Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

Будинок по вул. Правди, № 2, Рівне, 27 січня 1991 року

Лежачи на старій продавленій канапі, Микита бездумно вдивлявся у порепану стелю, коли на порозі кімнати несподівано виникла мати і тремтливим голосом спитала:

– Синку, ти не сваритимеш мене?

– Що-що?..

Він трохи повернув голову й одразу ж зіпнувся на лівий лікоть, запитавши вкрай занепокоєним тоном:

– Мамалушо, що сталося?!

– Біда, синку, ох, біда!

– А саме?..

Лікерія Марківна не відповіла, лише мовчки покрутила головою. Тоді Микита підвівся з канапи, підійшов до матері, обійняв її за плечі та якомога ніжніше пообіцяв:

– Гаразд, Мамалушо, я не сваритиму. Тільки скажи, заради Бога, що ж це тебе отак налякало, що ти вся бліда й аж трусишся?

Якщо він і перебільшував, то лише зовсім трішки. В усякому разі літня жінка явно почувалася не у своїй тарілці й дивилася на сина спідлоба, немов побитий собака. У цьому погляді відчувалося німе каяття і благання про вибачення. Не маючи сил терпіти цей погляд, Микита мовив рішучіше:

– Отже так, Мамалушо… Або ти негайно зізнаєшся, що там у тебе стряслося, або я просто не знаю, що його думати й робити! Але ти мене знаєш: я таки зроблю щось, що тобі дуже не сподобається. Ще не знаю, що саме зроблю, але якось вже повір мені…

Літня жінка тяжко зітхнула, обережно потягнулася до синової руки, скинула її з плечей, немовби порох обтрусила. Зітхнула:

– Чесно кажучи, боюся я тебе, синочку.

– Мамалушо, що це знов за розмови такі?! – прорипів Микита, тим не менш, намагаючись стриматися. – Якщо я навіть відмотав певний строк самі знаєте де, це ще ні про що не свідчить.

– Свідчить, синку, ой свідчить…

– Мамалушо!..

– Ти ж збирався підірвати цю бомбу твою… сказати навіть лячно!..

– Чому?!

– Ну гаразд, гаразд!.. У мавзолеї самого товариша Леніна посеред Москви збирався тую бомбу підірвати. Отож я тепер побоююсь, що зробиш зле мені, твоїй матусі…

– Мамалушо! Ну скажи, при чім тут одне до іншого?!

– Ну-у-у, як це при чім… – літня жінка розгублено розвела руками. – Якщо ти товариша Леніна не пожалів, то й рідну матір, яка-а-а…

Й замовкла розгублено, нібито подавившись словами.

– Ленін – це бридкий тип, злочинець. А ти – моя мама, – спробував заперечити він. Однак це, здавалося б, тверезе міркування не справило на літню жінку жодного враження.

– Знаєш що, Мамалушо… Давай кінчати цей цирк на дроті.

Тепер Микита спробував надати своєму голосу прокурорської суворості. Це нарешті подіяло. Лікерія Марківна приречено зітхнула, мовивши:

– Ну гаразд, пішли. Зараз сам подивишся.

А коли вони підійшли до розсунутого складаного столу, додала:

– Ось, поглянь на це… Я тут прибратися вирішила і знайшла.

Це був старовинний обідній стіл, важкий і дебелий, виготовлений, мабуть, ще за царя Гороха. Його стільниця складалася з двох великих розсувних половинок, між якими можна було вставити додаткову секцію, яка в свою чергу складалася з двох менших половинок. Микита побачив розсунуту стільницю, на схованих раніше під нею половинках додаткової секції був розкладений чистенький кухонний рушничок, а на ньому – дві стопки купюр номіналом по 50 і 100 карбованців. Від такого видовища потемніло в очах, він похитнувся і, щоб не впасти, був змушений спертися об одну з половинок стільниці. Тоді почув мамин голос, що насилу пробивався крізь товстелезну, хоча й невидиму ватяну стіну:

– Уяви собі, тут п’ятнадцять «соток» і двадцять «п’ятдесяток». Дві з половиною тисячі… Я й забула за них зовсім. Щойно «Павлівську реформу»[1] оголосили – весь дім догори дриґом перевернула, але так і не знайшла! Думала, що випадково загубила… А вони тут лежали. А я й забула зовсім.

– Це-е-е… Це що за гроші? – спитав вкрай розгублений Микита, тільки аби щось спитати.

– Та то я про всяк випадок приготувала. Або мені на смерть… Або тобі, синочку, на весілля. Бо колись ти ж таки надумаєш оженитися?..

«Оженитися? Пхе!.. Тільки цього мені зараз бракувало», – підібгавши губи, з гіркотою подумав він. І знов почув мамин голос:

– То ти не сваритимеш мене, синочку?

– Сварити?! Тебе?.. Ще чого надумала.

– Ой, дякую тобі!.. А як гадаєш, як тепер із цими грішми вчинити?

– З грішми?! Ти називаєш це ГРІШМИ?!

– А як же їх ще назвати…

– ПАПІРЦЯМИ – от як!..

– Та що ти таке говориш…

– Що знаю, те й кажу! Можеш ці папірці на стіну приліпити. У тебе на зовнішній стіні кімнати шпалери повідставали – от можна там, якщо вистачить. Або коли дуже морозно стане – можна на розтопку багаття пустити. Хрещенські морози вже пройшли, та попереду ще лютий, тоді ще й які морози будуть!.. Отож для розпалювання ще й як згодиться.

– Си-и-иноч-ку-у-у…

У відчаї Мамалуша закусила губу.

– Коротше, роби тепер із цим мотлохом паперовим що завгодно, але…

– Синочку, а я тут подумала, може твого Бідосика попросити?! Він, Бідосик твій, такий меткий та хитрий… А раптом щось та й надумає?!

Про колишнього Микитиного товариша Бідосика в зв’язку з «Павлівською реформою» ходили просто неймовірні чутки. Одні говорили, що коли в програмі «Час»[2] повідомили про обмін грошей, то, прихопивши всі крупні купюри, які тільки мав удома, Бідосик негайно кинувся на вокзал і заходився скупати найдорожчі квитки на всі напрями до самого закриття залізничних кас. Квитки поздавав назад наступного ж дня, втративши на цій оборудці відносно незначну суму, зате «легалізувавши» решту готівки. І звісно ж, не впустив шансу похизуватися власною кмітливістю перед знайомими!..

Втім, ця хвалькувата розповідь подіяла на кого завгодно, тільки не на Микиту! Бо вислухавши Лікерію Марківну, він загрозливо пробурмотів:

– Мамалушо… Ну скільки можна говорити, щоб я не чув у власному домі навіть найменших згадок про цю паскуду?!

– Але ж синку, Бідосик був же колись твоїм другом!..

– І справді був. Аж доки не здав мене КДБ.

– Ну то й що, синку?.. Це ж було коли! А тепер…

– Мамалушо, я кому сказав! – гримнув Микита і навіть грюкнув кулаком по відсунутій половинці стільниці. Мати перелякано замовкла, бо все ж таки в душі побоювалася власного сина-сидільця. Та й як не боятися?! Хтозна, які дурні звички він «на зоні» підхопив!..

Книжкова ятка неподалік Будинку актора, вул. Ярославів Вал, № 7, Київ, 29 вересня 1991 року

Попри те, що вже добігав кінця перший осінній місяць, сьогоднішня неділя видалася напрочуд затишною і теплою. На прозоро-чистому небі, блакить якого не затьмарювала жодна, навіть найлегша срібляста хмаринка, від самого ранку сяяло лагідне сонечко. Здавалося б, настільки чудова погода мала би сприяти гарному настрою всіх і кожного…

Але ж ні! У Спартака на душі від цього було, навпаки, дуже й дуже гірко. А все через те, що сьогодні були ювілейні – п’ятдесяті – роковини початку розстрілів у Бабиному Яру. Маючи занадто жваву уяву, молодий чоловік уявляв, що рівно півстоліття тому – 29 вересня 1941 року (тільки от не в неділю, а в понеділок) стояла така сама лагідна й тепла, майже літня погода.

Прочитавши напередодні розклеєне містом розпорядження окупаційної влади:

не насмілюючись протестувати через те, що ввечері наступного дня, 30 вересня 1941 року, мав розпочатися Судний День, ці люди зібрали необхідний мінімум речей та потяглися з усіх куточків Києва до вказаного пункту збору. Вони наївно вважали, що німці як висококультурні, моральні люди посадять їх у поїзди та відправлять жити на Близький Схід – у Палестину. Насправді ж «подорож» виявилася значно коротшою, й її кінцевим пунктом був Бабин Яр. Місце масового розстрілу…

Мабуть, нелегко прощатися з життям в таку чудову осінню днинку! От якби з неба сіявся дрібонький холодний дощик, – можливо, тоді було б хоч трохи легше. Люди могли б думати, що сама природа плаче через їхнє передчасне розставання з життям, а так!.. Чи візьмемо вранішній осінній туман: якби хто надумав дременути від поліцаїв та десь сховатися – зробити це було б легше, ніж в кришталево-прозорому повітрі.

То яка погода все ж таки стояла півстоліття тому?..

Спартак і розслаблявся, і, навпаки, напружувався – але жодні давно випробувані методи чомусь не спрацювали. Минуле закрилося від небораки, зв’язок часів було втрачено. А це вже само по собі видавалося жахливим!

А може, поїздка до Бабиного Яру все змінить?! Подейкували, сьогодні там мусять відкрити якийсь меморіальний знак на додачу до того наскрізь «радянського» пам’ятника, встановленого п’ятнадцять років тому. Отож хоча зусиллями прабабусі Ітеле й бабусі Соні всю єврейську рідню з напівоточеного Києва вдалося евакуювати і в Бабиному Яру ніхто з їхньої мішпохи не загинув, – тим не менш Спартак з батьками збирався побувати там саме сьогодні. Бо п’ятдесяті роковини – це таки п’ятдесяті роковини…

Втім, після сніданку мама Гатя заявила категорично:

– Ой, Спарику, знаєш що… Як я поїду туди, то неодмінно розплачуся! Й плакатиму весь час від початку до кінця… А тоді у мене тиск стрибне. Не вистачало лишень, щоб мені в Бабин Яр «швидку допомогу» викликали!

– А чому одразу «швидку»? – здивувався він.

– Як це «чому»?! Як «чому»?! Ти хіба не знаєш, що таке наше єврейське щастя?! Та подивись лишень, як ми живемо! Мені ж, за великим рахунком, один рік життя за два… та ні – навіть рік за три має зараховуватися!

– То що, тобі зараз вже сто сорок чотири роки?! Ти це хочеш сказати?

– Знаєш що, Спарику, ти мені тут не пересмикуй, – суворо мовила мама Гатя. Хоча по маминих очах молодий чоловік зрозумів, що повністю вгадав її потаємні думки: матір на повному серйозі вважала, що їй зараз не 48, а всі 144 роки! Хоча люди стільки й не живуть…

– Гаразд, тоді я поїду сам.

– Їжджай, синочку, обов’язково їжджай. А потім мені розповіси, як там воно було і що саме.

Тато Андрій весь цей час мовчав, підібгавши губи, а після цих слів дружини гупнув кулаком по кухонному столу, кучеряво матюкнувся і прожогом кинувся в їхню з мамою кімнату. Розпитувати про причину подібної поведінки Спартак не став, бо все чудово розумів і без розпитувань. Адже батько панічно боявся підступів з боку КДБ, а тому вважав, що всіх учасників сьогоднішніх подій неодмінно заарештують просто на урочистому мітингу і там же розстріляють! Отож їхати в Бабин Яр на проголошені «урочистості» – дурість не менша, ніж вчинена півстоліття тому занадто наївними «переселенцями до Палестини», які натомість дружно відправилися в могилу. Таким чином, безадресні, кинуті в повітря кучеряві матюки були останнім засобом стримати єдиного сина від жахливої помилки.

Тим не менш Спартак таки поїхав на місце розстрілів. Він добре знав, де встановлено «радянський» пам’ятник, – отож до нього і попрямував від самої тролейбусної зупинки. Був дуже розчарований, не знайшовши там жодних змін. Подумав, що мама Гатя дарма відмовилася їхати сюди: хоч би квіти вони разом поклали – а так!.. І лише зазбиравшись додому, дізнався від випадкових перехожих, що новий меморіальний знак відкрили в іншому місці – через дорогу звідси, на території старого єврейського Лук’янівського цвинтаря…

Яким же було здивування молодого чоловіка, коли він побачив, що за меморіальний знак відкрили сьогодні в Бабиному Яру: то була велична, прикрашена тематичними сценками бронзова менора, до підніжжя якої вели вісім кам’яних сходинок. Додатково перед менорою стояла пара невисоких кам’яних брил, на лівій з яких напис було виконано єврейськими літерами, а на правій українською мовою викарбувано:

Він знав, що цитата взята з Біблії[3]. Міг навіть приблизно сказати, що це з уривку, де викладено історію вбивства Авеля братом Каїном. Себто буквально з початкових глав Книги Буття. Спартак вже приблизно орієнтувався в біблійних текстах, бо мав вдома прекрасне кишенькове видання – російський синодальний переклад з паралельними місцями та кількома мапами Палестини в додатку. То був подарунок від знайомого – від диякона Агапіта. Саме з ним молодий чоловік і збирався поділитись враженнями від побаченого.

Чому саме з Агапітом, а не з мамою, наприклад?.. Бо від усього почутого мама, звісно, розридається, не дослухавши до кінця. Потім у неї підскочить тиск… Отож з мамою буде все, як завжди в подібних випадках: її треба заспокоювати, клопотатися довкола неї – а про те, що бентежило самого Спартака, поговорити не вдасться.

Натомість Агапіта не треба опікати, як маму. Він не хапатиме судомно ротом повітря, не проситиме ні пігулок, ні корвалолу й водички, щоб запити ліки. Він просто все оцінить. Спокійно й виважено. А ще Спартак щиро сподівався на дружню пораду стосовно своїх можливих дій в нинішній ситуації. Тут батьки не допоможуть… Власне кажучи, перші ж, хто йому не допоможе, – це мама з татом. Бо молодий чоловік їх стільки років піддурював!.. Агапіту ж він довіряв, причому мав для того всі підстави. Адже насправді вони були знайомі понад два десятиліття. І чим далі, тим більше Спартак переконувався: доля їх звела аж ніяк не випадково…

…Так-так, сталося це чи то наприкінці весни, чи то на початку літа 1968 року. Мама Гатя тоді навчалася заочно в Інституті народного господарства, і коли настав час чергової сесії – звично завітала до Володимирського собору. Вже не пригадати, чому вона взяла маленького Спартака із собою… Чомусь-таки взяла. Втім, час від часу мати водила туди синочка просто так, без усяких потаємних думок. Просто заради естетичного виховання: бо храм був дуже красивий, і його розписували видатні художники.

Того разу все йшло як завжди: старанно закутавши голову газовою косинкою, біля входу мама придбала тоненьку воскову свічечку, потім пройшла вглиб собору, обрала одну з ікон, запалила свічку, приліпила на свічник. Потім мовчки завмерла поруч. Спартак знав, що в такі хвилини заважати мамі не можна – бо подумки вона молиться за те, щоб вдало «зіпхнути» черговий важкий іспит. Отож хлопчик терпляче чекав, сумирно стоячи поруч. Як раптом почув:

– Перепрошую… Чи можна з вами поговорити?

Вони озирнулися одночасно й побачили, що поруч стоїть якийсь молодий чернець… А може, й не чернець зовсім?! Спартак тоді нічого не тямив у церковних чинах, він просто бачив дорослого дядьку (насправді доволі молодого чоловіка) в незвичайного вигляду вбранні. Проте насамперед в очі малому кинулася родима плямка на лівій щоці дядьки. Окрім того, він поводився дуже незвичайно, як для «ченця», котрі зазвичай зверталися до відвідувачів храму прямо й відверто, без найменших вагань і в повчальній манері. Але цей, по-перше, перепрошував, а по-друге, схоже, повчати маму Гатю зовсім не збирався. Тоді чого ж йому треба?..

Про це мама Гатя і спитала «ченця». На що отримала відповідь:

– Якщо це ваш хлопчик… тоді я хотів би помолитися за нього.

Спартак нічого не розумів. Себто коли мама молилася за успішну здачу сесії, в тому не було нічого дивного, бо мама – це теж дівчисько, тільки велике. Мамі подібні речі дозволяються, це нормально. Але щоб хтось молився за нього самого… та ще й чужий?! Дивно, дуже дивно.

Втім, дуже скидалося на те, що і мама Гатя також не розуміла геть нічого. Можливо, побачивши, до чого збентежена молода жінка, інший би відчепився від неї – проте тільки не «чернець», який продовжив говорити вкрай ввічливо і водночас наполегливо:

– Ви того не відчуваєте, але ваше чадо дуже, дуже особливе! Я вам мушу сказати… Тільки не в його присутності.

– Але чому?..

– Не можна, щоб хлопчик почув те, що я вам говоритиму.

– Ну, гаразд… Спарику, ми відійдемо о-о-он туди, а ти постій тут. Тільки стій так, щоб я тебе бачила.

Мама Гатя кивнула на найближчий вигин стіни храму, обмежений двома колонами, та попрямувала до нього боком – так, щоб не втрачати візуальний контакт з малим. Проте – чернець не послідував нею, а трохи здивовано перепитав хлопчика:

– Спарик? Тебе мама так назвала… Скажи, чадо, яке твоє ім’я?

– Мене Спартаком звати, – охоче відповів малий.

– Але ж назвати так дитину не по-християнськи…

– А нічого, то мене нарекли на честь бабусі Ципори…

– Спарику! – не стрималася мама Гатя, і в її напружено звужених очах чомусь з’явився переляк. Проте – чернець зробив мамі Гаті знак рукою та підбадьорливо кивнув хлопчикові:

– Анумо, нумо!.. Продовжуй, чадо.

І малий охоче пояснив:

– Мою бабусю всі називали Сонею. Отже, Софією. Проте це її не справжнє ім’я, бо насправді її звали Ципорою. Просто це бабусі дуже не подобалося, бо ЦИПОРА – це по-єврейськи ПТАШКА, а СОФІЯ – це МУДРІСТЬ, причому вже по-грецьки.

– Спарику, таке казати зайве… – спробувала зупинити його мама, проте – чернець знаком повторно наказав їй мовчати, і хлопчик завершив:

– Бабуся не хотіла бути ПТАШКОЮ по-єврейськи, вона хотіла бути МУДРОЮ по-грецьки, отож і змінила ім’я. Бабуся померла ще до мого народження, проте встигла сказати мамі, що у неї буде хлопчик. Саме такий, як-от я… Ну, от мене й назвали на честь бабусі.

– Як це?

– Дуже просто. От які приголосні в імені ЦИПОРА, знаєте?

– І які ж?..

– Ц-П-Р. А перші три приголосні в імені СПАРТАК які? С-П-Р. Дуже схоже: там Ц-П-Р – а там С-П-Р! Тому мене й назвали Спартаком на честь бабусі, а зовсім не через футбольну команду.

– Скільки тобі років?

– П’ять.

– І ти вже рахувати вмієш?

– Авжеж вмію.

– А до скількох лічбу знаєш?

– Від одного до ста. Назад від ста до одного знаю також. І сотні знаю. І тисячі. Й навіть мільйони.

– І читати можеш?

Спартак ствердно кивнув.

– Вибачте його, він сам не розуміє, що каже… – знов не втрималася мама Гатя. Однак – чернець звернувся до неї тепер уже трохи навіть суворо:

– Навпаки, ваше чадо щойно прояснило те, чого я ніяк не міг зрозуміти. І тепер точно мушу сказати… Тільки не в його присутності. Відійдемо.

Спартак лишився на місці, дорослі ж відійшли до стіни і встали між колонами. Поки – чернець говорив, мама Гатя ні на мить не зводила із синочка пильного погляду. Тому він чітко бачив, як її очі поступово розкривалися від подиву дедалі ширше і ширше. Коли ж співбесідник закінчив, то підійшов до малого, поклав на русяву голівку обидві долоні, деякий час простояв мовчки, потім нахилився до нього, простягнув невеличкий, розміром з дитячу долоньку округлий хлібчик, з якого був вирізаний крихітний трикутний кавалочок:

– Це тобі, чадо. З’їси обов’язково, чуєш? Ну все, будь благословенний.

І пішов, втупивши замислений погляд у храмову підлогу. Втім, мама Гатя теж більше не затримувалася тут. Взявши синочка за руку, спочатку відібрала і сховала в ручну сумочку хлібчик, далі попрямувала до вхідних дверей, а потім до розташованої неподалік тролейбусної зупинки.

– Ма-а-а, а що то за хлібчик? – спитав її Спартак за деякий час.

– Це проскурка, – пояснила вона і додала пошепки: – Ніколи… Чуєш? Ніколи не розповідай чужим людям, як насправді звали бабусю Соню!

– А чому?..

– Бо я так сказала.

Хлопчик знав: якщо мама говорить подібним тоном – краще більше нічого не з’ясовувати! Тому він спитав про інше: