Обережно зі своїми бажаннями

© 2014 by Jeffrey Archer

© Є. М. Тарнавський, переклад українською, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

Ґвінет присвячую.

Велика подяка за безцінні поради та допомогу Саймону Бейнбриджу, Елеонорі Драйден, професору і королівському академіку Кену Говарду, Кормаку Кінселлі, Національному музею залізниці, Браяну Орґану, Елісон Принс, Мері Робертс, доктору Ніку Робінсу, Сю Уеямі, Сьюзен Вотт і Пітеру Воттсу

Пролог

Себастьян міцно вчепився в кермо маленького «ем-джі». Вантажівка позаду вдарила його у задній бампер і підштовхнула малолітражку вперед, відправивши високо в небо номерний знак. Себастьян намагався відірватися ще на кілька футів, але не міг їхати швидше, не наїхавши на вантажівку попереду, затиснутий між ними, як у лещатах.

За кілька секунд машину знову штовхнуло вперед, і вантажівка втелющилася в задню частину кузова «ем-джі», зі значно більшою силою штовхаючи її до вантажівки попереду. А вже коли задня вантажівка вдарила їх утретє, запитання Бруно: «Ти впевнений, що приймаєш правильне рішення?» закарбувалося в голові Себастьяна. Він поглянув на свого товариша, котрий аж побілів від переляку й сидів, обома руками вчепившись у панель приладів.

– Вони хочуть нас убити! – заволав він. – Заради Бога, Себе, зроби щось!

Себастьян безпорадно поглянув на зустрічну смугу руху і побачив щільний потік автівок, які рухалися на південь.

Коли вантажівка попереду почала гальмувати, він уже знав напевне: якщо в них є хоча б якась надія вижити, треба якнайшвидше прийняти рішення і діяти мерщій. Хлопець поглянув на інший бік дороги, відчайдушно шукаючи прогалин у русі. Коли вантажівка позаду вдарила його вчетверте, Себастьян чітко усвідомив, що йому не залишили іншого вибору.

Він різко викрутив кермо праворуч, проскочив розподільчий газон і рвонув на зустрічну смугу. Щосили натиснув ногою на акселератор і почав молитися, щоб дістатися безпечних широких відкритих ланів, що тяглися обабіч дороги, до того, як станеться зіткнення.

Фургон та автівка відчайдушно заскрипіли гальмами та вдалися до маневру, щоб уникнути зіткнення з маленьким «ем-джі», коли той раптом перетнув дорогу просто перед ними. Тільки на мить Себастьян повірив, що зіткнення вдалося уникнути, аж тут побачив дерево перед собою. Він зняв ногу з акселератора, крутонув кермо ліворуч, але було вже запізно. Останнє, що почув Себастьян, був панічний лемент Бруно.

Гаррі й Емма. 1957—1958

Гаррі Кліфтона розбудив телефонний дзвінок. Він іще не відійшов від дрімоти, але ніяк не міг згадати, що ж йому снилося. Можливо, наполегливий металевий дзенькіт був лише частиною його сну. Гаррі неохоче перевернувся набік і глипнув на маленькі, вкриті фосфором стрілки годинника біля ліжка – шоста сорок три. Чоловік усміхнувся. Лише одна людина могла телефонувати йому такої ранньої години. Він підняв слухавку і пробурмотів надміру сонним голосом:

– Доброго ранку, люба.

Не почувши відповіді, Гаррі вирішив уже покласти слухавку, аж тут почув ридання.

– Це ти, Еммо?

– Я… – пролунало у відповідь.

– Що сталося? – заспокійливо запитав Гаррі.

– Себастьян загинув.

Він відповів не одразу, бо не міг повірити, що вже не спить.

– Як це? – нарешті промовив він. – Я ж лише вчора розмовляв із ним.

– Він загинув сьогодні вранці… – Емма ковтала слова.

Гаррі застиг сидячи, нарешті остаточно прокинувшись.

– Автомобільна аварія, – пояснила Емма між риданнями.

Він намагався залишатися спокійним, очікуючи подробиць того, що сталося.

– Вони їхали разом до Кембриджа.

– Вони? – повторив чоловік.

– Себастьян із Бруно.

– Бруно живий?

– Атож. Але він у лікарні в Герлоу, проте там не впевнені, чи зможе він пережити цю ніч.

Гаррі відкинув ковдру і поставив ноги на килим. Він замерзав і його нудило.

– Я негайно ж хапаю таксі до летовища і сідаю на перший же рейс до Лондона.

– А я їду до лікарні, – повідомила Емма.

Вона більше нічого не додала, і Гаррі на мить замислився, чи вона ще на зв’язку. Відтак почув її шепотіння:

– Їм потрібен хтось, щоб упізнати тіло.

Емма поклала слухавку, але минув ще якийсь час, поки вона змогла зібрати достатньо сил, аби підвестися. Нарешті жінка таки перетнула кімнату, чіпляючись за меблі, як моряк під час шторму. Відчинила двері вітальні, щоб виявити Мерсдена, котрий стояв у коридорі, схиливши голову. Вона зроду не бачила, щоб їхній старий слуга демонстрував хоча б найменшу емоцію у присутності членів сім’ї, і заледве впізнала знічену постать, яка схопилася за полицю коминка; звичну маску спокою змінила жорстока реальність смерті.

– Мейбл зібрала для вас валізку, мадам, – затнувся він, – і якщо дозволите, я відвезу вас до шпиталю.

– Дякую, Мерсдене, що ви нам співчуваєте, – зронила Емма, коли слуга відчинив перед нею вхідні двері.

Мерсден підтримав її за лікоть, коли вони спускалися сходами до автівки; це вперше він торкнувся своєї господині. Відчинив дверцята, жінка насилу залізла досередини і пірнула в шкіряний салон, ніби якась стара бабуся. Мерсден запустив двигун, перевів важіль перемикання швидкостей на першу передачу і рушив у довгу дорогу від Садиби до лікарні імені принцеси Александри у Харлоу.

Емма раптом збагнула, що не згадала про брата та сестру, щоб повідомити їм про те, що сталося. Вона зателефонує Ґрейс і Джайлзу сьогодні ввечері, коли вони швидше за все будуть самі. Це не те, чим вона хотіла б поділитися, коли поруч можуть виявитися незнайомці. Раптом жінка відчула пронизливий біль у животі, ніби її вкололи. Хто ж скаже Джессіці, що вона більше ніколи не побачить брата? Чи буде вона й надалі такою ж веселою дівчинкою, яка метушилася навколо Себа, немов слухняне цуценя, махаючи хвостиком із нестримним обожненням? Джессіка не повинна почути цю новину з чужих вуст, а це означало, що Еммі доведеться повернутися до Садиби якнайшвидше.

Мерсден заїхав на майданчик місцевого гаража, де зазвичай заправлявся вдень по п’ятницях. Коли працівник бензоколонки помітив пані Кліфтон на задньому сидінні зеленого «остіна A30», він торкнувся козирка кашкета. Вона його не впізнала, і хлопець задумався, що ж зробив не так. Він наповнив бак, а потім підняв капот, аби перевірити мастило. Як тільки зсунув кашкет назад із потилиці, знову торкнувся до козирка, але Мерсден від’їхав мовчки, навіть не залишивши шість пенсів на чай, як зазвичай.

«Що в них трапилося?» – дивувався молодик, коли машина зникла з огляду.

Як тільки вони повернулися на автостраду, Емма намагалася згадати точні слова, які промовив викладач коледжу Пітергауса, коли повідомляв їй новини: «Мені шкода, що змушений це казати, пані Кліфтон, але ваш син загинув в автокатастрофі». Складалося враження, що пан Педжетт знав дуже мало, але він пояснив, що був лише вісником.

Щораз більше запитань виникало в голові Емми. Чому її син їхав до Кембриджа автівкою, якщо вона купила йому квиток на потяг лише за кілька днів до цього? Хто був за кермом, Себастьян чи Бруно? Вони їхали занадто швидко? Може, луснула шина? Чи був причетний до дорожньо-транспортної пригоди якийсь інший автомобіль? Стільки запитань, але вона сумнівалася, чи хтось знає відповіді на них.

За кілька хвилин після дзвінка викладача перетелефонувала поліція, щоб поцікавитись, чи зможе пан Кліфтон навідатися до лікарні, щоб упізнати тіло. Емма пояснила, що її чоловік зараз у Нью-Йорку, в книжковому турне. Вона, можливо, не погодилася б зайняти його місце, якби усвідомила, що той повернеться до Англії аж наступного дня. Дякувати Богу, що він вирушив літаком і йому не доведеться стирчати на палубі корабля п’ять днів, перетинаючи Атлантику та сумуючи на самоті.

Коли Мерсден їхав незнайомими містечками – Чіппенґемом, Ньюбері, Слоу, – Емма не раз згадувала дона Педро Мартінеса. Чи може статися, що він намагався помститися за події у Саутгемптоні, які сталися лише кілька тижнів тому? Але якщо його супутником у машині був Бруно, син Мартінеса, то це не мало сенсу. Думки Емми повернулися до Себастьяна, коли Мерсден покинув Ґрейт-Вест-роуд і повернув на північ у напрямку автостради А1; цю дорогу Себастьян проїхав лише кілька годин тому. Колись Емма читала, що в часи особистої трагедії всі хотіли б повернути стрілки годинника назад. І вона теж не була винятком.

Мандрівка минула швидко, позаяк усі думки були про Себастьяна. Вона згадувала, як той народився, коли Гаррі опинився у в’язниці на іншому боці світу, його перші кроки у вісім місяців і чотири дні, його перше слово «ще» і його перший день у школі, коли він вистрибнув із автомобіля ще до того, як Гаррі встиг натиснути на гальма, і пізніше в абатстві Бічкрофт, коли Себа хотів вигнати директор, але помилував, коли той виграв стипендію в Кембриджі. Стільки надій і сподівань – і враз усе стало історією. І, нарешті, її жахлива помилка, коли вона дозволила секретареві Кабінету Міністрів переконати її дозволити залучити Себа до планів уряду притягнути до відповідальності дона Педро Мартінеса. Якби вона відмовилася від прохання сера Алана Редмейна, її єдиний син лишився б живим. Якби, якби…

Коли вони доїхали до околиць Харлоу, Емма визирнула у бічне віконце, щоб побачити табличку, яка скерувала їх до шпиталю принцеси Александри. Вона намагалася сконцентруватися на тому, що її чекає. За кілька хвилин Мерсден проїхав ковані ворота, які так і не зачинилися перед тим, коли вони під’їхали до головного входу лікарні. Емма вийшла з машини і рушила у бік вхідних дверей, поки Мерсден шукав, де припаркуватися.

В реєстратурі вона назвалася, і бадьору посмішку на обличчі дівчини змінив вираз співчуття.

– Не будете такі ласкаві хвильку зачекати, пані Кліфтон? – запропонувала вона, підіймаючи слухавку телефону. – Я повідомлю пана Овена, що ви тут.

– Пана Овена?

– Він був черговим лікарем, коли вашого сина привезли сьогодні вранці.

Емма кивнула й узялася міряти кроками коридор, думки метушилися, викликаючи безладні спогади. Хто, чому, коли… Вона зупинилася лише тоді, коли підійшла медсестра у білосніжному халаті з накрохмаленим комірцем:

– Ви пані Кліфтон?

Емма ствердно кивнула.

– Будь ласка, йдіть зі мною.

Медсестра мовчки повела Емму зеленим коридором. А що міг би хтось із них сказати?

Вони зупинилися біля дверей, на яких було написано «Пан Вільям Овен, член Королівського медичного коледжу». Медсестра постукала, відчинила двері й відійшла убік, щоб дати змогу Еммі увійти.

Високий худий голомозий чоловік із скорботним поглядом службовця похоронного бюро підвівся з-за столу. Емма замислилася, чи це обличчя хоч іноді посміхається.

– Доброго дня, пані Кліфтон, – привітався чоловік, перш ніж запропонувати гості єдиний зручний фотель у кімнаті. – Мені дуже шкода, що нам довелося зустрітися за таких сумних обставин, – додав він.

Еммі стало шкода бідолахи. Скільки разів на день йому доводилося виголошувати ті самі слова? Судячи з виразу його обличчя, з кожним разом йому легше не стає.

– Боюся, що доведеться заповнити цілу купу документів, на жаль, коронеру знадобиться формальна ідентифікація, перш ніж ми зможемо до цього повернутися.

Емма схилила голову й заплакала, шкодуючи, що не пристала на пропозицію Гаррі самому відбути цю нестерпну процедуру. Пан Овен вискочив з-за столу, зігнувся біля неї та зі співчуттям промовив:

– Мені дуже шкода, пані Кліфтон.

Гарольд Ґінзбурґ не міг би бути іще уважнішим і делікатнішим.

Він забронював Гаррі квиток на перший рейс до Лондона у першому класі. «Принаймні йому буде комфортно», – подумав видавець, хоча й сумнівався, що нещасний батько зможе заснути. Він вирішив, що зараз не час повідомляти письменникові гарну новину, тож просто попросив Гаррі передати Еммі свої щирі співчуття.

Коли через сорок хвилин Гаррі вийшов із готелю «П’єр», то побачив водія Гарольда, котрий чекав на тротуарі, щоб відвезти його в аеропорт «Айдлвайд». Гаррі зайняв заднє сидіння лімузина, позаяк не мав бажання ні з ким спілкуватися. Інстинктивно його думки повернулися до Емми і того, що їй доведеться пережити. Чоловікові не сподобалася ідея, щоб вона сама поїхала на упізнання тіла сина. Можливо, працівники лікарні запропонують їй зачекати, поки повернеться він.

Гаррі навіть не зауважив, як опинився серед пасажирів першого класу, котрі перетинали Атлантику, адже міг думати лише про свого сина і як той із нетерпінням очікував початку навчання у Кембриджі. А після цього… він припускав, що завдяки природному дару Себа до мов він захоче влаштуватися у Міністерство закордонних справ, стати перекладачем або, можливо, навіть викладати, або…

Після того як «Комета» злетіла, Гаррі відмовився від келиха шампанського, який запропонувала усміхнена стюардеса, але звідки вона могла знати, що йому нема чого посміхатися? Пасажир не пояснив, чому не їв і не пив. Під час війни, опинившись в запіллі, Гаррі навчився не спати навіть тридцять шість годин поспіль, виживаючи лише від адреналіну страху. Він знав, що не зможе заснути, поки востаннє не побачить свого сина, і підозрював, що ще довго не спатиме після цього – від відчаю.

Лікар мовчки вів Емму похмурим коридором, поки вони не зупинилися біля герметично замкнених дверей зі словом «Морг» на дверях, виведеним відповідними чорними літерами на матовій скляній шибі. Пан Овен штовхнув двері й пропустив Емму вперед. Двері зачинилися за нею зі звучним хлюпанням. Раптова зміна температури змусила жінку затремтіти, і тоді її погляд застиг на візку, що стояв посеред кімнати. Під простирадлом виднілися слабкі обриси тіла її сина.

Санітар у білому стояв на чолі візка й мовчав.

– Ви готові, пані Кліфтон? – ласкаво запитав пан Овен.

– Так, – твердо сказала Емма, і її нігті врізалися в долоні.

Овен кивнув, і санітар відкинув простирадло, щоб показати пошрамоване та поранене обличчя, яке Емма одразу ж упізнала. Вона заголосила, упала на коліна й нестримно заридала.

Пана Овена і санітара не здивувала ця передбачувана реакція матері, яка кинула погляд на свого мертвого сина, але вони були шоковані, коли вона тихо зауважила:

– Це не Себастьян.

Коли таксі під’їхало до шпиталю, Гаррі зі здивуванням побачив Емму, котра стовбичила біля входу, явно його чекаючи. Але ще більше здивувався, коли дружина побігла до нього з виразом полегшення на обличчі.

– Себ живий! – вигукнула вона іще задовго до того, як дісталася до свого чоловіка.

– Але ж ти мені казала… – почав було він, та жінка обійняла його.

– У поліції помилилися. Вони вирішили, що це власник автомобіля, котрий потрапив в аварію, бо Себ мав бути на пасажирському сидінні.

– То це Бруно був пасажиром? – тихо зронив Гаррі.

– Так, – підтвердила Емма, відчуваючи частку провини.

– Ти ж розумієш, що це означає? – уточнив Гаррі, відпускаючи її.

– Ні. А про що це ти?

– Поліція, мабуть, повідомила Мартінеса, що його син вижив, і лише потім він дізнався, що саме Бруно загинув, а не Себастьян.

Емма схилила голову.

– Бідолашний чоловік, – видихнула вона, коли подружжя заходило до лікарні.

– Якщо тільки… – Гаррі не закінчив речення. – А як Себ? – тихо поцікавився він. – У якому він стані?

– Боюся, що в дуже кепському. Пан Овен сказав, що в його тілі майже не залишилося цілих кісток. Схоже, його триматимуть у шпиталі ще кілька місяців і решту свого життя він може провести в інвалідному візку.

– Просто будь вдячна, що він живий, – відреагував на це Гаррі, поклавши руку на плече дружини. – Мені дозволять його побачити?

– Авжеж, але лише на кілька хвилин. І попереджаю, любий, він увесь у гіпсі й пов’язках, тож, можливо, ти навіть його не впізнаєш.

Емма взяла чоловіка за руку й повела на перший поверх, де вони натрапили на жінку, одягнену в темно-синю уніформу. Вона метушилася серед пацієнтів і спостерігала за ними, одночасно віддаючи накази персоналу.

– Я пані Паддікомб, – назвалася вона й простягнула руку.

– Старша медсестра, – прошепотіла Емма.

Гаррі потиснув жінці руку:

– Вітаю, пані завідувачко.

Не кажучи більше ні слова, маленька жіночка завела їх до палати, в якій стояли два акуратні ряди ліжок. Панна Паддікомб попливла далі, аж поки не зупинилася біля пацієнта у дальньому кінці палати. Вона відсунула завісу навколо ліжка Себастьяна Артура Кліфтона і відійшла. Гаррі поглянув на сина. Його ліву ногу тримав шків, а інша, також укладена в гіпс, лежала на ліжку. Голова була забинтована, залишаючи відкритим єдине око, що зосередилося на своїх батьках, але губи пацієнта не ворушилися.

Коли Гаррі схилився, щоб поцілувати сина в чоло, перші слова, які промовив Себастьян, були:

– Як там Бруно?

– Прошу мене вибачити за те, що маю допитати вас обох після того, що ви пережили, – розпочав головний інспектор Майлз. – Я не став би цього робити, якби це не було вкрай необхідно.

– І навіщо це потрібно? – запитав Гаррі, знайомий із способами детективів отримувати інформацію.

– Я досі не впевнений, що те, що трапилося на шляху А1, було випадковістю.

– Що ви маєте на увазі? – Гаррі глянув детективу просто в очі.

– Я нічого не стверджую, сер, але наші фахівці провели ретельний огляд транспортного засобу, і вони стверджують, що одна-дві речі не збігаються.

– Які речі? – зацікавилася Емма.

– Для початку, пані Кліфтон, – сказав Майлз, – ми не можемо розібратися, чому ваш син перетнув роздільну смугу, коли таким чином ризикував зіткнутися з зустрічним транспортним засобом.

– Можливо, машина мала якусь механічну несправність? – запропонував версію Гаррі.

– Такою була наша перша думка, – ствердно кивнув Майлз. – Але хоч автомобіль сильно пошкоджений, жодна з шин не луснула, привід керма також неушкоджений, що майже неможливо за такої дорожньо-транспортної пригоди.

– Це навряд чи є доказом скоєння злочину, – зауважив Гаррі.

– Ні, сер, – сказав Майлз, – і лише цього мені було б недостатньо, щоб просити коронера передати цю справу генеральному прокуророві. Але один свідок надав деякі достатньо тривожні докази.

– Що такого він сказав?

– Вона, – зазирнув Майлз у свій нотатник. – Пані Чалліс повідомила, що її наздогнав «ем-джі» з відкритим верхом, який намагався обігнати три вантажівки, які рухалися колоною по внутрішній смузі, але несподівано передня вантажівка переїхала на зовнішню смугу, хоча жодного іншого транспортного засобу попереду не було. Це означало, що водію «ем-джі» довелося раптово гальмувати. Третя вантажівка також перемістилася на зовнішню смугу, знову ж таки без видимих причин, тоді як середня вантажівка підтримувала сталу швидкість, не залишаючи «ем-джі» жодного шансу обігнати їх або переїхати на безпечну внутрішню смугу. Пані Чалліс запевняє, що три вантажівки тримали «ем-джі» в облозі упродовж значного відтинку часу, – правив далі детектив, – поки його водій ні сіло ні впало не перетнув роздільну смугу просто перед автівкою зустрічного руху.

– Чи вдалося допитати когось із трьох водіїв вантажівок? – запитала Емма.

– Ні. Ми не змогли знайти жодного з них, пані Кліфтон. Однак не думайте, що ми не намагалися це зробити.

– Але те, що ви кажете, просто немислиме, – сказав Гаррі. – Хто б забажав убити двох невинних хлопців?

– Я погодився б із вами, пане Кліфтон, якби ми не з’ясували, що Бруно Мартінес спершу не збирався супроводжувати вашого сина в дорозі до Кембриджа.

– Звідки ви могли про це дізнатися?

– Бо його подруга, панна Торнтон, добровільно повідомила нам, що планувала того дня сходити з Бруно в кіно, але зустріч довелося скасувати останньої миті, бо вона застудилася.

Головний інспектор вийняв із кишені авторучку, погортав сторінки свого нотатника і пильно поглянув на батьків Себастьяна, перш ніж запитати:

– Чи маєте причини вважати, що хтось, можливо, хотів би нашкодити вашому синові?

– Ні, – відповів Гаррі.

– Так, – сказала Емма.

– Просто переконайтеся, що роботу цього разу виконають! – майже лементував дон Педро Мартінес. – Це не така вже й важка справа, – додав він, падаючи у крісло. – Вчора вранці я зміг проникнути до лікарні без жодних перешкод, уночі це ж набагато простіше.

– Як накажете його знищити? – поцікавився Карл без жодних емоцій.

– Переріж йому горлянку, – наказав Мартінес. – Усе, що тобі знадобиться, – це білий халат, стетоскоп і скальпель. Просто переконайся, що він гострий.

– Може, буде краще не різати хлопцеві горло, – запропонував Карл. – А задушити його подушкою, і нехай вважають, що він помер внаслідок отриманих травм.

– Ні. Я хочу, щоб той цуцик Кліфтон пережив повільну та болісну смерть. І чим повільнішу, тим краще.

– Розумію, як ви почуваєтесь, шефе, але нам краще не давати цьому детективу підстав для поновлення слідства.

Мартінес виглядав розчарованим.

– Гаразд, можеш його задушити, – він неохоче погодився. – Але переконайтеся, що це триватиме якнайдовше.

– Ви хочете, щоб я залучив Дієґо з Луїсом?

– Ні. Але хочу, щоб вони були на похороні, як друзі Себастьяна, щоб могли все розповісти. Хочу почути, що вони страждали так само, як я, коли дізнався, що вижив не Бруно.

– А як же…

Телефон на столі дона Педро задзеленчав. Він схопив слухавку.

– Слухаю!

– Це полковник Скотт-Гопкінс, – сказав його секретар. – Він хоче з вами поговорити про справу особистого характеру. Запевняє, що це терміново.

Усім довелося змінити свої плани, щоб о дев’ятій годині ранку наступного дня прибути у секретаріат Кабінету Міністрів.

Сер Алан Редмейн, секретар Кабінету Міністрів, скасував зустріч з М. Шовелем, французьким послом, з яким планував обговорити наслідки можливого повернення Шарля де Голля до Єлисейського палацу.

Член парламенту Джайлз Беррінгтон не поїхав на щотижневі збори тіньового кабінету через, як він пояснив панові Гейтскеллу, лідеру опозиції, невідкладну сімейну проблему.

Гаррі Кліфтон скасував автограф-сесію та презентацію своєї нової книжки у «Хетчарді» на Пікаділлі. Він підписав сотню копій заздалегідь, щоб заспокоїти менеджера, який не зміг приховати свого розчарування, особливо коли дізнався, що Гаррі очолить недільний список бестселерів.

Емма Кліфтон відклала зустріч із Россом Бьюкененом, на якій планувала обміркувати ідеї голови ради директорів щодо будівництва нового комфортабельного лайнера, котрий, якщо правління його підтримає, стане частиною флоту «Судноплавної компанії Беррінґтонів».

Четверо людей розсілися навколо овального стола в офісі секретаря Кабінету Міністрів.

– Спасибі, що відгукнулися у такий короткий термін, – розпочав Джайлз із дальнього кінця столу.

Сер Алан кивнув.

– Але я впевнений, що ви зможете оцінити, що зараз переживають пан і пані Кліфтон, коли життя їхнього сина все ще у небезпеці.

– Я поділяю їхню тривогу, – відгукнувся Редмейн, – і дозвольте сказати, наскільки мені прикро було дізнатися про нещасний випадок з вашим сином, пані Кліфтон. Не в останню чергу через те, що я частково винен у тому, що сталося. Однак дозвольте запевнити, що я не сидів склавши руки. На вихідних я спілкувався з паном Овеном, головним інспектором Майлзом і місцевим коронером. Вони не могли б бути іще стараннішими. І змушений погодитися з Майлзом у тому, що бракує доказів, які підтвердили б, що дон Педро Мартінес якимось чином причетний до аварії.

Роздратований погляд Емми змусив сера Алана швидко додати:

– Тим не менш доказ і відсутність будь-яких сумнівів часто є двома дуже різними речами. Після того як ми дізналися, що Мартінес не знав про те, що його син був у машині у той час, я виснував, що він просто може знову завдати удару, яким би нелогічним це не здавалося.

– Око за око, – сказав Гаррі.

– Можливо ви маєте рацію, – визнав секретар. – Він, вочевидь, не пробачив нам те, що вважає крадіжкою восьми мільйонів фунтів своїх грошей, навіть якщо вони й були фальшивими, і хоча він, напевно, ще не второпав, що за цією операцією стоїть уряд, немає сумнівів, що він і досі вважає, що ваш син особисто відповідальний за те, що сталося в Саутгемптоні, і мені дуже шкода, що я тоді недостатньо серйозно оцінив ситуацію.

– Вдячна вам хоч за це, – видихнула Емма. – Але ви не запитуєте про те, коли і куди наступного разу вдарить Мартінес. Адже будь-хто може зайти до шпиталю й вийти з нього так само легко, ніби це автобусна станція.

– Не можу з вами не погодитися, – сказав Редмейн. – Саме так я і зробив вчора вдень.

Це зізнання викликало миттєву тишу, яка дозволила йому продовжити.

– Однак ви можете бути певні, пані Кліфтон, що цього разу я вжив усіх необхідних заходів, аби переконатися, що вашому сину більше нічого не загрожує.