе це якось невиразно, не перетворюючи свої почуття в німі формули думки. Для нього бриг був дорогий і єдиний в усьому світі. Бриг у триста чотирнадцять тонн вантажу – це ж ціле королівство!

Ось тепер без бриля вийшов він рівною ходою на палубу свого королівства. Ходив із незалежним виглядом, розмахуючи руками, як людина, що вирушила на п’ятнадцятимильну прогулянку в широкий степ; проте на дванадцятому кроці він мусив круто повернутись і йти назад до гакаборта[6].

Шоу, засунувши руки за пасок, спершись ліктями на поруччя, здавалось, уважно вдивлявся в палубу. Справді ж, він бачив перед собою маленький будиночок із садочком, непомітний, у заплутаних вулицях східної прибережної частини Лондона. Його трохи непокоїло, що він ще й досі не познайомився (так, досі!) зі своїм сином, якому тепер минуло вже вісімнадцять місяців. Тому й линув він тепер думкою в похмуру атмосферу свого дому. Та недовго мріяв, за хвилину знову перенісся на бриг, «на місце», як він сам висловлювався. Шоу пишався, що завжди був «на місці».

Поводився він із матросами грубо й гаркав, розмовляючи з ними. До своїх капітанів завжди ставився з повагою й стримано (так він думав), а насправді вороже, бо, здавалося йому, мало хто з них був «на місці». В Лінгарда він недавно. Капітан підхопив його на мадраському рейді з англійського корабля, що його він мусив покинути після сварки з хазяїном. Шоу хвалив Лінгарда, хоч і казав, що той, як і всі інші люди, мав багато дурниць у голові, тобто бачив усе «догори дриґом».

Шоу був чоловік, яких багато: звичайнісінький для всіх, крім самого себе, вартий тільки як старший помічник і як єдина, крім капітана, біла людина на судні. Він уважав себе вищим за матросів-малайців і поводився з ними з чванькуватою ласкавістю, хоч і думав, що в скрутну хвилину ці хлопці напевне будуть не «на місці».

Шоу швидко, як тільки можна в думках, повернувся зі своєї уявної мандрівки додому. Він одхилився від поруччя й, пройшовши вперед, спинився на кормі, оглядаючи лівий борт. Лінгард став на своєму боці, неуважно дивлячись перед себе. На шкафуті[7], межи багрів, прив’язаних по обидва боки ґратчастого люка, він побачив купку людей. Вони сиділи накарячках, навколо дерев’яної миски з верхом накладеної рижом. Темнолиці, ніжноокі, мовчазні люди дружно уминали страву, але пристойно й стримано.

Тільки один чи два носили саронги[8], інші ж, наслідуючи принаймні на морі, негідному звичаєві європейців, носили штани. Двоє сиділи на баграх. Один – схожий на дитину, зі світло-жовтим обличчям, з чудною посмішкою на вустах, з пучками рівного волосся, пофарбованого під колір червоного дерева. Це був тиндал екіпажу – щось на зразок помічника боцмана, або серанга. Другий, що сидів поруч нього на багрі, був майже чорний. Його зморщене обличчя мало комічно-лютий вираз, що, здебільшого, характеризує людей із південно-західного побережжя Суматри.

Це був касаб, або комірничий – посада почесна й легка. Він один з усього екіпажу, що вечеряв, помітив на палубі свого господаря, відразу ж пробурмотів щось тиндалеві, який раптом збив свого старого бриля набакир, що надало йому зовсім безглуздого вигляду. Інші теж почули, але не перестали їсти, а ще швидше замиготіли своїми сухорлявими руками.

Сонце стояло не вище як один градус над обрієм. Від розпеченої поверхні води почав підійматися легкий туман, прозорий, ледве помітний, проте й від цього сонце змінилося на розпечений червоний диск, прямовисний і гарячий, що швидко котився по опуклій поверхні блискотливого моря. І от він упав за обрій, безмежна просторінь води несподівано стала похмура, грізна й глибока.

Сонна вода на мить затримала сонце на заході; від нього до непорушного брига простяглася на гладенькій і темній поверхні смуга світла, рівна, блискотлива, яскрава й проста; шлях золота, пурпуру й кармазину, сліпучий і жахливий, він, здавалося, простягся од землі аж на небо, до самої брами почесної смерті; та він слабшав помалу: море перемагало світло. Нарешті зостався від сонця тільки слід, наче велика тихоплинна іскра на воді. Вона затрималась і несподівано щезла, немов прибита зрадницькою рукою.

– Зайшло! – промовив Лінград, що пильно стежив, але пропустив останній момент. – Зайшло! Гляньте-но, Шоу, на годинник у каюті!

– Гадаю, сер, він майже точний. Три хвилини на сьому. Стерничий голосно вибив чотири склянки. Тоді другий босий матрос пройшов на корму, щоб стати до стерна, а серанг брига зійшов по сходах і заступив на палубі Шоу. Підійшовши до компаса, серанг мовчки спинився.

– Серанг, якщо буде вітер, тримати на південний схід! – виразно наказав Шоу.

– Єсть, південний схід! – поважно відказав літній малаєць.

– Коли бриг візьме хід, доповіси мені, – встряв Лінгард.

– Добре, туане, – відповів серанг, швидко глянувши на небо. – Вітер буде, – додав він стиха.

– Я теж гадаю, – сказав Лінгард.

Тіні швидко оточували бриг. Мулат, вистромивши голову з каюти, гукнув: – Готове, сер!

– Ходім, з’їмо що-небудь, Шоу, – сказав Лінгард. – Зачекайте! Спершу роздивіться навколо, а потім підете униз, бо коли ми знову вийдемо, вже стемніє.

– Гаразд, сер, – мовив Шоу, беручи довгу підзорну трубу й прикладаючи її до очей. – Пресвята штука! – бубонів він, направляючи й прилаштовуючи трубу. – Я ніколи й ніяк не потраплю… Та ось таки попав!

Він повернувся на підборах, тримаючи трубу на лінії обрію. Потім склав інструмент і рішуче промовив:

– Нічого не видно, сер!

Шоу спустився вниз слідом за капітаном, весело потираючи руки. Якийсь час на кормі було тихо. Потім стерничий мляво спитав: – Мелім[9] сказав, що на воді нічого нема?

– Так, – пробурмотів серанг, не озираючись на нього.

– Між островами був човен, – мовив стерничий дуже тихо.

Серанг, розкарячивши ноги і заклавши за спину руки, мов скам’янілий, стояв, випроставшись біля компаса. Його обличчя, тепер уже ледве видне, було таке ж байдуже, як дверцята сейфа.

– Ось послухай-но, – лагідно напосідав стерничий.

Проте поважна людина навіть оком не моргнула. Тоді стерничий нахилився від ґратчастого колеса:

– Я бачив човен, – прошепотів він із лагідною впертістю коханця, що просить ласки. – Я бачив човен, хаджі[10] Вазуб.

Серанг двічі ходив на прощу, тому він не був байдужий до свого законного титулу й понуро всміхнувся.

– Ти бачив дерево, що пливло, Салі, – сказав він іронічно.

– Я звусь Салі, тому очі мої найкращі, як ота чаклунська мідяна штука, що розсувається, – відказав стерничий. – То таки човен, і ті, що в ньому, могли бачити проти вечірньої заграви корабель, якщо вони не сліпі. Я бачив його. А ти бачив його, хаджі Вазуб?

– Хіба ж я гладкий білий, чи що? – накинувся на нього серанг. – Я був моряком, Салі, раніше, ніж ти народився! Ми маємо наказ мовчати й дивитися тільки на стерно, щоб із кораблем не сталося пригоди.

Сказавши це, серанг знову застиг у задумі. Його очі невпинно блукали від освітленої мапи до темних вітрил брига, а тіло було нерухоме, наче вирізьблене з дерева й прибите до палуби. Так стояв на капітанській вахті хаджі Вазуб, серанг брига «Блискавка», невтомний і невсипущий раб свого обов’язку.

Через пів години після заходу сонця ніч зовсім оповила землю й небо. Острови розтанули в темряві. А на рівній воді протоки маленький бриг наче розлігся й міцно спав, загорнутий у пахучу керею зоряного неба й тиші.

О пів на дев’яту Лінгард знову вийшов на палубу. Шоу, що був тепер у пальті, ходив швидко туди й сюди по кормі, лишаючи за собою дух тютюнового диму.

Жевріюча іскра цигарки немов сама собою бігала в темряві перед його круглою головою. А чисте небо над щоглами брига було повне мерехтливих вогників, і, здавалося, чийсь могутній подих гойдав їх угорі. Ані звуку на палубі брига. Тяжкі тіні, що окутали його, здавались таємничими постатями, котрі мовчки чекали на якісь рішучі події. Лінгард витер сірника, щоб запалити цигарку, і його енергійне обличчя з примруженими очима на мить виступило з темряви й одразу ж зникло. Тепер уже дві темні постаті й дві червоні іскри миготіли по кормі. А з краю найбільший, але найблідніший відблиск світла від компасної лампи коливався на мідному колесі й на грудях малайця-стернового.

Голос Лінгарда, наче не в силі перемогти безмежну тишу моря, пролунав спокійно й тихо:

– Ніякої зміни, Шоу, – сказав він.

– Аніякісінької, сер. Я бачу той великий острів і досі на тому самому місці. Мені здається, сер, це море – чортяча пастка штилів. А з півдня цей великий острів…

– Карімата, Шоу, – перебив Лінгард.

– Звичайно, сер, Карімата, – я так і хотів сказати. Але як чужинець я ніяк не можу запам’ятати тутешніх…

Він хотів сказати «імен», але, спинившись, сказав «назв», старанно вимовляючи кожен звук.

– Останні п’ятнадцять років, – вів він далі, – я постійно плавав із Лондона до Ост-Індії, тому почуваюся більше вдома там, у Бей. – Він показав у темряву в північно-східному напрямку, ніби міг бачити звідси, де той Бей, що знаходиться, як звісно, аж у Бенгальській затоці.

– Ви швидко призвичаїтесь, – пробурмотів Лінгард, оминаючи свого помічника. Потім обернувся й різко спитав: – Ви казали, що звечора нічого не було на воді?

– Я нічого не помітив, сер. А вийшовши знову на палубу о восьмій годині, питав у серанга, чи не бачив той чого навколо, і, як я зрозумів, він теж нічого не бачив після того, як я спустився. Це море інколи буває зовсім безлюдне, адже так, сер? Але о цій порі року, я гадаю, тут має бути чимало суденець, що йдуть додому з Китаю.

– Так, – відповів Лінгард, – ми стріли дуже мало кораблів від тоді, як «Педра Бланка» лишилась у нас позаду. Це зовсім безлюдне море. Однак, Шоу, хоч воно й безлюдне, та не сліпе. Кожен острів на ньому – це пильне око. І тепер, коли наша ескадра вийшла з китайських вод…

Він не скінчив фрази, а Шоу, заклавши руки в кишені, зручно сперся спиною на скляний люк.

– Кажуть, що Китай буде воювати, – сказав він ненароком. – І французи битимуться поряд із нами, як вони билися в Криму, здається, п’ять років тому. Щось ми занадто потоваришували з французами. По-моєму, це не дуже добре. Як ви гадаєте, капітане Лінгард?

– Я стрічався з їх військовими кораблями в Тихому океані, – відповів Лінгард. – Це добрі кораблі, а хлопці з них були дуже чемні до мене й занадто цікавилися моїми справами, – сміючись, додав він. – Хоч я й був там не для того, щоб воювати з ними. У мене, Шоу, був тоді старий торговельний катер, – натхненно закінчив він.

– Невже? – байдуже спитав Шоу. – Дайте мені навіть великий корабель, щоб він міг…

– А пізніше, кілька років тому, – перебив його Лінгард, – я потоваришував з одним французьким шкіпером в Ампанамі, бо нас було тільки двоє білих на всю околицю. Шкіпер був хороший хлопець і добре смоктав червоне вино. Його англійську не можна було враз зрозуміти, але він добре співав пісень про амури своєю мовою. Амури – це кохання по-французьки.

– Так, сер, так. Коли я був другим помічником на сендерландській шхуні в сорок першому році на Середземному морі, то міг розмовляти їхнім жаргоном так само вільно, як викинути за борт кодолу в п’ять цалів…[11]

– Так, то був гарний чоловік, – мовив замислено Лінгард. – Не можна було знайти на всьому березі кращої людини для компанії. Він мав рахубу з одною балійською дівчиною, що якось увечері кинула йому червону квітку з вікна, коли ми йшли до небожа раджі. Француз був уродливий, але та дівчина належала небожу раджі. Тому зчинився переполох. Старий раджа розлютувався й сказав, що дівчина повинна вмерти. Не думаю, що небіж теж намагався, щоб її вбили, але старий зняв страшну бучу та послав одного з візирів узнати, чи вирок виконано. Дівчина мала багато ворогів, і навіть її родичі підтримували наказ. Тому ми вже нічого не могли вдіяти. І знайте, Шоу, що між ними не було нічого, крім тієї квітки, яку француз одразу ж пришпилив до своєї петельки. А коли дівчина померла, носив ту квітку на шиї під сорочкою в маленькій коробочці, бо, мабуть, не мав нічого іншого, куди б її покласти.

– І ті дикуни могли вбити за таке жінку? – неймовірно спитав Шоу.

– Так! Вони дуже цнотливі щодо моралі. І тоді, Шоу, вперше в житті я ледве не встряв у війну на свій власний страх і риск, бо інакше ми нічого не могли їм вбити в голову і навіть не могли підкупити їх, хоч француз пропонував усе, що він мав, а я, Шоу, ладен був допомогти йому останнім грошем, останнім клаптем матерії! Та дарма – вони були до біса пристойні й не піддалися… Після цього француз каже мені: «Друже, не хочуть вони приймати наш подарунок – тоді спалімо порох і даймо їм покуштувати олива». Я був озброєний, як і тепер: шість восьмифунтових гармат на головній палубі й довга вісімнадцятифунтова на баку…[12] Я вже давно хотів випробувати їх. У француза нічого не було, крім кількох старих мушкетів. Та ці шахраї весь час обкручували нас улесливими словами, доки одного ранку човен із матросами корабля француза не натрапив на мертву дівчину на мілині. Це й урвало наші плани. Вона померла, і не було ніякої рації битися за мертву жінку. Я не мстився, Шоу, бо зрештою вона кинула ту квітку не мені. Однак це зовсім зламало француза. Він занудьгував, нічого не робив і незабаром після цього подався геть. А я розтринькав чимало грошей за цю подорож.

Так скінчив він свої спогади про ту мандрівку. Шоу нишком позіхнув.

– Жінки приносять силу клопоту, – промовив він байдуже. – На «Морейшайрі», пам’ятаю, був у нас один пасажир, старий джентльмен, що розповідав нам бувальщину про те, як стародавні греки билися цілих десять років через якусь там жінку[13], її, здається, викрали турки, чи що. Одним словом, билися вони десь у Туреччині, бо греки й турки, як відомо, завжди воювали. Мій батько був колись підштурманом на трипалубному судні в Наваринській баталії[14], але ця суперечка за жінку була ще задовго перед цим.