У вогні плавильника.Золото

Розділ I

Київ гомонів. Подільський люд веселився на торговищі. Третя неділя від Великодня – на мироносиць – нарешті принесла тепло. Торговки скинули темні шуби і підставили поглядам свої пишні форми, затягнуті у яскраві корсети. Гучно заохочували вони до свого краму покупців із набитими кошелями, яких можна було відрізнити від решти за великими напівпорожніми кошиками. Пани та заможні селяни поважно проходжали у високих шапках різноманітних форм, зчіплялись поглядами, але поводились пристойно – бо був лише ранок. Дехто з них прийшов на торговище, аби похизуватись новою зброєю, придбаною на зимових ярмарках у Дубні чи Львові. А дехто був лише у передчутті придбань – бо й до київського ярмарку недалеко. Вірменські купці зі Сходу неодмінно привезуть щось цінне, а німці щось модне.

В червоній оксамитовій спідниці із білими як сніг підспідничками, що торкались самої бруківки, прошелестіла княгиня Корецька. На талії її чорного корсажу блискотів золотом та емалями крихітний ніж. Оточена гуртом своїх козаків княгиня впевнено йшла торговищем, у кінці її вельможного почту – служниці із кошиками для покупок.

– Де це бачено, удова, а червону спідницю натягнула? – прошепотіла одна торговка іншій.

Оксамит м’якими хвилями струменів до самої землі, вабив своєю відвертою яскравістю і викликав пересуди на торговищі.

– Кажуть, їй вже наші закони не писані, бо перехрещена вона.

– І ця до католиків пристала?

– Гірше, єретичка!

Баби шепотілись, перешіптувались, гомоніли і той гомін наростав щомиті, заповнював кожен куточок Торговища, ширився вузькими вуличками нижнього міста і розливався ним, як Глибочиця під час повені. Здавалось, Поділ зараз захлинеться у цьому шумовинні, аж раптом на поміст, який в гірші часи використовувався для страт, а в кращі – для заробітку лицедіїв, заскочив невисокий голомозий чоловічок в зеленому фалендиші зі срібними ґудзиками. До нього притулилось кілька молодиків у сірому, один з них простягнув грамоту із масивною печаткою. З усіх куточків Торговища було помітно людину в зеленому, яка добре прокашлялась перед тим, як взяти в руки папір. Поділ принишк у поганому передчутті. Це возний прийшов сюди одразу по Великодню. Не до добра це. Нарешті чоловік у зеленому став читати:

– Сигізмунд Третій Божою милістю король польський, великий князь литовський, руський, прусський, мазовецький, жмудський, інфлянтський, спадковий король Шведів, Готів і Венедів. Всім загалом і кожному окремо – козакам всім від гетьмана, отамана, сотника, осавула та іншим людям в нашому Києві та інде коло Києва мешкаючи, наказую негайно видати винних у вбивсті у втопленні живцем Антонія Грековича! – на одному диханні гучним басом пролунало над головами киян. Поділ від того зціпенів. Возний обволав королівський наказ тричі, і ніхто із присутніх на торговищі не посмів навіть поворухнутись. Потому судовий розпорядник згорнув королівську грамоту і потягнувся за наступною. Хтось із натовпу почав хреститись. Всі кияни знали про вбивство під час Великого посту посланця унійного митрополита. Тіло його знайшли лише після того, як скресла крига. Подейкували, що то розбійники, лотри, а може, насправді – козаки. Бо ж усі знали про підступ хитрого Грековича і його суперечки із козацькою старшиною, яка вбачала у ньому свого ворога, уніата, що схиляв православний люд до зміни віри. Хоч на Подолі подейкували, що справжньою причиною нелюбові такої могли стати гроші. Але ж то самі плітки, а як було насправді – хто зна? Та король Сигізмунд, мабуть, вважає винними саме козаків. Кияни замислились. Тим часом невеликий на зріст возний, який проте мав потужний як на свій вигляд голос, обволав наступну грамоту:

– Йосиф Рутський, Божою милістю архієпископ і митрополит Київський, Галицький і Всія Русі рече таке – архімандритам, ігуменам, попам і всякому церковному люду в граді Київському і в межах його на три милі. Руки свої богомерзькі покласти дерзнули на особу Богом освячену, кров його неповинну пролили, пречесного отця Антонія Грековича, намісника нашого під зброю взяли і смертю лютою вбили! І з праведним гнівом отця Саваофа і королівської милості накладається інтердикт – заборонено всім церквам і монастирям в місті та поза Києвом дзвонити у дзвони упродовж року, церкви всі у цей час будуть закриті, тайни причастя та інші таїнства проводитись не будуть! – возний спинився, обвів поглядом принишклий натовп. Увесь люд хрестився, в останніх лавах торговища почали перешіптуватись. Судовий виконавець знов втупився поглядом у розмашистий почерк на наказі уніатського митрополита, витер рукою піт з чола, набрав повітря в легені і вигукнув далі: – Тільки причастя на одрі смертному дозволено. Хрещення і шлюби проводити без вінців і молитов церковних. Найбільших грішників та богомерзенних убивць очікуватиме страшний суд та муки вічні. Тим, хто не дотримається цього інтердикту – анафема!

Анна Корецька зітхнула, обвела поглядом мовчазних киян, які все ще намагались втямити – як то без Божої благодаті тепер їм жити цілий рік. На очах молодої дівчини, яка принишкла поруч із панні в літах у високій намітці, вона помітила сльози – адже тій доведеться ще рік непошлюбленою бути. «На щастя» – промайнуло в думках Корецької. Вона хотіла вже рушити далі, як відчула на собі прискіпливий погляд – однак не торговки і пліткарки, їхні шпильчасті засудливі голки вона добре знала. Це було неприємне відчуття шпигунського пантрування. Анна ще раз обвела поглядом натовп і помітила пухкого у темних шатах Іоасафа, який увесь цей час пильно за нею спостерігав. Зустрівшись з княгининим зором, він ледь схилив голову у німому привітанні і хутко зник за стіною кам’яниці. Корецька полегшено зітхнула, спекавшись липкого погляду, і рушила у бік вірменської церкви Подолу. Вона ж бо приїхала до Києва не лише заради подільських смаколиків.

Після звільнення Самійла з полону справи в Корецької пішли вгору. Їй не лише вдалось заволодіти рецептом золота, вона знайшла купців, яким могла його збувати. Вірмени не питали в неї про походження металу, і платили досить непогану ціну круглими і блискучими монетами.

Анна впевнено сунула вулицею, майорила червоною спідницею в оточенні своїх надвірних козаків у синіх доломанах – як несподівано на її шляху виник оглядний єврей у кіпі. Він не звернув з дороги, як решта, а просто стовбичив, очікуючи наближення княгині. Один із козаків потягнувся за нагайкою при боці. Корецька його спинила і сама наблизилась до перехожого. Це був Понхас, який орендував її Білогородку ще років десять тому. Тоді за його господарювання в цьому містечку Корецька непогано заробила. Понхас незграбно схилився, одразу ж, схопившись за бік і скривившись. За ці роки він сильно постарів…

– Вітаю, ясновельможна.

– Як ваші справи? – Анна ледь всміхнулась, бо й тут на вулиці подоляни стали її розпікати, на цей раз за спілкування з юдеєм.

– Роки беруть своє. Я от надумався орендувати кілька житомирських сіл – там непогані зараз фільварки, але моя посібниця у тому, княгиня Ружинська, знаєте, втекла до Вільна.

Корецька пирхнула, щойно почула ім’я ненависної суперниці, вирішила припинити розмову й рушити далі:

– Навіть не хочу чути.

На ці слова Понхас винувато закусив нижню губу, спробував ще раз незграбно вклонитись і раптом вигукнув:

– Я готовий на все, на ваших умовах.

Корецька різко спинилась. Вона обмірковувала – для її справ потрібні кошти, багатство, з яким вона може зробити Самійла королем, а відтак їй потрібен кожен золотий дукат.

– Я начуваний про ваші успіхи, ваша світлосте, – єврей ледь всміхнувся.

Корецька здивувалась, напружилась і вколола орендаря холодом.

– Ви володієте таємницею набагато глибшою, ніж думаєте. Це відкритий шлях до пізнання Бога і його сили… Але… – втаємничено прошепотів Понхас, впритул наблизившись до княгині. З останнім словом нахабу відштовхнув козак Корецьких, і хазяйка, вражена словами старого єврея, зрушила з місця.

Анна пришвидшила крок. Такого вона певно не очікувала. Понхас щось знав, знав її секрет, а якщо він, значить, є й інші, хто знають. Корецька відчула, як у неї запалали щоки. Від люті чи страху. Чи від одного й іншого водночас.

Розділ II

Надворі накрапав дощ, і через віконне скло темні фігури вартових на палацовій площі тьмяніли і розпливались, але не зникали. На сірому тлі бруківки ці постаті з піднятими догори списами так і стояли непорушно. В той час як решта – візитери, королівські радники та служки – хаотично, наче ті мурахи, розбігались по схованках. Прогуркотіло, небо задрижало, але королівські охоронці вперто стояли на своїх місцях. Жінка у сукні з високим мереживним коміром спостерігала за ними, притулившись до шибки. Кінчик її довгого носа торкнуся холодного і рівного скла, з вуст проструменіла тепла пара, залишивши по собі хмаринку на вікні. Довгим пальцем з настромленим на нього перснем із золотистим топазом жінка повільно малювала на хмарці латинську S, та миттю стерла, почувши кроки покоївки.

Урсула Маєрін розвернулась на звук. Служка несла на срібній таці кілька записок. Звістки від шпигунів всевладної німкені – аби тримати під контролем усю Річ Посполиту від Познані до Смоленська, та ще й утримувати під високим підбором Московське царство, слід бути в курсі усіх подій. Головна порадниця короля Сигізмунда III Вази схопила послання і рукою вказала челядниці на двері. Невдоволено кинула оком на заплакане дощем вікно і рушила до столу, на якому мигтіли свічки в канделябрах. Погода псує плани королівській коханці. Вона ж бо мала вже сьогодні виїхати з Варшави до Львова на зустріч із Миколою Даниловичем, який віднедавна став великим коронним підскарбієм і львівським каштеляном. Їй конче потрібно переговорити із цим руським шляхтичем. Німкеня вирішила їхати попри нелюбов до далеких подорожей. Але паперу вона не довіряла – листи можуть перехопити чи використати, а у цій справі потрібна цілковита таємничість. Урсула навіть переконала короля, що ця мандрівка потрібна в політичних цілях, і той, хоч і з великими ваганнями, та все ж погодився відпустити коханку. А тепер несподівані дощі псували плани Маєрін.

Жінка торкнулась лакованої стільниці і стала нервово вистукувати по ній пальцями – «слід мерщій їхати до Даниловича. Поки Сигізмунд не передумав». Микола Данилович, який, як кажуть, побудував справжній диво-замок у Червоногороді, краще за архітектуру знається на справах південних. А саме на подіях в Молдові та в Османській державі, де він був послом. Урсула згадала про записки, зірвала печатку з першої і потягнулась за пенсне. Останнім часом зір її став підводити. Тож королівський лікар звідкись приніс два скляних кружельця, зчеплених витонченою оправою з позолоченого срібла. І це стало ще однією її таємницею, яку Урсула ретельно ховала від чужих очей в кишені сукні. Ніхто не мав знати, що вона старіє, тим паче король.

Маєрін нахилилась до свічок, кілька хвилин вчитувалась у послання, і відклавши листа і пенсне, замислилась. Її погляд приклеївся до вікна, за яким спалахували травневі громовиці. Жінка сиділа незрушною, як ті вартові зі списами надворі королівського палацу. Вона обмірковувала послання. «Значить, Корецькі роблять золото. Це просто неймовірно. Це ігри з дияволом!»

Перше, що хотіла зробити Урсула, – помчати до примаса католицької церкви. Але цю ідею швидко відкинула. Корецькі православні, а ще Самійло зустрічався із Папою і слава про його втечу від османів та звитяги вже гримить всією Європою. Кажуть, що в Парижі незабаром з’явиться книга про цього русинського лицаря. Маєрін зітхнула і затулила очі рукою. Вони таки сильно втомлюються останнім часом.

«Пастку треба готувати ретельніше» – королівська коханка заглибилась у власні думки. Вона знала напевне, Анна Корецька не слабка суперниця, вона переверне усі звинувачення у потуранні сатані, в чаклунстві, або у чорнокнижництві на свою користь – заявить, що це король намагається знищити рід Корецьких, а може й прагне розсварити католиків та православних. Урсула вже давно зізналась собі, що ненавидить цей русинський магнатський рід. Від самої тієї миті, як Самійло – хлопчик із необсохлим молоком на губах – відмовив їй. Їй, яка на рівні з королем! Їй ніхто не сміє відмовляти. З того часу Маєрін стала приглядатись до Корецьких, і чим прискіпливіше вона за ними стежила – тим більше їх ненавиділа. Їй, наймогутнішій в цій країні жінці, було не до снаги бачити ще одну таку ж пані – з неменшим апетитом, Анну. А двох таких на одне королівство забагато. «Я знищу Корецьких. Але діяти треба інакше». Урсула потягнулась до листа, який так несподівано зворохобив її думки, і піднесла його до вогню. Папір згорав швидко, вогонь свічки шипів, залишаючи по собі неприємний, однак дражливий, дух помсти.

Розділ III

Іоасаф Биховський помітно нервував. Йому вже доповіли, що дормез в’їхав у ворота Видубицького монастиря. Але ігумен не поспішав виходити. Ще раз оглянув свою келію – чи все золото і срібло прибране, – провів рукою по столу з грубих дошок, яким замінили його звичну стільницю, інкрустовану міддю та емалями, і гучно зітхнув. Його келія стала дійсно схожа на аскетичний прихисток ченця. Іоасаф перехрестився і рушив надвір. Дормез митрополита унійного Йосифа Рутського вже спинився на церковному подвір’ї. Братія у чорних рясах вишикувалась у кілька лав, хор завів псалми, а митрополичі охоронці кинулись відкривати дверцята карети. Іоасаф дістав хустку з кишені і витер спітніле чоло. Тим часом худорлявий митрополит із довгим сивим волоссям прудко вискочив із карети та набирав швидкості у напрямку огрядного ігумена.

– Христос вокрес! Весна, отче, весна! – Рутський говорив рвучко, гучно, усміхався широко і розкривав обійми.

– Воістину! Ваша святосте, тепло прийшло неочікувано, – промовляв Іосаф, ховаючи хустку і одночасно христосуючись із митрополитом.

Рутський відмовився від вітальної промови перед братією і поспішив із владикою у покої. Він приїхав до Києва через важливу справу. Сам вирішив простежити за розслідуванням вбивства намісника – Антонія Грековича. Де це бачено, митрополичого представника вбито, та ще й з такою жорстокістю!

У своїй келії Іоасаф запропонував Рутському найкраще крісло – дерев’яне з високою спинкою. Запопадливо відкинувши з нього подушку – бо добре знав Биховський, митрополит усюди підкреслює, що не шанує усього, що тішить тілесне, навпаки, голова унійної церкви живе в аскезі і змушує до цього решту отців. Це було відомо побожному люду, щоправда Іоасаф знав за власним досвідом – не все є істиною, що виноситься на загал.

– У вас тут… – Йосиф обвів прискіпливим поглядом келію ігумена, через що серце того на мить завмерло, – тут непогано. Ви тут відпочиваєте? – Рутський кинув погляд на широку лаву, де Биховський справді час від часу спав удень.

– Ні, ваша святість. Тут ми лише приймаємо гостей. У мене своя келія, крихітна, така, що й двом людям розвернутись у ній важко, – виправдовувався ігумен, ще раз обвівши уважним взором покої – чи не було ще чогось, до чого міг причепитися митрополит.

– Це добре, брате, добре. У цей світ ми прийшли не заради живота нашого, а заради порятунку душі.

Іоасаф слухняно схилив голову і дістав з кишені чотки. Рутський вказав на сусідній, менш зручний стілець, Биховський радо вмостився на його краю і принишк, очікуючи початку розмови.

– Брате Іоасафе, я приїхав до Києва, аби самому в усьому розібратися.

– Це жахлива історія, ваша святосте, – погодився Биховський і став хреститись. – Хай Господь прийме до себе душу отця Антонія.

– Кажуть, в день, коли він зник, то навіть не з’явився на ранкову службу?

Іоасаф схвально кивнув.

– Кажуть, і вас, отче Іоасафе, теж не було на ній?

Биховський втупився незмигненним поглядом у митрополита і майнув рукою до свого охоронця, який стояв на порозі:

– Я саме отримав послання від вас, ваша святосте. І повернувся до келії його прочитати. Мій ротмістр може це підтвердити. – Биховський суворо зирнув на охоронця, аби той не тягнув, і негайно підтвердив його слова.

– У той день, коли зник отець Антоній, грамоту доставили під час служби, і я наважився сказати про це отцю Іоасафу, – відтарабанив командир у сірому доломані, припавши на коліно перед митрополитом.

Рутський благословив охоронця і дав знак, що той може бути вільним. Щойно двері зачинились, гість розслабився, обперся на спинку стільця і закинув ногу на коліно:

– Я бачу, охорони у вас багато.

– А що вдієш, ваша святосте. Час і місце таке, ви ж самі бачите… – Биховський розвів руками. – Нам тут у Києві важко, але з Божою поміччю ми все здолаємо.

– Так, іноді я думаю, що це добре, що його святість Іпатій Потій спочив раніше. Якби він знав, що його учень, отець Антоній, так завершив свої дні у святому для всіх нас граді – його б серце не витримало такого горя, – зітхнув митрополит. – Хай їхні душі спочивають в Бозі.

Іоасаф перехрестився і замислився, як саме відвести від себе підозри. Мовчанка затягнулась, і Биховський нарешті вичавив:

– Я досі втямити не можу – як так сталось.

– Ну, у Грековича був жорсткий норов… – митрополит знов пильно подивився на ігумена.

– Норов був, але без його променистої вдачі він не зміг би приборкувати тих православних, які відкрито виступають в Києві проти нас. – Биховський нарешті відчув себе впевненіше і втупився малими темними очиськами у Рутського.

– Ви про козаків? Кажуть, у нього з ними були якісь суперечки.

– Кажуть, і не лише теологічні. Але то самі плітки, ваша святосте. – Ігумен відвів погляд на ікону Божої матері.

– Що саме ви маєте на увазі, брате Іоасафе?

– Подейкують, що отець Антоній позичив велику суму грошей в одного зі шляхтичів і не віддав, а пан про борг не забув і найняв козаків. Але то все лише пересуди, якими гомонять торговки на Подолі.

Рутський замислився і замовк. Іоасаф цим скористався і вийшов на хвилину з кімнати, а повернувся вже з двома високими горнятками, які поставив на старий, порепаний стіл. Митрополит здивовано повів бровою.

– Ми тут з братією довго думали, чим вас пригостити. Так щоб й Бога не гнівити. І вирішили ось цим. – Биховський нарешті усміхнувся і задоволено потер долоні.

– Що це?

– Османський щербет.

– Побий мене грім таке куштувати! – грізно вигукнув митрополит. Він вже хотів гучно сваритись на ігумена, але помітив, що той лише хитро примружився:

– «Бо настане день Господа Саваофа на все горде і високе, і на все висунене і понижене буде воно»[1].

– Тобто, владико? Я чекаю на ваші доводи. – Митрополит навіть зрадів такому повороту, адже подискутувати він любив.

– Для того, щоб навернути грішників, треба знати, чим вони живуть, ваша святосте.

– Ну, в цьому є доля правди, я погоджусь. Але все ж таки..

– Перед тим, як ми почнемо наш диспут, прошу, спробуйте. Це справді дуже смачно. Ми робимо щербет із сушених яблук та слив. Охолоджуємо його, змішуємо з молоком, і виходить доволі непогано. Одна з наших маленьких радостей.

– Ви ж не пригощаєте ним братію, владико?

– Ні, ви що. Це тільки для почесних гостей і лише за зачиненими дверима, – усміхнувся Іоасаф.

Рутський потягнувся до глиняного горнятка. Воно було холодним. На поверхні каламутного напою блимали льодянки та чорніли родзинки.

– Тут лід…

– В тому то й справа, що він додає особливого смаку. – Биховський відпив із келиха. За ним слідом повторив Рутський.

– Цікаво, і хто вас навчив цьому османському зіллю?

– Один хлопець, аріанин із Криму, ми навертали його до Господа.

– І вдалось? Де ця душа врятована? – помітно оживився митрополит.

– Втік, ваша святість. Втік, – зітхнув Биховський і гримнув порожнім горнятком об стіл.

Розділ IV

Поминальна неділя вже минула, і на цвинтарі було порожньо і тихо. Вітер колисав рушники на потемнілих хрестах, з коріння дерев синьооко визирав барвінок, перший метелик розгорнув тендітні білі крильця на одній з могил, зігріваючись на сонці, втім за мить злетів, наполоханий, відчувши наближення людини. Корецька підняла поділ спідниці, аби переступити низенький цвинтарний тин. За ним ховали без відспівувань – самогубць, повій та відьом. Усього кілька непомітних порослих бур’яном горбків, які з часом зникнуть без сліду, розчиняться, наче й не було цих людей, ніколи не ходили вони по цій землі, не топтали Божий ряст. Княгиня наблизилась до найвіддаленішого від тину поховання. Прим’яла ногами траву довкола горбка, дістала з торбинки, причепленої до паска, буру крашанку і обкатала нею могилу.

– Христос Воскрес, Параско. От я й прийшла до тебе, – промовила Корецька, піднімаючи спідницю, аби зручніше вмоститись на траві. Поклала крашанку посередині могили, та темніла на яскравій зелені так само, як провалля челюстей давньої парасчиної печі. Княгині було важко без старої хитрунки – і не через те, що зараз, як ніколи, потребувала вона ворожчиних чарів. Корецька тільки тепер осягнула, як сильно бракує їй порад мудрої Параски і її розрадливого слова. Зі смертю ворожки весь світ немов перевернувся догори дригом, і Анна перестала його впізнавати. Він вже був не таким, як раніше – бо в ньому не було примхливої старої в чорному очіпку. І не лише хазяйка це відчувала, мешканці замку в Лісниках й досі не хочуть вірити в її смерть. Оминають хату Параски і ніхто не наважується заходити туди – бо хто зна, а раптом відьма все ще там. Чаклунки ж не помирають. Анна відчула, як тепла сльоза покотилась щокою. «Я так і не знаю, хто і навіщо це скоїв, Параско. Досі не знаю…» – прошепотіла жінка. Як не намагалась довідатись вона, чому Параску вбили і залишили ту дощечку із юдейським словом, все було марно. Ніхто того дня не бачив нічого підозрілого, ніхто не помітив убивць, що якимось дивом, наче незримі проникли в її Лісники. І навіщо їм було вбивати стару? Раніше полювали на юдейську книгу, а тепер про неї немов і забули. Не було жодних спроб напасти на її обійстя відтоді, як загинула Параска. Міг би допомогти із цією таємницею Зизаній. Але він поклявся забути всі події в замку, як страшний сон. Навчив двох найвірніших Анні козаків перетворювати свинець на золото, і поїхав геть. Корецька його не спиняла, бо пообіцяла, що відпустить.

Повіяв вітер і пригладив могильний бур’ян. Княгині не можна було надовго затримуватись – якщо селяни помітять її тут, піде поголос. Не вистачало ще підозр у чаклунстві серед власного залежного люду. Корецька підвелась, розправила спідницю з чорного оксамиту і рушила у бік своїх козаків, яким було заборонено пускати на цвинтар будь-кого, та й самим переступати за огорожу кладовища, поки пані не повернеться. Хазяйка перехрестилась на виході і пішла до карети, не озираючись. Щойно вона вмостилась на вовняних подушках дормезу, як з боку кладовища пролунало тонке, не по-людському пронизливе скавчання… Під шкіру прослизнув холодом страх, серце заколотало, кінь під новим ротмістром гучно заіржав, княгиня заплющила очі і прошепотіла «прощавай». Почет миттю ринувся з місця, залишивши по собі лише пильну куряву.

За півгодини в’їжджали в Лісники, на дорозі було повно люду, і Анна відчула, що могильний жах вже полишив її. У неї справді не було часу боятись. Слід так багато зробити! Здійснити свій задум попри що – як їй хочеться, аби любий Самійло мав свою державу, край Корецьких! А для цього саме зараз найкращий час – слава про князя шириться усім світом, землі на Дикому полі підкорюються її козаками, люд прибуває у зведені Корецькою міста, золото вариться в її замку. Так, це справді найкращий час, аби створити власне королівство. І ані монарх Речі Посполитої, ані московський цар, молдовський господар, кримський хан чи османський султан не зможуть здолати їхній рід.

Анна пригадала слова юдея Понхаса, які він промовив до неї на Подолі. Він напевне говорив про книгу «Еш Мецареф» – «таємниця, яку вона не пізнала, з якою можна творити дива». То що може бути за диво більше від створення золота з праха? Філософський камінь, вічне життя чи потужна влада над людьми? Корецька тепер вірила, що все це можливе – що це не байки і не вигадки, що дива таки існують.

Дормез вкочувався у замкові ворота. На ганку майнула постать її невістки. Мовчазна Катерина Могилянка уникала спілкування зі свекрухою. Молода була при надії, і син Анни, Самійло, привіз її до матері, аби та пригледіла за невісткою. А сам рушив по справах в Корець та інші родинні обійстя. Княгиня спіймала себе на думці, що мала б співчувати чужинці, яка втратила дім і близьких, яка багато страждала за свій молодий вік, але жалю в серці свекрухи не було. І навіть навпаки… Пані відмахнулась від думок про своячку і знов зосередилась на словах Понхаса.