Водночас вiдбувалася змiна влади i на правому березi великоi украiнськоi рiчки. Юрiй Хмельницький, у черговий раз заплутавшись у численних полiтичних проблемах, виявив бажання прийняти постриг i добровiльно склав булаву. Серед претендентiв на неi найбiльш впливовим був активний дiяч епохи ще старшого Хмельницького полковник Павло Тетеря. Його становище здавалося тим мiцнiшим, що це був чи не найулюбленiший представник старшини в полякiв, якi всiляко його пiдтримували. У сiчнi 1663 року рада в Чигиринi прийняла вiдставку Юрiя i вручила гетьманськi повноваження Тетерi. Розкол Украiни на двi частини став якщо не формальною, то фактичною реальнiстю. Одна частина багатостраждальноi краiни перебувала пiд контролем Москви, керiвництво iншоi повернулося обличчям до Варшави. Украiнi судилося пережити одну з найчорнiших сторiнок у своiй iсторii – Руiну.
Генеральний осавул Павла Тетерi. Боротьба за булаву Правобережжя. 1663—1665
Пiсля своеi вiдставки з посади чигиринського полковника Петро Дорофiйович Дорошенко тимчасово вiдходить вiд активноi участi в полiтицi або, принаймнi, тримаеться в тiнi. Данi про його становище i дii в 1662 роцi вкрай скупi. Зате цiлком очевидно, що його цiнував новий гетьман Правобережноi Украiни, яким на початку наступного року став Павло Тетеря. Дорошенко, напевно, був серед старшин, що привели Тетерю до влади. Про авторитет його родини i в очах нового керiвництва говорить такий факт. Улiтку 1663 року до Варшави рушило посольство на чолi з Г. Гуляницьким, що дiстало вiд гетьмана Тетерi вказiвки просити тi або iншi речi. Окремим пунктом було прописано, що Гуляницький повинен домагатися проведення спецiальних польсько-московських переговорiв, результатом яких мае стати звiльнення з полону Григорiя Дорошенка.
Узагалi ж у дiях козацькоi старшини корпоративна солiдарнiсть перетворювалася на кастовiсть, збiльшивши свiй вплив i матерiальний стан у результатi нацiонально-визвольноi вiйни, багато представникiв козацькоi верхiвки намагалися зафiксувати це становище, звичайно вiдокремлюючи себе таким чином вiд украiнськоi нацii, що тiльки-но усвiдомила себе единою. Це помiтно по заходах Івана Виговського. Це ж видно i по дiях Тетерi та його оточення. Ретельно проаналiзувавши текст «Інструкцiй», якi правобережна старшина готувала до вального сейму 1664 року, дослiдник В. Горобець зробив висновок, що Тетеря, а також iншi автори «Інструкцiй» – М. Ханенко, П. Дорошенко, Г. Гуляницький – намагалися пiдмiнити реальну полiтичну автономiю автономiею становою, козацькою. Інша рiч, що курс П. Тетерi об’ективно вiв до втрати i цiеi частковоi самостiйностi, оскiльки вiн цiлком вiддав себе польському королю.
Якнайпершим завданням, що його поставила перед «своiм» гетьманом польська влада, було повернення до складу Речi Посполитоi схiдноi частини Украiни. Самi поляки при цьому не збиралися вiдсиджуватись удома – навпаки, iхнiй армii вiдводилася ключова роль у походi на Лiвобережжя. Очолював вiйсько особисто король Ян II Казимир. Не все було гаразд i з лояльнiстю правобережного населення, а тому поляки, йдучи до Днiпра, вирiшували певнi вiйськовi завдання i на своему березi Украiни. Звичайно, Тетеря мусив iм усiляко сприяти. Польське вiйсько наступало трьома напрямками: на Тернопiль йшов коронний гетьман (фактично – мiнiстр оборони) С. Потоцький, на Дубно – безпощадний С. Чарнецький, на Бар – блискучий полководець Ян ІІІ Собеський. Загальне керiвництво армiею здiйснював Ян І Казимир. У листопадi 1663 року польсько-украiнська армiя перейшла Днiпро i вторглася на територiю держави Брюховецького. Населення Лiвобережноi Украiни зустрiло наступаючих зi зброею в руках. Зав’язалися жорстокi боi.
На початку походу Яна ІІ Казимира i Тетерi на лiвий берег Петро Дорошенко був призначений наказним гетьманом, якому вiдводилося виконання серйозних стратегiчних завдань. Зi своiм вiйськом наказний гетьман бере Кременчук. Вiддавши в якийсь момент цей найважливiший центр людям Брюховецького, козаки Дорошенка повертаються i знову беруть мiсто. Навеснi 1664 року зусилля Петра Дорофiйовича були заохоченi призначенням його на одну з вищих посад у козацькiй iерархii – генерального осавула Вiйська Запорозького[12 - Слова «Вiйсько Запорозьке» не означають, що йдеться про Запорозьку Сiч. Таким вiйськом офiцiйно вважалися i городовi козаки.]. Людина на цiй посадi повинна була у мирний час виконувати iнспекторськi функцii, а у военний – командувати вiдразу кiлькома полками, а за вiдсутностi гетьмана – усiм вiйськом. Ще ранiше – у сiчнi 1664 року – польський монарх подарував Дорошенковi мiстечко Гуляйполе на Лiвобережжi, а також надiслав спецiальний мандат у Прилуки на повернення колишньому полковнику всього його майна.
Кульмiнацiйною ж подiею вiйни 1664 року на лiвому березi Днiпра стала спроба Яна ІІ Казимира великими силами взяти Глухiв – мiсто на пiвночi Украiни (сучасна Чернiгiвська область). П’ять тижнiв поляки i козаки Тетерi штурмували мiсто, яке обороняв загiн генерального суддi Животовського. Як пише лiтописець Грабянка: «Вiн стояв твердо, робив вилазки i чимало ляхiв та нiмцiв[13 - Нiмцi– узагальнююча назва для iноземцiв з Європи. У польському вiйську чимало було i квалiфiкованих фахiвцiв iз Захiдноi Європи, i загонiв, що складалися з представникiв зарубiжноi Схiдноi Європи.] перебив в окопах». Зрештою, довiдавшись, що на допомогу обложеному Глухову йдуть об’еднанi сили Брюховецького i Ромодановського, поляки й татари з поспiхом вiдступили. Росiйсько-украiнська армiя наздогнала iх бiля мiстечка Пирогiвцi, вступила в затяжнi боi, i лише розлиття Десни врятувало польського короля та його вiйсько. Йому вдалося вiдiйти на литовськi територii (у Бiлорусii), а вже звiдти переправитися на правий берег Днiпра. Поспiшив туди i Тетеря. Облога Глухова запам’яталася хронiстам ще одним трагiчним епiзодом. Івана Богуна, який перебував у складi гетьманського вiйська, поляки обвинуватили в зрадi, переговорах з лiвобережними козаками i розстрiляли. Хтозна, може, саме вiн став би тiею людиною, що змогла б об’еднати розколоту краiну…
У першiй половинi 1664 року ситуацiя для Павла Тетерi та його прихильникiв стала особливо скрутною не тiльки через успiшну вiдсiч, дану iм на лiвому березi Брюховецьким i росiянами. Водночас i все Правобережжя з лютого охоплюе могутне антипольське, а отже, й антитетерiнське повстання. Як писав один з карателiв повстанцiв С. Чарнецький: «Вся Украiна вирiшила вмирати, але не пiддатися полякам!» Одним з перших спалахiв цього повстання був заколот па волоцького полковника Попенка. Придушував бунт герой нашоi книги, Попенка за наказом Тетерi було страчено. Але на арену боротьби з ненависним польським ставлеником вийшли й iншi, бiльш вiдомi особи. Проти Тетерi й полякiв виступають Іван Виговський, що знудьгувався за великою полiтикою, Юрiй Хмельницький, котрий завжди використовуеться як додатковий козир, герой оборони Конотопа Григорiй Гуляницький. Повстання благословляе принциповий противник i католикiв, i москов ського клiру киiвський православний митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський. У боротьбу включаеться Запорозьке низове козацтво на чолi з непогамовним Іваном Сiрком, супроти «ляхiв» воюють загони Степана Сулими, а також, перейшовши Днiпро, вiйська Івана Брюховецького, який вiдчув свою мiць. Нареш тi, б’еться з поляками i простий украiнський народ, що не забув реалiй середини сторiччя. У цiй ситуацii старшина Тетерi дiе досить пасивно. Це повною мiрою стосуеться i Петра Дорошенка, який, очевидно, не збирався нi очолювати антипольський рух, анi пiдтримувати всiма силами своiх високопоставлених патронiв – Тетерю i Яна ІІ Казимира.
Хапаючись за владу, Павло Тетеря виявляв надзвичайну жорстокiсть, караючи вогнем i мечем непокiрнi села й мiста. Не краще дiяли i поляки. Виговського було схоплено i страчено 16 березня 1664 року. У своiй книзi «Украiнська нацiональна революцiя XVII ст.» iсторики В. Смолiй i В. Степанков пишуть: «Пройшовши тернистий шлях «блудного сина» iдеi державноi самостiйностi Украiни, вiн саме тепер цiлком сприйняв цю iдею розумом i серцем i свiдомо поклав на вiвтар ii реалiзацii власне життя». Зберiгся цiкавий лист на адресу вального сейму (парламенту) Речi Посполитоi, який склали впливовi старшини Тетерi Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, Тимофiй Носач, Павло Яненко-Хмельницький, Остап Гоголь i Самiйло Зарудний. У ньому автори доводять, що провина Івана Виговського дуже перебiльшена – колишнiй гетьман, звичайно, пiдтримував зi змовниками «ганебнi зв’язки», але обвинувачення його в керiвництвi масштабним повстанням – явна обмова, справа рук польського шляхтича Маховського. (Пiзнiше Дорошенко випаде нагода помститися кривдниковi Виговського, про що ми розповiмо в iншому роздiлi.) Так Петро Дорофiйович намагався пом’якшити удар, що його завдавали поляки по видатних представниках украiнського полiтикуму.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
