Остарбайтер
Галина Вiкторiвна Горицька
Герой «Остарбайтера» Антiн змушений на чужинi заробляти грошi для добробуту своiх рiдних. Вiн заручник обставин, втративший життевi орiентири. Єдине, що осяюе його безпросвiтнi буднi, – кохання до незнайомки. Але невiдомо, куди заведе цей шлях.
На противагу Антiну Максим, справжнiй остарбайтер у фашистськiй Германii, вже не сподiваеться нi на що. Доля граеться ним, як кiшка мишеням. Невже е надiя на звiльнення вiд рабськоi працi? На кохання? На щастя?
Цей роман про те, що свiт дедалi бiльше вимагае вiд нас ефективностi в усьому. Навiть у почуттях… Але хiба промисловими термiнами можна мислити про кохання..?
Галина Горицька
Остарбайтер
© Г. В. Горицька, 2021
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021
Ви нiколи не замислювалися, чому ваша матiнка, котру ви завжди критикували за це, пiдтримуе вашого батька безсумнiвно, нiби останню iнстанцiю в цьому життi та кiлькох наступних? Чому сусiдка, до котроi залицявся депутат i навiть «феррарi» iй якось презентував, обрала нiчим непримiтного тихоню, iнженера Толю? Чому ви, так, саме ви, замiсть того, аби зробити кар’еру дипломатки, про яку ви так мрiяли, i навiть з вiдзнакою закiнчили мiжнародне вiддiлення, сидите зараз з трьома дiтьми й чекаете коханого вдома, аби нагодувати його духмяним борщем?
Розумiю, це те щастя, котре бiльшостi сучасних iндивiдiв невiдоме. Бо мiлленiалiв, i ще когось там iз надсучасних i надтехнологiчних людей, виховували iнакше. Вони як вогню бояться розчинитись в комусь. Всi – махровi iндивiдуалiсти й позитивнi егоiсти (назвемо це так). Всi заклопотанi розвитком власноi особистостi, кар’ерним зростанням i своею замкнутiстю, себто створенням бронi для самозахисту. Коли ми починаемо стосунки (саме стосунки, це вам, шановнi, не кохання налетiло всепереможно), ми плануемо, зважуемо i, в сухому пiдсумку, заздалегiдь вiдкидаемо тих, котрi чимось негожi. Оберiгаемо себе, не йдемо на компромiс. І виходить в результатi (якщо, звiсно, взагалi щось виходить) такий собi синтетичний шлюбний союз. Бо ж ми обирали за пiдходящими параметрами. Убезпечили себе на всiх фронтах. Сходили на кiлька побачень iз сайту знайомств. І ми були на тих побаченнях вкрай рацiональними. Ми хiба що не принесли на них своi анкети з детальним перелiком захоплень, болячок i прагнень-устремлiнь. Так, можливо, нас не сильно «вставляе» чоловiк, котрий сидить навпроти на «побаченнi наослiп», що органiзувало нам вкрай дороге агентство з пiдбору вiдповiдних кандидатiв. Однак його «беха», знак зодiаку, фертильний вiк i квартира в центрi столицi – цiлком пiдхожi. Себто – сповна. Бо «сповна» – це бiльш вiдповiдний термiн для всiеi цiеi «довбаноi» надсучасноi ситуацii знайомств. І нас вже «не гребе», що нас «не вставляе» (вибачте за тавтологiю). Та й «вставляе» нас, вочевидь, вже iнше. Те, що до кохання немае нiякого стосунку.
Однак, шановнi, ця книжка не про такi союзи. Цей роман про Кохання. Котре здебiльшого всупереч. Так, я знаю, таке вже трапляеться нечасто. І зовсiм воно не гарантуе вiчного, а подекуди навiть швидкоплинного щастя… Та й титани разом з трансформерами, либонь, всi вимерли. Однак… Може ще хтось впiзнае себе?…
I
За Паганини длиннопалым
Бегут цыганскою гурьбой —
Кто с чохом чех, кто с польским балом,
А кто с венгерской немчурой.
Й. Мандельштам
Якщо вдивлятись у лiве вiкно навпроти, то можна було побачити, як юна особа робить собi педикюр, зручно вмостившись на пiдвiконнi. Вона акуратно зрiзала нiгтi, пiдпираючи однiею рукою колiно i роблячи iншою короткi «чик-чик» ножицями з круглими пластиковими наконечниками. Вiн придивився: «Тi наконечники кольору Тiффанi[1 - Колiр Тiффанi (англ. Tiffany blue) – особливий вiдтiнок блакитного, наближений до бiрюзового. Названий на честь фiрми «Тiффанi», яка використовувала цей колiр як брендовий.], чи бузкового, майже такого, як у Врубеля з Третьяковки, там, на другому поверсi галереi, якщо пiти направо[2 - Йдеться про картину Михайла Врубеля «Бузок».]?».
Антiн готував млинцi, повсякчас матюкаючись, бо зазвичай цим вранiшнiм ритуалом опiкувалась Лiза. Вiн неумiло наливав на пательню погано збовтану жижу з яець, борошна i цукру, яку Лiза вмiла перетворювати на тоненькi прозорi кола його персонального вранiшнього щастя. Антiн намагався вiдтворити тi кола, а насправдi – те вiдчуття задоволеностi, яке його переповнювало весняними недiльними ранками, коли лiзинi теплi руки по-материнськи вiдсовували ковдру i ставили на лiжко бiля його сонного лиця цiлу миску отих млинцiв. Вiн вдихав iхнiй аромат. І той запах будив його замiсть будильника. Мiж млинцями Лiза зазвичай розмiщувала рожевi пласти полуничного конфiтюру.
Однак одного разу мiж пластами персонального щастя Антiн знайшов поплямовану масляними колами цидулку з майже такими ж матюками, якими вiн зараз обдаровував млинцеву жижу, розквацяну по пательнi.
То були Лiзинi матюки. Вона ними просякнула свое послання, адресоване Антiну, ще щедрiше, анiж накладала пласт полуничного конфiтюру помiж млинцiв. Лiза виливала свою злiсть на його неспроможнiсть прийняти рiшення. На його небажання ставати дорослим. На його вперте iгнорування того факту, що вона хоче замiж i пора б iм вже мати дiтей. Врештi-решт, якщо вже так склалося i вони разом… Чи не разом? Чи просто вiн ii трахае, бо йому так зручно i зручно отримувати порцiю теплих «блiнов» прямо в лiжко? Чи вiн, бл*ть, «блiнськiй» бл*ть, нiжно жовтий, трохи пухкий, масляний i здатний в будь-яку секунду перетворитися на холодне, миршаве i неiстiвне тiсто, оформлене тонким круглим пластом, думае-розмiрковуе про те, що час спливае?!
Антiн, чесно кажучи, i сам не знав вiдповiдi на це питання. Так, йому безперечно подобалась Лiза. Однак, аж не настiльки, щоб робити iй пропозицiю.
Тож бiльше вранiшнiх млинцiв в його життi не було.
Дiвчина у вiкнi навпроти поворухнулась i, здаеться, помiтила, що за нею спостерiгають. Вона пiдняла голову, вiдiрвавшись вiд свого зайняття. «То в неi й очi – кольору Тiффанi, а не тiльки якiсь там ножицi», – мимохiдь констатував Антiн, змагаючись зi своею катастрофою i все ще не втрачаючи надii, що вона – всього лише млинцева.
День починався.
* * *
Хлопець сiв на край кухонного столу i той проскрипiв, дисонуючи розмiреному диханню його вершника, що зосереджено вдихав i видихав нiкотин. Лiто палало, немов червоний дикий мак посеред галявини дрiмучого карпатського лiсу, i Антiну хотiлось нiчого не робити. Вiн поглянув лiниво на запиленi полицi з книгами, усе росiйська класика, що видавалась багатотисячними тиражами для всього того рiзношерстного болота, яке називалось «Советський Союз» i лiниво позiхнув, вiдводячи враз свiй збайдужiлий погляд вiд тих томiв-мастодонтiв. То лише в дитинствi Антiн дуже любив читати.
Вiн читав «запоем», нiби маючи якiсь сумнiви, що це зайняття буде так само йому до снаги й в зрiлому вiцi. У якомусь старому повоенному американському «мувi» вiн пiдгледiв парубка, що читав так само завзято, як i вiн, стоячи бiля дверей вагону нью-йоркського метро. І тодi Антiн став заздрити мiстянам, що мали таку можливiсть: читати у вагонах потягiв. В його мiстi пiдземки не було. Вiн читав Пушкiна в лiсi на галявинi, Сковороду полюбляв читати посеред лiтнього поля, коли наставала пора жнив. «Лолiту», запросто отриману ним, дванадцятирiчним хлопцем, в бiблiотецi вiд «зеленоi» бiблiотекарки з кiсками, яка сама Набокова жодного разу не читала i тому виписала хлопцевi ту «порнографiю», смакував пiд криваво-червонi пiзнi суницi з рожевим вiд соку цукром, бо йому здавалося, що саме так треба ii ласувати. І, звична рiч, з кожною сторiнкою Гумбертовоi «Одiссеi» пiдлiтковi котоновi шорти кольору м’яти все тугiше натягались у нього в паху. Тодi ще десь поруч дзижчала оса, маючи в планах посмакувати не так Антiновою суницею, як його апетитною дитячою литкою. І ще, здаеться, тодi йшов дрiбний дощик, виблискуючи кришталевими краплями на сонцi, «слiпий». І потiм батько потягнув його, трохи знiяковiлого вiд збудження, по гриби на iнший кiнець мiста, бо ще цей дощик називався «грибним» i обiцяв безлiч смаколикiв iхнiй родинi: грибний суп, пирiжки з грибами й хрусткою, ледь пiдгорiлою через збоi в старiй духовцi, скоринкою, i навiть смачну страву з французькою назвою «жульен», що його втомлена мама, бiдкаючись, також запiкала з окрайцiв грибiв, що залишились пiсля приготування iнших страв, i обов’язково – зi сметаною.
Того ж вечора, пiсля омрiяного жульену, Антiн потайки дочитав «Лолiту». А потiм настала черга «Одiссеi», «Гамлета» i безлiчi iнших свiтiв, якi вiн буквально вдихав, насичуючись кожною сторiнкою. Антiн читав так затято i ковтав таку величезну кiлькiсть книг, що iнодi вже за мiсяць забував iхнi фабули. Однак вiн нiколи не забував посмак i емоцii вiд кожноi з книжок.
А якось посерединi навчального року на уроцi украiнськоi лiтератури його попросили переказати сюжет «Тiней забутих предкiв», i вiн не змiг. Лишень неумiло передавав своi вiдчуття вiд прочитаного ще влiтку твору.
Здаеться, вiн його прочитав ще на початку серпня. І тодi особливо гостро вiдчував, що треба поспiшати й читати ще i ще… Бо потiм, коли вiн виросте, вiн розхоче, розучиться вдихати зi сторiнок iншi свiти, таемничi стежки чиiхось думок i сутiнковi пагорби вражень.
Але сталося дещо iнше. Нi… Антiн не перестав любити читати, i вiн зовсiм не наситився книжками. Вiн просто не знаходив час, аби заглибитись, пiрнути, вдихнути водою лiтер, що складаються в слова, чиiмось розумом розставленi в речення i цiлi роздiли. А потiм, коли й мав вiльну хвилину – вже i не тягнуло до книг. За роботою, за життям, за побутом, що його полонили, кудись вiдiйшов у темряву грибного дитинства той незграбний хлопчисько в окулярах з великими дiоптрiями, котрий полюбляв читати на галявинi, а заразом i той, iнший, що читав у вагонi метро з чорно-бiлого «мувi», якому так заздрив Антiн.
Той хлопчик був його уособленням, ним iдеальним, яким Антiн сам себе бачив i омрiював в дитинствi. Плекав. Образом, до якого прагнув: з дорогим шкiряним портфелем i в смугастiй сорочцi, що вiдкривае свiти з цупких сторiнок, помережаних тонкою ниткою лiтер. Вiн не бачив себе видатним iнженером, що проектуе суецькi i панамськi канали[3 - Йдеться про Фердинанда Лесепса, який насправдi нiяким iнженером не був, однак побудував обидва вищезгаданi канали.], якi залишаються на планетi монументальними брилами на столiття i прославляють свого демiурга. Не бачив себе заможним дизайнером маеткiв i садиб. Нi, не бачив… Тому, можливо, йому цього i не судилося. Бо, погодьтеся, якщо вже навчаетеся на iнженера, то варто мати хоча б якусь мрiю, пов’язану з майбутньою професiею. Адже наша свiдомiсть створюе умови до реалiзацii.
* * *
Того ж вечора, коли вiн вперше побачив дiвчину з очима «кольору Тiффанi», Антiн довго дивився на сусiдне вiкно справа, де темний жiночий силует виднiвся в глибинi кiмнати. Хтось сидiв згорблений в крiслi чи то на диванi, й пiдпирав долонями голову. Вiн гадав: чи то та сама дiвчинка, яку вiн бачив вранцi в iншому вiкнi? Фiгура здавалась якоюсь ущербною, неповноцiнною. Нiби ii силомiць посадили отак на диван i iй зовсiм незручно, але змiнити позу вона не спроможна.
В руцi Антiна колихалось маленьке горнятко з чарiвною рiдиною, що свiтилася пiд свiтлом торшера, немов наповнене мiсячним сяйвом. Холодний напiй вiдгонив етиловим спиртом значно бiльше, нiж мало б хороше мартiнi. Однак, воно не було хорошим. Натомiсть воно було дешевим, купленим в сусiдньому гастрономi Мачухи «городов русских». Рiдина в горнятку свiтилась, немов Дiнь-Дiнь[4 - Дiнь-дiнь – казкова фея.] ii пiдсвiтила якимись чарами. Антiну захотiлось повiрити, що його Лiза повернеться. Що насправдi за вiкном не Щолкiвська[5 - Кiнцева станцiя Арбатсько-Покровськоi лiнii Московського метро- полiтену, з якоi численнi маршрутки курсують в Пiдмосков’i. Край Москви.], а його рiдний Івано-Франкiвськ. Що весна надворi просякнута дитячим смiхом i солодким очiкуванням Великодня й тепла. Що вже завтра, так, знiчев’я…, вiн, малий, поiде на велосипедi до вод холодноi Бистрицi й вiдкрие купальний сезон пiд рожевий пелюсткопад. Дарма, що зарано…
Того вечора вiн зробив ще безлiч ковткiв тiеi рiдини й кiлька разiв наповнював горнятко мiсячно-бензиновим сяйвом, аби раптом усвiдомити, що хоче, аби Лiзи взагалi нiколи не траплялось в його життi!.. Бо вона несправжня i вiн ii не кохае. Хiба що ii вранiшнi млинцi. Однак нiколи не буде здатен заради неi на вчинок. Анi тодi, анi тепер.
Так само вiн хоче, щоб цього мiста, що оточувало його стiною свого ества i душило своiми табу, тисячолiтньою iсторiею распутiнськоi нечистi та iнкасаторського очiкування, сибiрськими таборами, снiжними глухими селами без електрики, що гордо називались селищами мiського типу…. душило своiм вiдчуттям кращостi, зверхностi, очiкуваностi величi й трупним закостенiнням, також не iснувало. Щоб його просто нiколи не було на свiтi.
Антiну раптом закортiло парного молока. Але в його орендованiй квартирi нiчого не було, крiм мартiнi та смердючоi води з-пiд крана. Вiн збирався хоча б пiдвестися з крiсла, аби краще роздивитись загадкову фiгуру дiвчини з очима «кольору Тiффанi», що майорiла в сусiдньому вiкнi. Однак цей порив кудись зник, розвiяний Дiнь-Дiнь з горнятка. Сил пiдвестися з крiсла у нього не вистачало.
* * *
Поступово, з часом… Антiн дiйшов висновку, що, хоча жiночий силует з лiвого i правого вiкон сусiднього будинку суттево рiзниться, то одна й та сама особа. Але разом з тим i вiдмiнна в правому i лiвому вiкнах. Вiдбувалась якась чортiвня i це неабияк iнтригувало його i водночас гнiтило. А ще в сонячну днину, коли вона дивилася i в лiве, i в праве вiкна по черзi, Антiн майже фiзично вiдчував той ii погляд яскраво-синiх очей. Очей «кольору Тiффанi». Пронизливих. Цнотливо-прекрасних очей…
І Антiн все частiше i частiше спостерiгав за своею таемничою сусiдкою. Йому хотiлося звiситися за пiдвiконня i панiбратськi, дуже тихо прошепотiти iй на вушко «привiт». Вiн уже уявляв, як вони разом iздитимуть на рiчку купатися i як днi летiтимуть одне за одним щасливою чередою, як тi рожевi пелюстки над водами Бистрицi.
Однак, вiн також починав здогадуватися (чи то пак усвiдомлювати), що загадкова незнайомка не прошепоче йому у вiдповiдь «вiтаю», хоча б тому, що не знае цього iноземного слова. І не полетять вони на велосипедi до рiчки, аби розфарбувати щастям i радiстю свою низку днiв… Бо вона – iнша. Майже iншопланетна. Ота дiвчина з вiкна навпроти. Вона – росiянка. А це дiагноз для Антiна i таких, як вiн. Бо росiянки, народженi в Москвi, або тi, що живуть в Москвi, як ось вона… Та ба! Навiть тi, котрi переiхали сюди з якоiсь Казанi рiк i три тижнi тому… І навiть не до Москви, а до одного з мiст-супутникiв – всi вони гордо iменують себе «масквiчками» i зневажають таких, як вiн – «остарбайтерiв». І круглолицi уродженки пiвночi iмперii, i вузькоокi дочки схiдноi ii частини, чеченськi мусульманки, що в перервах мiж намазами й хатнiми обов’язками iз сумом згадують своiх домашнiх кiз, котрi так весело стрибали пагорбами рiдноi Ханкали[6 - Чеченське мiсто поблизу Грозного.], всi вони гордо iменують себе «маасквiчками», лузаючи на кухнi насiння гучними п’яними вечорами в яких-небудь Хiмках, Митищах, Люберцах, Чеховi, Фрязинi, Павлиновi та iнших атомних грибочкiв мiст-супутникiв, що повилазили на радiусних теренах Пiдмосков’я.
* * *
У «телятнику»[7 - Товарний вагон, в котрому пiд час Другоi свiтовоi вiйни вивозили остарбайтерiв.]iхати було достобiса незручно. Нi, не те щоб Максим на щось жалiвся… Звiсно, що нi. На що йому, шiстнадцятирiчному парубку, котрого б не взяли в РСЧА[8 -
Робiтничо-Селянська Червона Армiя.]через плоскостопiсть, i вiн, якось так само вийшло, раптом опинився сам-самiсiнький в окупованому нiмцями Киевi, було жалiтись? Та вiн i сам знав завдяки ледь чутному, подушкою прикритому, радiоприймачу на горищi свого Богом i нiмцями (останне на щастя) забутого, напiвзруйнованого будинку, що тривають запеклi боi. Так що вижити йому, що там, що тут, в цьому чортовому потязi, ймовiрно не судилося…
Мати померла ще на початку грудня 1941-го. Вона хворiла на сухоти й поки в неi була ремiсiя – ще трималася. А потiм горiв Хрещатик. Цiлих одинадцять днiв палав i нiмцi його нiяк не могли загасити. Всiх мешканцiв з «ферботене зоне»[9 - Заборонена зона (нiм.).]вночi повиганяли з головноi магiстралi мiста й прилеглих вулиць, i тi сидiли на своiх валiзах, клунках та й просто – на травi Володимирськоi гiрки. Додому нiкого не пускали – район був оточений по периметру, i всi тi люди, котрим нiкуди було йти, бо анi рiдних, анi близьких друзiв вони не мали, так i жили, немов цигани, в парку. На щастя вересень видався по-киiвському теплим i лагiдним. Тодi ще навiть не почало опадати листя зi столичних дерев. Однак мамi як раз на тiй галявинi й погiршало. А потiм стало зовсiм непереливки й зробити нiчого вже було не можна…
* * *
Здавалося, нiби чиясь довга, волохата лапа наставила точок на картi Росii поблизу ii столицi, зовсiм не думаючи про мешканцiв тих точок. Адже всi тi «точки-грибочки», нерозривно пов’язанi з Мачухою, мали все: i кiнотеатри, i супермаркети, i навiть автобуснi зупинки… Однак, вони не мали того важливого для курсування нечисленного громадського транспорту, що перевозив жителiв супутникiв кожного ранку до Москви й кожного вечора назад, – дорiг.
І ось, о п’ятiй, коли ще й не свiтае i лише виблиски тьмяних лiхтарiв освiчують «роздовбанi» тротуари, до автобусних зупинок, електричних станцiй, своiх автiвок, автiвок своiх «чувакiв», залiзничних вокзалiв та iнших засобiв сполучення прямуе натовп цих «маасквiчок», аби обслуговувати iнших, собi подiбних, однак, трохи бiльш удачливих за них, ну майже вже корiнних столичних жительок Мачухи в перукарнях, банках, ресторанах, солярiях, задимлених кальянних i тих мiсцях, про якi ввiчливо не пише нiхто, крiм Подерв’янського. Однак, до нього автору ще рости й рости.
Замкнене коло з обслуговуючого персоналу, котрий обслуговуе обслуговуючий персонал. «Експлуатованi експлуатують експлуататорiв». І так до самоi верхiвки пiрамiди, яка мала б закiнчитись на гарантi росiйськоi державностi, слуги народу, що мав би обслуговувати всiх iх разом взятих – громадян своеi держави. А натомiсть закiнчуеться на господарi Всесвiту. Принаймнi вiн сам так про себе думае. І ось тут глюк програми. Це хиба, як у грi, що не мае алгоритму рiшення перемоги; як в дротi, котрий замкнуло й око роботизованоi ляльки починае смiшно тiпатись кожного разу, коли вже мала б пiти сльоза. Коло, що замiсть поступальноi спiралi перетворилося на замкнене коло безумства, тиранii, олiгархiчноi поруки й диктатури.
