Мандрівки близькі і далекі

1

…І ось коли набубнявіла від холоду святвечірня зірка, стрімко розітнувши замерзлу повінь неба, немов випущена із пращі вогненна куля, досягне серпа місяця, який під Різдво доконче висне на небосхилі, сповіщаючи мир, – досягне і стане в його півколі подобою агарянського герба, наш батько, натхнений магією різдвяної містерії, вийде з-за святкового столу, звелить матері зав’язати в білий рантух мисочку з кутею та пригорщу пахучих балабух й ласкавим помахом руки зжене нас, наїджених, притихлих і вже сонних, немов горобенят з купи намолоченої пшениці, й тоді ми, полишаючи на всю ніч солодку втому дідухові, що захропів на покуті, випурхуємо із своїх сідал, вчувши нарешті батькове заповітне: «Їдемо з кутею до бабусі!»

Бабуся, батькова мати, живе в Пилипах – нудному й неколоритному селі, що мріє в надпрутській низовині за п’ять-шість кілометрів від замаєного лісами, здибленого на горбах й поритого глибокими ізворами мого Трача; дорога до бабусі здається мені незмірно довгою, безмежною й тому такою заманливою: гай-гай, я аж потім, через гони літ, збагнув, що була та дорога довжиною в життя, на початку якої стояв хлопчик-пуп’янок, а на кінці її – старенька жінка, котрій ніхто вже літ не рахував. Я ще й нині мчу тим шляхом, на якому моя їзда розпочалася з батьком перед зірницею, й закінчую її вже на самому схилку розповнілого дня, замінивши вітцівські залубні на сани Мономаха; я щосили стримую свого коня, та він, невблаганний, не сповільнює швидкості, взятої ще настарті.

Запряжений у хомут, гостромордий, широкогрудий Сивко радісно форкає, чуючи дорогу; нашорошивши вуха, він косує оком на фірмана – мого батька, рветься, терпужиться, роздутих його ніздрів чіпляється іній, шкіра на ньому брижиться від холоду, Сивко поривається бігти, щоб зігрітися, й, почувши нарешті легке «вйо!», рвійно рушає з копит, мчить щораз то швидше й шаленіше, і я відчуваю ні з чим не зрівнянну радість руху.

Сивко щирується для свого господаря – летить, вигинаючи хребет, він ще не знає, що цей добрий і люблячий фірман зажене його мало не до смерті на початку німецько-польської війни, щоб не реквізували – хай краще нікому не дістанеться, ніж має служити окупантам, та кінь таки вижив, і батько потім не раз клав його морду собі на плече, дивився йому в очі й просив прощення… Та до цього ще далеко: скороход Сивко витягає довгу, мов у лебедя, шию і чвалує все швидше; на закрутах залубнями заносить аж до фоси, радісно тоді скрикують позаду сестра і брат – це ж так цікаво – перекинутися в перину снігу, а відтак виборсуватися з пуху й чіплятися саней в шаленому нестримі, та править упряжкою досвідчений фірман: виструнчуються полози, мов дві стріли, й полишають за собою спресований слід, що виблискує до місяця; я тулюся на передку до батька, скрикую раз у раз від захвату й благаю, мов Фаетон Феба, дати хоч на хвильку віжки в руки, проте обачніший за Феба батько править сам – і ми занурюємося в темінь розколядованої ночі.

Бабуся нас чекає. Вона весь вік виглядає своїх трьох синів. Передовсім найстаршого, улюбленця Михайла, за яким божеволіла, коли його асентерували до війська на початку Першої світової війни; розум тратила з жалю, бо ж твердила водно сільська вчителька Юлія Шубертівна, що виросте з Михася великий чоловік, а тут: куля ж не вибирає, впасти може наймудріший у селі хлопець, в найбіднішій хаті народжений. Гарну поставу мав Михайло і здібності до науки неабиякі, вчився у Львівському університеті – і от забрали, тільки його й бачила бабуся. Ноги з туску їй відняло, тож, сидячи на печі, все розглядала фотографії, які їй приносив мій батько, і являвся бабусі із знімків найстарший син то хорунжим УСС, то інтернованим обірванцем у Йозефові біля ґрадця Кралового; а тут Михась уже студент Карлового університету в Празі: стоїть зосереджений і суворий поруч із своїм учителем, професором географії Степаном Рудницьким; а на цій Михайло вже сам професор: сидить у півколі харківських учених; і нарешті – ніби й не він: бородатий, у кожусі й валянках, вдивляється у простори холодної північної пустелі начальник Другої експедиції на Землю Франца-Йосифа.

Бабуся водно допитувалася, чому більше немає фотографій, і батько щось там їй пояснював: мовляв, виконує Михайло вельми секретні державні роботи, а тому ні сфотографуватися, ні на урльоп приїхати не може. Бабуся заспокоювалася: що ж, коли Михась такий великий учений, що аж довірили йому цісарські землі доглядати, то, певно, цісар подбав уже про те, щоб йому добре жилося. Було їй від цього і радісно, і сумно, та водночас і обнадійливо: бабуся могла заприсягтися, що увіч бачила цісаря в Коломиї й розмовляла з ним і за Михайла просила, щоб допоміг йому вивчитися; другого разу, вже за війни, проникла до коломийського маґістрату і просила пана з сивими бакенбардами – самого цісаря, щоб послав її сина на такий фронт, де не вбивають. Був цісар Франц-Йосиф для галицьких селян верховним господарем і домашнім божеством, до якого можна було й помолитися, бо висіла його парсуна в кожній хаті між святими на божниці; мав цісар пишні кудли на скронях, ласкаві очі й опікував він, як добрий ґазда маржину, кожного на галицькій землі сущого. Бабуся шанувала цісаря навіть тоді, коли його давно на світі вже не було: в небуття порфіроносного татунця вона ніколи повірити б не змогла, а тому спокійна була за сина, який перебував на «високій цісарській службі». Одне лише дивувало бабусю: навіщо Францу-Йосифові, який володіє половиною світу, покриті льодом і снігами північні землі, де нічого не росте й не живе, – і мусить їх доглядати Михайло… Так і померла старенька в печальній і темній гордині за сина, не розуміючи значення його чину і не знаючи його страшної плати за талант…

Моя дорога до бабусі щойно розпочиналася, батькова невтримно скорочувалася, а Михайло давно вже обігнав свою матір і спочивав, розстріляний, на харківських пустирищах, та бабуся цього не знала, для неї найстарший син жив у далеких полярних краях, де дуже холодно, й вона ніколи не втрачала надії, що він колись таки навідається до матері… Ми, внуки, знали правду: мене упродовж життя переслідував страх засудженого до страти – чи є то можливим таке, щоб той жах передався мені від стрийка в мить розправи над ним? Можливе… Я недавно ознайомився зі слідчою справою Михайла Іваничука: його розстріляли 10 серпня 1937 року; до страти привели дванадцятьох засуджених, серед яких була одна жінка, – розстрілювали, як запротокольовано, з інтервалом в одну хвилину, й Михайло був дванадцятим. Напевне, в той мент дійшли до мене імпульси неймовірного жаху, який йому довелося пережити: ті імпульси вразили мою свідомість, коли я читав смертний вирок: вони навіюють стан божевілля.

Бабуся виглядала теж наймолодшого сина Петра, якого, через її каліцтво, поховали без неї. Чому наклав на себе руки у повітці юний коломийський ґімназист, не знав ніхто, а мати в таку страшну смерть повірити не могла, тому й вигадала для себе леґенду, що поховали на узбіччі сільського цвинтаря чужого хлопця, а Петро ще прийде… Не верталися додому ні найстарший, ні наймолодший сини, тільки середульший, трацький учитель Іван, щороку на Святий вечір скорочував свою дорогу до матері, вивівши на шлях, мов на простелену шаґреневу шкіру, бабусиних онучат.

А Сивко мчить, допадаючи до Глибокого мосту над Березівкою, а з дзвіночків на хомуті розсипається, мов золотий горох, густе таланіння, а коляда гомонить під жовтавими від світел каганців вікнами; йдуть дорогою нам назустріч пастушки із звіздою, скриплять на снігу чобітки й кожухи шелестять, сахаються в рів малі колядники, сполошившись нашого лету, й регочуть у снігу, я ловлю в одну мить веселі зірниці їхніх очей – вони зникають і вмент забуваються, а далі тихне святвечірній гомін, замерзає у кризі неба подоба агарянського герба над християнською землею – їду я на залубнях з кутею до бабусі безмежно довгою дорогою і ще не знаю, бо й знати не можу, що, як врешті доб’юся до її порога, за яким з’явиться мені інший, невідомий світ, я зрозумію: путівець мій був надто короткий.

Мої перші й останні, близькі й далекі, вольні й невольні дороги! А всі на відрізку шляху від Трача до Пилипів – від народження до смерті: які у батьківських залубнях, які в упряжці Фебових коней, а які на санях Мономаха…

Шлях мого покоління проліг крізь війну, яка не припиняється ні на мить цілих п’ятдесят літ. Такої безупинної війни ще не знав світ, бо і в столітніх, і тридцятилітніх битвах бували перепочинки і не тягнувся по світу суцільний кривавий шлейф, як у цій, через усю Європу, майже аж до Уралу, а далі – через Японію, Корею, В’єтнам, Афґаністан, Кампучію, Руанду, Вірменію, Грузію, Боснію, Чеченію. Не знав теж світ і такої жорстокої війни, бо колишнім битвам, незважаючи на їх кривавість, властиве було й лицарство – попередження «іду на ви», перетрактації під білими прапорами, перемир’я, фронтальні шикування, герці, двобої. Під час давніх воєн присутнє було й милосердя до неозброєних людей, дітей, жінок і немічних, недоторканність полоненого, шана до переможеного полководця – такі ознаки ратоборства нині відкинуті, зганьблені, висміяні: ми стали свідками людського озвіріння, очевидцями тотальних метаморфоз людей на дияволів, які відстрілюють і виморюють голодом зайвих їм осіб; найновішими технічними засобами здатні вони винищувати цілі нації, розстрілювати в лісах дивізії полонених вояків, спалювати міста і села з усім живим, заганяти в’язнів у вогняні печі й залишати їх роздягнутими серед полярної холоднечі.

І все це діялося й діється не в ім’я порятунку народів і націй, навіть не для збагачення чужим добром. Адже ходив Сталін «у сірій військовій шинелі» і Гітлер був вегетаріанцем; завойовані простори не додали цивільним німцям ні крихти зайвого хліба, і не виліз із блощиць та алкогольного чаду корінний росіянин навіть тоді, коли Росія загарбала пів Європи. Страшні воєнні злочини чинилися і чиняться до сьогодні виключно в ім’я влади над людьми – влади для влади, влади як фетиша. Влади імперської!

Саме цієї миті, коли в благословенній Наварії пишу перший розділ другої книги спогадів, гримить в Москві, та й не тільки там, салют на честь п’ятдесятиріччя перемоги над фашизмом… Мана, адже фашизм ще не переможений, він щойно почав криваво агонізувати; і в смертельному, проте тривалому конанні, вже не прикривається фіґовим листком справедливої війни: цинічно й відверто, з викликом і погрозою усьому цивілізованому світові здійснює показові акції на Кавказі. Той, хто наказав стріляти з гармат по власному парламенту, на очах у всього людства розстрілює маленьку Чеченію: гинуть чеченці й росіяни, половина населення республіки стала біженцями, горять пологові будинки, окупанти кидають ґранати в підвали, де сховалися старі і діти, пси розтягують трупи, полонених скидають з літаків… А цивілізовані президенти, неначе очманілі й одурілі, з’їжджаються до Москви на тризну, ніби не спроможні зрозуміти, що п’ятдесят літ тому зчепилися в смертельному двобою не добрі й злі сили, а два найлютіші імперські хижаки, які не поділили здобичі, – і один з них переміг. Не гуманізм переміг, а звірство: ось московський розбійник на честь ювілею «Великої перемоги» дарує світові спалену землю маленького героїчного народу, на якій зяє руїнами і згарищами, подібно до Сталінграда або Дрездена, столиця Чеченії, й серед десятків зруйнованих сіл злизаний напалмом аул Самашки, в якому головорізи виривали дітей з рук матерів і жбурляли живими у вогонь.

І, як апофеоз цинізму, заяскравіла печальна сльоза на щоці в Єльцина, пролита в березні 1995 року над тисовою труною журналіста Влада Лістьєва, – а де ж ваші сльози, пане президенте, за тисячами російських солдатів, похованих без трун? І, як апофеоз цинізму, звучить нині святкова промова Бориса Миколайовича, в якій він закликає світ не допустити до повторення фашизму – щоб ніколи не знала планета нових Лідіце і Хатиней.

Джохар Дудаєв назвав новітній вияв російського фашизму «росизмом» – притаманним тільки Росії явищем, яке проявилося в Афґаністані, Абхазії, Таджикистані, Чеченії, а народилося в тридцятих роках під час штучного голодомору в Україні й на Кубані.

Сьогодні російський фашист відзначає свою перемогу над фашизмом німецьким кривавою оргією в Чеченії. Втретє знищує москаль непокірну Ічкерію з тією лише різницею, що раніше, як засвідчили очевидці, «аулы были взяты штыками и разрушены до основания», а тепер їх змітають з лиця землі установками «град»; що раніше «взятых в плен горцев в пылу ожесточения сбрасывали со скалы», а нині скидають з вертольотів; що раніше депортували весь чеченський народ в Казахстан, а тепер знищують на місці.

Фашист святкує перемогу по-фашистськи, бо інакше не вміє, – в нього немає моралі саме тому, що переміг… Ось на наших очах відродився німецький народ, ніби ніколи й не косила його брунатна чума, зате переможець увібрав у себе всю жорстокість звитяженого і звитяжця: полюбуйтеся, панове президенти, гості Єльцина, як глибоко вросло звірство в організм його народу: парад перемоги над фашизмом відбувається на руїнах Грозного! Чуєте, там до «героїв» чеченського розбою промовляє генерал Єгоров, він переконує вбивць і грабіжників, що вони принесли кавказцям мир, він обіцяє надалі вести війну гуманнішими засобами (це як: не живих, а мертвих дітей кидатимуть у вогонь?) і вручає учасникам ганебної війни ордени за доблесть у Самашках.

Вам не соромно, панове президенти? Ба ні, у вас традицій сорому немає: ваші попередники визнавали кривавий сталінський режим під час голодомору в Україні, давали німцям згоду на окупацію Чехословаччини, теж спалювали напалмом в’єтнамців, бо не могли товкти Росію; для вас війна – то історична данність, нормальний стан людства, через це ви і вважаєте чеченську війну внутрішньою справою Росії. Тільки пам’ятайте, панове: якщо московська орда поповзе й на Україну, то це вже буде не внутрішня справа якогось одного народу чи держави – це буде третя світова війна.

Я щасливий, що в цій ганебній ситуації, коли Європа вдає, що не чує відлуння війни на Кавказі, честь мого народу врятували бійці УНСО, які стали на захист Чеченії; і журналісти з Конґресу українських націоналістів, котрі зуміли взяти інтерв’ю в генерала Дудаєва, за голову якого фашистська Росія, немов у середньовіччі, призначила високу грошову винагороду.

Тоді, коли світ набрякав війною, я відбув першу і найпам’ятнішу мандрівку: батько посадив мене на фіру й повіз із Трача до Коломиї, в зовсім інший світ – чужий і заманливий, – щоб я поволі призвичаювався до нього, адже він чекає-не дочекається, поки я підросту й покину свій зелений рай.

Я давно просився в цю подорож, та мене лякали горбатою бабою, яку на рогачці треба в дупу цілувати. І ось коли батько заїхав у двір до своїх коломийських знайомих, з будинку вийшла старенька, переламана радикулітом пані: я відчайдушно почав утікати – батько наздогнав мене аж на другій вулиці.

Ті страхи переслідували мене протягом цілого дня моєї першої подорожі, ніби гартували перед вступом у незнайомий світ.

Я міцно тримався за батькову руку, бо все навколо було незвичне: будинки спиналися високо, а шпиль ратуші продирав хмари, з високих димарів цегельні валив клубками дим, що терпко пахнув, і я допитувався, для чого людям такі високі комини… Та це лише дивувало, а ось коли ми вийшли в центр міста, справжній страх пройняв мене: поміж рядами домів, серединою дороги, повзла, мов велетенська черепаха, залізна потвора, яка розпачливо верещала й викидала з низького димаря просто на мене хмари диму. Я закричав, присів, і батькові довго довелося мене переконувати, що це звичайний поїзд, який возить нафту з Рунгур на залізничну станцію, і називається він «льокайкою»… Нині «льокайки» в Коломиї вже немає, та я щоразу зупиняюся на тому місці, де покликали мене шалений посвист і терпкий запах вугільного диму в далекі мандрівки – чи то на земні простори, чи на лани білого паперу.

Потім це чуже місто стало для мене звичним і буденним, воно в моїх очах поступово маліло, ставало тісним, вузьким, і я мріяв про інше, далеке, ніби воно існувало на іншій планеті, місто, про яке я знав тільки й того, що майже весь його простір займає величава будівля, яка називається Університетом, і потрапити до цього храму стало мрією мого життя.

Тож настав день, коли батько вирядив мене у другу подорож. Він провів мене на коломийський вокзал, випросив у касирки квиток на післявоєнний телятник, щоб я із полотняним рюкзаком, набитим харчами й білизною, та з дерев’яною валізою, повною книжок, поїхав назавше з колись чужого, а нині вже рідного міста.

Обличчя батькове було тоді добре, ласкаве, тужливе і ніби винувате, як у той мент, коли він клав собі на плече Сивкову морду; в кутику ока блищала сльоза, батько був достоту такий, як колись у передсвітанковому мареві на святі сливового повидла. Я ще раз відчув його доброту, взяв її й пішов з нею у світ.

Післявоєнний телятник рушив з Коломиї до Львова, востаннє майнуло на пероні батькове обличчя, і більше ніколи в житті я його не бачив…

Набрали мої залубні розгону, Сивко виривав копитами замерзлу груду з дороги й обкидав мене нею; упряжка залишилася раптом без управи, я мусив схопити віжки в руки, щоб не полетіти у стрімкі провалля, мов Фаетон із Фебовою колісницею; почав я правити своїм повозом сам і – молодий, недосвідчений, ненавчений – самотужки мусив набирати досвіду й уміння, бо на передку не стало візника. Все моє життя й доля були віддані в мої невправні руки, та керувала моїм сумлінням і розумом жива пам’ять про сивоголового Феба, про його вміння, доброту й порядність: завжди вона була поряд, мов акумульована в душі еманація далекого світила.

2

Ох і мчали Фебові коні, ох і мчали мої залубні – напевне, ні в кого так не неслися – і над проваллями проскакували, і на зсувах вряди-годи перекидалися, та завжди виносили їх борзі на вчовганий тракт, а руки мої, що тримали віжки, міцнішали, і ставав я впевненіший у собі та водночас щораз пильніше дослухався до голосу мого незримого керманича. Хто то був: сивоголовий Феб чи моє власне сумління, відчайдушність чи обережність, сміливість чи страх – я весь час відчував, як чиясь тепла долоня тихо лягає на моє зап’ястя, стримуючи або ж спонукуючи, і я таки знав, хто витає наді мною.

Того, хто читатиме ці спогади, може здивувати, що я не згадую про матір, оскільки весь час веду мову про стосунки з батьком, аналізую їх, намагаюся знайти в них винятковий позитив, – тож хочу запевнити читача, що підозри в моїй байдужості до мами, якби в когось виникли, не мали б жодних підстав: я, найменший серед дітей, був маминим мазунчиком – «мізинчиком», як вона мене називала; її любов до мене, а моя до неї спосилалася на нас самим Господом – готова, досконала, сповнена найніжніших почуттів, прив’язаності, відданості, нероздільності, проте я ніколи не осмислював ні маминої, ні своєї любові, ніколи не брав її під лінзу свідомості для дослідів; любов наша була немов повітря: кожної миті необхідна і, зрештою, непомітна.

А батько стояв неначе збоку – оберегом мого життя, контролем моєї поведінки, кодексом правил, за якими – і тільки за ними – я повинен був учитися жити; батько був суворий і непоступливий, коли йшлося про міру порядності того чи іншого вчинку, коли ставились на пробу моралі такі категорії як чесність, чемність, гордість; він возвисив переді мною на найвищий п’єдестал пошанівку мою націю, яка мені передалась як спадок предків, і від неї не можна відмовитись ні заради вигоди, ні через злидні: обов’язкова моя присутність у моїй нації мала бути для мене солодким прокляттям.

Батько ніколи не пестив мене, рідко бавився зі мною, методично витолочував у моїй натурі бур’янці брехливості, двоєдушності, самозакоханості, пристосовництва – витолочував ґрунтовно й безжалісно, щоб ніколи більше не проростали; він без упину чогось навчав, а коли я не все сприймав або був неуважний, карав мене найжорстокішою і найзневажливішою фразою, в якій, проте, ховалася пекельна бомба сміху:

«Дурний тебе піп хрестив!»

Ця фраза була для мене одночасно образливою і потішною, смішною, але й прикрою, бо стосувалася вона не тільки мене, а й старенького отця Вергуна з Дебеславець, який насправді хрестив мене і якого я любив… «Телень-телень!» – вривається на нашу з батьком дорогу розкішна бричка з відкидним сидінням; фірман-дяк вправно розвертає повоза на подвір’ї, сходить з брички ветхий, згорблений священик, який посідає в моєму маленькому духовному світі друге місце після Бога; отець Вергун весело вітається, батько обнімає отця й проводить до хати, а я киплю в душі від гніву на таку фальшивість; адже називав, таки називав мій батько його всечесність дурнем! Священик, спітнілий з дороги, просить подати води, я – щоб викупити батькову провину – підношу йому цілу коновку й отримую замість подяки вибух гомеричного сміху. Це бентежить мене, але і втішає одночасно: отець Вергун від сміху аж схлипує, я й не здогадуюся навіть, які тяжкі фізичні муки справляє панотцеві той сміх… Одного разу мало не довів його до погибелі: на престольний празник після розкішного обіду, який затягнувся до ночі, я – не наїджений, а напханий, мов качка, – вголос заявив при гостях, що не піду спати, бо ще не вечеряв. «Як то?!» – видивився отець, вражений моєю ненажерливістю. «Бо я ще не їв кулеші з молоком!» Бідний священик ледве відхлипався від сміху. «Телень-телень…»

Мої стосунки з батьком не були легкими, та, оскільки я вважав його найвищим для себе авторитетом, намагався віднайти в них тепло і коли знаходив – а його було повно, мов бісеру, розсипаного в поведінці, вчинках, мові, тільки треба вміти побачити ті блискітки доброти й спіймати їх, бо вони розкочувалися й губилися в глибоких ритвинах батькової суворості, – і те знайдене: чи то доторк долоні до мого тімені перед світанком на святі сливового повидла, чи ласкавий помах руки на Святий вечір, який виганяв нас з хати на санну дорогу до бабусі, чи то каяття перед Сивком за жорстокість або скупа росина сльози в кутику ока під час прощання на вокзалі – все те було для мене незмірно дороге не тільки як чиста батьківська любов, а ще й як усвідомлення того, що батькова суворість проросла на справжній доброті й через те ставала вона для мене не менш дорогою, ніж материна ніжність.

Не стало батька. Надто тяжко пережив він арешт мого брата, надто страшні й тривожні ночі довелось перетерпіти протягом багатьох років, а останнім келихом отрути було для нього моє виключення з університету. Коли я повернувся з армії, батька вже поховали: доволі молодим допав він із святвечірньою кутею до бабусі, мав усього п’ятдесят шість літ. Проте я й нині, вже на десять років старший за батька, все ще відчуваю себе дитиною, коли він приходить у мій спогадний світ або уві сни, бо помер мій вітець у глибокій старості жалю за Євгеном, який поневірявся в ґулаґах, і за мною, викинутим за межу науки… Хай його смерть залишається на совісті негідника, про якого я вже писав у попередній книзі спогадів, добравши для нього псевдонім «Панчишин». А не кається й досі каналія, мало того: з його нечестивих уст й далі бризкає на мене ядуча слина ненависті. Можливо, доведеться мені розшифрувати псевдонім й заявити на злодія в суд – живі ж іще свідки більшовицьких розправ у Львівському університеті 1949–1952 років, ініціатором яких був він.

Я вернувся з армії після смерті Сталіна, відбувши найтруднішу в своєму житті чотирирічну подорож, під час якої набрався неабиякого життєвого досвіду, і був поновлений в університеті. Братові ж, який карався у воркутинських концтаборах, дозволили побачення з рідними.

Тоді я уздрів свою матір зовсім не тією, якою звик бачити дотепер: такої метаморфози я не сподівався. Завжди залежна від батька, надміру ніжна й податлива, вона стала враз суворою й рішучою, ніби в одну мить перебрала на себе батькові функції. Сказала, коли я приїхав на канікули після закінчення другого курсу:

«Поїдеш до Євгена».

Знаю, скільки зазнала вона вагань і мук, поки зважилася на таке рішення. Дорога до Воркути була тоді досить небезпечна – саме в цей час Берія повипускав з тюрем блатняків і вуркаганів, й мати свідомо йшла на ризик: або морально врятує старшого сина, або втратить фізично обох. Євген настійно вимагав побачення зі мною, і я здогадувався, що він робить це з однієї причини: щоб утвердились ми у своїй вірі в нього й цією вірою підтримали його в житті.

І я поїхав.

Нині нікого нічим не здивуєш: ми так швидко звикли до свободи, хай і убогої, що навіть не помічаємо її і, забувши про всі принади «світлого» минулого, по-блюзнірськи називаємо його добрими часами, а в ті «добрі часи» хрущовської відлиги ми щиро раділи з таких полегш, які нині здавалися б найтяжчою наругою; нам дозволені були побачення з каторжанами, які прожили в концтабірному пеклі щонайменше по десять літ, і з гуманних, звісно, міркувань управління залізницями відкрило пряме сполучення між Коломиєю і Воркутою, щоб «ощасливлені» батьки, сини і брати в’язнів могли без пересадок добиратися в пітьму заполярного кола до страждальців. Правда, невдовзі той поїзд зняли, бо підтверджував він, що найжорстокіший більшовицький терор відбувався саме на Прикарпатті, про що відразу заговорили українські еміґранти за кордоном. Та я ще ним – в один бік – скористався.