Справа зниклоi балерини
Євгенiя Кужавська
Олександр Вiталiйович Красовицький
Історичний детектив
Хiба може безслiдно зникнути балерина посеред театрального велелюддя? Сотнi глядачiв i – жодного свiдка. Вочевидь, хтось добре продумав усi деталi. В полiцii не поспiшають шукати представницю киiвськоi богеми, тому сестра зниклоi звертаеться до слiдчого у вiдставцi. Тарас Адамович Галушко, поцiновувач розмiреного життя i працi в яблуневому саду, давно вiдмовився вiд метушнi розслiдувань. Вiн не надто прагне братися за цю справу, та одна з версiй не дае йому спокою. Можливо, банда «збирачiв гiацинтiв» знову розгорнула свою дiяльнiсть у Киевi? Роман започатковуе серiю «Історичний детектив» – його сюжет побудовано на основi реальних подiй. Розслiдування, що розгортаеться в Киевi 1916 року, розкривае чимало таемниць i дае змогу повнiстю зануритися в атмосферу мiста перiоду Першоi свiтовоi вiйни.
Олександр Красовицький, Євгенiя Кужавська
Справа зниклоi балерини
© О. Красовицький, Є. Кужавська, 2020
© І. Дубровський, iлюстрацii, 2020
© Т. Калюжна, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020
* * *
I. Мiра
Терпка киiвська осiнь пахла яблуками. Надто на цьому обiйстi, де в затiнку саду iхнiй легкий, пустотливий аромат плутав думки поодиноких вiдвiдувачiв ще в серпнi. А вже у вереснi, коли господар садиби починав чаклувати над майбутнiм варенням, нарiзаючи твердi, жовтуватi плоди тоненькими скибочками, вiн насичувався стиглою густотою й панував повсюдно. Повiтря, напоене п’янкими пахощами, дурманило стомлених лiтнiми клопотами ос, якi в передчуттi смачноi поживи, крутилися навколо кошикiв з яблуками. Вони сiдали на солодкi скибки, однак враз злiтали, наляканi рiшучiстю, з якою чоловiк змахував рукою, проганяючи надокучливих зайд.
Тринадцятий трамвай, проiжджаючи повз Олегiвську, весело дзенькнув, зупиняючись неподалiк епiцентру яблучного аромату. За мить, немов йому у вiдповiдь, рипнула хвiртка.
– Доброго ранку, Тарасе Адамовичу!
Голос дзвiнкий, як трамвайний дзвiнок. Ще не дорослий, вже не дитячий. Худорлявий хлопчина на мить спинився бiля хвiртки, потiм стрiмко рушив рiвною дорiжкою, викладеною плиткою ще батьком теперiшнього власника обiйстя, паном Адамом Володимировичем. Простягнув газету, усмiхнувся. Тарас Адамович вiдповiв усмiшкою, зняв з плеча чистий рушник, витер широку долоню, лишивши на полотнi плями вiд яблучного соку. Знов закинув рушник на плече, пiдвiвся й узяв газету.
– Час для ранковоi кави, – промовив, зiгнавши осу з рушника, – приеднаешся?
Хлопчина, вказавши на повнiсiньку сумку, хитнув головою. Ранок – час рознощикiв газет, його не гають на каву навiть з колишнiм слiдчим розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii Тарасом Адамовичем Галушком. Чоловiк примружив око:
– Іншим разом?
– Якщо ваша ласка. Дякую за запрошення, – чемно проказав хлопчина, рвучко обернувся й мало не бiгцем попрямував до хвiртки. А далi – в центр, туди, де незабаром завируе життя мiста, що нинi прокидалося.
Кость приносив газету щоранку у визначений час – така була домовленiсть. За пунктуальнiсть Тарас Адамович платив з надлишком, нiколи не вимагаючи решти. І за кмiтливiсть, бо окрiм традицiйного «Киянина» той нерiдко прихоплював у друкарнi, де працював, iншi газети, якщо новини в них могли зацiкавити колишнього слiдчого. Пiдлiток рано осиротiв, i його забрала до себе тiтка, що жила неподалiк.
Тарас Адамович дбайливо вкрив рушником вiдро з нарiзаними яблуками й рушив до будинку, де в затишку акуратноi кухнi чекала на нього стара джезва – спадок вiд дiда.
У кухнi чисто, як у лабораторii. Для Тараса Адамовича це i е лабораторiя. Тут вiн дослiджуе та експериментуе. Змiшуе смаки й аромати. Сусiдськi хлопчаки – постiйнi учасники експериментiв i першi дегустатори – наче оси, злiтаються до будинку колишнього слiдчого куштувати варення.
Мiдну джезву, потьмянiлу вiд лiт i рук, що ii тримали, дiд Тараса Адамовича привiз як вiйськовий трофей разом зi спогадами про надсмачну каву, що ii пив десь далеко вiд рiдного мiста. Спогади про вiйну лишив на Закавказзi. Онук не розпитував, дiд вiдмовчувався. Пiд його суворе мовчання Тарас Галушко перемелював зерна на дрiбний порох, вiдмiряв три ложки у холодне мiдне черево джезви. Дiд мив ii у крижанiй водi, каву нерiдко варив, спершу розтопивши лiд. Онуковi наказував джезву на вiдкритий вогонь не ставити, тiльки в пiсок.
Вiн часто згадував дiда, що багато рокiв тому знайшов спокiй на Щекавицькому цвинтарi поруч з могилою сина – батька Тараса Адамовича, коли змiшував пiсок з сiллю й занурював джезву в iхнi теплi обiйми. Так кава нагрiвалась, але не закипала. Вiдтак наливав ii в маленьку фiлiжанку по вiнця. Крiсло-гойдалка з лози на просторiй верандi, газета й кава – традицiйний початок дня аж до морозiв.
У джезвi напою на три фiлiжанки. Першу Тарас Адамович зазвичай випивае, пробiгаючи очима заголовками. Другу – обдумуючи прочитане. Третю можна запропонувати гостю – хлопчинi, що приносить газети, сусiдовi, що привiтався через огорожу, значно рiдше – давнiм друзям, адже вони вже вiддавна не турбують Тараса Адамовича до десятоi ранку.
Найкраще – закiнчити всi справи в саду й дочекатись, коли сонце зупиниться над дзвiницею Флорiвського монастиря, повiтря стане густим i гарячим. Полуденна кава особлива. У такий час Тарас Адамович знiмае солом’яного бриля й лишае його на кiлочку бiля дверей. Повертаеться до джезви, виливае залишки вже холодноi кави у фiлiжанку, додае молока i вершкiв. Напiй охолоджуе й бадьорить водночас.
Холодну каву з вершками любить пити його французький шаховий партнер за листуванням Арно Лефевр, називаючи напiй le mazagran. Ковтаючи мазагран, Тарас Адамович читае листи вiд мосье Лефевра.
Нинi вони неабияк затримуються: чекати доводиться тижнями. Отож i читати iх слiд неквапом – на знак поваги до дiяльностi поштовоi служби в умовах вiйни. Останнього листа вiд шанувальника холодноi кави з вершками Тарас Адамович не вiдкривав вiдучора.
У ньому – хiд, який може вирiшити долю iхньоi партii, оповiдки про паризьку погоду i балет, жарти про знайомих i роздуми про вiйну. Мосье Лефевр називае себе колегою Тараса Адамовича, хоч вони обидва вже давно залишили службу в полiцii. Вiн пише акуратним, майже жiночим почерком, проте нерiдко дивуе Тараса Адамовича несподiваними атаками на шахiвницi. Французький норов.
Час за клопотами в саду минае непомiтно. Поставивши на невеличкий столик фiлiжанку з кавою, Тарас Адамович бере до рук нiж для конвертiв i звичним рухом акуратно розтинае папiр. Дiстае довгоочiкуваний лист, вiдкладае нiж i вiдкидаеться в крiслi. Холодна кава й затiнок на верандi вiдвойовують для нього прохолоду в полуденну пору ще по-лiтньому спекотного вересня. Крiзь сонну тишу на подвiр’я долинае несмiливий дзенькiт трамвая i незвичне в такий час рипiння хвiртки.
Рука Тараса Адамовича застигае в повiтрi. Мазагран у фiлiжанцi тремтить вiд несподiванки. Ворона на сусiдньому деревi з осудом позирае на незнайому постать, що завмерла, ледь ступивши на дорiжку. Полудень – не найкращий час для вiзитiв. Хто вирiшив зневажити усталений розпорядок, який давно запровадив для себе господар садиби?
Дiвчина. Струнка й тендiтна. Зупинилась бiля хвiртки, здригнувшись вiд голосного каркання, схвильовано перевела подих.
Тарас Адамович поставив фiлiжанку на стiл, зiтхнув. Ким би вона не була, послання мосье Лефевра доведеться вiдкласти. Вiн поклав конверт на стiл, затримавши на кiлька секунд кiнчики пальцiв на акуратному прямокутнику.
– Пане Галушко!
Ось i все. Вона не помилилась адресою, остання надiя на спокiй i продовження партii майнула геть, як стара ворона, що майже спiвчутливо каркнула йому на прощання.
– Тарасе Адамовичу, – знову почувся несмiливий голос.
Вiн повiльно пiдвiвся, зробив кiлька крокiв i зупинився на порозi веранди, хоч вона, певно, завважила його постать крiзь розчиненi навстiж вiкна. Незнайомка, розцiнивши це як запрошення, рушила вперед. Зупинилась за два кроки вiд сходинок, звела на господаря величезнi синi очi, вкотре повторила:
– Тарасе Адамовичу…
– Що ж, ви вгадали, – зiтхнув вiн.
Дiвчина здивовано заклiпала.
– Це справдi я, Тарас Адамович Галушко.
Зовсiм юна, але навряд чи гiмназистка. Нi, старша. Знае його iм’я, отже, хтось дав iй адресу. Навряд чи вона прийшла сюди вивiдати рецепт консервованих томатiв. Хвилюеться, однак розмову не починае. Вiн ще раз поглянув на несподiвану гостю, жестом запросив увiйти. Сумно ковзнув поглядом по конверту з листом вiд мосье Лефевра, пiдсунув до неi стiлець. Дiвчина сiла за столик i теж подивилася на конверт.
– Лист, – зафiксувала вона побачене словом.
– О, це вiд мого давнього знайомого, – вiн пiдхопив конверт i, перш нiж вона встигла щось сказати, додав: – Ви ж не вiдмовитесь вiд чаю? Можу запропонувати вам непоганий вибiр варення до нього.
Дiвчина ледь помiтно кивнула, господар ще раз уважно поглянув на ii обличчя i зник за дверима, що вели в будинок.
Чай на травах, варення з агрусу, кiлька листочкiв свiжоi м’яти – вона заспокоюе. А цiй зажуренiй незнайомцi в коронi з русявого волосся i вологим блиском синiх очей треба заспокоiтися. Тривога й бiль увiйшли в акуратний дворик Тараса Адамовича разом iз дiвчиною i по-хазяйськи розмiстилися на верандi, вiдвойовуючи собi простiр. Господар поставив на столик фаянсову чашку з теплим напоем, поруч – розетку з агрусовим варенням.
– Дякую, – глухо мовила дiвчина.
– Рецепт я знайшов у записах своеi бабусi, – повагом почав вiн.
Гостя звела на нього широко розкритi очi й вiдвела убiк руку з чашкою, яку вже встигла пiднести до губ.
