Казки
Андрiй Юрiйович Курков
Дитячий свiт
До цiеi веселоi, з кумедними малюнками книжки вiдомого украiнського письменника Андрiя Куркова увiйшли три казки.
«Василько i Миколка» – зворушлива iсторiя про маленького хлопчика Василька, який потрапив до лiкарнi, та про його дружбу з Миколкою; про те, як вони врятували старi iграшки, якi викинула нянечка, полагодили й повернули iх у лiкарню.
«Велика повiтроплавна подорож» розповiсть про карколомнi пригоди учнiв повiтроплавноi школи – кошеня Васька Утюгова та його вiрного друга цуценя Рижика.
А з казки «Пригоди пустомеликiв та iншi iсторii» маленькi читачi дiзнаються, хто такi пустомелики i чому вони найбiльше у свiтi полюбляють верзти усiлякi веселi нiсенiтницi.
У форматi PDF A4 збережений видавничий макет.
Андрей Курков
Казки
© А. Ю. Курков, 2006, 2011
© О. О. Ломака, переклад украiнською, 2019
© А. В. Хмiль, iлюстрацii, 2006
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2006
Василько i Миколка
Коли сонечко зазирало у вiконце лiкарняноi палати, ii бiлi стiни ставали яскраво-жовтими, нiби квiти кульбабок. Кульбабки цвiли у дворi, i бiлявий кирпатий Василько, який мешкав у цiй палатi уже протягом декiлькох мiсяцiв, часто милувався ними. Кульбабки цвiли й вiдцвiтали, пiдсихали й розлiталися довкола маленькими бiлими парашутиками. Деякi пiдлiтали до вiкна i, якщо воно було вiдчиненим, залiтали у палату. Тодi Василько пiдходив до летючого парашутика i грався з ним. Дмухав на нього, вiд чого парашутик злiтав до стелi, а потiм плавно спускався донизу.
У палатi стояло два лiжечка. На другому ще кiлька днiв тому лежав Миколка. Але його виписали з лiкарнi. По нього приiхала бабуся i забрала додому. Щоправда, вiн лишив Васильку новенького плюшевого кота Фiму. Але кiт Фiма здавався Васильковi сердитим. Іншi iграшки, якi розкладали пiд стiнами палати, виглядали набагато привiтнiше. Але всi вони були старi й поламанi. Автомобiлям бракувало колiс, у лiтачкiв вiдвалювалися вже декiлька разiв пiдклеенi крила. Навiть ляльок, котрих тут теж було багато, i тих одягнули в давно непраний одяг.
Василько нахилився до дерев’яноi вантажiвки. Розiгнав ii рукою i пустив у дальнiй куток палати. Вантажiвка проiхала кiлька метрiв i перевернулась. Одне дерев’яне колесо закотилося пiд його, Василька, лiжко, а друге – пiд батарею.
Василько задумався. Вiн пригадав, як Миколка, iдучи, обiцяв навiдуватися. Навiдувалися до нього рiдко. Мама i тато з братиком жили в iншому мiстi. Приiжджали по черзi раз на два тижнi. Частiше приходила нянечка Соня, зачiсувала його своiм гребiнцем i вчила розкладати iграшки пiд стiною палати, щоб довкола був «цiлковитий порядок». Так вона любила казати.
Цього ранку вона так само акуратно причесала Василька.
– У тебе ж скоро день народження? – запитала вона.
– Так, шiсть рокiв буде! – усмiхнувся Василько, подумавши про майбутнi подарунки.
– Нагадаеш, i я тобi тортик спечу! – сказала нянечка Соня.
Йдучи, нянечка Соня спiткнулась об зламану вантажiвку i ледь не впала.
– Ой! – скрикнула вона. Потiм подивилася пiд ноги i додала: – Іграшки твоi зовсiм зламалися! Треба новi придбати!
Залишившись на самотi, Василько знову пiдiйшов до вiконця. Визирнув у двiр. Прямо пiд вiкном продовжували цвiсти кульбабки. Трохи вiддалiк стояв дитячий майданчик з гойдалками i пiсочницею, а ще далi за нею зеленiв паркан дитячоi лiкарнi. За парканом iнодi проiжджали машини, але iздили вони тут тихо, нiби не хотiли нiкого турбувати. Тiльки коли по рейках проiжджав трамвай, то його дзенькiт ще довго лунав у лiтньому повiтрi.
Цього ж вечора, пiсля вечерi, в палату знову увiйшла нянечка Соня. У неi в руках був великий полотняний мiшок.
– Нумо приберiмо цей мотлох звiдси, а завтра я скажу, щоб на новi iграшки грошей дали! – сказала вона. – Чого стоiш? Допомагай!
Василько, допомагаючи нянечцi збирати старi iграшки в полотняний мiшок, задумався: «А що вона з ними робитиме?» Подивився на стареньку спiдлоба. Йому було шкода розлучатися з iграшками. Вiн кинув погляд на плюшевого кота Фiму. Той сидiв у кутку кiмнати i, здавалося, навiть радiсно спостерiгав, як старi iграшки одна за одною зникали у мiшку.
– Ну от, – нянечка Соня перевела дух, випросталася, дiстала з кишенi халата шнурок i зав’язала ним мiшок. – Тепер ми вiднесемо це, а там, може, вже завтра-пiслязавтра будуть у тебе новi iграшки!
Василько хотiв запитати у нянечки: «Куди вiднесемо?» Хотiв, але чомусь засоромився. Вiн звик довiряти дорослим.
Коли дверi за нянечкою Сонею зачинилися, вiн пiдбiг до вiкна. Вiдчинив i прислухався. Через пару хвилин у дворi скрипнули вхiднi дверi. Вiн визирнув з вiкна якомога далi, щоб роздивитися, куди нянечка Соня понесе мiшок. І побачив ii на мить, але нянечка раптом завернула за рiг лiкарнi. Зникла.
Коли вже звечорiло, Василько тихенько вiдчинив вiкно i зiстрибнув униз, на зелену траву, покриту жовтими плямами кульбабок. Озираючись довкола i прислухаючись, вiн пiшов туди, за рiг лiкарнi, куди кiлька годин тому нянечка Соня вiднесла мiшок зi старими iграшками. Якби вiн був собакою або цуценям, вiн би за мить узяв би слiд нянечки i знайшов би мiшок. Але, на жаль, за рогом лiкарнi знаходилося господарче подвiр’я за залiзним парканом i воротами, на яких висiв старий амбарний замок. Так i не знайшовши мiшок зi старими iграшками, Василько повернувся до себе в палату i лiг спати.
Уранцi до нього в гостi приiхав Миколка. Вiн жив десь неподалiк. Двi зупинки на трамваi.
Миколку пiдстригли пiд iжака. Синя сорочка з короткими рукавами була ретельно випрасувана. На обличчi – задоволена усмiшка.
– Ну як ти? – запитав вiн.
– Непогано, – вiдповiв Василько. – Тiльки нудно.
Вiн зiтхнув i обвiв поглядом бiлостiнну палату.
Миколка теж роззирнувся, i щось здалось йому дивним. Щось тут було не так.
Помiтивши, як насупився Миколка, Василько усе зрозумiв.
– Старi iграшки вiднесли… Няня зiбрала iх у мiшок… Я потiм шукав, але не знайшов. Темно було.
– Там же гарнi були! – серйозно сказав Миколка. – І вантажiвка дерев’яна. Ну то й що, що колесо вiдлiтало!
Обидва замовкли. Обом друзям стало сумно i шкода iграшок, з якими вони провели тут чимало днiв.
– Ходiмо ще пошукаемо! – запропонував Миколка.
Василько з готовнiстю кивнув.
– Тiльки через вiкно, щоб не побачили! – сказав вiн.
Зустрiлись уже надворi. На небi свiтило сонце. Теплий вечiр ворушив волосся Василька.
– Мабуть, вони там, – Василько показав поглядом на залiзний паркан господарчого двору.
Ворота на господарчий двiр були трохи вiдчиненими. Помiтивши це, друзi поспiшили туди.
На соснах i дубах, якi росли на територii лiкарнi, дзвiнко щебетали пташки. На лавi пiд вишнею сидiли двi дiвчинки iз сусiдньоi палати. Про щось теревенили.
