Соня
Катерина Бабкiна
Катерина Бабкiна – письменниця i сценарист, автор книг поезii «Вогнi святого Ельма» та «Гiрчиця» та збiрки оповiдань «Лiлу пiсля тебе» й значноi кiлькостi публiкацiй украiнською та в перекладах росiйською, англiйською, шведською, нiмецькою, польською та французькою мовами.
«Соня» – дебютний роман найяскравiшоi украiнськоi молодоi поетки – це iсторiя про любов, молодiсть, кордони, гомосексуалiстiв, евреiв, Нiмеччину, Польщу, Албанiю, Чорногорiю, Салонiки, контрабанду, молитву, iнцест, вiчне життя, заробiтчанство, вагiтнiсть, пошук, Аллаха, чудеса та чотириста тисяч евро.
Катерина Богданiвна Бабкiна
Соня
Жити iй загалом подобалося. Сонце облизувало ii з квiтня по вересень, залишаючи пiд шкiрою приемний лоскiт i змiшуючи на Сонi невловимi пастельнi теплi вiдтiнки. Колiр виходив, нiби вигорiла трава чи гарячий чай з ямайським ромом, нiби вiдблиск раннього мiсяця в зеленуватiй водi нагрiтого мiлкого озера, як пiсок на оголених лiтом плесах. З жовтня по березень сонце так само облизувало Соню, тiльки через одяг, й цим вона теж цiлком задовольнялася. На литках i руках тонкi непомiтнi волосинки, яких вона нiколи не позбувалася, були прозорi. Чоловiки любили трепетно на них дмухати. Інодi в темрявi волосинки цi свiтилися, нiби ними пробiгав недослiджений тiлесний струм.
Грошей у неi майже нiколи не було. Не те щоби Соня була нездатна до працi – просто жити подобалося iй i так. Двiчi на рiк вона мила скромне вiкно на кухнi та велике вiкно в неправдоподiбно маленькiй кiмнатi, котра, здавалося, була спроектована, щоби жити вгору – стелi височiли аж на три помiрних Сониних зрости, що унеможливлювало замiну лампочок i прискiпливе розглядання темнокрилих неповоротких нiчних метеликiв. Тому Соня любила рiзнi свiтильники та роздивлялася метеликiв на малюнках i фотографiях. Ще двiчi на рiк Соня мила рiзнi чужi вiкна й потiм купувала на намитi грошi легкi летючi сукнi, сандалi в секонд-хендi, намиста з емальок i часом срiбнi ланцюжки, котрi замотувала навколо зап’ясть. Коли Соня малювала, ланцюжки тихо дзвенiли. Взимку Соня запарювала трави i подавала до них зваренi влiтку з найнеймовiрнiших речей, але все ж переважно з фруктiв та квiтiв, варення, конфiтюри та джеми. Тi, котрi вона не подавала, – вона вiдвозила в крамничку свого друга. На грошi з крамнички вона купувала нитки i плела з них светри та шапки, шалики, рукавицi, високi шкарпетки, котрi iй неймовiрно пасували – особливо коли крiм них Соня бiльше нiчого не одягала. Тi шкарпетки, шапки, рукавицi, муфти, светри й комiрцi, котрi вона плела, але не одягала – з чимсь чи без будь-чого, вона вiдносила… Ну, та Бог iз ними, з грiшми.
Соня вправно водила свiтле, просторе, блискуче авто марки ВАЗ, ясно-зелене, круглооке, якесь зворушливе й безнадiйне. Пахло в ньому дитинством, виiздами до рiки з бадмiнтоном, м’ячем, килимами на вичистку та великим бiлим тазом, в якому замiсть, власне, рiки, плавала зовсiм ще невелика Соня, поки мама мила килими, дiд мружився, чистячи яблука, а чиiсь бiлi та чорнi кози вовтузилися в побережному верболозi; пахло осiннiми виправами на гриби та шипшину, котрi сушили потiм удома – першi як намисто, на нитках, високо в кухнi, а другу – розваленою на пiдвiконнях, оранжеву, неприемну, пiдлу всерединi – нiби грудки скловати в яскравiй желатиновiй оболонцi; пахло також нiчним проводжанням на поiзд до моря, де хворiлося на дизентерiю, жилося в приватному секторi i iлося суп харчо в iдальнях з найгнучкiшими отруйними змiями черг; пахло гумовими чоботами, ящиками з яблуками, дощем, що просочувався через старi гумки на вiкнах, i завжди трошки бензином, тому що бензонасос Соня прикрутила сама. Було автовi рокiв, як i Сонi, але iй здавалося, що це зовсiм ще небагато. Соня завжди всiх пiдвозила, особливо друзiв – з музичними iнструментами на виступи i з картинами на виставки, з ноутбуками, проекторами та екранами на презентацii, з вбраннями на покази, з вiзажистськими валiзками на фотосесii та з просто валiзами в аеропорт. І без нiчого, п’яних, розгублених, смiшних, веселих пiдвозила також. Їй було не важко. За це друзi та iншi люди дарували Сонi красивi речi – маленькi, майже не використовуванi полички з Ікеi, горнятка з Батлерз, келихи з ресторанiв, дарували також майже повнi флакони парфумiв, светри й сорочки з All Saints, Terapy чи Bolongaro Trevor, а одного разу навiть сукню-трансформер вiд Comme des Gar?ons та окуляри Balenciaga. Тому Соня завжди була найкрасивiшою. Хоча е пiдозра, що Соня була найкрасивiшою не тому.
Малювала Соня переважно себе саму. Для журналiв, сайтiв, принтiв та афiш, логотипiв, дитячих книг, руками i в фотошопi Соня малювала Соню. Інодi Соня була чорнява, iнодi – бiлява. Інодi – стрижена, iнодi – довгокоса. Інодi вбрана гарно й зi смаком, а iнодi гола i з безсоромно розчепiреними ногами (було й таке). Інодi Соня була дитина, що виконуе рiзнi акробатичнi вправи з буквами для абетки, а iнодi чоловiк. Але це завжди виразно була Соня.
Соня ходила на вечiрки.
Соня вчила мову на курсах, iнодi нiмецьку, iнодi французьку.
Соня ламала пiдбори i заламувала руки вiд смiху, коли пiдбори ламалися. Соня мала посвiдчення про те, що може навчати мови глухонiмих, й не мала жодного уявлення про мову глухонiмих.
Соня закохувалася.
Соня мала сертифiкат про прослуханий курс з iсторii, правда, не деталiзувалося, iсторii чого саме, – iнодi Соня казала, що це всесвiтня iсторiя, iнодi що iсторiя iз собакою вночi, iнодi – що iсторiя пошукових запитiв, а часом – що iсторiя культури початку сторiччя.
Соня багато мрiяла.
Соня мала ключi вiд голуб’ятника, мало того – у подвiр’i ii сталiнки таки був голуб’ятник.
Соня завжди була ввiчлива зi старими людьми, навiть коли собi на шкоду. Соня завжди кiнчала, коли кохалася, й iнодi навiть коли нi.
Соня нiколи не думала про те, як могло би бути краще, нiж е.
Соня танцювала смiшно i з задоволенням.
Соня хотiла нiколи нiкого не обманювати, тому якщо обманювала, а обманювала Соня постiйно, – то потiм приходила i розповiдала всю правду.
Соня боялася багатьох речей, наприклад, самотностi, старостi, несподiваних постiв дорожньо-патрульноi служби, нiколи не вийти замiж, погано малювати, бути зловленою на тому, що чогось не знае, залишитися в мiстi на все лiто, загубити мобiльний телефон, не використати в басейнi всi проплаченi години, розмовляти з людьми, вiд яких залежить ii життя, але…
Соня iнодi була зовсiм безсоромна, i це дуже ii виручало.
Все було так добре.
Що з цього всього не сподобалося Луi – було не ясно.
– І куди вiн поiхав? – питала Катя, сьорбаючи розведене водою варення з льодом iз коктейльноi склянки в Сонi на кухнi. Соня стискала золотими плечима. Вони сидiли в однiй бiлизнi – новонароджений травень був як пiзнiй липень, кондицiонера в Сонi не було.
– Я не люблю тебе бiльше, – прочитала Етерi з уже витертого папiрця – папiрець вони передавали з рук в руки останнi кiлька годин. – Це було би нечесно. Постарайся менi пробачити. Так?
– Так, – казала Соня. Зараз вона вчила французьку, i Луi написав iй також французькою.
– Так i написано – не люблю тебе бiльше? – вкотре уточнювала Настя.
– Менi i менше було нормально, – казала Соня.
– І куди вiн поiхав? – знову питала Катя, i всi мовчали. Поза Сониною кухнею Катя вiдповiдала за комунiкацiю клiентiв з дизайнерами, вона завжди запитувала й запитувала своi питання, допоки не отримувала вiдповiдi.
Етерi ковтала зi своеi склянки, й то не варення з водою, а коньяк. Бiлизни влiтку Етерi не носила, тому сидiла гола, не вiдчуваючи нiякого дискомфорту з цього приводу. Груди в Етерi були важкi, з темними пипками. Етерi було майже тридцять, i вона була грузинка. Чим вона займалася, толком нiхто не знав.
– На роботу поiхав, – cказала Етерi, – назад до свого Лiлля. Скiльки вiн тут сидiв, робив свое дослiдження – рiк. А скiльки мав сидiти?
– Рiк, – приречено казала Соня. – Ну i я теж не люблю його бiльше. Я люблю його так само, як ранiше – нi бiльше нi менше.
– Вiн же тебе використав, – казала Настя, i очi в Настi робилися вологi – в неi була маленька дитина, i вона все приймала близько до серця, особливо коли час наближався до годування за розкладом i зовнiшнiй тиск на серце зростав.
– Вiн за все заплатив? – питала Катя.
– За що заплатив? – дивилася на неi Соня.
– Не знаю. Ну за що-небудь хоч заплатив?
– Вiн урод, – пiдсумовувала Етерi.
– Зi мною вiд нього щось таке було, – казала Соня. – Що серце розриваеться. Ми нiколи не сварилися. Все, що вiн робив, було добре.
– Нiчого доброго вiн не робив, – зауважувала Етерi.
– Може, це тому, що вiн iноземець? – питала Катя.
– Ми з ним iздили в Париж, – казала Соня. – Вiн менi все розповiдав i показував, де жив, i де ходив в школу, i де працював у дитячому садку, – я собi так добре уявляла його, високого, засмаглого, з цими маленькими дiтьми, з чорними чомусь, може, тому, що це було в Шато Руж, а там усi чорнi. І ще цей дiм, де вiн вирiс, дiм, нiби весь заселений його пружною, рухомою рудою сестрою-спiвачкою з бiлими зубами i густими бровами; там ти зранку встаеш i виходиш босий у вiкно в спальнi, а за вiкном сад два на два метри, а в саду – старий стiлець i марокканський столик, а десь за кущами вулиця i пахне хлiбом та милом. І батько в нього похований на Пер-Лашез, а мама в шiстдесят восьмому кидалася брукiвкою i кричала, що пiд брукiвкою пляж. І пляшками iз запалювальною сумiшшю, мабуть, теж кидалася, а в мене нiкого такого немае. Ми ходили гуляти на Бельвiль – там прямо так, як у Трiо з Бельвiля, i в китайський квартал, а там лiхтарики i теж чомусь всi чорнi, а ще по вулицi Менiльмонтан, i вiн менi спiвав – е така пiсня в них, тут, мадам, на цiй вулицi, я колись загубив свое серце, але знайшов нове полум’я, яке мене пiдносить i так далi, ну або, може, я придумую, але е така пiсня.
Настя схлипувала.
– Все так подобалося менi, його жарти i що я можу прямо пишатися кожним словом, яке вiн каже i кожним реченням, яке пише. Подобалося, що менi найбiльше подобаються саме його улюбленi мiсця, i що завжди пiдходить iжа, яку вiн вибирае, i що завжди здаеться вдалим план прогулянок i план життя, який вiн озвучуе, i що менi все цiкаво i корисно, що зi мною стаеться, коли я з ним. І що я люблю, як лежить у нього волосся i як росте шкiра навколо нiгтiв на руках i на ногах, i як вiн виколупуе лiнзи -5 кожного вечора, одягае окуляри i робиться раптом зовсiм iнший, такий свiй, i як вiн тримае депозит, щоби вiдновити старий родинний дiм на Пiвднi, i як хоче навчитися робити i реставрувати меблi, i як менi все одно, чи е в нього грошi i чи колись будуть, i як вiн читае реп на пару з сусiдом, i як навiть п’яний тримае спину, нiби танцюрист, i iсть з ножем i виделкою, нiби все життя так iв, i iсть руками, нiби вiн мавпа, i якi в нього кубики на животi, яке досконале i пропорцiйне тiло, i як м’ятi сорочки розправляються в нього на плечах, i як свiтло з ролетiв зранку пробиваеться i вiдблискуе в нього на передплiччях i на колiнах. І головне – що вiн весь зi мною був. Це подобалося.
– Ну, принаймнi це вже може не подобатися, – казала Етерi.
– Ти дуже красиво про нього думаеш, – казала Катя. – Це пiдозрiло. По-моему, тобi просто потрiбен будь-хто, щоби про нього красиво думати.
Катя допила варення, i Етерi вiдлила iй коньяку зi своеi склянки.
– Я нiби танцювала весь час, навiть коли спала або малювала, i малювала я тодi так багато. І навiть читала його дослiдження, хоча я, правду кажучи, бiльше розумiю нiмецьку. Коли вiн спав, я дивилася, як свiтло по ньому ковзае. Коли вiн мене торкався – в менi нiби починали плавати суцвiття черешнi, сяючий планктон i маленькi медузки. Я така якась ставала – на мене всi оглядалися на вулицi, коли ми разом ходили.
– На тебе i так всi оглядаються, Соню, – казала Етерi.
– Я не знаю, що без нього робити. Я нiби вимкнулася. Це така любов? – Яка любов насправдi, Соня чомусь забула, i без того нестерпно було порпатися в деталях.
