Бікфордів світ

1

Місто спало сторожко. Йому снилася риба. Величезна й широка риба-камбала, за якою й неба не видно. А позаяк вона небо закривала, значить, бажала місту добра. Місто давно мріяло про добро. Одностінні будинки-інваліди панічно боялися вітру, а будинків-інвалідів боялися люди, обходячи їх за квартал. Високі «одностінки» нагадували поставлені руба у висоту кості доміно. Усім здавалося, що коли одна така впаде, то й інші одна за одною поваляться, здійнявши гуркіт і пил.

Але вітру не було. «Одностінки» стояли нерухомо.

Місто спало.

Йому снилася риба.

О пів на третю ночі сторожкий сон міста було потривожено. В одному з напівзруйнованих дворів завівся мотор великої чорної машини. Потім вона ввімкнула фари й виїхала на вулицю. Місто ненадовго засвітило одне вікно й провело її поглядом. Воно знало цю машину. Вона не бажала йому злого.

І місто знову заснуло.

Машина, буркочучи мотором, зупинилася біля КПП. Звідти вийшов чоловік у військовій формі, посвітив ліхтариком у кабіну, мовчки кивнув і підняв шлагбаум.

– Хто там проїхав? – запитав напарник, який лежав на виставлених під стіною стільцях.

– Прожекторники. – Черговий по КПП позіхнув і сів за стіл, освітлений електролампою, щоб знову втупитись у розкриту посередині книгу. Читати він не міг через свій сонний стан. Він просто вишукував найкоротші та найдовші за протяжністю слова, не читаючи їх.

Неспішно, обмацуючи фарами ґрунтову дорогу, машина все далі й далі від'їжджала від міста.

У кабіні сиділи двоє.

– Мені здається, вона має звужуватися на сході! – припустив пасажир, дивлячись на вогник своєї цигарки.

– Не віриться… – спокійно відповів шофер, не відволікаючись від їзди.

– Тоді чому дирижаблі не піднімаються в повітря?!

Шофер посміхнувся.

Раптом щось дзвякнуло, ударившись об капот.

– Знову! – Шофер натиснув на гальма і важко зітхнув.

– Нічого дивного, – байдуже мовив пасажир. – Це тільки зайвий доказ.

Вони вийшли з кабіни. Шофер провів пальцем по неглибокій вм'ятині на капоті і з побоюванням поглянув на невидиме чорне небо.

– Ну що, поїдемо далі?! – чи то запитав, чи то запропонував пасажир.

Шофер вагався. Він прикусив у роздумі нижню губу й не відповів. Потім мовчки заліз у кабіну й завів мотор.

Пасажир зайняв своє місце, питально глянувши на товариша.

– Гаразд… – невпевнено промимрив той, і вони поїхали.

– Жаль, що Горича шльопнули, – після паузи сказав пасажир і чиркнув сірником, знову закурюючи.

– У тебе «Біломор»? – запитав шофер.

Пасажир простягнув цигарку.

– Це ми винні, – похмуро сказав шофер після глибокої затяжки. – Не треба було йти у нього на поводі. Досі б утрьох їздили!

– Так, – кивнув пасажир.

– А ти впевнений, що його розстріляли?!

– За законами воєнного часу… – монотонно процитував пасажир фразу, що стала звичною в міських оголошеннях.

– Нічого, нас накриють – теж «за законами воєнного часу». До Горича вирушимо. – Шофер видихнув цигарковий дим і ввімкнув двірники.

– Ти чого? – здивувався пасажир.

– Мотор тихий, – пояснив шофер. – А мені ця маскувальна тиша вже ось де сидить! – І він провів вказівним пальцем по горлу.

Пасажир здвигнув плечима.

Ґрунтова дорога йшла в пагорби. Машина рухалася повільно, сліпо тримаючись наїждженої колії. Світло фар вихопило на узбіччі дороги дерев'яний грибок – довоєнну автобусну зупинку. Просто на землі під ним сидів чоловік, притулившись спиною до «грибної» ніжки. Побачивши машину, він схопився на ноги, і в його руках з'явився автомат. Чоловік зробив крок із-під грибка й пустив чергу в повітря, наказуючи машині зупинитися.

– Здається, попалися! – ослаблим голосом мовив шофер і натиснув на гальмо.

– А якщо різко вперед і збити його к бісовій матері?! – запропонував пасажир.

– Це ж не легковичок! Сам кузов чого вартий, і в кузові ще тонна!

Тим часом чоловік підійшов до кабіни з боку шофера, смикнув на себе дверці, відступив і крикнув:

– Виходь на розстріл!

Шофер примружився, стараючись роздивитись обличчя нападника, але розгледів тільки військову форму, таку саму, як і на них. Занадто знайомим видався голос незнайомця.

– Загаси фари! – прошепотів пасажир.

Шофер несподівано зрадів. Як це не спало йому на думку відразу?! Він вимкнув фари – і темрява миттєво заповнила звільнений від світла простір.

Шофер і пасажир сиділи нерухомо, смертельно боячись видати себе нехай навіть ледве чутним шерехом.

– Ви це даремно, хлопці!..

– Так це ж… – зашептав приголомшений пасажир, – це ж Горич!

– Звідки? З того світу? – заперечив шофер.

– Горич! – неголосно вигукнув пасажир.

– Упізнали нарешті! – донеслося з темряви. – Але я вас раніше впізнав!

Шофер увімкнув фари і світло в кабіні. Біля відчинених дверцят з'явилося знайоме неголене обличчя.

– Так тебе що?.. – втупився в нього шофер.

– Що-що? Ясна річ. Пообіцяли в розход, але не встигли. Я конвойного стукнув, автомат забрав – і в темряву!

– Значить, тебе шукають, – кивнув пасажир.

– Так. Мені тепер тільки туди можна. – І Горич показав пальцем на небо.

– Туди ще встигнеш потрапити! – посміхнувся шофер. – Залізай у кузов під брезент.

– А ви зараз куди?

– На схід, – відповів пасажир. – Хочемо там перевірити.

Машина знову поповзла по пагорбах.

– Добре, що в нього автомат! – сказав пасажир. – Але погано, що погони з гімнастерки зірвано. Перша перевірка – й усіх нас «за законами воєнного часу».

– Так давай і ми погони зірвемо! – запропонував шофер. – Плечі полегшимо, щоб…

– Ні, ми все-таки на завданні…

– Розсмішив! – посміхнувся шофер.

У задню стінку кабіни наполегливо забарабанили. Шофер загальмував і відчинив дверцята.

– Чого тобі?

– Приїхали! – відповів Горич.

– Ти впевнений?

– Мені здалося, що я побачив.

Ті, що сиділи в кабіні, обмінялись єхидними поглядами, потім дружно вийшли.

– Розчохлюй! – скомандував шофер.

Горич зашарудів брезентом, засопів од напруги.

Шофер і пасажир полізли в кузов допомагати. Натренованими за декілька років рухами вони стягнули брезентовий чохол із величезного прожекторного барабана і склали його в куток кузова.

Горич ретельно протер ганчіркою скляну поверхню.

– З Богом! – майже пошепки напучував пасажир.

Шофер нагнувся і клацнув тумблером. Усередині прожектора зародилася вогняна точка й поступово розповзалася по рефлекторній стінці.

– Давай його вертикально! – запропонував Горич.

Шофер погодився. Вони ослабили затискачі, вирівняли барабан так, аби промінь ішов перпендикулярно землі, й знову закріпили.

Прожектор поволі оживав. Спочатку в небо йшов ледве помітний стовпчик розсіяного світла, хвилин через п'ять світло сфокусувалось і зробилось яскравим та монолітним. Стовп усе вище піднімався над землею. Горич, шофер і пасажир напружено, задерши голови, стежили за ним.

– Довго розігрівається, – похитав головою Горич.

– Елемент старий, – кивнув шофер.

– Зате остигає ще повільніше, – зітхнув пасажир. – Із цією штукою миттєво в пітьмі не розчинишся! Краще відійти.

Вони відступили метрів на двадцять від машини.

Промінь повільно піднімався вгору. Раптом він зупинився, немов наткнувшись на деяку непрозору перепону.

– Що я казав! – радісно вигукнув пасажир.

Шофер і Горич мовчали. Шофер втомився напружувати шию. Він опустив голову і помасажував собі потилицю.

– А що з того, якщо навіть твоя правда?! – несподівано запитав він пасажира.

Пасажир перестав усміхатись і якось дико глянув на шофера.

– Як?! Але ж це єдиний вихід! – почав було пояснювати він.

– Бачу, – уривчасто і голосно сказав Горич.

Пасажир переможно подивився на шофера.

Шофер кинув погляд угору.

– Так, схоже, що твоя правда… – мовив тихо він. – Ну а далі?

З боку міста донісся гарматний залп, і через мить снаряд, немов мушка, що метнулася перед полум'ям свічки, прошив упоперек яскравий світловий стовп прожектора і розірвався попереду на ґрунтовій дорозі. Грудки землі й осколки глухо заторохтіли по землі та машині. Відразу ж кинувшись на землю, прожекторники втиснулися в неподатливий неживий грунт, позбавлений навіть найнасущнішої трави.

Снаряди посипались один за одним. Стовп світла став для збожеволілого командира артилерійської батареї сигналом до відкриття вогню. Важко залишитися сповна розуму, коли вже три роки триває підвищена бойова готовність за цілковитої відсутності воєнних дій.

Горич схопився і стрімголов помчав до машини. Шофер, підвівши голову, дивився йому вслід, а пасажир беріг обличчя на світле майбутнє. Сміливець заплигнув на кузов і клацнув тумблером.

Світловий стовп почав опускатись і розсіюватися, змішуючись із темрявою.

Горич незграбно перегнувся через борт і плигнув униз.

Наступний снаряд підняв у небо кілька кубометрів глинистого грунту і розкидав навкруги. Грудка глини величиною з добрячий херсонський кавун ударила пасажира по хребту між лопаток. Пасажир гикнув і завмер. Йому здалося, що миттєвий параліч скував усі частини його тіла, і хоч він повністю відчував у собі наявність свідомого життя, користуватися ним ніяк не міг.

Пасажир втупився в морок, що іменувався землею. Кінчиком носа він виразно відчував її байдужий холод, але очі нічого перед собою не бачили. Пасажир раптом захотів зціпити зуби од відчаю, що наринув, але й це йому не вдалося. Слухняними залишалися тільки очі, які він міг вільно розплющувати або заплющувати на власний розсуд. Йому раптом стало гидко від такої обмеженої свободи: і при заплющених, і при розплющених очах картина побаченого не змінювалася. Він іще міг думати, але тільки дуже злостиво. Однак, як людині добрій, так думати йому не хотілось, і він заплющив очі.

Шофер і Горич підповзли до пасажира відразу, як тільки зрозуміли, що обстріл із боку міста припинився.

Вони перевернули пасажира горілиць.

– Дихає! – полегшено сказав шофер.

– Контузило, – Горич запалив сірника й підніс його до очей пасажира.

Очі незадоволено примружились і заплющились.

– Давай його в машину! – скомандував шофер.

Намагаючись рухатись якомога акуратніше, вони віднесли друга до кабіни. Відчинили дверцята й вирішили посадити його на м'яке сидіння. Тільки-но спробували його всадовити, пасажир відчайдушно викрикнув свій біль і обм'як. Шофер і Горич знов опустили його на землю.

– Хребет… – зітхнув шофер.

– Треба його в кузов!

З гріхом пополам друзі підняли пасажира нагору, склали в декілька шарів брезентовий чохол і вклали на нього пораненого. Накрили його теж брезентом.

Від прожектора йшло сильне тепло: метал устиг добре розігрітись, і мало минути не менше години, перш ніж він охолоне.

Горич із шофером залізли в кабіну. Шофера кидало у дрож. Він нерішуче доторкнувся до керма, потім відвів руку і ввімкнув кабінний «світлячок». Маленька лампочка, що спалахнула із внутрішнього боку лобового скла, поділила темряву на два кольори: сірий і чорний. Але навіть від такого мікроосвітлення шофер зажмурився й довго не хотів розплющувати очі. Коли ж все-таки розплющив – упіймав на собі сумний погляд Горича.

– Треба їхати, – твердо, немов заперечуючи, сказав Горич.

– Куди? – вичавив із себе шофер.

Горич вказав поглядом на лобове скло.

– Уперед і з вимкненими фарами, – після короткої паузи пояснив він свій погляд.

– У цілковитій темряві?! – приголомшено перепитав шофер.

– А ти хочеш іще раз подражнити міську артилерію?

– Гаразд, – змирився шофер. – Тільки давай заздалегідь попрощаємось один з одним і з ним. Потім можемо не встигнути. Дуже вже мені це нагадує подорож по мінному полю.

– Мені все моє життя нагадує подорож по мінному полю, але я ніколи ні з ким заздалегідь не прощаюся, – сумно всміхнувся Горич. – Краще йти по-англійськи…

Прощання з пасажиром було коротким. Він лежав на брезенті з заплющеними очима. Різниця між неспанням і сном втратила для нього своє значення. Шофер і Горич потиснули витягнуту вздовж тулуба руку і, сівши поряд із пасажиром навпочіпки, розкурили по «біломорині». Докуривши, повернулися в кабіну.

Мотор завівся. Сліпа машина повільно поповзла вперед.

2

На морській гладіні безвільно погойдувалася громіздка самохідна баржа. Звисав із невисокої радіощогли прапор військово-морських сил, що зів'яв од безвітря, а на палубі мовчки сиділи два матроси. Один був рудий, у веснянках і з бородою. Другий – одразу видно, що шанувальник статуту, – був гладко, до синяви, поголений, коротко, а подекуди й наголо самоострижений, до того ж сидів він так рівненько, немов йому дали команду «струнко!», дозволивши при цьому не вставати. Його обличчя, що не видавало навіть при розмові або суперечці ніяких настроїв і емоцій, так і просилося маленькою фотографією в будь-який офіційний документ, що надавав право або дозволяв дію.

– Харитонов! Після повернення я напишу на тебе рапорт! – абсолютно байдужим голосом, але бездоганною мовою говорив статутний матрос. – Ти не виконав за останні два місяці жодного мого наказу!

– Та ну… – втомлено зітхнув рудий. – Але ж немає нікого! Машина здохла смертю хоробрих. Якби я всі ці два дрейфові місяці голився до вранішньої перевірки, ми б…

– Що «ми б»? – байдуже перебив статутний.

Рудий махнув рукою й відвернувся. Перед очима другого з'явилася патлата потилиця.

– Молодший матрос Харитонов!

– Я, – не обертаючись, відгукнувся рудий.

– Наказую спустити прапор!

Рудий обернувся і здивовано заглянув у примружені від внутрішнього роздуму очі старшого матроса.

– По прапору нас може виявити ворожа авіація, – монотонно мовив статутний.

– І то правда, – Харитонов підвівся і потягнувся до радіощогли. – Два місяці нічого ворожого. І свого нічого. Має ж це скінчитися!

– Поменше міркуй, Харитонов. Прапор зняв?

– Так. І куди його тепер?

– Загорни у що-небудь і завжди май при собі!

– Послухай! – доброзичливо заговорив рудий. – Може, ти мені все-таки скажеш: що сталося? Ми з тобою виросли разом, разом працювали, разом пішли на флот, коли гади напали. Просилися на один корабель. Ну дістався нам цей личак, але ж уже п'ятий рік війна і п'ятий рік ми робимо свою справу. І п'ятий рік ти як дерев'яний ідол…

– Припиняй, Харитонов! – перебив його статутний. – Я – старший, я відповідаю за вантаж і за судно, а ти – моя команда, тому і мусиш виконувати всі мої команди. Зрозуміло?

Харитонов провів пальцями по своїй бороді.

«Нема того щоб лопатою вирости! – подумав він. – А так якась саперно-лопаткова! Можна подумати, що баржа перекинеться, якщо я не голитимусь!»

Над судном закричали чайки. Вони звикли літати за кораблями й ловити на льоту підкинутий корм. Але цей корабель не плив. Чайки кружляли над ним, опускаючись усе нижче й нижче. Одна сіла на радіощоглу.

– Харитонов! – покликав статутний і значущо вказав поглядом на галасливих птахів.

Харитонов зрозумів, зітхнув, підняв із палуби автомат і, не цілячись, із пояса випустив чергу в чайок. Чайки, перелякано закричавши, шугнули до безхмарного неба.

– Знову в жодну не влучив, – похмуро констатував старший матрос. – Скільки патронів залишилось?

– Три магазини, – відповів Харитонов.

– Не густо… Гаразд. Спустися в трюм і перевір вантаж.

Рудий в'яло звівся на ноги. Він подивився на сонце і, завмерши та примруживши очі, підставив його теплу своє веснянкувате бородате обличчя.

– Піди куди-небудь! – стомлено попросив старший матрос.

– Слухаюсь… – шепнув сам собі рудий і поплентався на бак.

Останнього разу вони бачили землю понад два місяці тому, коли, отримавши на борт черговий вантаж динаміту і бікфордів шнур, пізно вночі відвалили від притопленого причалу й узяли курс на вивчену за чотири роки напам'ять частину узбережжя, де свої хлопці у ворожому тилу займалися звичайною воєнно-диверсійною справою. Скільки всього вони перетягнули на своїй самохідній баржі до місця вивантаження – не злічити. Злічити можна було, на подив, лише нечисленні нальоти ворожої авіації, кілька побачених на горизонті невідомо чиїх крейсерів і кілька десятків штормів. Якраз останній із них і став причиною їхнього уже більш ніж двомісячного мотання по водах і хвилях: спочатку об якийсь підводний камінь зрізало гвинт, а пізніше машина й зовсім стала, хоча без гвинта вона й так мертва!

Харитонов усі чотири роки думав про одне й те саме: усе намагався пояснити собі, яким чином і через що Федько Грицак, Федько, з яким разом ріс, разом рибалив на рідному озері Лача, так змінився, як колись змінився дід Харитонова, дізнавшись, що Бог – це опіум, а зимова церква – набір добрячої цегли для кладки рибальських печей. Але про Бога та про церкву говорили з трибуни. А хто і з якої трибуни сказав Грицаку, що Харитонов, моторист єдиного на Лачі пароплава «Нікітін», відразу після мобілізації на війну оголошується, м'яко кажучи, недоумком?! Харитонов цього не чув. Чесно кажучи, він дуже сумнівався, що хтось міг узяти на себе сміливість заявити таке нехай навіть самому Федькові Грицаку. Харитонов узагалі полюбляв сумніватися. Полюбляв це він не від відсутності впевненості у правильному розумінні всього, що відбувається, а навпаки, через постійні спроби порівняти своє розуміння моменту з розумінням інших людей. П'ятий рік він був позбавлений можливості порівнювати різні розуміння, але тим сильніше в нім розвинулось уміння сумніватись і з власних сумнівів робити висновки. У дитинстві, вперше побачивши й узявши до рук газету, але ще не вміючи добре читати, він лизав язиком незрозуміле слово, надруковане жирним чорним шрифтом, аби за його смаком зрозуміти значення. І хоча смак свинцевої друкарської фарби не приніс очікуваного відкриття, звичка все пізнавати власними силами залишилась у Харитонова на доросле і частково свідоме життя, що настало незабаром.

Він спустився в кубрик, розрахований на десятьох, і влігся на свою койку «верхнього ярусу». Десь іде війна, а в них уже третій місяць триває вимушений мир. Так розпорядилася механічна природа складних стосунків між каменем, залізом і морем. Вона могла б розпорядитись інакше – й тоді їхній шматок заліза, завантажений динамітом і бікфордовим шнуром, давно спочив би на кам'яному дні Японського моря.

Харитонов хотів заснути, але перед тим як заплющити очі, кожного разу намагався згадати яку-небудь дуже важливу думку, залишену на потім для додумування або домислювання. Від фізичної та розумової бездіяльності голова немов опухала, надлишок усіляких думок і їх шиплячий наддостаток часто робили сон неспокійним.

3

Позаду залишилися десятки кілометрів цілковитої темряви. Можливо, вони залишилися не тільки позаду, але й попереду. Машина їхала в темряві, повз темряву, в подальшу темряву. Шофер інтуїтивно покручував кермо, прислухаючись до дороги. Йому вже здавалося, що він бачить її, цю дорогу. Йому вже здавалось, але насправді він не бачив навіть Горича, що сидів поруч. Тільки чув його покашлювання, совання. Кабінний «світлячок» вони загасили, економлячи акумулятор, який спливав слабким струмом. Обоє дивилися тільки вперед, дивилися вперед і мовчали, тому що розмову в темряві можна порівняти лише з телефонною розмовою, коли співрозмовників двоє, а тих, що слухають, – невідома кількість.

Шофер облизав сухі губи і приплющив очі.

Він відчув себе самотнім утомленим подорожнім. Захотілося спати.

Горич знову закашляв.

Шофер напружився, проганяючи сон, і тут іще неусвідомлена тривога збадьорила його. Ще не розуміючи причини свого переляку, він увімкнув «світлячок». Прислухався. Почув скрип дерев'яних бортів кузова.

Ось що його здивувало і насторожило! Ніколи раніше він не чув цього скрипу. Не тому, що борти раніше не скрипіли. Просто шум мотора завжди заглушував інші шуми, але зараз мотор мовчав…

Шофер смикнув угору ручне гальмо.

– Ех, дороги, холод та туман… – замугикав уві сні Горич.

– Прокинься! – шофер шарпнув його за плече. – Приїхали.

Той протер очі.

– Тихо як!

– Так, – кивнув шофер. – Голосно вже не буде: бензин закінчився.

– Так що, далі не поїдемо?

– Ну чому?! Ми вже години дві їхали без мотора. Напевно, з гори котились. Отже, якщо нахил збережеться – так і далі поїдемо.

– З гори котилися?! – Горич замислився. – Тоді дай Боже, щоб цей нахил не кінчався…

Не змовляючись, вони вийшли з кабіни.

Шофер потупав черевиками по землі, дивуючись із її твердості й неподатливості.

– Їсти хочеться… – признався Горич.

– Сухарі в ящику з інструментом, – сказав шофер, забираючись у кузов.

– Ти пам'ятаєш, у якому кінці неба була Мала Ведмедиця?

Шофер цього не знав. Зірки він пам'ятав, бачив їх часто на небі в довоєнний час, але відколи все почалося, забув не лише про них, але й про всі природні світила.

– Кинь сірники! – крикнув він Горичу.

Коробка впала на брезент, під яким лежав контужений пасажир.

Загорівся сірник. Шофер зсунув брезент і освітив обличчя пасажира.

Вогник затремтів у руці над пожовклим обличчям.

– Помер, – сказав шофер, кинувши сірника за борт машини.

Горич промовчав, переминаючись з ноги на ногу. Потім вичавив із себе: «Земля дуже тверда».

– Дивно, – вів далі він. – А я ж і забув про те, що він із нами. Думав, що вдвох їдемо…

– І я забув, – признався шофер. – Я зараз увімкну світло.

Він клацнув тумблером прожектора й завмер. Під склом зародилась іскорка й почала розсіювати внутрішній морок. Шофер дивився на неї не моргаючи. Очі боліли, сльозились, але він не відводив погляду від світла, що повільно зароджувалось.

Хвилин через п'ятнадцять прожектор нагрівся і стовп світла неспішно почав підніматися вгору.

Темрява відступилась, у машини з'явилися контури. Горич побачив землю під ногами й сів навпочіпки. Погладив її долонею, підніс долоню до очей, дмухнув… Потім поглянув на постать шофера, чітко підсвічену прожектором.

– Тихо як! – знову здивувався Горич.

– Давай знімемо його! – прошепотів шофер.

Горич став на колесо, заліз у кузов. Відсунув із обличчя пасажира брезент і застиг, дивлячись у розкриті очі померлого.

– Він сам захотів їхати з тобою? – Горич обернувся до шофера.

– Так.

– А він же не вірив у це… Раніше не вірив.

– А потім повірив, – відповів шофер. – Було дуже темно. Треба було в щось повірити.

– Гаразд, – видихнув Горич, немов погодившись із якоюсь неприємною думкою.

Вони відкинули задній борт і опустили тіло на землю.

У машині була тільки одна лопата.

Суха земля чинила опір, немов уже ховала в собі щось.

Першим копав шофер. Горич поглибив могилу. Рука входила в неї по лікоть.

Пасажира уклали в землю долілиць.

– Так краще, – сказав шофер. – Якщо з'являться птахи – не зможуть виклювати йому очі.

Горич погодився.

Згори присипали пасажира землею, однак плечі виглядали.

– Як його звали? – запитав Горич.

Шофер знизав плечима і гірко посміхнувся.

– Я ж і твого імені не знаю.

Горич кивнув.

– Коли-небудь усе це скінчиться, навіть якщо ми даремно шукаємо… – сказав він, підвівся з колін і втупився у промінь прожектора.

– Тут нічого. Можеш вирубати.

Шофер заліз у кузов і клацнув тумблером.

Брязнули дверцята машини. Знята з ручного гальма, вона повільно покотилася вперед, відвозячи в невідомому напрямі затухаючий промінь.

Шофер, спершись ліктем на кермо, звикав до нового для себе звуку – скрипу дерев'яних бортів кузова.

Горич дрімав.

4

Яка ніч! Полірований штиль, спляча морська гладінь. Сплигнути б на неї, надівши на тільник чорний піджак із комірцем «під горло», сплигнути і піти, залишаючи за собою не сліди, а кола на воді, що розходяться і поступово затухають, як навколо поплавця, коли риба клює. Тільки треба не забути книгу – без неї я не зможу відшукати письменника, з яким говорити буде важко, він же розумний… А розумні частіше неговіркі. Треба умовити його ще одну книгу написати. Там у нього «Дирижаблі та їх воєнне застосування», а треба, щоб «Дирижаблі та їх мирне застосування». Всього лиш. Нічка-ніч, пройде геть із віч, аби тільки штормик не принесла. Озеро краще, ніж море. Там домівка близько. Адже дійсно ніч – найбезпечніший час! Ось зараз тут з'являється білий дирижабль… ні, не білий, білий одразу зіб'ють. З'являється чорний дирижабль, і навіть я його не помічаю, а він повільно, вимкнувши мотор і користуючись попутним вітром, пролітає над баржею в кудизавгодному напрямі… Добре б із ним і листа відправити… «Шановний товаришу письменник П. Іонов! Із цікавістю пізнавального характеру близько десятка разів перечитав вашу книгу і дуже хочу з вами не погодитися. Звичайно, воєнний час вимагає від дирижаблів тільки воєнного застосування, але ж ми живемо з розрахунку на мирне життя, і з цього розрахунку здається мені, що ви не зовсім праві. Я вам ні в чому б не докорив, якби цю книгу ви написали цього або минулого року. Але ж вона написана 1933-го! А яка тоді була війна? Тоді була колективізація! Тоді всі потребували іншої книги, яку ви не написали! А якщо ви її не написали, то й говорити, значить, немає про що. Але все-таки порівняйте: дирижабль прокрадається над нічним містом і кидає бомби в сплячі будинки або дирижабль над величезним полем розпорошує насіння пшениці. Чому ж ви написали тільки про бомби, про воєнну розвідку? Дуже вас прошу написати другу книгу. Ви ж письменник, а значить, кожну вашу книгу втілюють у життя. Якщо таку книгу напишете – надішліть її мені додому після війни за адресою: Архангельська обл., місто Каргополь, пристань, пароплав «Нікітін», Харитонову. З повагою і побажанням». Ось життя воєнне: поспішати нікуди, горизонти чисті, рацію забрали ще перед першим рейсом, а радіощоглу залишили. Був на ній прапор, а тепер його немає, тепер я замість флагштока.