Олег Блохін

Дитинство та школа

Олег Блохін не ввійшов, а просто-таки ввірвався до еліти радянського футболу. Передовсім у молодому форварді вражала фантастична швидкість. «Чому Блохін так швидко біжить?» – багато хто задавав це запитання. Відповідь відшукувалась одразу: «Обдарували природа і… гени».

Батько великого футболіста, Володимир Іванович Блохін, народився в Москві 18 липня 1922 року. Предки його були селянами, а батьки на початку 1920-х років переїхали до Москви, де працювали в Першій городянській лікарні: мати – медсестрою, а батько – заступником головного лікаря з господарських питань, він відповідав за транспортування хворих. Основним транспортом на той час були коні, і дід Олега Блохіна опікувався кінським поголів’ям, ремонтом повозів. Мешкали Блохіни в будиночку для лікарняної обслуги, родина виховувала вісьмох дітей.

Змалечку Володимир Блохін хоча і вважався шибайголовою, одначе був одвернутий від вулиці, від хуліганства – ганяв голубів, розводив кроликів. Один із братів Володимира працював на деревообробному заводі. Там, серед іншого, виготовляли городки та більярд, які стали неодмінним атрибутом дитячих ігор Володимира Блохіна. Як потім згадував сам він, більярд ставили біля голуб’ятні, там же і в городки грали.

Іще в школі Володимир почав займатися живописом, брав уроки в художників. Він добре співав, танцював, із 1935 року виступав у дитячому ансамблі, яким керував сам Олександр Александров – автор музики гімну СРСР, засновник і художній керівник легендарного Ансамблю пісні й танцю Радянської (тепер Російської) армії. По закінченні школи Володимир Блохін вступив до Харківського військово-технічного училища, але цей навчальний заклад доволі швидко закрили. Володимира перевели до Харківського військово-авіаційного училища льотчиків-спостерігачів і штурманів, але було ліквідоване і воно. Тому закінчував Володимир Іванович уже Харківське училище хімічного захисту Червоної армії, після чого служив у Киргизії та в Узбекистані.

22 червня 1941 року, коли Володимиру Блохіну ще не виповнилося й дев’ятнадцяти, почалася Велика Вітчизняна війна. Протягом тижня було сформовано зведений полк, у якому Блохін дістав посаду начальника полкової хімічної служби, відповідального за стан хімічного захисту частини. Полк перекинули на Ленінградський фронт, де Володимир Іванович і прослужив аж до кінця війни, демобілізувавшись у званні капітана.

Ленінград перебував у блокаді. Як згадував Володимир Блохін, їсти не мали зовсім нічого – ні м’яса, ні яєць, ні масла. Кухарі готували котлети з картопляного лушпиння. Щоправда, кожного дня давали випити 100 грамів, але тільки якщо солдат перебував на передовій. На відпочинку було «не положено».

Радянським військам було дано наказ тільки оборонятися й ні в якому разі не наступати. Тому солдати перебували на передовій, яка проходила по Пулковських висотах, позмінно: частина з них відпочивала на території авторемонтного заводу, за п’ять-шість кілометрів од Пулкова. На відпочинку питання підтримки бойового духу солдатів, ослаблених постійним голодом і холодом, поставало особливо гостро. Тоді, згадавши свій досвід участі в дитячому ансамблі Александрова, Володимир Блохін запропонував командуванню частини організувати ансамбль пісні й танцю. Командир полку виділив 40 бійців, і цим ансамблем Блохін керував до кінця війни.

1944 року до полку, в якому служив Володимир Іванович, прикріпили деяких провідних спортсменів країни, призваних на дійсну військову службу. Начальником фізпідготовки полку став харків’янин Василь Сох, чемпіон СРСР у бігу на 400 метрів. Між Сохом і Блохіним зав’язалася дружба, і Василь разом зі своєю дружиною, також відомою бігункою, часто приходили до Володимира в гості. Одного разу з ними прийшла їхня подруга – невеликого зросту, кирпата, дуже рухлива старшина Катя Адаменко, полковий каптенармус.

Катерина Захарівна Адаменко, мати Олега Блохіна, народилася 7 листопада 1918 року в селі Небраті Бородянського району на Київщині. Вона була одинадцятою дитиною в сім’ї (всього вижило восьмеро). Як згадував Олег Блохін, його дід по материнській лінії був розсудливим, тихим, статечним, кремезним чоловіком. Він ніколи ні з ким не сварився, не лаявся й на дітей своїх голосу не підвищував, не картав їх. А от бабуся була жінкою енергійною, жвавою і меткою. В оселі завжди було чисто, але не завжди ситно.

1932 року, закінчивши сім класів сільської школи, тринадцятилітня Катруся Адаменко подалася до Києва і вступила до фабрично-заводського училища при швейній фабриці імені Максима Горького. Влітку 1935 року в центрі Києва проводився легкоатлетичний крос, у якому брали участь команди колективів фізкультури. На дистанцію 500 метрів, яка пролягала від Бессарабки до «Червоного стадіону» (тепер НСК «Олімпійський»), тренер команди вирішив виставити шістнадцятилітню Катю Адаменко, що бігала швидше за всіх в училищі. Й вона виграла, випередивши значно доросліших і досвідченіших учасниць забігу! Із цього кросу й почався її спортивний шлях.

По закінченні училища Катерина Захарівна працювала лекальницею на швейній фабриці імені Горького, вийшла заміж, 1939 року народила сина Миколу. Паралельно займалася легкою атлетикою – після перемоги в кросі нею зацікавилися провідні тренери України, вона постійно брала участь у різних змаганнях, 1940 року виконала норматив майстра спорту. Катерина Адаменко була другою радянською спортсменкою (після багаторазової чемпіонки СРСР, московської спринтерки Євгенії Сєчєнової), що пробігла 100 метрів менше ніж за 12 секунд, повторивши при цьому всесоюзний рекорд.

На початку війни чоловік Катерини Захарівни пішов на фронт, а вона сама з дволітнім сином на руках опинилася в евакуації в Курській області. Там вона працювала в найрізноманітніших місцях: починала в колгоспі, а закінчувала помічником прокурора району. 1944 року Катерина Адаменко повернулася до Києва. Повернулася вже вдовою, чоловік загинув на фронті. Катерину як відому спортсменку призвали до армії та прикомандирували до полку на Ленінградському фронті, де зустріч із Володимиром Блохіним змінила все її життя – молоді люди покохали одне одного й невдовзі одружились.

Після демобілізації з діючої армії Володимир Іванович переїхав до дружини в Київ, працював у ЦК ЛКСМУ, органах МВС УРСР, дослужився до звання полковника запасу. В різний час обіймав посади начальника навчально-спортивного відділу Українського республіканського спортивного товариства «Динамо», голови Київської міської, а потім заступника голови Київської обласної ради Всесоюзного спортивного товариства «Трудові резерви», протягом 12 років очолював Федерацію сучасного п’ятиборства УРСР.

Катерина Адаменко вступила до Київського інституту фізкультури й закінчила його заочно, оскільки продовжувала виступати на бігових доріжках країни – в період із 1944 по 1951 рік вона вісім разів ставала чемпіонкою України з легкої атлетики. Катерина Захарівна неодноразово ставала чемпіонкою СРСР і України з п’ятиборства, зі стрибків у довжину і в бігу на 80 і 100 метрів із бар’єрами, 82 рази була рекордсменкою України, їй присвоєно звання заслуженого майстра спорту СРСР, заслуженого працівника фізкультури та спорту України.

По закінченні спортивної кар’єри Катерина Адаменко з листопада 1958 року перейшла на роботу до Київського інженерно-будівельного інституту (тепер Київський національний університет будівництва та архітектури). Спочатку працювала викладачем, потім старшим викладачем, заступником декана факультету промислового цивільного будівництва, а після виходу на пенсію 1978 року – старшим лаборантом, завідувачкою методичного кабінету на кафедрі фізичного виховання та спорту. За час роботи в інституті вона підготувала 6 майстрів спорту, 38 кандидатів у майстри спорту і першорозрядників, понад 1000 спортсменів масових розрядів.

1952 року збірна СРСР (уперше у своїй історії) мала виступати на XV літніх Олімпійських іграх у Гельсінкі. Напередодні Олімпіади Катерина Адаменко була одним із головних сподівань збірної СРСР з легкої атлетики, планувала взяти участь у змаганнях. Та коли дізналася, що чекає дитину, про Олімпіаду більше не думала. Сама Катерина Захарівна говорила про це так: «Я не жалкую, що не поїхала на Олімпіаду, не розмірковую, чи могла стати там чемпіонкою. У спорті я починала з нічого й досягла чимало. Але мій син – це ще більша гордість».

Володимир Блохін на початку 1950-х працював у секретному відділі МВС УРСР. За його словами, режим був такий, що трудилися з дев’ятої ранку до другої години ночі. Близько десятої вечора в його кабінеті пролунав телефонний дзвінок. «Володимир Іванович? – запитав жіночий голос. – Я – лікар. Ваша дружина щойно народила сина!» Катерина Адаменко згадувала, що народила Олега швидко. Пологи приймала колишня спортсменка. Син народився богатирем.

Так 5 листопада 1952 року з’явився на світ великий український футболіст Олег Блохін.

Раннє дитинство Олега Володимировича минало на вулиці Шота Руставелі, в районі Республіканського стадіону, на футбольне поле якого він виходив потім багато років. Стадіон оточували круті гірки, схили яких густо вкривали сади та зарості. Влітку малий Олег гасав у цих заростях, а взимку злітав із найкрутіших схилів на лижах. Казали, що за цією ознакою Катерину Захарівну впізнавали на вулиці – це, мовляв, мати того малого в кожушку, який із таких гірок спускається, де навіть дорослі бояться.

У Блохіних тоді жила німецька вівчарка на кличку Джек, із якою Олег часто гуляв. Узимку батьки запрягали Джека в санчата, що мчали хлопчика по першому пухнастому снігу.

Олег Володимирович згадував, що в сім’ї не заведено було говорити про одяг, про речі. Ні він, ні його старший брат Микола (син Катерини Захарівни від першого шлюбу) ніколи не зловживали такими звичними для багатьох дітей словами «хочу» або «купи». Батьки купували їм тільки найнеобхідніше, надмірностей в іграшках і речах вони не знали. Лиш одного разу Олег порушив це правило. Коли він навчався в дев’ятому класі, Катерина Захарівна хотіла купити синові зимове пальто. Але якраз тоді в моду входили нейлонові куртки, і це була мрія Олега. Йому дуже хотілося мати вигляд сучасного дорослого хлопця. Мати зрозуміла це й подарувала синові таку куртку. Олег був од щастя на сьомому небі.

Микола та Олег Блохіни, незважаючи на тринадцятилітню різницю у віці, дуже дружні з самого дитинства. За спогадами Олега, в дитинстві в нього не було друга ближчого та вірнішого, ніж старший брат, який завжди здавався йому найсильнішим і найспритнішим. Микола слідкував за молодшим братом, терпів усі його пустощі й витівки, охоче грав із ним у дворі у футбол, катався на лижах і санчатах, ходив із ним до зоопарку, на стадіон.

Найрадіснішим і найбільшим святом у домі Блохіних був день народження Катерини Захарівни. За неписаним законом, Олегу та Миколі дозволялася найприємніша з робіт: вони діставали з-за скла серванта кубки, здобуті мамою за багато років її спортивної кар’єри, – з вишуканим палехським мереженням, із срібною в’яззю, литі й на тоненьких ніжках, з любов’ю прикрашені накладними медалями на спортивні сюжети. Діти виставляли ці реліквії на стіл і стільці та, озброївшись коробочкою зубного порошку й набором фланелевих клаптиків, бралися до роботи. Потім кубки обережно поміщалися за скло.

До дня народження готували спеціальну концертну програму. Окрасою її були частівки, присвячені Катерині Захарівні та складені Олегом удвох із братом, і акробатична феєрія – вона розігрувалася на ковдрі, спеціально розстеленій на підлозі. Єдине, що затьмарювало свято, так це відсутність власного музичного супроводу.

Батьки довго не полишали сподівання захопити Олега грою на баяні або акордеоні. Він навіть навчався в музичній школі по класу віолончелі. Але сама думка, що треба годинами сидіти вдома та цигикати, пригнічувала хлопчика і змушувала з рідкісною впертістю чинити опір батьківським планам.

З дитинства братам прищеплювали любов до спорту. Катерині Захарівні, звичайно, дуже хотілося, щоб сини стали легкоатлетами. Але сподіванням матері здійснитися не судилось.

Микола, напевно, успадкував од матері її здібності. У студентські роки під час навчання на хімічному факультеті Київського державного університету він виконав перший розряд з легкої атлетики. Кращі результати Миколи Блохіна на ті часи були цілком пристойними: стометрівку він пробігав за 11,1 секунди, стрибав у довжину на 6,5 метрів. А втім, він ніколи не надавав особливого значення своїм спортивним успіхам. Говорив, що займається спортом собі на втіху. Та й Катерина Захарівна не особливо наполягала на регулярних тренуваннях Миколи. Сама вона пояснювала це так: «Ми ж із Миколкою пережили війну. Він завжди був худеньким. Навіть коли подорослішав і зміцнів, мені однаково здавалося, що фізично він слабуватий. У його юнацькі та студентські роки з харчуванням було не так-то й добре. Пам’ятаю, коли їхала зі змагань із Москви, обов’язково набивала сумки продуктами…» У результаті, вибираючи між хімією та спортом, Микола Блохін вибрав хімію.

Перед Олегом, щоправда, такий вибір ніколи не стояв. З ранніх років стало зрозуміло, що його життєве покликання – спорт.

В одному із сімейних альбомів Блохіних є дві фотографії, де Олегу трохи більше чотирьох років. На одній із них його ліву ногу переможно поставлено на футбольний м’яч, який здається чи не більшим за самого хлопчика. Гратися з м’ячем малий Олег узагалі полюбляв – уперше вдарив по ньому, коли йому ще не виповнилося трьох років. На другому знімку щупленький Олег відштовхується від стартових колодок, а старт йому на біговій доріжці дає мама. Як казав сам Олег Блохін, ці знімки свідчать, що з самого малку в ньому боролися легкоатлет і футболіст.

Батьки вважали – у сина має бути швидкість, адже мати все-таки спринтерка. І швидкість у ньому треба було розвивати, щоб вона не згасла. За спогадами Володимира Блохіна, сина він не балував – десь років із чотирьох почав будити його о 6–7 годині ранку. Олег робив зарядку, потім бігав крос навколо спортмайданчика, що був поблизу будинку. Пробігав за раз до 10 кілометрів, а батько стояв із секундоміром у руках. Після кросів – гімнастика. День за днем результати хлопчика поліпшувались.

Олег Володимирович згадує, що спочатку він сприйняв спорт як щось святкове і прекрасне (як день народження чи Новий рік) у шість років. Того дня Катерина Захарівна повела його з дитсадка не додому, а до спортивної зали Київського інженерно-будівельного інституту. Хлопчик вражений був величезною кількістю цікавих предметів: на стіни можна було залазити, як по драбині; на товстому канаті, що звисав зі стелі, – відштовхнутися від стіни і, подібно до маятнику кухонних дзиґарів, гойдатися з боку в бік; можна було, розігнавшись, перекидом перелетіти через голову на товстому маті. До того ж залу заповнювали молоді люди, студенти Катерини Захарівни, в особі яких Олег несподівано зустрів доброзичливців, готових підтримати його найвідчайдушніше починання. В їх товаристві хлопчик відчув свободу, що, за словами Олега Володимировича, підштовхувало його зробити щось таке, що піднесло б його в очах цих людей на недосяжну висоту.

Удома витівки Олега рішуче припинялися батьками. Тепер же видалася нагода – мама займалась із групою дівчат у протилежному кінці зали, а канат був близько. Якщо розгойдатися сильніше, можна птахом пролетіти у повітрі й приземлитися на мат. Олег тоді пожалкував тільки про одне – про відсутність гарного великого парасоля. Адже останній парасоль зламався два дні тому під час стрибка з даху сараю на задвірках будинку, за що Олега було черговий раз добряче покарано батьками.

Переконавшись, що ніхто й ніщо не заважає йому здійснити задумане, хлопчик непомітно підкрався до каната. Оглядівся, удаючи, що роздивляється гімнастичну стінку, на яку мама вилазити дозволила. Ніхто за ним не стежив, не поспішав припинити приготування. Підтягнути кінець каната і швидко піднятися по стінці майже під самісіньку стелю було справою кількох секунд. Олег поглянув на траєкторію майбутнього польоту, так би мовити, зі стартової висоти. Серце завмерло – мат лежав так далеко і здавався таким крихітним. А чи потрапить він узагалі на нього? Хлопчик усвідомлював, що розумніше було б злізти вниз, тим більше що він нікого про свої наміри не сповіщав. Але хіба в шестилітньому віці людина звертає увагу на сумніви та невпевненість?

Незважаючи на те, що вже на своєму особистому (нерідко сумному) досвіді Олег переконався, що чим вище злетиш, тим дужче гепнешся при падінні, він відпустив перекладину й полетів. Але, порівнявшись із матом, хлопчик лише судорожно вчепився руками в канат, од якого, здавалося, ніяка сила не змогла б одірвати його в ту мить. Підкоряючись закону всесвітнього тяжіння, про існування якого він тоді й не підозрював, Олег тепер нісся з не меншою, ніж до перед тим до мата, швидкістю… прямо на стіну! Він закричав од страху, але якийсь хлопець мужньо підставив під масу, що летіла (хай не таку вже велику, але примножену швидкістю), власне тіло і, збитий з ніг, упав на підлогу разом із дитиною. На крик примчала Катерина Захарівна, коротким ривком за руку відірвала Олега від хлопця, і не уникнути б йому чергового прочухана, якби не заступився за нього рятівник.

Олег регулярно виступав на районних легкоатлетичних змаганнях, по черзі захоплювався шахами (навіть здобув спортивний розряд), плаванням. Іноді батько брав Олега із собою до більярдної, що біля Київської філармонії. Володимир Іванович сам добре грав на більярді й навчив цієї чудової гри сина. Пізніше, на базі київського «Динамо», Олег Блохін легко обігравав усіх своїх партнерів, навіть скаржився батькові: «Не цікаво грати. Я уже бавлюсь із ними».

Наприкінці 1950-х років Блохіни отримали окрему квартиру в Першотравневому житловому масиві, більш відомому в Києві під назвою Чоколівка. Там, до речі, виросли й майбутні партнери Олега по київському «Динамо» – знамениті радянські футболісти Анатолій Бишовець і Володимир Мунтян. Щоправда, обидва вони старші за Блохіна на шість років.

1960 року Олег вступив до середньої школи № 69 м. Києва, розташованої на Чоколівці. Потім через її перевантаженість частину дітей, у тому числі Олега, перевели до сусідньої середньої школи № 144.

Школу було побудовано по війні. Коли будівельники здали в експлуатацію новеньку чотириповерхову споруду, навколо неї лежав пустир із купами будівельного сміття. Й тоді, як розповідали Олегу вчителі, директор школи Марія Костянтинівна Коробко кинула клич: «Кожний клас мусить привезти до школи по одному самоскиду чорнозему». Потім на цю землю самі учні висадили 120 молодих яблунь. Вони розрослись, і навесні будівля здавалася рожевою за квітучими деревами.

Як згадував Олег Володимирович, Марія Костянтинівна любила дітей, здається, більше, ніж решта вчителів, і діти це відчували. Всі у школі знали про горе в її сім’ї (вона поховала сімнадцятилітнього сина) і старалися хоч якось приглушити її біль.

Із теплотою згадував футболіст й інших своїх педагогів. Перші уроки фізкультури у нього в школі вела Ірина Іванівна Хижняк, учасниця Великої Вітчизняної війни. Про це Олег дізнався від учителів – сама Ірина Іванівна при дітях ніколи про війну не згадувала. Вона була сувора, можливо, навіть дещо грубувата, та лаяла завжди за діло. Одного разу Олегу добряче перепало від Ірини Іванівни за те, що він не прийшов на товариський матч з баскетболу із командою іншої школи. Щоправда, того дня в нього був футбол.

Величезне задоволення мав хлопець од внутрішньошкільних спартакіад, на яких завжди були присутні його головні вболівальники – Володимир Іванович і Катерина Захарівна. На спартакіаді 1966 року Олег здобув свої перші золоті медалі – за перше місце в бігу на 60 метрів із результатом 8,0 с і за перше місце у стрибках у довжину з результатом 4,35 м. Щоправда, медалі ті були з шоколаду – фірмові шоколадки «Аерофлоту», загорнуті у фольгу. По дорозі додому Олег раз у раз намагався покуштувати свої нагороди. Батько, помітивши це, купив йому в гастрономі велику плитку шоколаду і сказав: «Їж, чемпіоне! А ці давай збережемо». У домашньому музеї Блохіних ці шоколадні медалі висять тепер поряд із бронзовою медаллю, здобутою Олегом Блохіним у складі олімпійської збірної СРСР на XX літніх Олімпійських іграх 1972 року в Мюнхені.

Із 4 по 10 клас класним керівником Олега Блохіна була Алла Анатоліївна Лакизо. Своїх дітей у неї не було, мабуть, тому всю свою теплоту вона віддавала учням – дуже хотіла, щоб усі дружили, любили свій клас, свою школу, придумувала для дітей усе нові й нові цікаві справи. Олег Володимирович згадує, як замість обов’язкової політінформації якийсь час вони грали «в дипломатів». Кожний учень на свій розсуд вибирав собі країну, в яку «призначався» послом Радянського Союзу. За газетами, журналами, книгами учні мали вивчити побут і звичаї «своєї» країни, а потім поділитися враженнями з усім класом. Олег, який захоплювався грою збірної Бразилії з футболу, очолюваної великим Пеле, «вирушив» до Бразилії й так вивчив її, що часом сам собі здавався справжнім бразильцем.

Алла Анатоліївна Лакизо розповідала, що з Олегом у неї не було труднощів. У цьому вона бачила заслугу Катерини Захарівни, яка, звичайно, любила сина, як усяка мати, але, коли вимагала справа, була з ним сувора. Навчатися Блохіну було, мабуть, важче, ніж його однокласникам, – тренування забирали чимало часу. Але Алла Анатоліївна й не вимагала від нього занадто багато – бачила, що він уже весь у полоні спорту. За її словами, хлопчиком Олег був дуже компанійським, діти його любили. Навчався Блохін старанно, закінчив школу легко, без трійок. Якщо йому треба було їхати на збори, його завжди відпускали – знали, що зуміє надолужити.

Алла Анатоліївна Лакизо була класною керівницею і в Анатолія Бишовця, про що із задоволенням розповідала Олегу та його однокласникам. Щоправда, Олег Володимирович говорив: навіть цей факт не був для нього визначальним у виборі виду спорту, позаяк із Бишовцем вони тоді, природно, не спілкувалися – в 1963/64 навчальному році, коли Олег іще був у 4 класі, Анатолій уже закінчив школу. Але протягом кількох наступних років Олег, звичайно, заздрив Бишовцю, який вражав своїми успіхами у складі київського «Динамо».

«Футбольні університети»

Чоколівка була одним із перших у місті районів, забудованих по війні п’ятиповерховими цегляними будинками – знаменитими «хрущовками». Нині «хрущовки» здаються застарілими й малопридатними для житла, але тоді, в 1950-х, така забудова дозволила масі людей, які тулилися в підвалах і комуналках, відчути, що таке власна окрема жилплоща. Для дітей і підлітків на Чоколівці взагалі було роздолля – багато простору, сади й парки, десятки дворових спортивних майданчиків, свої вподобані футбольні поля.

«Королем» ігор на Чоколівці був, без сумніву, футбол. У безкінечних дворових футбольних поєдинках Блохіна тішила роль форварда, який забиває голи. Втім, за його власними словами, вболівальником Олег тоді не був, відвідувати футбольні матчі не полюбляв – дивитися футбол йому здавалося нудним.

«Футбольні університети» Олега Блохіна почалися на стадіоні Київського інженерно-будівельного інституту, куди хлопчика вперше привела мама. Помітивши захоплення сина футболом, Катерина Захарівна відвела його до футбольної секції кафедри фізичного виховання та спорту рідного інституту. Олег почав регулярно ходити на тренування, та за два тижні тренер звільнився, заняття припинились і хлопчаки знову розбрелися по своїх дворах. Тоді за справу взявся батько.

Щоліта Олег Блохін, як і багато радянських дітей, їздив до піонерського табору. Влітку 1962 року в піонерському спортивно-оздоровчому таборі «Ракета» проходила спартакіада. Перше місце в турнірі з футболу посіла команда п’ятого загону, в якій грав Олег. Так він здобув свою першу грамоту за успіхи в футболі. А вже у перші дні вересня 1962 року Володимир Іванович одвів сина до дитячої футбольної школи «Динамо».

У ті роки дитяча школа була розташована на місці нинішніх тенісних кортів стадіону «Динамо» імені Валерія Лобановського. На стадіоні «Динамо» збиралися на перегляд хлопчики у віці від дев’яти до одинадцяти років, і кожний тренер набирав собі групу з двадцяти осіб, покладаючись на якісь йому одному відомі ознаки, а просто кажучи, «на око» визначаючи дані претендентів. Але щоб знайти два десятки таких, які подавали б надії, доводилося переглядати до трьох тисяч хлопчаків!

Багато хто дотепер упевнений: Олег Блохін потрапив до цієї елітної школи, що називається, «по блату». Дійсно, його батько працював тоді начальником навчально-спортивного відділу Українського республіканського спортивного товариства «Динамо» й міг просто наказати керівництву школи взяти Олега до групи – ніхто б не посмів ослухатися високого начальника. Але він цього не зробив.