Книга Безнадii. 1991—2004. Вiд миру до вiйни
Тимур Іванович Литовченко
Олена Олексiiвна Литовченко
101 рiк Украiни
Розпад Радянського Союзу вiдкрив шлях вiковiчнiй мрii багатьох поколiнь украiнцiв. Здавалося б, далi все просто: живи та радiй незалежному життю… Однак бiда в тому, що при владi в цiлому лишилися все тi ж персони, якi продовжили полiтику тотального пограбування краiни. До того ж зазнав краху усталений стиль життя, що ранiше здавався «вiчним», почалася напружена конкуренцiя на ринку працi, гiперiнфляцiя й iншi небаченi досi речi. Все це породжувало непевнiсть у майбутньому. Тi, кого цi змiни вкрай налякали, намагалися тiкати за кордон у пошуках кращого життя. А тi, хто залишився, подiлились на два прошарки: бiльшiсть намагалася вижити за будь-яку цiну, аби тiльки не опуститися на соцiальне дно, меншiсть боролася за змiни на краще, хоча й не завжди вдало долаючи все новi перешкоди. Здавалося, прекрасним шансом на оновлення краiни стала Помаранчева революцiя (точнiше – фронда) 2004 року…
Книга содержит нецензурную брань
Тимур i Олена Литовченки
Книга Безнадii
1991–2004
Вiд миру до вiйни
Серiя «101 рiк Украiни» заснована у 2018 роцi
Художник-оформлювач М. С. Мендор
© Т. i О. Литовченки, 2021
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018
* * *
Передмова
Обитель Творця, зала Справедливостi.
Поза простором i часом
Сто двадцять п’ять схiдцiв складали квадратну в своiй основi пiрамiду.
Сто двадцять п’ять схiдцiв вели вгору – туди, де на верхньому майданчику був встановлений величний кам’яний Трон Справедливостi. Той, Хто сидiв на Тронi, звернувся до душ, якi вишикувалися величезним напiвкiльцем бiля найнижчоi сходинки:
– Улюбленцi моi! Вас зiбрав я по всiх оселях, якi тiльки е в Моему домi. Осель цих багацько, всi вони облаштованi так, щоб саме там кожен з вас почувався найкомфортнiше. Ви тривалий час вiдпочивали в оселях дому Мого, могли б вiдпочивати й надалi, оскiльки кожен з вас заслужив на вiчний спокiй тими справами, якi вчинив пiд час перебування у свiтi земному. До того ж, усi ви напрацювали стiльки неоцiненного земного досвiду, що декому вистачило б не на одне життя…
Разом з тим, Я зiбрав вас усiх тут i зараз, бо в тому виникла нагальна потреба. Вас усiх, кожного з вас закликав Багряний Янгол – i саме на цього Мого посланця був покладений обов’язок пояснити, що й до чого. Чи всiм були данi достатньо докладнi пояснення? Чи всiм зрозумiло, з якою мiсiею пропонуеться вiдправитися цього разу в земний свiт?.. Бо якщо хтось щось не второпав – той може почути пояснення не вiд посланця Мого, а вiд Мене безпосередньо. Тут i зараз. Отже, чи е такi?.. Кажiть, не вагайтеся.
Гуркiт Божественного голосу прокотився могутньою хвилею над тими, хто зiбрався бiля пiднiжжя Його престолу – а межа натовпу цих душ зникала в незмiрнiй далечинi… Проте нiхто не проронив жодного слова. Почекавши для впевненостi ще деякий час, Творець продовжив:
– Ну що ж, це добре. Отже, мiй посланець – Багряний Янгол – попрацював належним чином. Добре, дуже добре!..
Якщо так, то ви всi мусите уявляти: потрiбна справжня мiсiя ПРОРИВУ, для того й посилаю вас – дванадцять хвиль по дванадцять тисяч в кожнiй. Ви народитесь не всi одночасно, але все ж таки з достатньо невеликим iнтервалом, щоб разом скласти едине поколiння прориву, за яким пiдтягнуться iншi. Кiстяк у розмiрi ста сорока чотирьох тисяч душ.
Разом з тими iншими вас налiчуватимуться вже мiльйони. І все ж таки навiть цих мiльйонiв буде дуже й дуже замало порiвняно з тiею силою опору, яку ви зустрiнете i яку мусите здолати неодмiнно! Долатимете опiр завзятiстю й наполегливiстю – а цих якостей вам буде дана мiра i ще одна мiра, i третя мiра ще й iз надлишком…
Тi, хто був посланий попереду вас, – вони, в цiлому, приготували вам шлях. І все ж навiть цiеi пiдготовки бракуе для того, щоб усе минуло без жодних проблем! Вони лише мiсцями послабили всi препони та бар’ери, а прориватися належить не iм – вам i тiльки вам!
Насамкiнець, моя головна умова лишаеться незмiнною: хто потрапляе в грубий земний свiт – той забувае те, що вiдбувалося тут, в оселях дому Мого. Єдине, що вам залишиться, – то це спиратись на внутрiшне вiдчуття, незрозумiле й невловне. Вiдчуття того, що все на свiтi вiдбуваеться не просто так, а з певною, не вами визначеною метою. Такою буде ваша едина опора. Як бачите, мiсiя далеко не з легких…
А тому ще е шанс вiдмовитися! Тут i зараз! Останнiй шанс!.. Нiхто вас не засудить за таку вiдмову. Ви просто повернетесь кожен до тiеi оселi, звiдки кожного закликав Мiй посланець. І знов настане для вас вiчний вiдпочинок. Чи хоче хтось скористатися цим останнiм шансом?..
Нова розкотиста хвиля Божественного голосу прогуркотiла по всiх усюдах i завмерла десь удалечинi. Тодi спитав Всемогутнiй:
– А чи е серед вас улюблений Мiй пророк?
– Так, Боже, авжеж я тут! – пролунав радiсний вигук. Втiм, у порiвняннi з розкатистим Божественним голосом вигук цей виглядав мирним стрекотiнням нiчного цвiркуна. Але вiдгукнувся Той, Хто сидiв на тронi:
– Радiй, Тарасе, радiй! Адже нарештi вiдпускаю тебе з Вирiю Мого на милу твоему серцю землю не дзвiнким соловейком i не легкокрилим жайворонком, а в людськiй подобi.
– Дякую Тобi, Боже!
– Не поспiшай, пророче мiй, не квапся… Адже спецiально для тебе е ще одна умова. Така умова, якоi для iнших не висувалося.
– І що ж то за умова, Боже?
– Мусиш з’явитися в милому твоему серцю краi, але не в середовищi народу, який живе там з давнiх-давен. Улюбленому моему народовi ти, Тарасе, вже й без того зробив високу честь – зроби ж тепер таку саму честь iншому народовi з-помiж тих, що живуть у тому краi! Що скажеш на це, пророче Мiй улюблений?! Чи згоден ти на таку умову?..
Довго думав Тарас Григорович, перш нiж дати вiдповiдь. Зате вiдповiв твердо, не вагаючись:
– Так, Боже мiй! Згоден я навiть з такою незвичною умовою. Авжеж згоден… Хоч завтра пiду!
– Не поспiшай, Тарасе, не квапся. Минуть ще роки й роки, перш нiж настане твiй час переходити звiдси в земний свiтi.
– Але ж час такий настане?..
– Настане, пророче Мiй улюблений! Настане неодмiнно… Скажи, чи вiриш ти в сказане Мною?
І пiсля тривалого мовчання, сповнений урочистоi величi, пророк вiдповiв твердо i впевнено:
– Так, Боже мiй! Вiрю Тобi, немовби самому собi, – цей час настане.
1991
Прощавай, СРСР!
Будинок по вул. Правди, № 2, Рiвне, 27 сiчня 1991 року
Лежачи на старiй продавленiй канапi, Микита бездумно вдивлявся у порепану стелю, коли на порозi кiмнати несподiвано виникла мати i тремтливим голосом спитала:
– Синку, ти не сваритимеш мене?
– Що-що?..
