Щоденники 1910–1923 рр.
Franz Kafka
Самотнiсть i вiдчуженiсть, якi Франц Кафка вiдчував у своему життi, можливо, й змусили його писати щоденник. Вiн розпочав його 1910 року i вiв – iнодi з тривалими перервами – до 1923-го. Це довга розповiдь про себе, про власнi переживання; про ненависну, стомливу службу, яка дае засоби до iснування й водночас виснажуе його; про початок Першоi свiтовоi вiйни i про загальну мобiлiзацiю; роздуми про лiтературу, в яких письменник подеколи виступае рецензентом власних творiв. Також у щоденнику Кафка занотовуе своi лiтературнi задуми й початки оповiдань, що спадають йому на думку; спостереження, в яких чiтко проступае туга з приводу поразок Австрii i прозирае чорна безодня вiдчаю дуже самотньоi людини.
Франц Кафка
Щоденники 1910–1923 рр
© Л. В. Логвиненко (правонаступниця О. Логвиненка), переклад украiнською, 2000
* * *
1910
Коли потяг проiздить мимо, глядачi завмирають.
«Щоразу, коли вiн про щось мене питае». Оце «ае», вiдiрване вiд фрази, полетiло геть, немов м’яч на лузi.
Вiн такий серйозний, що це мене вбивае. Голова в комiрцi, чуб на черепi викладено нерухомо, м’язи внизу на щоках напружились на своiх мiсцях…
Чи лiс i досi там-таки? Лiс був iще майже там-таки. Та щойно мiй погляд ковзнув крокiв на десять далi, я забув про нього, бо мене знову втягли в нудну розмову.
У темному лiсi, на розм’яклiй землi, я тримався дороги, лише не спускаючи з очей бiлизни його комiрця.
Увi снi я просив танцiвницю Едуардову, щоб вона все ж таки ще раз затанцювала чардаш. Широка смужка тiнi чи свiтла пролягала через усе ii обличчя вiд нижнього краю чола до середини пiдборiддя. Цiеi митi прийшов якийсь чоловiк з огидними манерами несвiдомого iнтригана й сказав iй, що потяг зараз рушить. З того, як вона вислухала це повiдомлення, я з жахом збагнув, що вона вже не танцюватиме. «Я лиха, погана жiнка, чи не так?» – промовила вона. «О нi, – вiдказав я, – зовсiм нi». – А тодi вiдвернувся й пiшов куди очi бачили. А перед тим спитав ii про цiлий букет квiток, що стримiли в неi за поясом. «Вони вiд усiх володарiв Європи», – вiдповiла вона. Я замислився, який сенс у тому, що цi живi квiтки за поясом подарували танцiвницi Едуардовiй усi володарi Європи.
Танцiвниця Едуардова, закохана в музику, скрiзь, навiть у трамваi, iздить у супроводi двох скрипалiв i часто просить iх заграти. Адже це не заборонено, то чом би не пограти в трамваi, коли грають непогано, пасажирам приемно, i нiчого не треба платити, тобто коли потiм навiть не збирають грошi. Щоправда, спочатку це трохи збивае з пантелику, i якийсь час люди гадають, що це якось недоречно. Але коли повна швидкiсть, добрий вiтерець та ще тиха вуличка – музика звучить чарiвно.
Просто неба танцiвниця Едуардова не така гарненька, як на сценi. Блiда цера, отi вилицi, якi так напинають шкiру, що на всьому обличчi ледве помiтиш якийсь порух; великий нiс, який немовби виступае з заглиблення i з яким жарти поганi – тут не спробуеш, чи твердий у нього кiнчик, i не схопишся легенько за перенiсся, не поведеш туди-сюди, проказуючи: «А тепер ходiмо зi мною». Широка постать з високою талiею i в аж надто рясних спiдницях, – кому припаде таке до вподоби, – вона схожа на одну з моiх тiток, на лiтню жiнку; багато лiтнiх тiток у багатьох людей схожi одна на одну. Але просто неба цi вади в Едуардовоi, однак, не вiдшкодовуе, власне, нiщо, крiм досить-таки гарненьких нiг; у нiй справдi нема нiчого такого, що давало б привiд для захоплення, подиву чи бодай просто поваги. Тим-то я дуже часто спостерiгав, як звичайно навiть дуже чемнi, вельми коректнi чоловiки не могли приховати, хоча, певна рiч, аж-аж-аж як намагалися це робити, байдужного ставлення до Едуардовоi, такоi вiдомоi танцiвницi, якою вона все ж таки була.
Мое вухо, коли його помацати, свiже, шорстке, прохолодне, соковите, як листок.
Я пишу це, без сумнiву, з вiдчаю через мое тiло й майбутне цього тiла.
Коли вiдчай даеться взнаки так виразно, коли вiн такий невiддiльний вiд свого об’екта i його щось тримае так, як ото солдат, що прикривае вiдступ i його зрештою розривае на шматки, тодi це вiдчай не справжнiй. Справжнiй вiдчай досягае своеi мети вiдразу й завжди випереджае ii, (пiсля цiеi коми виявляеться, що слушне тiльки перше речення).
Ти у вiдчаi?
Справдi? У вiдчаi?
Тiкаеш? Думаеш сховатися?
Письменники мелють чортибатьказна-що.
Бiлошвейки пiд потоками зливи.
Нарештi через п’ять мiсяцiв свого життя, протягом яких я не спромiгся написати нiчого такого, що дало б менi задоволення, i якi жодна в свiтi сила не поверне, хоч зробити це зобов’язанi всi, менi спало на думку знов якось поговорити з собою. Коли я справдi ставив собi запитання, то все ще знаходив вiдповiдь, тут усе ще можна було щось вибити з мене, з цiеi копицi, в яку я обернувся за цi п’ять мiсяцiв i якiй, здаеться, судилося згорiти, коли влiтку ii пiдпалять, та так швидко, що глядач не встигне й оком клiпнути. Коли б таке лишень сталося зi мною! І хай воно станеться хоч би й десять разiв, я навiть не пошкодую за цим нещасливим часом. Мiй стан не назвеш нещастям, але це й не щастя, не байдужiсть, не слабiсть, не стомленiсть, не iнтерес до чогось. То що ж це таке? Те, що я не знаходжу вiдповiдi, пов’язано, мабуть, з моею нездатнiстю писати. І я, здаеться, вiдчуваю ii, не знаючи причини. Бо всi речi, якi спадають менi на думку, ростуть не з корiння, а десь зi своеi середини. Спробуй потримати, спробуй тримати траву й триматися на нiй самому, коли вона починае рости аж iз середини стебла. Дехто це, певно, вмiе роботи, як, скажiмо, японськi акробати, котрi вилазять на драбину, яка стоiть не на землi, а на задертих догори ступнях того, хто лежить на спинi, i не спираеться на стiну, а стримить просто вгору. Я так не вмiю, позаяк мою драбину не пiдпирають навiть отi ступнi. Це, звiсно, ще не все, i таке завдання ще не примусить мене заговорити. Але щодня на мене мас бути нацiлений бодай один рядок, як ото тепер на комети нацiляють далекоглядну трубу. І коли потiм я раптом опинюся перед тим реченням, захоплений тим реченням, як це сталося зi мною, наприклад, на минуле Рiздво, коли дiйшло до того, що я вже ледве владав собою, i коли я, здавалося, справдi був уже на останньому щаблi своеi драбини, яка, однак, спокiйнiсiнько стояла собi на землi, сперта на стiну. Але яка то земля, яка стiна! І все ж драбина не впала, так я притискав ii ногами до землi, так я тримав ii ногами пiд стiною.
Сьогоднi, наприклад, я тричi зважився на зухвальство – щодо кондуктора, щодо одного з моiх начальникiв, ага, то це трапилося тiльки двiчi, але моi вчинки печуть менi, мов бiль у шлунку. Вони були б зухвалiстю з боку будь-кого, про мене вже годi й казати. Отож я втратив самовладання, в нестямi заходився битися в повiтрi, а найгiрше те, що нiхто не помiтив, що навiть щодо своiх супутникiв я повiвся, мусив повестися вiдверто по-зухвалому, я скорчив справжню гримасу, за яку повинен вiдповiдати; але ще гiрше те, що один iз моiх знайомих сприйняв мое зухвальство навiть не як рису вдачi, а як саму вдачу, вiн звернув мою увагу на те зухвальство й висловив свiй захват ним. Чому я втрачаю самовладання? Принаймнi тепер я кажу собi: ось поглянь, свiт дозволяе тобi бити себе, кондуктор i начальник залишилися спокiйнi, а коли ти виходив, начальник навiть кивнув головою. Та це ще нiчого не означае. Ти нiчого не досягнеш, якщо втрачатимеш самовладання. Але що ти втратиш, крiм цього, iще в своему колi? На це запитання я вiдповiм тiльки так: краще нехай i мене б’ють у цьому колi, нiж самому бити когось поза ним. Але де в бiса те коло? Адже якийсь час я бачив його на землi, так нiби намальоване вапном, але тепер воно тiльки витае навколо мене, та навiть i не витае.
Нiч комети, 17–18 травня. Був iз Бляем, його дружиною й дитиною, часом дослухався до себе, немовби iзсередини, як ото до нявкання кошеняти, мимохiдь, але все ж таки.
Скiльки днiв знов нiмо пропливло повз мене; сьогоднi 28 травня. Хiба я не маю навiть рiшучостi щодня братися за ручку, за цей дерев’яний цурпалок! Менi вже здаеться, що рiшучостi я таки не маю. Я сiдаю за весла, катаюся верхи на конi, плаваю, лежу на сонцi. Литкам це на користь, стегнам теж не вадить, черево ще сяк-так, але ось груди вже геть нiкудишнi, а як закину назад голову…
Недiля, 19 червня 1910 р. Поспав, прокинувся, поспав, прокинувся. Нiкчемне життя.
Як подумаю, то мушу визнати, що виховання в певному розумiннi завдало менi великоi шкоди. Я ж бо виховувався не десь у глухоманi, скажiмо, серед руiн у горах, щодо цього я не можу закинути жодного докору. Я ризикую, що цього не зрозумiе жоден iз цiлоi низки колишнiх моiх учителiв, але менi дуже, найдужче хотiлося б бути одним iз тих маленьких мешканцiв розвалищ, засмаглих, обпалених сонцем, що свiтило б з усiх бокiв крiзь руiни на байдужний плющ, хай навiть на початку я б i знемагав пiд тягарем своiх чеснот, якi буйно, мов бур’яни, розрослися б у менi.
Як подумаю, то мушу визнати, що виховання в певному розумiннi завдало менi великоi шкоди. Цей докiр стосуеться багатьох людей, зокрема моiх батька й матерi, декого з родичiв, декого з тих, хто приходив до нас додому, всiляких письменникiв, однiеi цiлком певноi кухарки, яка цiлий рiк водила мене до школи, гурту вчителiв (у спогадах я мушу збивати iх усiх докупи, бо той чи той ще випадае з пам’ятi; та позаяк я тримаю iх отак укупi, цiле знов-таки мiсцями розпадаеться), шкiльного iнспектора, вервечки неквапних перехожих, – одне слово, цей докiр кинджалом протинае суспiльство, i нiхто, повторюю, на жаль, нiхто не мае певностi, що вiстря цього кинджалу не виткнеться раптом спереду, ззаду чи збоку. І жодних заперечень на цей докiр я не бажаю слухати, бо наслухався вже iх надто багато, а позаяк бiльшiсть моiх заперечень хтось знову ж таки заперечував, то цi заперечення я вiдношу до свого докору i заявляю тепер, що мое виховання i цi заперечення багато в чому завдали менi великоi шкоди.
Я часто мiркую про це i щоразу доходжу висновку, що мое виховання багато в чому завдало менi великоi шкоди. Цей докiр стосуеться багатьох людей, принаймнi всi вони стоять тут, поруч, i, як на давнiх групових портретах, не знають, як бути один з одним, – опустити очi iм у цю мить не спадае на думку, а всмiхнутися не важаться, бо застигли в чеканнi. Тут моi батько й мати, дехто з рiднi, з учителiв, одна цiлком певна кухарка, кiлька дiвчат iз танцювального гуртка, дехто з тих, хто колись давно ходив до нас додому, кiлька письменникiв, учитель плавання, бiлетер, шкiльний iнспектор, далi люди, якi тiльки один раз траплялися менi на вулицi, i ще хтось, кого я тепер уже й не пригадую, й такi, про яких я вже нiколи й не згадаю, i нарештi такi, на уроки яких я, чимось тодi захопившись, узагалi не звернув уваги; одне слово, iх так багато, що треба пильнувати, аби не згадати когось двiчi. І до всiх iх я звертаюся з докором i в такий спосiб знайомлю iх одного з одним, але нiяких заперечень не стерплю. Бо наслухався я тих заперечень уже справдi доволi, i, позаяк бiльшiсть моiх заперечень вiдкинуто, менi не залишаеться нiчого iншого, як долучити й цi заперечення до моiх докорiв i заявити, що, окрiм виховання, й цi заперечення багато в чому завдали менi великоi шкоди.
Може, хтось гадае собi, що мене виховували десь у глухоманi? Нi, мене виховували в мiстi, у самiсiнькому його центрi. Не серед розвалищ, скажiмо, не в горах i не на озерi. Моi батько-мати i iхнi прибiчники досi були пригнiченi тягарем мого докору, аж посiрiли, та ось вони легенько вiдтручують його вбiк i вже всмiхаються, бо я забрав своi руки, приклав iх собi до чола та й думаю: от коли б я був маленьким мешканцем руiн, що прислухаеться до крику гайвороння, опинившись у тiнi вiд них, спочиваючи в прохолодному мiсячному сяйвi, – хай навiть на початку я трохи й слабував би пiд тягарем своiх чеснот, якi буйно, мов бур’яни, розрослися б у менi, обпаленi сонцем, що зусiбiч свiтило б крiзь руiни на мое плющове лiгво.
Кажуть, i ми схильнi в це вiрити, нiбито чоловiки в хвилину небезпеки не звертають уваги навiть на вродливих чужих жiнок; якщо цi жiнки заважають iм утекти з охопленого вогнем театру, чоловiки вiдкидають iх до стiни, штурхають головою й руками, колiньми й лiктями. Тодi нашi балакучi жiнки змовкають, у iхнiх нестримних теревенях з’являеться дiеслово й крапка, брови втрачають звичний спокiй i зводяться, стегна й клуби, що доти реагували на кожен подих, завмирають, ледве стулений рот вiд страху захоплюе повiтря бiльше, нiж звичайно, а щоки видаються трохи надутими.
– Послухай, – сказав я й легенько штовхнув його колiном (я заговорив так раптово, що з рота менi аж трохи бризнула слина – погана ознака), – не засинай!
– Я не засинаю, – вiдповiв вiн i, розплющуючи очi, похитав головою. – Коли б я заснув, як би я тодi охороняв тебе? А хiба ж я не повинен тебе охороняти? Хiба тодi, перед церквою, ти не для цього вхопився за мене? Та вже ж, то було давненько, знаемо, тiльки не дiставай з кишенi годинника.
– Так, уже дуже пiзно, – промовив я. Потiм не витримав, легенько всмiхнувсь i, щоб приховати усмiшку, пильно задивився в бiк будинку.
– Тобi там i справдi так до вподоби? Отже, кортить нагору, дуже кортить? То так i скажи, я ж тебе не вкушу. Послухай, якщо ти гадаеш, що нагорi тобi буде краще, нiж тут, унизу, то йди собi нагору одразу й не думай про мене. А ось яка моя думка, думка звичайнiсiнького перехожого: скоро ти спустишся назад, i буде дуже добре, коли тут якось опиниться хтось такий, на кого ти й не глянеш, але хто вiзьме тебе попiдручки, пiдкрiпить у сусiднiй забiгайлiвцi келихом вина, а тодi поведе до себе в кiмнату, де, хоч яка вона вбога, вiд ночi тебе все ж таки вiддiляють кiлька шибок. На цю мою думку ти можеш поки що начхати. Це правда, i я можу повторити це перед ким завгодно, тут, унизу, нам ведеться погано, атож, це наше життя можна назвати навiть собачим, але менi тепер уже однаковiсiнько, чи валятися тут у стiчнiй канавi й загачувати собою дощову воду, чи там, угорi, в сяйвi вiд люстр пити оцими самими губами шампанське, – менi немае нiякiсiнькоi рiзницi. А втiм, я навiть не повинен вибирати мiж цими двома речами, зi мною нiколи не станеться нiчого такого, що привернуло б увагу людей; та i як воно може статися, коли довкола мене й для мене все так обставлено, коли я можу тiльки трохи пролiзти вперед, не далi, нiж якась кузька. А ось щодо тебе, то нiхто не знае, що там у тобi е. Хоробрiсть е, принаймнi ти сам так вважаеш i пробуеш усе, на що стае вiдваги, – часто людина пiзнае себе тодi, коли придивиться до обличчя слуги бiля дверей.
– Якби ж то я знав напевно, що ти зi мною вiдвертий. Я б уже давно був нагорi. Як менi довiдатись, чи ти зi мною вiдвертий? Ось тепер ти дивишся на мене так, нiби я – мале дитя, але це менi не зарадить, вiд цього буде тiльки ще гiрше. Та, може, ти й хочеш зробити ще гiрше. А тим часом я вже не годен терпiти оце повiтря на вулицi, менi вже пора до товариства нагорi. Коли я насторожуюсь, менi починае дерти в горлi, о, до речi, ось тобi й маеш, я вже кашляю. А ти бодай уявляеш собi, як менi буде там, нагорi? Не встигну я ступити другою ногою до зали, як першу вже годi буде впiзнати.
– Це ти правду кажеш, я з тобою не вiдвертий.
– Я ж збираюся йти, пiду сходами нагору, якщо це мае статися пiд бантинами. З боку товариства я сподiваюся дiстати все, чого менi бракуе, насамперед мобiлiзувати своi сили, бо такого загострення iм замало, воно зводить нанiвець единий шанс цього парубка на вулицi. А вiн задоволений уже тим, що витримуе все своiм, щоправда, хирлявим тiлом, вiдвоюе собi обiд та вечерю, уникне впливу чужих людей, одне слово, збереже стiльки, скiльки можна взагалi зберегти в нетривкому свiтi. Але те, що втрачае, вiн намагаеться повернути силомiць, хай уже й не таке, ослаблене, хай навiть уже тiльки здаеться, що то – колишня його власнiсть (а здебiльшого саме так воно i е). Отож суть його самовбивча, зуби ii призначенi лише для власноi плотi, а плоть – лише для власних зубiв. Бо, не маючи жодноi опори, фаху, кохання, сiм’i, статкiв, тобто не впираючись загалом – чи, звiсно, бодай не пробуючи цього робити – свiтовi, до певноi мiри не вражаючи його, отже, цiлим комплексом власностi, не можна вберегтися вiд несподiваних руйнiвних утрат. Цей парубок у благенькiй одежинi з його вмiнням виживати, з витривалими ногами, жаским винайнятим житлом, з рештою його покраяноi на шматки й тепер, по довгiм часi, знову покликаноi до життя сутi, – все це обiруч тримае при купi й щоразу мусить втрачати двi своi речi, коли навпомацки намагаеться впiймати якусь одну невеличку. Звичайно, iстина ховаеться тут – iстина, яка нiде не проступае так очевидно. Бо хто справдi виявляе себе завершеним обивателем, тобто подорожуе морем на пароплавi, – спiненi хвилi попереду, спiнений слiд – позаду, – одне слово, з численними такими явищами довкола, тому обивателю загрожуе небезпека не менша, хоч i зовсiм iнша, нiж чоловiковi на кiлькох полiняках серед хвиль, якi ще й налiтають одна на одну й накривають одна одну. Бо вiн, обиватель, i його власнiсть – не одне цiле, iх двое, i той, хто знищить зв’язок, знищить i його самого. Нас i наших знайомих у цьому розумiннi не можна розпiзнати, позаяк ми зовсiм схованi; я, примiром, нинi схований за своею професiею, надуманими чи справжнiми стражданнями, лiтературними уподобаннями тощо. Та саме я й вiдчуваю свiй грунт надто часто й надто глибоко для того, щоб бути задоволеним хоча б тiльки наполовину. І досить менi повiдчувати цей грунт без перерви бодай чверть години – i отруйний свiт уже вливаеться менi до рота, як ото вода потопельниковi.
Цiеi митi мiж мною i тим парубком навряд чи е рiзниця, хiба що я ще можу згадати про свою молодiсть у селi та, певно, коли схочу чи лише коли цього вимагае мое становище, можу туди перенестися. Але в парубка нема нiчого попереду, а тому нема нiчого й позаду. Цiеi митi рiзницi нема, але в парубка е тiльки мить. На той час, – сьогоднi про нього нiхто не може знати, бо нiщо iнше не можна знищити так, як той час, – на той час вiн зазнав невдачi, а тодi раптом почав вiдчувати свiй грунт, як ото хтось зненацька помiчае на своему тiлi гнiйник, який досi був на нашому тiлi останнiм, ба навiть не останнiм, бо цього останнього, здавалося, ще й не iснувало, а тепер воно виявилося чимось бiльшим, нiж усе, що мае вiд народження наша плоть. Коли досi увага всього нашого ества була зосереджена на тому, що роблять нашi руки, що бачать нашi очi, що чують нашi вуха, як ходять нашi ноги, то тепер ми раптом повертаемось у зовсiм iнший бiк, як ото флюгер у горах.
Замiсть податися тодi геть, хай навiть у цей останнiй бiк, бо тiльки завдяки втечi вiн мiг утриматись навшпиньках i тiльки стоячи так, навшпиньках, мiг утриматися на свiтi, замiсть цього вiн лiг, як ото взимку, бувае, дiти лягають у снiг, щоб замерзнути. Вiн i цi дiти, вони ж бо знають, що то iхня провина в тому, що вони полягали чи пiддалися в iнший спосiб, вони знають, що нi за що в свiтi не мали б права зробити це, але вони не можуть знати, що пiсля змiни, яка сталася тепер iз ними в полi чи в мiстi, вони забудуть про всi своi колишнi провини й обов’язки i рухатимуться в новiй стихii так, нiби вона в них перша. Щоправда, слово «забувати» тут не до мiсця. Пам’ять у цього чоловiка постраждала не бiльше, нiж його здатнiсть фантазувати. Та рiч у тому, що перемiстити гiр вони не в змозi; i ось чоловiк стоiть поза нашим народом, поза нашим людством, постiйно змучений голодом, йому належить тiльки мить, вiчно неспинна мить страждань, за якою не видно й проблиску митi вiдпочинку, i йому залишаеться тiльки одне: його болi, але довкола в цiлому свiтi нема нiчого iншого, що могло б загоiти його рани, у нього лише стiльки землi, скiльки потрiбно для двох його нiг, лише стiльки опори, скiльки покривають двi його руки, отже, стiльки, скiльки потрiбно акробатовi на трапецii у вар’ете, коли внизу ще й напинають страхувальну сiть.
У нас – iнше, нас-бо тримае наше минуле й майбутне. Майже все свое неробство й стiльки ж своеi професii ми марнуемо на те, щоб вони могли врiвноважено балансувати вгору-вниз. Перевагу майбутнього в обсязi минуле вiдшкодовуе вагою, а в кiнцi того й того уже не вiдрiзниш одне вiд одного, щонайраннiша юнiсть згодом стае ясною, як майбутне, а кiнець майбутнього з усiма нашими зiтханнями – то вже, власне, пережите й минуле. Так майже замикаеться це коло, краем якого ми ходимо. Але ж тепер це коло належить нам, однак воно належить нам лише доти, доки ми його тримаемось, щойно ж хитнемося нараз убiк, упавши в самозабуття, втративши пильнiсть, вiд переляку, подиву чи втоми, як воно вже кане для нас у просторi, досi нашi носи стримiли в потоцi часiв, тепер ми вiдступаемо назад, колишнi плавцi, нинi перехожi й навiк утраченi. Ми – поза законом, нiхто про це не знае, проте всi ставляться до нас саме так.
– Думати про мене тепер ти не маеш права. Та й як ти збираешся себе зi мною порiвнювати? Адже я в цьому мiстi вже понад двадцять рокiв. Ти бодай уявляеш собi по-справжньому, що це означае? Кожну пору року я провiв тут двадцять разiв. – Вiн заходився розмахувати у нас над головами ледь стиснутими кулаками. – Дерева тут повиростали за двадцять рокiв, тепер пiд ними сам собi здаешся, мабуть, комашкою. А оцi численнi ночi, ти знаеш, в усiх домiвках ночi. То лежиш пiд цiею стiною, то пiд тiею, отак вiкно навколо тебе й мандруе. А оцi ранки, коли дивишся з вiкна, вiдтягуеш вiд лiжка крiсло й сiдаеш пити каву. А цi вечори, коли пiдпираеш рукою голову й приставляеш до вуха долоню. Атож, та якби ж тiльки це! Якби ж перейняти хоч би кiлька нових звичок, що iх можна щодня спостерiгати тут на вулицях… Тепер у тебе, либонь, таке враження, нiби я хочу з цього приводу поскаржитися? Та нi, навiщо менi скаржитися, менi ж бо не вiльно робити нi це, нi iнше. Я мушу тiльки виходити на прогулянки i цим вдовольнятися, але в свiтi ще немае такого мiсця, де б я не мiг робити прогулянок. Одначе тепер знову ж таки складаеться враження, немовби я цим пишаюся.
– Виходить, менi ведеться легко. Менi не треба було вистоювати отут перед будинком.
– Щодо цього ти себе зi мною не порiвнюй i не давай збити себе з пантелику. Ти ж бо людина доросла, ти й так у мiстi, схоже, досить самотнiй.
А менi вже недалеко до цього. Уже було таке враження, нiби мое захисне ество тут, у мiстi, розчиняеться, я був гарний, бо це розчинення вiдбувалося, мовби врочистий фiнал, де все, що тримае нас при життю, вiдлiтае геть, але, вiдлiтаючи, востанне ще осявае нас своiм людським сяйвом. Отак я й стою перед своiм парубком, i за це вiн, найiмовiрнiше, любить мене, сам, однак, чiтко не усвiдомлюючи чому. Часом його балачки начебто вказують на те, що вiн усе розумiе, знае, хто перед ним, i через це може дозволяти собi будь-що. Але це не так. У такий спосiб вiн, навпаки, виступав би проти кожного, бо може жити тiльки як вiдлюдник чи дармоiд. Вiн лише схимник iз примусу, i якщо цей примус колись подолають невiдомi йому сили, то вiн буде дармоiдом, котрий поводиться так зухвало, як тiльки може. Принаймнi врятувати його вже не може нiщо в свiтi, i коли спостерiгати за його поведiнкою, то на думку може спасти труп потопельника, що його якась течiя винесла на поверхню, прибила до стомленого плавця, а вiн поклав на того плавця руки й намагаеться за нього втриматися. Труп не оживае, його навiть не виловлюють, але чоловiка вiн може потягти на дно.
6 листопада. Вечiр такоi собi мадам X., присвячений Мюссе. Звичка еврейок цмокатися. Розумiння французькоi, попри всi недомовки й труднощi анекдотiв, майже до самого прикiнцевого слова, яке мае жити в серцi далi на руiнах усього анекдоту й гасить на наших очах французьку, можливо, доти ми надто напружувалися, а люди, котрi розумiють французьку, ще до завершення виходять, бо почули вже доволi, тодi як iншi ще довго не можуть наслухатися, – акустика в залi, що сприяе швидше покашлюванню в ложах, нiж виголошеному слову; вечеря в Рашелi, вона з Мюссе читае «Федру» Расiна, книжка лежить мiж ними на столi, де, втiм, чого тiльки нема.
Консул Клодель, в очах блиск, широке обличчя вбирае його i знову випромiнюе, вiн раз у раз пориваеться прощатись, i часом це йому навiть вдаеться, але загалом – нi, бо щойно вiн почне з кимось прощатися, поруч уже стоiть хтось iнший, а в чергу за ним уже прилаштувався той, з ким попрощалися. Над пiдвищенням для доповiдача – оркестрова галерея. Заважае всiлякий гармидер. Кельнери у вестибюлi, гостi в своiх кiмнатах, фортепiано, далекi звуки струнного оркестру, нарештi якесь гупання молотком, пересварка, вiдвернутися й не слухати ii дуже важко, i тому вона дратуе. В однiй iз лож – дама з дiамантами у сережках, якi майже безперервно переливаються. Бiля каси – вбранi в чорне молодi хлопцi й дiвчата з якогось французького гуртка. Один iз них, вiтаючись, вклоняеться так низько, що очi його ковзають по пiдлозi. Ще й усмiхаеться на повен рот. Але вiн робить це тiльки перед дiвчатами, чоловiкам вiн одразу ж по тому дивиться вiдверто в обличчя, губи зiмкненi, серйознi, чим вiн водночас засвiдчуе, що оте його привiтання хвилину тому – така собi, може, й кумедна, однак у всякiм разi неминуча церемонiя.
7 листопада. Доповiдь Вiглера про Геббеля. Сидить на сценi, декорованiй пiд модерну кiмнату, так наче з одних iз дверей ось-ось впурхне його кохана, щоб нарештi розпочати п’есу. Нi, вiн виголошуе доповiдь. Про Геббелеве голодування. Складнi взаемини з Елiзою Ленсiнг. У школi вчителькою в нього одна стара дiва, яка курить, нюхае тютюн, б’еться, а слухняних пригощае родзинками. Вiн повсюди роз’iжджае (Гайдельберг, Мюнхен, Париж) без будь-якого видимого намiру. Спершу вiн – служник в iнспектора церковноi округи, ночуе пiд сходами в одному лiжку з iздовим.
