Вільгельм Котарбінський

Пригода на могилі

«Київ – батьківщина чудес!» – любив говорити той, кому присвячено цю книгу: непогамовний романтик, геніальний художник, таємничий містик і при цьому напрочуд світла людина – Вільгельм Олександрович Котарбінський. Маючи своєрідне почуття гумору і вміння по-філософськи ставитися до будь-яких життєвих труднощів, він особливо часто вживав цей вислів після 1917 року, причому в ситуаціях, у яких людина менш аристократична, найімовірніше, просто вдалася б до неподобних слів. І йшлося не стільки про містику, скільки про навколишній бедлам. Але на те й Київ, щоб одне з одним завжди було неподільним.

– Київ – батьківщина чудес! – з неприхованим сарказмом і явно цитуючи класика, вимовив один мій знайомий на могилі Вільгельма Котарбінського.

За кілька годин до цього, отримавши повідомлення про те, що могилу художника перетворено на руїну, ми – якраз були в Києві – облишили усі справи й поспішили на Байкове кладовище. Нашим очам постала незаймана, доглянута могила і, судячи з численних слідів навколо, сюди часто навідувалися. Повідомлення про те, що останнє пристановище генія зруйновано і могилу збираються от-от знести, виявилося фейком. Ми поіронізували на тему цілковитого безладу з перевіркою фактів у сучасних ЗМІ, поклали квіти й хотіли вже йти, як раптом помітили двох імпозантних пань. Довгі спідниці, високі підбори, крисаті капелюхи, шлейф парфумів і неймовірна постава в обох. Прошкували вони прямісінько до нас. Точніше, не до нас, а до Вільгельма Олександровича. Розгомонілися. Виявилося, ці пані знають, що могилу аж ніяк не поруйновано, але все одно приходять сюди щораз, коли містом снують чутки, що останньому пристановищу Котарбінського щось ніби загрожує.

– Особисто я певна, що ці чутки розголошує душа Вільгельма Олександровича, коли хоче зібрати тих, хто пам’ятає цього дивовижного художника. Ви бачили його роботи? «Поле смерті», «Могила самовбивці», «Мавка»… Ця людина, звісно, знала все про потойбічні світи й тепер може подавати нам сигнали, – театрально розтягуючи слова, говорила одна з відвідувачок, достоту, як наша викладачка історії.

У голосі її виразно чулося шаленство.

– Не лякай дітей, – друга пані реагувала набагато адекватніше і по-людськи. Навіть спробувала виправдатися перед нами: – Моя подруга – психологиня. Вона впевнена, що, приправивши ваше відвідування могили художника драматичними ефектами й містикою, доб’ється того, що ви краще запам’ятаєте і ці відвідини, і самого Вільгельма Олександровича.

– Не «краще запам’ятають», а «краще пізнають»! – не вступалася перша пані. – Тепер мало хто вірить у потойбічні світи, і, звісно, юні прихильники навіть гадки не мають, що душа Вільгельма Олександровича спостерігає за ними та спрямовує їхні дії.

– Годі тобі! Припини, будь ласка! Досить уже того, що вони знають, хто такий Котарбінський. У наш час це така рідкість. А якщо знають, то вже не забудуть, без твоїх театральних ефектів…

Суперечка між дивними подругами тривала й далі, а ми пішли. І незабаром дізналися, що починаючи з 90-х років минулого сторіччя періодично, ні з того ні з цього, хтось розпускає чутку про руйнування могили Вільгельма Котарбінського. Саме завдяки цим чуткам чимало людей, котрі не чули імені художника раніше, починають цікавитися його творчістю, умлівають від захоплення, зачаровуються, чимдуж біжать рятувати могилу, знайомляться з однодумцями й багато чого дізнаються про творчість і життя художника.

Насправді руйнування загрожувало могилі тільки раз – років із двадцять тому. Адміністрація кладовища розшукувала тоді родичів померлого, які взяли б на себе клопіт – доглядати за могилою. Нащадків у Києві у Вільгельма Олександровича, звичайно ж, не виявилося, зате знайшлося безліч шанувальників. З 1995 року могилу було визнано пам’яткою культури й тепер нею офіційно опікується відразу кілька народнокультурних організацій. А проте повідомлення про загибель могили таки з’являються регулярно і щоразу викликають хвилю зацікавлення художником. Така от загадкова історія.

Хтось побачив у всьому цьому зловмисність (головними підтасовувачами фактів мій знайомий вважає двох отих пань, що ми їх зустріли на кладовищі), хтось – свідчення плутанини й безвідповідальності ЗМІ, а хтось – не вказуватиму на себе – вірить, що душа Вільгельма Олександровича і справді може витівати з людьми цей нехитрий фокус. Ну й що, що так не буває. Адже, по-перше, йдеться про Київ (фраза «Київ – батьківщина чудес!» звучить для мене тепер буквально і без жодного сарказму), а по-друге – на те він і Вільгельм Котарбінський, щоб усе було у нього не так, як має бути.

Кажуть, з будь-якого правила знайдеться виняток. Так от, навряд чи знайдеться таке правило, винятком з якого не був би Вільгельм Олександрович Котарбінський.

Не такий, як усі

Нащадок старовинного польського шляхетського роду, на загальну думку, мав би вирізнятися непомірним гонором у спілкуванні з чужими людьми й бездоганною несперечливістю – з рідними. Вільгельм Котарбінський, немов навмисно, усе переплутав – добрий допитливий хлопець не цурався товариства безпритульних бешкетників, адже він не вбачав нічого поганого в спільних пустощах з вуличною босотою. Але попри все це нотації вчителів теж вислуховував смиренно і на їхні зауваження анітрохи не ображався. Проігнорувавши батькову категоричну заборону, Вільгельм усе ж наважився стати художником і віддати свою долю «в лапи усяких критиків та інших поганців».

Чи ось ще один дивний факт. Попри щирий патріотизм, більшу частину життя Вільгельм Олександрович прожив за кордоном. Своїм становленням Котарбінський завдячує «Риму і тільки йому єдиному», а останні тридцять років життя художник присвятив Києву. І хоча Вільгельм Олександрович досить часто їздив додому (у нього був маєток під Мінськом), у пам’яті людей Котарбінський все одно залишається практично киянином, а головними адресами його мешкання у більшості джерел зазначені саме адреси київських готелів.

До речі, про біографів і джерела. Не дивно, якщо деякі відомості з біографії тієї чи іншої славної особи плутають, коли йдеться про події тисячолітньої давнини. Але якщо герой народився в другій половині XIX сторіччя, такі розходження щонайменше незвичні. Дехто називає художника Вільгельмом, а хтось Василем. Тут, припустимо, йдеться про різночитання імені у перекладах. Але як пояснити той факт, що дехто приписує Вільгельмові частину робіт і вчинків його двоюрідного брата Мілоша, а хтось, навпаки, залічує пригоди й картини Котарбінського на карб його кращих друзів – братів Свєдомських? І навіть з датою та місцем народження – суцільна плутанина. Більшість джерел повідомляють, що Вільгельм Олександрович Котарбінський народився 30 листопада 1848 року в містечку Неборуві Люблінської губернії під Варшавою. Але деякі дослідники, посилаючись на спогади відомого публіциста і мандрівника В. Л. Дедлова, який особисто був знайомий з художником і не раз із ним розмовляв, запевняють, що Котарбінський народився 1851 року в Петроковській губернії. У деяких статтях також вказується 1849 рік, але цей казус, принаймні, має пояснення, про що йтиметься далі.

Лише в одному всі свідчення збігаються: в описі Вільгельма Олександровича, як мудрого і приємного співбесідника зі світлою душею, заворожливою уявою і прекрасним почуттям гумору. Погодьтеся, богемна особистість, про яку всі відгукувалися тільки позитивно, – теж очевидний виняток із правил.

«У Римі спробуйте зустрітися з Котарбінським (Вільгельмом). Це мій давній приятель. Надзвичайно розумна і дивовижна людина, яку я вельми поважаю. Він вам усе покаже і розкаже, як ніхто! Кланяйтеся йому від мене низенько і скажіть, що я його люблю і поважаю, як і раніше. Окрім Рєпіна й Антокольського я нікого з усіх наших художників не знаю з таким же сміливим, сильним і оригінальним мисленням. Постарайтеся побути з ним весь час у Римі. Залишитеся задоволені і вдячливі», – пише в 1887 році відомий критик В. В. Стасов у своєму листі-настанові до І. Я. Ґінцбурга.

«Котарбінський – великий мрійник. Він любить мріяти про важливе і про нікчемне, серйозно і жартома. <…> Свєдомський, коли пише, працює. Котарбінський же – мріє. Мріє заразливо, без устанку і в той час, коли працює, і тоді, коли відпочиває… <…> Від усього, що він робить, віє витонченістю, ніжністю і глибоким, шопенівським, польським смутком», – пише у своєму трактаті про творців Володимирського собору В. Л. Дедлов.

«Там ми зустріли Котарбінського, який тоді ще не був знаменитістю і являв собою досить простого веселого добродія, сповненого витончених жартів. Свєдомські теж відзначалися сердечною гостинністю і привітністю до земляків. Усі були вельми прості й милі», – згадує про своє римське знайомство з Вільгельмом Олександровичем засновник і керівник Київської рисувальної школи М. І. Мурашко.

З гумором і теплотою згадував про Вільгельма Олександровича і Віктор Михайлович Васнецов. Художники заприятелювали під час роботи у Володимирському соборі. «Показуючи на фігуру поляка в “Царівні Несміяні”, Васнецов сказав: “Це я нашого Катарра пригадав, як він тяжно, немов «круль польський», вуса свої закручує і сам при цьому сміється. Так от і цей у мене: його черга смішити царівну ще не настала, а він уже уявляє себе переможцем, як «пан Заглоба» у Сенкевича. Вуса крутить – на своїх суперників згорда поглядає. Красень! Точнісінько наш Катарр, коли розійдеться і про поділ Польщі зачне говорити”», – згадує М. А. Прахов у книзі «Сторінки минулого».

До речі, про «красенів». Що стосується особистого життя Вільгельма Олександровича – знову вихід за рамки. По-перше, закохався наш герой не в когось там, а у власну кузину. Того часу римсько-католицька церква такі зв’язки категорично не схвалювала, тому дівчині довелося вийти заміж за іншого, і почуття палкого художника могли б стати початком трагічної, але досить поширеної повчальної історії про безнадійність першого кохання. Та Котарбінський і тут примудрився виламатися із загальноприйнятого сюжету. З кузиною він, зрештою, одружився. Згадував, що був щасливий у шлюбі, що все йшло легко і чудово. Легко одружився, легко розлучився, дітей так і не завів, але завжди згадував дружину з великою повагою й одною з основних її чеснот уважав відсутність у домі скандалів. А надто після того, як вирішили, що подружжю варто жити окремо і більше ніколи не зустрічатися. Одне слово, великий оригінал.

Ще один міт, який зруйнував своїм життям Вільгельм Котарбінський – твердження про те, що художник має бути голодний. Проживши кілька місяців у справжніх злиднях, бувши, за спогадами сучасників, «бідний як церковний щур або як варшавський стипендіят», юний художник вирішив, що таке існування – не для нього і, як мовиться, взяв ситуацію у свої руки. Давав приватні уроки, малював портрети на замовлення, розписував особняки, проводив за роботою чимало годин поспіль, але більше ніколи не дозволяв бідності повернутися в його життя. Доля була прихильна до працьовитого і талановитого художника: незабаром він став знаменитістю і міг дозволити собі взагалі не думати про шматок хліба, цілком сконцентрувавшись на творчості.

І ось ще один, на наш погляд, найкритичніший парадокс: сучасники охоче і багато пишуть про Вільгельма Олександровича, причому кожного разу вживають поряд з його ім’ям трагічне «незаслужено забутий» або «непоцінований нашими сучасниками». Окрім праць мистецтвознавців (таких як М. Дроботюк, К. Габрієлов, А. Каролі) ім’я Котарбінського також згадується у багатьох літературних творах, заснованих на реальних історичних фактах. Чимало сучасних романістів, герої яких мешкають у Києві початку XX сторіччя, неодмінно, серед інших символів того часу, згадують Вільгельма Олександровича. Він, сказати б, виступає антагоністом Врубеля: талант і вміння спілкуватися «на ти» з привидами когось спантеличують, а комусь дають сили бачити ясну картину світу. Ось, наприклад, цитата з відомих читацькому загалу «Київських відьом» Лади Лузіної: «Врубель теж був ще той дивак – вимазував носа зеленою фарбою, вештався Києвом, вбраний на ренесансний манір… Але для Врубеля творчість стала темним провалом, що привів його до божевільні. У Котарбінському ж найбільше… вражало те, що він буквально випромінює навколо себе радість творчості – здавалося, з нього виходить невидиме світло, яке зробило неприбрану кімнату з сірим дощем за вікном радісно-сонячною…» Пишуть багато, пишуть захоплено, пишуть з любов’ю, але доконечно додають потім: «Шкода, що в наші дні про нього говорять так мало». Лишається тільки звинуватити усіх в лицемірстві, але, хоч як дивно, детальніше вивчення питання показує, що насправді так і є: Вільгельм Олександрович Котарбінський рівною мірою може вважатися і вельми знаменитим, і цілком забутим.

Зупинімося на цьому докладніше.

Судіть по трудах моїх

Кажуть, час об’єктивний. Судить, мовляв, про людину, зважаючи на її вчинки, на багатство залишеної світові спадщини. Якщо так, то годі збагнути, чому ім’я Вільгельма Котарбінського не викликає усмішку розуміння в кожного школяра.

Вільгельм Олександрович досі вважається одним з найплідніших художників світу. Все життя його було творчістю – безперервним процесом візуалізації думок. Він малював на всьому, чого торкалася рука: у зошитах в лінійку, розповідаючи щось учням; на зворотному боці конвертів, листи з яких читав якраз під час малювання; на старих візитних картках, обмірковуючи, відвідати їхніх господарів сьогодні чи відкласти візит на потім.

У 1974 році до архіву-музею літератури та мистецтва України були передані, наприклад, три листи й конверт, розписані Котарбінським акварельними фарбами й присвячені й подаровані потім Олені Праховій, з якою Вільгельма Олександровича в останні роки життя пов’язували вже практично родинні стосунки.

– Ви розмалювали старі листи через брак у домі відповідних матеріалів чи за звичкою розмальовувати геть усе, що трапиться під руку?

– Розмалював… Та невже? Треба ж, а я й не помітив…

За свідченнями сучасників, уже з юнацького віку Котарбінський постійно малював ескізи, вигадував сюжети, створював композиції та, головне, не полишав нічого на півдорозі, доконечно доводячи роботи до стану, коли їх можна було «вивести на люди». Ескізи й зарисовки, накидані під час філософських дискусій про світобудову на якомусь пишному застіллі, перетворювалися потім на серію приголомшливих сепій, виставка яких викликала фурор у різних куточках світу. Нічні видіння Вільгельма Олександровича, нашвидку замальовані вранці, пізніше набували нового життя, втілюючись на стінах будинків, господарі яких запрошували художника оздобити інтер’єр. Картини Вільгельма Олександровича багато подорожували. До того як осісти в музеях або приватних колекціях, вони з незмінним успіхом виставлялися в різних містах світу: Рим, Париж, Варшава, Берлін, Львів, Санкт-Петербург… У 1895 році, наприклад, для Вільгельма Котарбінського виділили цілу залу на 3-й виставці Київського товариства художників: там були представлені одразу 60 сепій.

Деякі джерела повідомляють, що під час чергової зміни влади в Києві під час бурхливих подій 1917–1920 років Вільгельм Олександрович поклав собі покинути миле серцю місто і, нарешті, переїхати до свого більш-менш тихого невеликого маєтку Кальська, розташованого в Слуцькому повіті Мінської губернії. Художник зібрав кращі свої роботи й відправив їх з багажем, попереду себе. На жаль, багаж у дорозі пропав, а сам художник так і не зміг нікуди поїхати. Історія ця і сумна і показова водночас: адже навіть попри таку значну втрату відвідувачі Вільгельма Олександровича тих років згадували про велику кількість робіт, що заповнювали майстерню (вона ж і вітальня) художника.

Можливо, через таку кількість картин страждала якість? Анітрохи! Догма про те, що кількість і якість несумісні – одне з тих правил, у прикладенні до яких Вільгельм Олександрович став яскравим винятком. Досить лише подивитися його роботи – багато репродукцій є в Інтернеті, – щоб зрозуміти: перед нами геній. А тим, хто «не йме віри своїм очам», радимо переглянути список високих нагород і регалій Вільгельма Олександровича. У 1872 році юний Котарбінський був визнаний «першим рисувальником Рима» і здобув срібну медаль на конкурсі в Академії св. Луки. У 1894 році на національній виставці у Львові ім’я Котарбінського звучить особливо голосно: майстер отримує золоту медаль і безліч схвальних відгуків. Картину «Оргія», яку не раз копіювали і яка вважається вершиною олійного малярства тих років, придбав музей Імператора Олександра III. У 1905 році (за деякими відомостями в 1915-му), вже зрілим художником, Вільгельм Олександрович був вшанований званням академіка Імператорської Академії мистецтв «за славетність на художній ниві». Творіння пензля Котарбінського в розписі соборів – серед яких центральне місце посідає, звичайно, Київський Володимирський собор – досі вражають уяву і викликають прискорене серцебиття у багатьох глядачів і мистецтвознавців. За роботу над розписом Володимирського собору Котарбінського нагородили орденом Станіслава II ступеня. Отож, як бачимо, якість робіт не викликає жодних сумнівів.

У чому ж тоді річ? Можливо, винні радянські музеї, які через ідеологічну спрямованість не придбавали робіт символіста Котарбінського? Але й ця версія відмітається, адже найвідоміші приватні колекції ніхто не скасовував. Славнозвісні італійські та польські меценати регулярно виставляли картини Котарбінського раніше і виставляють нині. Інформація про пристрасть до робіт Вільгельма Олександровича відомих колекціонерів – таких як Солдатенков, Ханенко або Терещенко – теж не могла «канути в Лету». Крім того, більшість дослідників сходяться на думці, що Котарбінський був одним з улюблених художників Миколи II. До речі, сьогодні добра традиція протягується: за картини Котарбінського б’ються на аукціонах найзаможніші покупці. Про популярність робіт Вільгельма Олександровича говорить принаймні той факт, що всі ми дотепер знайомі з ними. У 1914 році київське видавництво «Рассвет» видало масштабну серію листівок В. Котарбінського. Русалки, німфи, янголи, наяди, болотні вогники, смерть в образі дівчини або прекрасного юнака, лихоманка – біла діва, що прийшла з боліт… Покажіть будь-яку з цих листівок сучасному глядачеві, і він вигукне: «Авжеж, знаю! Це ж класика модерну! Це ж основа основ – символізм у чистому вигляді. Звичайно, я знаю і люблю ці роботи. Що? Котарбінський? А хто це?»