– У мене тут мама прибиральницею працюе, я прийшов iй допомогти, щоб вона якнайшвидше закiнчила i додому пiшла. А звати мене Василем.
– Отакi справи, Марiйко!.. – розплився в посмiшцi поет. А далi мовив до хлопчика: – Те, що Тичина не був щирим… Знаеш, Василю, вiн просто життям наляканий. Дуже наляканий, от i справляе подiбне враження.
– А ти, Володю? – в голосi поетовоi дружини вперше прослизнули жорсткi нотки. – Хiба тебе життя милувало?
– А я, Марiйко, життям не наляканий, я життям побитий. Разом iз тобою. А тому давай-но зробимо наступне…
І пiсля невеличкоi паузи мовив:
– У мене тут iз серцем негаразди. Настiльки зле менi, що ось навiть Марiйка наполягла на тому, щоб в «Кончу-Заспу» з’iздити. Ми прибули буквально щойно, лише пару годин тому. Сьогоднi-завтра менi лiкарiв пройти треба, на оглядинах вони процедури розпишуть, я тут все розвiдаю, обживуся трохи. Отож давай-но пiслязавтра ти менi принесеш своi вiршi, щоб я вже спокiйно мiг iх переглянути. Ми зупинилися на цьому поверсi, третя кiмната по лiвому боку коридору. Пiсля снiданку приходь. Зустрiнемося, доки я на процедури збиратимусь. Згода?..
Ясна рiч, Василько погодився. Тому сьогоднi прихопив iз собою два шкiльнi зошити, вiд початку й до кiнця списанi вiршами. Однак щойно попрямував до вказаноi кiмнати, як був зупинений матiр’ю:
– Не ходи туди, синку, не треба. Нема бiльше Володимира Миколайовича, помер вiн.
– Як це – помер?! – ошелешено заклiпав очима хлопчик.
– Ну-у-у, як?.. Як люди помирають, отак i помер. Йому вночi з серцем зле стало, Марiя Гаврилiвна покликала на допомогу, але коли прибiгли лiкарi, було вже надто пiзно. Отож його вже повезли до Киева, i дружина разом з ним поiхала, звiсно ж. Там у них у номерi тiтка Фрося прибираеться, не ходи туди, не заважай. Краще давай зi мною. Допоможеш прибирати – отож усе й позабудеш. За роботою, синку, багато чого позабути можна…
Остання порада мiцно засiла Васильковi в голову, й, допомагаючи матерi наводити лад на вiдведених iй поверхах, хлопчик подумки намагався скласти вiрш про «чарiвну роботу». От тiльки це був не звичайний славень вiльнiй комунiстичнiй працi, якими напхана пiд зав’язку iхня шкiльна програма. У нього мав вийти важкий вiрш про важкий монотонний фiзичний труд, який допомагае забути про все на свiтi…
Й звичайно, цього вiрша вiн збирався присвятити щойно померлому поетовi Володимиру Миколайовичу Сосюрi.
Бiблiотека iм. Аркадiя Гайдара, Канiв, 22 сiчня 1965 року
– Елло Никанорiвно, я все прекрасно розумiю… але де ж справедливiсть?! Хiба таке може статися, щоб…
– Нiчого жахливого, миленька, абсолютно нiчого жахливого не сталося, – втiшала ii колишня вже директорка. – Трудове законодавство для всiх однакове, й якщо я досягла пенсiйного вiку, то нiчого з тим не поробиш.
– Але ж особливо цiнних працiвникiв…
– Невже ж ти на повному серйозi вважаеш директорку провiнцiйноi бiблiотеки аж таким цiнним робiтником, що ii навiть замiнити нема кому?
Нiна Панасiвна не знайшлася з вiдповiддю. Мiж тим на директорському «керогазi» (господарка так i не навчилася називати електроплитку належним словом) старенький чайник вже почав незадоволено, але поки що стримано шарудiти, готуючись по мiрi розiгрiву перейти до насвистування добре знайомоi пiсеньки. Тому кивнувши бiблiотекарцi, Елла Никанорiвна дiстала з полицi двi чашки, стареньку, з колись яскравими, а тепер майже затертими малюнками бляшану коробку iз заваркою, двi чайнi ложки та зайнялася безпосереднiми приготуваннями до майбутнього чаювання, залишивши бiблiотекарку на самотi з ii думками.
А думки цi були геть невеселими, бо замiсть Елли Никанорiвни Дзюбан, яку щойно вiдправили на заслужений вiдпочинок, новим директором Канiвськоi бiблiотеки iменi Аркадiя Гайдара несподiвано для всього маленького, проте товариського бiблiотечного колективу було призначено… Василя Панасовича Березу – сезонного екскурсовода Шевченкiвського музею!!! Годi й казати, призначення всiх шокувало, немов оберемок холодного пухнастого снiгу, заради жарту засипаний за комiр пальта.
Хоча… якi ще жарти: все це сталося по-справжньому i всерйоз. Новому товаришевi директору ще тридцяти рокiв не виповнилося, отож дiзнавшись про призначення настiльки юного «начальства», поза очi бiблiотекарки називали його не на iм’я та по батьковi, а ласкаво – «Васильком». Наскiльки ж великим було iхне здивування, коли одразу ж в день знайомства «Василько» не просто провiв збори трудового колективу, але з непiдробним ентузiазмом почав розсипати пригорщi свiжих та оригiнальних iдей щодо майбутнього iхнього культурно-просвiтницького закладу.
Насамперед виявилося, що «Васильковi» мало бути звичайним директором. Таким директором, як щойно вiдправлена на пенсiю Елла Никанорiвна Дзюбан та всi iншi керiвники подiбних закладiв. Мабуть, враховуючи досвiд на попередньому мiсцi роботи, новопризначенець вирiшив перетворити бiблiотеку на… бiблiотеку-музей iменi А. П. Гайдара!!! Вiн вже марив тим, як з найвiддаленiших куточкiв усього Радянського Союзу до iхнього Канева з’iжджатимуться дiти, пiдлiтки та юнаки, жовтенята, пiонери та комсомольцi. Групами великими i малими, а також окремо. Як усiх цих вiдвiдувачiв водитимуть музеем спецiально навченi дiти-екскурсоводи…
Адже вислуховувати розповiдь дорослого екскурсовода – це одне, тодi як дiставати вiдомостi про улюбленого письменника практично з вуст свого ж однолiтка – це зовсiм iнше. Бо хоч би як прихильно дорослий ставився до неповнолiтнього, проте мiж ними завжди iснуватиме певна межа, остаточно стерти яку не вдасться через цiлковито об’ективнi причини. Натомiсть дитина, пiдлiток чи юнак у ролi екскурсовода сприйматиметься молодими вiдвiдувачами як рiвний – отже, побiльшае довiра як до самого провiдника, так i до його розповiдi про письменника-героя експозицii.
Саме такого гатунку iдеями «Василько» обсипав трудовий колектив з щедрiстю пухнастоi осiнньоi хмари, з якоi сiеться нескiнченний дощик, дрiбонький i несподiвано холодний. Звiсно, iдеi цi були ще занадто загальними, позбавленими конкретного змiсту. Так би мовити – «сирими». А просторiкування про натовпи школярiв, якi з’iжджатимуться до вбогого провiнцiйного Канева звiдусiль, декому нагадали сюжет вiдомого радянського сатиричного роману. І ось вже по завершеннi зборiв одна бiблiотекарка тихенько шепотiла iншiй на вушко:
– Жителi Киева, втомленi житловою кризою, кинуться до вашого чудового мiстечка. Республiканська столиця автоматично переходить до Канева. Сюди переiжджае уряд УРСР. Канiв перейменовують на Нью-Киiв, а Киiв – на Старий Канiв. Харкiв’яни скрегочуть зубами, але нiчого не можуть вдiяти. Нью-Киiв стае елегантним центром Радянського Союзу, а невдовзi й усього свiту…
Млiючи вiд талановитого переспiвування «Дванадцяти стiльцiв» Ільфа та Петрова, друга бiблiотекарка хихикала, прикриваючи рот долонею. Натомiсть урочисто спроваджена на пенсiю Елла Никанорiвна, заваривши свiжого чайку, тiльки рукою махнула:
– Е-е-ех, молоде та зелене! Це з нього попервах ентузiазм так i пре. А от коли посидить на керiвнiй посадi два-три роки… якщо не два-три мiсяцi, то й позабуде всi своi дурнуватi iдейки. Аякже, знаемо! Коли я була молодою, то й менi хотiлося чогось новенького й незвичайного. Ще й як хотiлося! А мрii… Овва, та я ще й не про таке мрiяла – куди там цьому нинiшньому!.. Але згодом все встало на своi мiсця. А змiни?.. Навiщо мiняти те, що й без того працюе непогано?! Отож нема чого переживати. Пошумить, погримить, по iнстанцiях потикаеться та й заспокоiться собi. Ось побачите!..
Справдi, виявити слабкi мiсця iдей «Василька» при ближчому пильному розглядi було доволi легко. От взяти, наприклад, бiблiотеку-музей iменi А. П. Гайдара. Як можна в принципi схрестити бiблiотеку з музеем?! Ще буквально кiлька рокiв тому, коли всi радянськi люди (аж до найвищого партiйного керiвництва включно!) чекали небачених див вiд «мiчурiнськоi агробiологii», а ще бiльше – вiд «народного академiка» Трохима Денисовича Лисенка i його учнiв, було аж надто легко повiрити в перспективу будь-якого «схрещування». Але пiсля торiшньоi вiдставки товариша Хрущова умонастроi в суспiльствi кардинально змiнилися, отож iдея щодо бiблiотеки-музею викликала лише скептичну посмiшку.
Якою буде провiдна функцiя цього закладу: дiтям книжки для прочитання видавати чи про життя i творчiсть письменника Гайдара розповiдати?!
Хто буде важливiшим: гiпотетичний дорослий «бiблiотекар» або все ж таки гiпотетичний неповнолiтнiй «екскурсовод-пiдлiток»?! А якщо цi двi iпостасi поеднати в едину, то як одна людина займатиметься двома принципово рiзними видами дiяльностi?!
Який буде штатний розклад нового культурного закладу i хто з чиновникiв у царинi культури при здоровому глуздi вiзьметься затвердити цей штатний розклад та iншi необхiднi документи?!
Як можна ставити на один щабель дорослу бiблiотекарку та неповнолiтню дитину, з якоi навiть неможливо спитати як слiд за виробничi показники, за дотримання трудовоi дисциплiни i все таке iнше?!
Як виглядатиме ця iдея з фiнансовоi точки зору?! Неможливо уявити, що в «музейнiй» частинi можна буде обiйтися зовсiм без дорослого персоналу. Але якщо уявити собi гiпотетичного «керiвника музейного вiддiлу», то… як може вiн бути керiвником без пiдлеглих працiвникiв?! Начальство мусить мати пiдлеглих за визначенням. Якщо ж екскурсii проводитимуть дiти та пiдлiтки, то офiцiйно оформити iх на роботу неможливо! Вони ж не працювати мусять (навiть юними екскурсоводами), а в школi навчатися…
І де iх готувати – екскурсоводiв цих юних?! На яких курсах?! Хто складатиме й затверджуватиме навчальнi плани для таких курсiв?..
А як бути з коштами на прибудову музейного примiщення до бiблiотечого?! Якщо розiбратися, то тут не прибудовувати потрiбно, а радше зводити бiблiотеку-музей наново!.. І куди, в яке примiщення переводити наявну – стару бiблiотеку з усiма ii фондами?!
Запитання, запитання… самi лише запитання без жодних притомних вiдповiдей. Отож не варто непокоiтися через затiяну «Васильком» метушню.
– Ти, миленька, ще неодноразово згадаеш цi моi слова, – запевняла Елла Никанорiвна колишню вже пiдопiчну, розбавляючи крутим окропом свiжу заварку, розплескану на дно чашок. Нiна Панасiвна знала, що вона мае рацiю. Не може бути iнакше, бо за сутулими плечима пенсiонерки вiдчувався неабиякий життевий досвiд, набутий в часи, значно жорсткiшi вiд нинiшнiх.
І тим не менш невиразнi побоювання не вiдступали. Хтозна, як там воно ще складеться… Злi язики жартували, що «народному академiку» Лисенку все ж таки вдалося схрестити бiологiю з марксизмом-ленiнiзмом, i принаймнi деякий час цей «гiбрид» жив… причому доволi-таки успiшно. То де гарантiя, що зусиллями товариша Берези посеред Канева рано чи пiзно все ж таки не постане омрiяна ним бiблiотека-музей… Що станеться тодi?!
З точки зору Нiни Панасiвни – абсолютно нiчого доброго. Усе це нагадувало демонстрацiйний експеримент, який вона запам’ятала ще зi шкiльних часiв. Беруться два стрижнi, – мiдний та цинковий, – водний розчин якоiсь там солi й невеличка лiхтарна лампочка. Якщо однi кiнчики стрижнiв занурити до посудини з розчином, а до iнших притиснути контакти лампочки, то вона почне свiтитися.
А чим це нагадувало сучасний Канiв?! Тим, що похованi на днiпровськiй кручi неподалiк один вiд одного Аркадiй Гайдар i Тарас Шевченко видавалися iй схожими… саме на отакi стрижнi! Справдi, навряд чи можна вiдшукати двох настiльки ж вiдмiнних в усьому лiтераторiв, як виходець iз пролетарiв, колишнiй червоний командир, а згодом друг всiх радянських дiтлахiв Гайдар i колишнiй крiпак-селянин та панський «козачок», а згодом академiк живопису, «мужицький» поет-демократ i ворог царату Шевченко. Вони творили рiзними мовами, сповiдували рiзнi, часом дiаметрально протилежнi цiнностi – але похованi майже поруч.
А тепер колишнiй сезонний екскурсовод Шевченкiвського музею став директором бiблiотеки, яку мрiе перетворити на Гайдарiвську бiблiотеку-музей… Це те саме, що замкнути контактами лампочки два вiльнi кiнцi мiдного i цинкового стрижнiв. Щось мало «спалахнути» над Каневом… а може, й не тiльки над iхнiм мiстом, а над усiею землею! От тiльки що саме?..
Нiна Панасiвна не знала. Невiдомiсть завжди лякае, отож вона й непокоiлася. І заспокоiти ii не мiг навiть абсолютно впевнений тон Елли Никанорiвни. Щось iще станеться в iхньому тихому провiнцiйному Каневi. Щось дуже нехороше… але станеться!.. Причому неодмiнно.
Будинок по вул. Набережно-Хрещатицька, № 11, Киiв, вечiр 4 вересня 1965 року
Їхню дружбу можна було назвати, щонайменше, дивакуватою. Тим не менш заприятелювали цi двi жiночки хоча й нещодавно, проте надiйно.
Опасиста, завита на дрiбонькi кучеряшки Вiта була поштаркою за професiею (точнiше, за мiсцем роботи), а вiднедавна стала по життю ще й матiр’ю-одиначкою. Нi-нi, формально чоловiк у неi був – штампувальник заводу «Ленiнська кузня»[7 - Нинi – суднобудiвельне приватне акцiонерне товариство «Завод “Кузня на Рибальському”».] Вацлав Менжик. Молодi люди збиралися жити довго i щасливо, разом отримали квартиру в новозбудованiй «висотцi» на Набережно-Хрещатицькiй вулицi.
Однак коли позаторiк, окрiм старшого сина Любомира, в iхньому сiмействi народився ще й молодший Мар’ян, батьки доволi швидко вiдчули дефiцит коштiв. Щоб подолати скруту, Вацлав загорiвся iдеею завербуватися на алмазну копальню кудись в Якутiю, кинувши рiдний завод.
Вiту не цiкавило, що таке кiмберлiтова трубка «Мир», де конкретно вона знаходиться та iншi подробицi. Вона заперечувала загалом:
– Ну Вацику!.. Нормальнi люди що завгодно готовi вiддати, аби лишень до Сибiру не потрапити, а ти туди сам прешся. Тобi там що, медом намазано?
– Вiтусю, але ж в Якутii неабиякi грошi свiтять! – резонно заперечував чоловiк. У вiдповiдь вона лише скрушно зiтхала.
Перший рiк заробiткiв минув добре. Вацлав надсилав додому грошовi перекази регулярно. Задоволена дружина обставила iхню двокiмнатну квартирку новими, взятими в розстрочку румунськими меблями, придбала, знов-таки в розстрочку, i пральну машину, i транзисторний радiоприймач «Селга» (це вже без розстрочки), записалася в довжелезну чергу на телевiзор «Рубiн»[8 - Випуск першого в СРСР крупносерiйного телевiзора з дiагоналлю екрана 43 см «Рубiн» було розпочато в 1965 роцi.], який нiбито ось-ось мав з’явитися в ЦУМi…
Як раптом у сiчнi цього року Вацлав припинив надсилати листи i грошi. Лютий минув у напруженому чеканнi. Коли ж Вацик не привiтав любу Вiту з Мiжнародним жiночим днем (хоча нi за час залицянь, анi за сiм рокiв шлюбу нiколи не забував про «священну» дату 8 Березня), поштарка забила тривогу, написала до якутського селища Мирний купу листiв, зверталася до мiлiцii…
