До зiрок
Френсiс Скотт Фiцджеральд
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Оповiдання Ф. С. Фiцджеральда (1896–1940) вирiзняються майстернiстю тонкого психологiзму та елементами контрасту. Видання мiстить автобiографiчний цикл творiв про Безiла Дюка Лi та оповiдання «Дитяча забава». Безiл, прототипом якого е сам автор, – амбiтний, розумний i цiлеспрямований пiдлiток iз невеличкого мiста Сент-Пол, штат Мiннесота. Становлення його особистостi вiдбуваеться в моральних випробуваннях, герой часто потрапляе в схожi ситуацii, але щоразу реагуе на них по-рiзному, що дае змогу зробити висновок про те, як змiнюеться його внутрiшнiй свiт. Вiн виважуе власнi вчинки та прагне, попри всi перепони, втiлити виплеканi з дитинства мрii. Фiцджеральду вдаеться передати прикмети часу мимохiдь: оповiдання сповненi деталями американського побуту початку XX столiття – вiд вбрання до модних мелодiй i танцiв «епохи джазу».
Фрэнсис Скотт Фицджеральд
До зiрок
© В. Р. Дудик, переклад украiнською, 2020
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015
Дитяча забава
Коли Джона Ендроса почали долати думки про старiсть, вiн утiшався тим, що його життя триватиме в дитинi. Зловiснi сурми вiчного забуття лунали не так гучно, варто було йому почути тупiт маленьких нiжок або голосок, що белькотiв у слухавку дитячi нiсенiтницi. Розмовляв вiн iз донькою щодня о третiй, коли дружина телефонувала з передмiстя в контору; поступово цi дзвiнки перетворилися для нього на найяскравiшу подiю дня.
До старостi йому було ще далеко, та все життя вiн пнувся вгору урвистими скелями i, здобувши нелегку перемогу над бiднiстю i слабким здоров’ям, у своi тридцять вiсiм рокiв плекав досить невибагливi iлюзii. Навiть донька подарувала йому не лишень радiсть. Через неi подружжя зробило паузу в шаленiй близькостi, через неi доводилося жити за мiстом, в якому за свiже сiльське повiтря розплачувалися нескiнченними проблемами iз покоiвками та сутужною нуртою потягiв.
Крихiтка Едi приваблювала його передусiм як утiлення початку нового життя. Вiн любив саджати ii до себе на колiна та, погладжуючи духмяну, м’яку голiвку, розглядав голубi, як ранкове небо, зiницi. Та, ушанувавши цю традицiю, вiн без жалю передавав дитя няньцi. Сама жвавiсть дiвчинки вже за десять хвилин його дратувала; Джон сердився, коли в будинку щось розбивали, а якось в недiлю, коли Едi кудись сховала пiкового туза та зiрвала партiю у бридж, вiн улаштував таку баталiю, що довiв дружину до слiз.
Джон розумiв, що поводиться нерозумно, i йому було соромно. Бо такi iнциденти – невiдворотнi: не тримати ж доньку постiйно нагорi, в дитячiй кiмнатi, коли вона, за словами дружини, стае дедалi бiльш «самостiйною лю- диною».
Едi було два з половиною роки, i сьогоднi ii, наприклад, запросили на дитячу забаву. Цю новину Джон дiзнався телефоном вiд дружини, Едiт-старшоi, а маленька Едi несподiвано пропищала йому у лiве вухо, пiдтвердивши: «Я пiду на вечiльку!».
– Любий, коли повернешся, завiтай до Маркi, добре? – мовила далi дружина. – Буде весело. Я одягну Едi в нову рожеву сукенку…
В слухавцi почувся трiск, i всi змовкли: очевидно, телефон рiзко жбурнули на пiдлогу. Джон розсмiявся i вирiшив ранiше пiти з роботи: думка про дитячу вечiрку в чужому будинку видавалася йому кумедною.
– От буде гармидер! – весело уявляв вiн. – Десятки матусь, якi не помiчають нiчого, крiм свого чада. Всi малюки б’ють посуд, кидаються на торт, а iхнi матерi, вертаючись додому, запевняють себе, що iншим дiтям до iхньоi ще далеко.
Сьогоднi вiн був у доброму гуморi – ще нiколи справи не йшли так добре, як цього дня. Коли зiйшов на своiй станцii, вiдмахнувся вiд нав’язливого таксиста та крiзь крижанi грудневi сутiнки рушив угору довгим пагорбом додому. Була лише шоста година, та мiсяць уже величаво сяяв на небi, огортаючи блискiтками цукристий снiжок на газонах.
Поки вiн йшов, наповнюючи легенi морозяним повiтрям, радiсть його з кожним кроком зростала, а дитяча забава дедалi бiльше полонила уяву. Джон намагався вимальовувати образ Едi серед ii однолiткiв, та ще в уявi постала ця доросла рожева сукня, яка ii переродить. Чоловiк пришвидшив крок, пройшов повз свiй будинок, у вiкнi якого все ще мигтiла рiзнокольоровими вогниками обсипана ялинка, i звернув на сусiдню дорiжку. Маркi проживали у сусiдньому будинку.
Тiльки-но пiднявся цегляними схiдцями та подзвонив, як почув голоси, що лунали зсередини, й втiшився, що не запiзнився. Затим пiдняв голову й прислухався: голоси були не дитячi – в будинку говорили, щонайменше, трое осiб; говорили гучно та сердито, а один iз голосiв, що вiдразу здiйнявся до iстеричного ридання, неодмiнно належав його дружинi.
– Щось трапилося, – промайнула в нього думка. Джон штовхнув дверi, якi виявилися незамкненими, та увiйшов.
Дитяча забава розпочалася о пiв на четверту, та Едiт Ендрос, мудро розрахувавши, що враження вiд новоi сукнi буде гострiшим, коли вбрання iнших вже помнуться, прийшла з донечкою о п’ятiй. Коли вони ступили на порiг, вечiрка була в самому розпалi. Четверо дiвчат та дев’ятеро хлоп’ят – накрученi, нарядженi та вимитi до лоску з усiею турботою, на яку здатне лише материнське, горде та ревниве серце, – танцювали пiд патефон. Насправдi, танцювали двое чи трое малюкiв, та оскiльки решта снували назад i вперед, шукаючи в матусь заохочення, здавалося, що танцюють усi.
Щойно з’явилася Едiт iз донькою, музику тимчасово заглушив хор вигукiв, серед яких найчастiше лунало слiвце «диво», а маленька Едi нiяково озиралася довкруги та перебирала подiл рожевоi сукнi. Дiвчинку не цiлували – все- таки гiгiенiчний вiк – ii просто пустили кiмнатою, вiд мами до мами, i кожна, тримаючи за рожеву ручку, проворкотала: «Яке диво», перед тим, як передати ii iншiй матусi. Опiсля ii пiдбадьорили, легенько пiдштовхнули, i дитя вiдразу поринуло у вихор веселощiв.
Едiт-старша затрималася поговорити з мiсiс Маркi бiля дверей, та одним оком стежила за крихiтною фiгуркою в рожевому. Мiсiс Маркi вона недолюблювала – особа явно неотесана, та ще й чванлива, але, оскiльки ii Джон та Джо Маркi приятелювали та щоранку разом iздили в мiсто, жiнки старанно створювали видимiсть щиросердноi приязнi. При зустрiчах вони завжди лагiдно осипали одна одну лагiдними докорами: «Що ж це ви до нас не заходите?» – i планували «якось разом пообiдати та сходити в театр», однак лише цими розмовами iхнi зустрiчi i обмежувалися.
– Крихiтка Едi така гарненька, – сказала мiсiс Маркi, усмiхаючись та облизуючи губи. Цю звичку Едiт уважала особливо огидною. – Така вже доросла, аж не вiриться!
Едiт подумала, а чи немае у словi «крихiтка» натяку на те, що Бiллi Маркi важить на п’ять фунтiв бiльше, хоч i молодший за ii донечку на кiлька мiсяцiв. Вона взяла запропоновану iй чашку чаю, сiла на канапу до двох iнших гостей та палко почала оповiдати про останнi успiхи й витiвки своеi крихiтки, в чому й полягала для неi основна мета сьогоднiшнього вiзиту.
Промайнула година. Танцi встигли надокучити, й малята взялися за серйознiшi забави. Вони разом ввалилися до iдальнi та, обiгнувши великий стiл, видерлися на кухоннi дверi, звiдки були знятi експедицiйним корпусом мам. Та не встигнувши вгамуватись, вони знову метнулися до iдальнi, радше знову до ii дверей. Раптом з усiх бокiв пролунало: «Спiтнiли», – i над бiлими макiвками замайорiли бiлi хустинки. Матусi намагалися заспокоiти бешкетникiв, та з криками «Туди!», «Хочу туди!» дiтки видиралися з колiн та галопом знову мчали до улюбленоi iдальнi.
Цей розгардiяш закiнчився, коли подали ласощi: великий торт iз двома свiчками та блюдечка з ванiльним морозивом. Бiллi Маркi, кремезний, рудий веселун iз кривуватими нiжками, задув свiчки й допитливим пальчиком натиснув на бiлу глазур. Роздали десерти й малята взялися до частування – iли жадiбно, однак цiлком пристойно – увесь вечiр вони поводилися на диво виховано. Такими були сучаснi дiти: iх годували та вкладали спати у визначену годину, тому вередували крихiтки рiдко, а обличчя iхнi були здоровими та рум’яними; тридцять рокiв тому така забава не минулася б так спокiйно.
Пiсля частування гостi почали розходитися. Едiт стурбовано глянула на годинник – майже шоста, а Джона ще немае. Їй так хотiлося, аби чоловiк побачив донечку з iншими малюками – таку поважну, ввiчливу й розумну; лише одна пляма була на ii сукеночцi: хтось штурхнув ii в спину, коли вона iла морозиво.
– Ти – моя квiточка, – прошепотiла вона донечцi, прогорнувши ii до себе. – Ти знаеш, що ти квiточка? Знаеш?
Едi засмiялася.
– Гав-гав, – раптом промовила вона.
– Гав-гав? – Едiт озирнулася. – Тут немае гав-гав.
– Гав-гав, – повторила Едiт. – Хочу гав-гав.
Едiт глянула в той бiк, куди тягнувся маленький пальчик.
– Це не гав-гав, квiточко, це – ведмежа.
– Ведмежа?
– Так, плюшеве ведмежа, проте воно належить Бiллi. Ти ж не хочеш iграшку Бiллi, чи не так?
Проте Еддi хотiла.
Вона вислизнула з рук матерi, пiдбiгла до Бiллi Маркi, який щiльно притискав до себе iграшку, й зупинилася, вдивляючись на нього з непроникним виразом; Бiллi засмiявся.
Едiт-старша знову поглянула на годинник, цього разу з прикрiстю.
Вечiрка завершувалася; окрiм Бiллi i Едi, залишилося лише двое малюкiв, та й то один iз них лише тому, що залiз пiд стiл. А Джон так i не з’явився. Егоiст! Нi краплi гордостi за iхню крихiтку! Іншi чоловiки, принаймнi п’ятеро-шестеро, все- таки знайшли час зайти за своiми дружинами та хоч хвилинку помилувалися на дiтей.
Пролунав вереск. Едi вихопила ведмежа з рук Бiллi, а коли той зажадав його повернути, недбало штовхнула його на пiдлогу.
– Едi! – вигукнула мати, стримуючи раптовий порив смiху. Джо Маркi, гарний, кремезний чоловiк рокiв тридцяти п’яти, пiдняв синочка й поставив його на ноги.
– Мiцний парубiйко, – пiдмiтив вiн жартiвливо. – Дозволив дiвчинцi звалити себе! Богатир!
– Вiн не вдарився голiвкою? – бiля дверей з’явилася стривожена мiсiс Маркi, яка щойно розпрощалася iз передостанньою матусею.
– Нi-i-i, – протягнув Маркi. – Вiн забив зовсiм iнше мiсце, так, Бiллi? Ти щось iнше забив, еге ж?
Бiллi вже й забув про те, що впав та кинувся забирати свое добро. Вiн вчепився в лапку ведмежати, що визирала з обiймiв Едi, та щосили за неi смикав, проте безуспiшно.
– Нi, – рiшуче запротестувала Едi.
Натхненна першою, майже випадковою перемогою, Едi випустила iграшку з рук, схопила Бiллi за плечi й люто штовхнула.
