Віртуалка

Любий Тоні, ти ж, напевно, здогадувався, що для тебе я ладна була говорити не замовкаючи, вичаровуючи із себе слова напіввидихом, зовсім не думаючи про терапевтично-чарівну силу сказаного. Ти, мабуть, помічав, що вся моя суть була зіткана з різнобарвної тканини оптимізму.

Тоні, я ладна була перетворити своє життя на усну історію для тебе, тільки б ти дослухався до моїх мотивів. Дивився на мене. Розглядав по той бік екрана. Вночі, коли твоя фура перетинала котрийсь із сірих, по обидва боки замурованих бетонням, а всередині переповнених ланцюгами вантажівок автобанів, дивився то на мене, то на засіяну відблисками чужих фар дорогу і шепотів мені: «Засинай, кохана, спи, а я дивитимуся на тебе, і мені не буде самотньо… Рідна… А потім, pardon (це слово вимовляв зовсім на англійський манер – пáдон, із наголосом на перший склад), перед митним контролем, я відключу свого айфона».

Твоя віртуальна присутність була для мене такою важливою – як світло фар твого великогабаритного авто для твоїх трансферів. Бо твоїм серцем я відкривала у своєму невидимі ворота, крізь котрі так спрагло вливалися до мого тіла звуки майоркійської гітари. Ти, напевно, відчував, наскільки я була відкрита для іспанської музики, бо ж на початках щоразу зустрічала тебе притишеним голосом, котрий губився десь поза вібраціями мотивів фламенко. І вже тільки давши тобі змогу наслухатися досхочу, починала говорити – розповідати тобі про себе. Малювати своє трепетне «я», котре вже розчинилося у тобі.

Тоні, фари твоєї дальнобійницької вантажівки ставали моїми очима, котрі ніколи не втомлювалися вдивлятися у темінь твоєї посіченої іншими шляхами, мов моє життя, дороги. Коли ти з’являвся на моніторі мого комп’ютера, для мене переставали існувати профайли інших користувачів, і вони, ігноровані, виходили, залишаючи на моїй сторінці новий мінус у віртуальній книзі відвідувачів. Так через місяць у мене набиралася нова сотня негативних відгуків, і тоді моя анкета знову опускалася на щабель нижче… Але ж, Тоні, мені було все одно, бо воно було варте тебе.

Тоні, чуєш, історія мого життя має кілька початків. У ній фігурують кілька визначальних людей, котрі з плином часу зробилися уже навіть не óбразами, а сходинками, етапами, які й спромоглися, звичайно не без моєї жвавої участі, зліпити моє сьогодення. І з кого б, Тоні, я не починала свою заплутану розповідь, усе було би правильним. Будь то Іґор, перепрошую, Іґарьок, Іґарюша – Мєдвєдь, чи ти, Тоні, або бідолашна Сандра, чи моя циганка-матір, що вийшла заміж за франкфуртського поліцая гера Зелененка, тоді ще простого київського прапорщика Івана, мого батька, – вони всі нашаровувалися невидимими пластами на тремку історію мого минулого, на все моє життя, аби підштовхнути мене до стану вічного щастя, захоплюючої гармонії з собою, у якій я перебуваю відтоді, як твердо вибрала й усвідомила свій життєвий шлях.

Тому поведу цю прозору нитку скупих спогадів від батьківської невеликої квартири у Франкфурті-на-Майні, де я народилася. Хоча – ні. Мене привели на світ у таборі для біженців. Але я зовсім не пам’ятаю, як нам там велося. На щастя, всього через кілька місяців по моїй з’яві батьки таки отримали власну домівку в одному з похмурих багатоповерхових будинків, котрі довгими рядами встилали передмістя, даючи притулок сотням сімей з усіх куточків пострадянських країн.

Дорослі франкфуртці називали нас азюлянтами (від німецького «Asyl» – відведене для біженців місце), і це слово звучало в їхніх вустах принизливо. Дітлахи ж у садках, школах чи просто на ігрових майданчиках демонстративно затуляли двома пальцями носа, даючи нам зрозуміти, що від нас зле пахне. І не одна я натирала у ванній своє дитяче тіло маминими кремами, намагаючись перебити запахи шаф, кімнат, квартир, під’їздів, будинків, дворів. І єдине, чого нам хотілося найбільше, – бути прийнятими за своїх.

Знаєш, милий мій Тоні, нещодавно, коли мені виповнилося двадцять, я зрозуміла, що все моє життя, усі ті люди, звичайно, крім моїх батьків, є долею, котру я вибрала сама, вибрала свідомо у своєму прагненні до щастя. І навіть Іґарьок був моїм вибором, хоча ним, як іншими, зовсім не струменіла музика. Але я була потрібна йому. Вірніше, не я, а моя чиста і світла любов до нього. І я мовчки пішла за ним із вірою у диво – що моє кохання безмежне, його вистачить на двох.

У нашій сім’ї ніколи не соромилися циганського походження моєї матері. Навпаки, батько дуже любив її, смаглявошкіру і чорнооку, хизувався нею і, як заведено у німців, на вулиці завжди тримав її руку. Дивно, але вони ніколи не розповідали мені про зачаток їхнього кохання, тільки коли я, сміхунка мала, лестячись до котрогось із них, запитувала, глипали одне на одного любовно і мовчазно вичікували, що ж відповість інший.

– Причарувала, – першим зазвичай озивався батько.

І то вже потім, у Відні, я зрозуміла, що мала перед собою одну з найкращих моделей сім’ї. Одне слово, мені поталанило вже на самому початку. Я була зачата в любові і в ній народилася. А це вже немало. Але мову вестиму зовсім не про них, моїх найрідніших. Вони залишилися у не рідному для них Франкфурті. Балканка-мати та киянин-батько. Мене ж, вісімнадцятилітню, підійняло першим сильним вихором кохання і понесло у світ, котрий, як мені здавалося, тримав для мене у кишені сотні веселкових барв. Від однієї всепоглинаючої любові, любові до батьків, я відразу, ще не вміючи знаходити середини, перекинулася на іншу – до чоловіка, партнера, та таку пристрасну, таку шалену, якої мене навчила наша циганська пісня.

Сліпий номер два

Трагічний

Першим свідомим сліпцем мого життя став той, у Києві. Мені саме мало стукнути вісімнадцять, і я вперше поїхала до України сама. Перед тим була тільки в дитинстві – з мамою, коли вже отримали німецьке громадянство. Брудна гітара та зашкарублі пальці старого привертали мою увагу щоранку та щовечора, коли я поверталася до квартири батькового шкільного товариша, у якого мешкала. Той пізній вечір, коли я, усміхнена, на крилах пустощів, зачарована країною моїх батьків, котрі виплекали і в мені повагу до неї, навчили мови, летіла до багатоповерхового будинку, не став винятком. І я, радісна, у черевиках на високих підборах, розфарбована зовсім не по-європейськи, мов перед кривавою сутичкою з індіанцями, як завжди, на хвильку зупинилася перед ним, співцем, аби мить знову, вкотре, дати себе зачарувати вдалим поєднанням витончених звуків його гітари з бідацькою зовнішністю. Німецькі безхатьки – зовсім інші. І навіть горе та знедолена тривога в їхніх очах – зовсім не такі, як у позирках українських бідолах.

Я дуже люблю музику. Це у нас сімейне. Генетичне, так би мовити. Як заспіває на котромусь із свят батько, то його друзі-німці, котрі й не звикли супроводжувати застілля музикою, – з повагою у погляді замовкають. Мама ж моя – вроджена танцюристка. Вона і мене, шестилітню, вже віддала до музичної школи.

Саме біля київського сліпого мене вперше побачив Ігор. І його не залишили байдужими мої повні натхнення очі. Той був справжнім енергетичним вампіром, але я ж іще не знала, що він вишукує когось такого невинного, як я: того, хто сам, добровільно віддасть йому все своє внутрішнє тепло, того, хто живитиме його невпевненість своєю засліпленою любов’ю. Ми не знали, що приготувало нам завтра, але ми обидвоє відчули, як нас пов’язала пісня старого сліпця. Та так міцно, що її мотиви врізалися до наших тіл. І щоб роз’єднати наші долі, прийдеться різати по-живому.

Я закохалася так, як закохуються у вісімнадцять. Хоча ні, я завжди кохаю натхненно… і кожного разу, на щастя, мені здається, що це знову на все життя. Тоді, коли до нашої першої з Вєдмєжонком сварки залишилося менше двох років, я стояла в підземному переході й розглядала його, одягнутого по-літньому, у футболці, з якої у всі боки випихало свої сині щупальця замислувате тату, воно сповзало на руки, а з V-подібного вирізу підступало аж до шиї. Воно було завелике, аби приховати його шматом по-європейському модної тканини. Та він, мабуть, і не ховав, навпаки, хизувався малюнком на своєму тілі. Тавром. Звідки ж було мені тоді, у вісімнадцять, знати, що він таким робом компенсував психологічний ґандж – брак маскулінності.

То вже потім я виціловувала синій, заколотий у його шкіру візерунок. Боже, зараз уже навіть не згадаю, яким він був, не згадаю усіх детальок того малюнка, а колись же був для мене еротичним подразником – я завжди розглядала той розлогий, мов старезне дерево мого родоводу, символ псевдочоловічості перед любощами. А татуювання аж палало синявою на тлі по-хворобливому білої шкіри, такої, що навіть сонце її не брало і замість засмаги надавало його тілові рожевого поросячого відтінку. На жаль, до мене тільки через неповних два роки дійшло, що для того невисокого, завчасно полисілого, невпевненого в собі, нереалізованого чоловіка я була теж чимось на кшталт малюнка на тілі. Занадто молода, аби бачити недоліки; занадто світла, аби згущувати фарби; занадто недосвідчена, аби сказати чи бодай подумати про те, ніби у нього занадто маленький. O mein Gott, який же він дурень! Хіба для мене, зеленої, мав значення розмір, коли мова йшла про високе, майже неземне кохання?

Як виявилося згодом, я вступила до співіснування з ним лише для того, аби не помічати, як від самого початку наших стосунків гадюччям розповзалася затяжна руйнація моєї світлої віри у чоловіків. Руйнація, яку я чомусь винувато сприйняла за власну недосконалість і тому відсовувала вбік, не бажаючи думати про неї. Так, як, наприклад, робила це колись при зустрічі з німецькими однолітками, котрі раніше затуляли від мене носа, а зараз, подорослішавши, привітно посміхаються. І хоч я все ще пам’ятаю колишні дитячі нічні жахи, проте намагаюся про них не думати, так, ніби їх не було у мене – доньки українського емігранта. Іґарь дав мені великий урок, такий, якого не дали батьки, – є люди, котрих уже не навчити любити. Бо, компенсуючи брак почуттів у власному серці, вони трощать навколо себе все, вибираючи зазвичай зовсім невинних жертв, котрі навіть не здогадуються про порожнечу всередині партнера.

А якщо десь потай і здогадуються про нарощену в минулому прірву в тілі обранця, то, відвертаючись від неї, ігноруючи її, тішать себе, що зможуть заповнити отой вакуум власними почуттями. Але любов – вона як музика. Ти можеш її або сприймати, або залишатися глухим до її мотивів.

Я ж була занадто романтично налаштованою дівчиною, аби помітити тріщини, котрі невідворотно тягнулися від центру мого кохання – від НЬОГО. Тоді я ще не знала, що він «покохав» (тепер тільки усвідомлюю, що коханням цю дію, так, саме дію, а не почуття (!!!), назвати аж ніяк не можна) мене за просту банальність.

Звичайно, у підземному переході заговорив до мене, бо хотів того, чого завжди хочуть від життєрадісного молодого тіла у спідниці та на підборах. Адже Україна – то вам не Австрія, думалося, мабуть, йому, тут «падцепіть» недосвідчену слов’янську зозульку, а не якусь феміністичну арійку в мештах без підборів, буде півгодинним ділом. Тим паче, коли кишеню гріють чималі добові за відрядження.

Часом мені здається, що він отримав бажане тільки завдяки сліпому. Бо вирізнив мене із натовпу, точніше, я сама вирізнилася, стоячи збоку й німо всотуючи в себе музику, не звертала уваги ні на що інше, крім натхенного обличчя старого. А потім Іґарюша псевдополюбив мене за те, що несподівано виявив, як сліпо я, пещена батьками вісімна-дцятилітка, не помічаю його недоліків. Але він, о Боже, це також з’ясувалося лише згодом, ніколи не вірив у мою наївність! Ніколи не сприймав за чисту монету те, що дівчина, котра віддалася йому всією душею, бо любила, як щось неповторно-чисте, не була розпусною та досвідченою, а просто настільки закоханою, що вичаровувала із любощів мистецтво. Ні ж бо! Треба то все було споганити нетверезими зауваженнями:

– Діанка, а сколька у тєбя била партньоров до мєня?

Та й це ще не все, бо такі фрази лунали тільки на самому початку відносин, коли сміливості вистачало рівно настільки, аби вже показувати свої підозри, але не вкладати їх до чаші власної тупості та примітивізму. Потім, коли його впевненість у моїй… залежності (бо про його віру в мої почуття мови йти не могло) розбухла від власної значущості повітряною кулькою егоїзму, мені довелося почути й інше – ще менш романтичне:

– Ти с многімі да мєня трахалася?

Або чого варте тільки оте вбивче запитання, що ним він зустрів мене, як новоспечену хазяйку його віденської квартири. Не вірячи власним вухам, увібрала в себе суть сказаного, мов губка, аби потім, по закінченні усього, вилити із себе рятівними сльозами.

– Ти єщо за ета врємя кому-то давала? «Ета врємя» – малося на увазі від нашого знайомства і до мого переїзду до Австрії. І я стояла безмовна, тамуючи первинний жах бути відкинутою, страх, що в чомусь таки завинила, дала привід для недовіри, не знаючи, що ота підозрілість живе у його голові вже роками і скерована не тільки проти мене.

І тоді я, ще занадто чиста, аби вбачати у його запитанні неповноцінність, відповіла йому запитанням на запитання:

– А якби моєю відповіддю було «так», то що ж би, Іґарюша, ти вчинив тоді?

Він же, той, котрий забрав мене до Австрії (о Боже, той, котрий тільки визичив мене на короткий термін, що непомітно для нього самого переріс у два довгі роки співжиття), озвався:

– Па крайнєй мєрє нада била пользаваться с табой прєзєрватівамі.

Я вже зараз і не розповідатиму, що по закінченні терміну придатності нашого короткострокового кохання я таки прокричала йому, як підлому втікачеві, у спину:

– Прєзєрватівамі, бачиш, любімий, таки треба було користуватися з тобою!

Минуло вісімнадцять прекрасних, позбавлених сварок місяців обожнювання, аж поки я подивилася на нього іншими очима. Очима Тані, дружини Іґарюшиного товариша, якщо можна назвати так людину, за спиною котрої мій ведмедик тільки те й робив, що його обмовляв, бо ж навіть його берлінський кумпель знав те, у що Орхан втаємничив свого колегу. Таня любить, коли він їсть часник, бо потім його сперма смакує набагато вишуканіше, ніж зазвичай. Тільки Дімич знав цю історію зовсім по-інакшому, а саме: «Ана сасьот єму толька тагда, кагда он абажрьотся чєснака».

Отож, завдяки Таниній хвилинній сконфуженості я засумнівалася у правильності свого вибору. Боже, пам’ятаю, як же я тоді налякалася! Як почервоніла моя шия, як горіли обличчя та вуха. Адже уявити собі життя без нього, мого коханого, я не могла. Мене обпікав первинний сором за нього. Бо ж хотілося бачити свого партнера завжди на висоті. І він, падлюка, добре знав, чому тоді, у Києві, вибрав мене. Він відчував, що я буду вдивлятися в неіснуюче так довго, доки не переконаю себе, що бачу його таким, яким він ніколи не став, не стане, яким був тільки у потаємних мріях та у моїй уяві…

Але того вечора йому, моєму Іґарюші, Вєдмєжонку (сколька раз тєбє, Діана, гаваріть, ета слова вигаваріваєтся «мєдвєдь», ат слова мйод! Вот уж мнє ето украінскоє нарєчіє, всьо нє так, как у нормальних людєй), справді косолапому, було досить мого одного-єдиного незадоволення ним, аби зректися, відмовитися від нас. Я дуже добре пам’ятаю той вечір. Не можна забути першої ночі у житті, коли здавалося, ніби хтось невидимий пропікає мене наскрізь, доторкаючись розпаленим залізом дійсності до пораненого молюска серця.

На нашому невеличкому балконі стояла дешева, куплена в турків на Нашмаркті за п’ятнадцять євро грильниця. Чоловіки про щось там біля неї радилися. Ми з Танькою батували овочі та сир «Фета» до грецького салату, і я, знаючи, що зараз причалапає Вєдмєжонок і почне все після нас перерізати, потай сміялася з його такої педантичної впертості. Із ніжністю у серці чекала моменту, коли він, для форми покрутившись хвилинку біля нас, зі знанням справи скаже, що я все ще не навчилася готувати грецький салат. Адже інгредієнти мають набрати форми кубиків (Діанка, кубікі – ета нє ромби і нє паралєлєпіпєди), так, аби до однієї ложки потрапило із усього потроху, адже тільки тоді смак буде неперевершеним: і ось – звершилося, він таки підійшов, відсканував мене невдоволеним поглядом з ніг до голови, ніби саме зараз узрів мою недосконалість, і виніс безкомпромісний вердикт: перерізати. Посміхнувшись, я поцілувала його в бліде, аж синюшне вухо. Він не відреагував на доторк моїх завжди привідчинених до нього губ.

Увечері ж ми всі забагато випили. До сьогодні пам’ятаю оту фатальну сцену, котра безпощадно розітнула наше вимріяне кохання навпіл. Іґарюша готується розповісти анекдот: спочатку ще випиває одним хилом, мов воду, горілку, відразу зачерпує ложкою салат, підносить його до рота і раптом, о жах, бачить чиєсь тонке волосся. Його пересмикує: