Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…

Важка жовта крапля набрякає на краєчку мірної склянки. Вона масна, мерехтить теплими смугами веселки. А ще в ній зачаїлась погибель. Годину тому Майстер вибрав рідину з мертвої плоті. З теплого трупу білого кролика, вбитого ін’єкцією жаб’ячої крові. А жабі, у свою чергу, вкоротила віку отрута, видобута з секрецій риб родини Tetraodontidae.

За п’ятдесят сім хвилин підсумкова рідина неквапно пройшла крізь паперові і мінеральні фільтри. Відтак – вже прозорішою за джерельну воду – мирно з’єдналась з іншою підсумковою рідиною, що кілька місяців відстоювалась у темряві та прохолоді. З рідиною, на вигляд масною, тривожно цегляного кольору. При з’єднанні двох отрут й виник цей блідо-жовтий розчин з ледь відчутним квітковим ароматом. Жодний знавець рослин не зможе визначити, якій квітці він належить, тому що не існує такої квітки. Жодна лабораторія не виявить всіх складових і всіх властивостей цієї мікстури. Властивостей, здатних проявлятись в ураженій плоті через тижні, місяці або ж роки після входження до її клітинних лабіринтів.

З мірної склянки Майстер виливає розчин до фігурного флакону, що прикрашав аптечну вітрину задовго до революцій і війн минулого століття. Майстер наповнює його обережно, щоби не пролити дорогоцінної суміші. Закриває фіал притертою скляною пробкою. Перев’язує його шнуром. Відтак знімає захисний щиток, дихальну маску й дивиться крізь розчин на денне світло. Майстер віддавна, скільки себе пам’ятає, закоханий у мистецтво мікстур і трунків з вибірковою дією. Найменшу похибку у формулі він прирівнює до поразки. Але цього разу він не знаходить вад ані у відтінках ані в консистенції.

Він шепоче охоронне закляття, котре вичитав у старій книзі, ставить фіал на вівтар нічної богині, знімає гумові рукавички, кидає їх до смітника, миє руки, запалює на вівтарі ароматичні палички, наливає собі коньяку і сідає у крісло.

Скриплять сховані під шкірою пружини, а Майстер стримує стогін. В нього ціпеніє спина. Біль від попереку повзе до правої лопатки й вище; свинцевим еполетом лягає на плече, хрусткою клішнею хапає за шию.

Біль впивається в м’язи перед осінніми дощами і вологими снігопадами березня. Колись достатньо було розтерти спину маззю з бджолиним або гадючим трунком і «клішня» з «еполетом» розповзались мурахами, що забирали біль до потаємних гнізд. Але добрі часи минули. Тепер біль відступає лише перед мазями, в котрих мікродози павучих паралізаторів вкраплені в екстракти, настояні на грибах та випарені з рослин, зібраних у долинах Ріо-Гайї, там, куди століття тому Конан-Дойль відправив героїв «Загубленого світу».

Майстер проводжає поглядом хмарки диму, що розпливаються над бронзовою подобою богині і линуть до стелі. Відсьорбує коньяк. Потім ще й ще, повільно смакуючи ароматний напій. Він згадує: східні алхіміки і фармацевти мали переконання, згідно з яким складні сполуки, що опинились в одному приміщенні, здатні впливати одна на одну. Впливати, незалежно від відстаней, стінок реторт, сталевих і титанових бронювань сейфів. Трункороби минулого складали симфонії ідеальних отрут, розміщуючи глеки з вином поряд зі своїми творіннями. Те вино набувало дивовижних якостей – як вбивчих так і лікувальних.

«Якщо це правда, тоді коньяк мав зазнати впливу отрути, – подумки посміхається Майстер. – Здається, фізики називають це «суперпозицією». Якось так…»

Він знов відсьорбує з келиху, намагаючись відчути гіркуватий присмак. Але відчуває лише смак коньячних спиртів та ледь відчутну присутність натурального згущувача (на основі трагакантової камеді – доповідають йому смакові рецептори). Він кривиться. Виробники коньяків зазвичай нехтують наріжною мудрістю харчової хімії: всі спроби штучно покращити смак закінчуються псуванням продукту. З іншого боку, завдяки халтурникам і невігласам, у коньяку зручно ховати повільнодіючі отрути, зокрема синтезовані (Майстер віддає перевагу дієслову «побудовані») на основі секреції молюску Babylonia japonica. Та й ті нейротоксини, що ними восьминоги паралізують здобич, безслідно вплітаються у молекулярне плетиво коньячних спиртів.

Майстер міркує про замовника, що збирається розчиняти отруту в шампанському. Згідно з його побажаннями складена її формула. Її збройна симфонія. В пінистих напоях вона розгорне свої властивості до граничних значень. Вона крокуватиме акордами погибелі неквапно і невідворотно, даючи відміченому смертю день за днем відчувати в собі оманливу повноту життя, ходити до спортзалу, відвідувати коханку, будувати плани щодо майбутнього. Отрута стане послом нічної богині, її напруженням у наївних джерелах життя, її чорним ангелом, мечем її кристалічної влади над м’якими, мінливими та самобутніми формами.

Зрештою, вирішує Майстер, у процесі повільного отруєння завжди можна знайти і шаманський спадок, і відзвуки древньої магії, і темні модифікації метафізики. Було б бажання.

От лише це шампанське…

«В отруєнні ігристих вин присутня певна пошлість», – навідує Майстра бічне міркування.

Зазвичай йому байдуже до замовників, їхніх маній, фантазій та намірів. Але цього разу клієнт викликає в нього неприємне (кисле – визначає він) передчуття. Нав’язливе передчуття, рідне тим його хмарним снам, де над темними смердючими башнями кружляють чи то здоровенні клапті горілого паперу, чи то крилаті рептилії минулих епох. Передчуття наче підсилює біль у спині.

«Пошлість неминуче створює тіні, – продовжує міркувати Майстер. – Невже породжена цим замовленням тінь впала на мою високоточну зброю?»

І чи може бути тінь чорнішою за чорне?

А якщо може, то звідки у пошлості стільки пекельного ресурсу?

Він відчуває кисле на яснах, під язиком і в кутиках губ, перемагає бажання покласти під язик шматок білого шоколаду (два, три шматки, наповнити тим шоколадом рот). Наливає собі ще коньяку, запалює додаткові палички на вівтарі богині. Він думає, що занадто ризикує, особисто спілкуючись з кислими персонажами, думає про те, що на дорозі його успіхів тихо й непомітно подорослішала пастка недбалості.

Реальна пастка. Справжня. Правильна. Вже не кисла, а гірка купоросною гіркотою. Так він її відчуває, дивуючись відсутності страху.

«Це, радше за все, вікове. Як і пошуки якихось там тіней на досконалому», – вирішує він.

Біль у попереку гострішає. Без отрути його не вгамувати.

1

Після урагану літній парк нагадує калічного діда. Переламані дерева пахнуть камфорою, грибами і лікарськими настоянками. Стовбурчиться і в’яне розщеплена деревина, шелестить мотлох. У повітрі, наче незримі пасма туману, блукають згущення і хвилі неспокою. Травмовані насадження поскрипують, стогнуть, жаліються заснулим богам рівноваги. Сполохана білка метушиться між розваленим дубом і каруселлю; відтак застрибає на поворотну платформу, нишпорить поміж копитами дерев’яного коника, знов вертається на всипану зірваним листям доріжку; білка не звертає уваги на людину, що проходить повз карусель.

Проходить зовсім поряд.

Йому за тридцять. Каштанове волосся акуратно зачесане, вузьке обличчя поголене. Завдяки чорній плащівці чоловік здається худішим, хоча й без того йому далеко до вгодованості. Він іде довгою засміченою алеєю, що бісектрисою перетинає парк. Оминає, а іноді й перестрибує сміття з перекинутих урн та впале гілляччя. Крокує швидко, високо задираючи праве плече. Чоловік наздоганяє дівчат, на вигляд студенток. Одна з них симпатична і чорноока. Короткий плащ рішучо стягнуто на талії. Беретка кольору слонової кістки схиляється до агатової кліпси. Стрункі ніжки самі знаходять шлях між вбитими фрагментами дубів, лип, яворів і кленів. Ніжки звикли до високих підборів.

– Сьогодні котяче свято, – звертається чоловік до чорноокої. – Ви ж любите котів?

– Свято? – краєм ока та оцінює незнайомця. Він далеко не красень, вирішує дівчина, а його підборіддя нагадує п’ятку. Схоже на п’ятку підборіддя, звідки це? З якого твору, якого автора? Дівчина вчиться на філолога, так само, як її товаришка, на пласкому обличчі котрої розквітає бліда троянда заздрості.

– Ураган повикидав з гнізд пташат, – пояснює чоловік. – Бачите, онде їхні батьки літають, кричать. Пташата десь там, у траві. А коти вже на підході. Коти збираються на вечерю, – він стишує голос. – Котів не зупинити.

– Звідки ви знаєте, що я люблю котів? – симпатична дівчина навіщось поправляє беретку, а її товаришка дивиться паралельно парковій бісектрисі. Її заздрість набуває чавунної визначеності. Як її задовбали всі красуні і симпатяшки.

– Ви не так хотіли спитати, – виправляє чоловік. – Ви хотіли спитати: звідки мені відомо, що ви кошатниця.

– Так, але ж… – чорноока вкрай зацікавлена. Перекладає торбинку у ліву руку, пригальмовує перед великою гілкою, що перегороджує алею. Велика гілка така доречна.

– Колись я вам все-все розповім, – люб’язно посміхається чоловік з підборіддям-п’яткою, перестрибує через велику гілку й пришвидшує кроки.

Чорноока здивовано дивиться йому услід. Подруга шепоче:

– Я в шоці. Цим парком стає небезпечно ходити.

І, відчуваючи запитання, так само шепотом, додає:

– Вчора он з тих кущів просто мені під ноги торчок виповз. На всю бубу обдовбаний. Також пургу гнав. Питав, чи по кайфу мені, як тут проклали доріжки.

– А ти?

– Послала його, звісно.

– Тобто, тобі не по кайфу?

В подруги остаточно злішають очі.

– Мені теж не по кайфу, – сміється чорноока, перестрибує через гілляччя.

«Гарна дівчина. Правильна. Відривна», – зітхнув Олександр Ярковський, збільшуючи відстань від студенток. Шкода, що сьогодні в нього невідкладна зустріч. Що час і місце зустрічі змінити не можна.

До шістнадцятої вже менше трьох хвилин.

Парковий Дім вистромив свій слюдяний дах над шерегою старих лип. Вкриту сірою лускою плескату піраміду, оточену почесним караулом димарів, антен і барочних веж. Там, під слюдяним дахом, його чекають.

Парковий Дім.

Давно, дуже давно, як на вік Ярковського, батько вперше привів його сюди. В місце, де збираються нумізмати і фалеристи. В місце, де панує гармонія шляхетних металів і стомленого паперу. В місце, де протерті маслом та очищені реактивами залишки давніх скарбів знову заселяють людські душі облудними бажаннями.

Батько збирав монети. Переважно австрійські, Габсбурзької доби. Все вільне від роботи життя Олександра Ярковського-старшого оберталось навколо пласких шматочків металу з розчепіреними орлами і стертими профілями нащадків Гунтрама Заможного [1].

Нумізматична колекція була сонцем дому Ярковських, а члени родини – планетами її системи. В дні вдалих поповнень сонце сяяло яскравіше. Під тим світилом відбувались теплі, огорнуті тріумфальним настроєм, сімейні свята. Навпаки, після сумнівних обмінів і зірваних оборудок на родину падала тінь сонячного затемнення, голоси стишувались, а вечеря подавалась в тарілках без золотих обідків. Проте, попри грошові нестачі та закрути долі, клясери з монетами важчали, колекція зростала, в ній з’являлись рідкісні й навіть унікальні екземпляри, а щедрі промені нумізматичного сонця огортали планети багаторічним літом.

Можна сказати, що у Ярковського-молодшого було цілком безхмарне дитинство. Щоправда, він звик рахувати відрізки часу не за днями своїх іменин й не за переходами з класу в клас, а за батьковими придбаннями. Сьомий рік від народження зберігся в його пам’яті урочистим внесенням до колекції срібної півліри (10 крейцарів = одній шостій гульдена) карбу тисяча вісімсот двадцять першого року з ідеально збереженим портретом імператора Франца Другого. Десятий запам’ятався не смертю діда й не власними поневіряннями по лікарням, а появою у колекційній шафі планшету з п’ятьма талярами Марії Терезії, придбаними батьком у далекому карпатському селі. Там, де й досі жінки одягають на свята намиста з вицвілих коралів, стеклярусу і срібляків.

Стіни Паркового Дому були свідками епічних подій у родинному житті Ярковських. Саме у Парковому Домі батько виміняв за сумнівної справжності голденгульден Карла Роберта найсправжнісінький подвійний таляр з панорамою Вюртемберга, про що потім не один рік згадували посвячені завсідники нумізматичних тусовок.

Саме тут, в Ампірній залі, задля обміну хрущобної «двушки» на пристойну трикімнатну квартиру батько продав перекупникові-поляку таляр Фердинанда [2]. Ярковський-молодший ніколи не забував, що отримав власну кімнату завдяки тому, що колекція Ярковського-старшого позбулась однієї з найкоштовніших монет. Не міг забути, як сутенів батьків погляд, зупиняючись на осиротілому вічку в клясері. До того вічка так ніколи й не вставили іншої монети.

У дитинстві Парковий Дім будив уяву Ярковського-молодшого темними нішами й безсоромними скульптурами на сходах. Оголені мармурові красуні тримали на плечах амфори, вази з бронзовими тюльпанами і кошики з мідними гронами винограду, підставляючи під погляд хлопця поліровані стегна, литки і груди; мозаїки на сходових майданчиках тривожили око плетивом орнаментів, а натерті мастикою паркети віддзеркалювали кахляні бастіони пічок, кожну з яких мистецтвознавці визнали за шедевр. Височезні міжкімнатні двері обертались на бронзових циліндрах, а ручки вигинались драконячими спинами. Еркери здавались малому Ярковському вежами середньовічного замку, а химери, що підтримували балкони, час від часу навідували його кошмари, переслідуючи тісними підземеллями, чатуючи в темряві, запускаючи холодні лапи під ковдру, котру син нумізмата натягував на стрижену голову, невблаганно населену нічними страхіттями.

Так він і стояв, цей відокремлений від міської буденності та ужиткової марноти Дім. Вивищувався над старими липами, наче забута піратами-велетнями чотириповерхова скриня з піастрами, оманливо доступна для оглядів, доторків, блукань та мрій. На його фасаді все ще прочитувався латинський напис:

Збудував його граф Кашлар, який дратував містян багатолюдними мисливськими святами та любовними пригодами. А відтак дав їм привід для нескінченних пересудів, коли, після краху Австрійського банку у тисяча вісімсот сімдесятому році, зняв туфлю, шкарпетку, поклав підборіддя на ствол дорогоцінного «бенеллі» й великим пальцем правої ноги натиснув на спусковий гачок.

Графські сини жили в Італії й не часто навідували свої східні володіння. Магістрат викупив навколишні землі і влаштував на них громадський парк, проте сам Дім та його поросле липами подвір’я залишались за Кашларичами до часів революції. За радянської доби в Домі гостювали міський архів, РАГС та освітній відділ міськвиконкому.

З кімнат та зал зникли меблі у вікторіанському стилі, їхнє місце зайняли похмурі канцелярські столи, вкриті жовтим лаком стільці і залізні стелажі з архівними боксами; картини з пейзажами та мисливськими сценами переїхали до краєзнавчого музею, а бібліотеку знесли до підвалу і поступово розграбували. У зброярні, що закривалась на вироблені фірмою Круппа сталеві двері, зберігали звезений з трьох областей золотий і срібний антикваріат. Під час війни німці облаштували в Домі готель для старших офіцерів, куди вечорами звозили акторок місцевої оперети та решту пікових і червових дам з провінційної колоди.

Після відновлення радянської влади евакуйовані благородні метали повернулись до зброярні, а працівники архіву та освітянські чиновники знов заволоділи жовтими стільцями на горішніх поверхах. Щоправда, дещо змінилось. Серед іншого, Друга світова війна збагатила інтер’єр Паркового Дому фундаментальними шкіряними диванами, які ще багато років зберігали аромати тих кокоток, що за доби окупації розважали командирів СС і вермахту. Деякі з канцеляристів чули відзвуки далекої музики та змішані з іноземними словами зойки та стогони. Подейкували, що то привиди офіцерських оргій виринають з глибин диванів і клубочаться архівними коридорами.

Якось літнім вечором, сповненим теплими тінями та збуджуючими ароматами, на одному з ароматних диванів працівник гаражу упіймав свою молоду дружину з її начальником – директором архіву, спричинивши обидвом значні тілесні ушкодження. Після цього прикрого випадку ризиковані меблі перемістили до освітнього відділу.

Йшли роки, й одного разу до Паркового Дому під’їхали фургони, з яких вийшли люди у пальтах і норкових шапках, зайшли до зброярні, завантажили до алюмінієвих скринь й вивезли у невідомому напрямі цінності. Поповзли чутки, що партійні вивозять золото кудись за кордон, до надійних імперіалістичних схованок; проникливі з обивателів зрозуміли, що світ вчергове змінюється.

Невдовзі після розпаду Союзу міський архів і РАГС виїхали до менш харизматичних споруд. До Паркового Дому заселився Будинок вчених, а перший поверх став притулком для кількох громадських організацій. Дві зали на другому поверсі (Банкетну та Бібліотечну), де засідали вчені мужі, знов умеблювали графськими сервантами і книжковими шафами. На віконні карнизи повісили цупкі гардини й запетлювали їх шнурами з важкими китицями, паркети натерли імпортною мастикою з дзеркальним блиском, плями на стелях замалювали крейдою.

На початку дев’яностих в Ампірній залі (найбільшому з приміщень Паркового Дому) міські ентузіасти з колекціонерів влаштували нумізматичну виставку-продаж. Вона мала несподіваний успіх. З того часу кожної неділі між маршами парадних сходів першого поверху – Ампірну залу відкривали лише на великі свята – збирались колекціонери, обмінювались монетами, банкнотами, медалями, орденами та плітками. Чекали на солідних клієнтів, розливали чай і каву з термосів, розкладали на широких підвіконнях альбоми, футляри, конверти, теки, медвяні коржі, тістечка, слойки та бутерброди, покупали і продавали, або ж просто із загадковим виразом на обличчі перегортали і погладжували прозорі листи клясерів, де у квадратних і круглих вічках спочивали паперові прямокутники та металеві кружечки.

Про ці зібрання знали не лише в місті. Час від часу до Паркового Дому прибували столичні гості та іноземці. Навіть місцеві чиновники визнали, що колекціонери прикрашають своїми посиденьками міський культурний ландшафт. Тим більше, що він з кожним роком ставав все більш пласким та одноманітним. Обдарована молодь виїжджала, звільняючи простір для пенсіонерів, міських божевільних і колекціонерів.

Відтак тусовки і виставки нумізматів стали визнаною традицією, в Ампірній залі з’явились розкладні столики і стільці, а в одній із горішніх кімнат Дому офіційно замешкав Нумізматичний клуб, головою якого обрали Антея Марковича Балтера, заслуженого вчителя-методиста міської гімназії, автора кількох поетичних збірок, володаря колекції арабських монет, серед яких були такі рідкісні й надзвичайно коштовні екземпляри, як «зірчастий» дирхем аль-Мутавакіля Третього, срібний кісб еміра Давл-шаха Насрули і золота таньга цариці Кутайб-ханум з написом, що ним вісімнадцятирічна володарка на віки вічні проклинала свого бунтівного брата.

Хоча Ярковський-старший щотижня просиджував за кавою з Антеєм Марковичем не менше двох десятків годин, сім’ями вони не знались і візитів не практикували. Мати Ярковського-молодшого підозрювала, що Балтери не вважають їхню сім’ю рівною собі й час від часу нагадувала про це чоловікові.

«Бачу, що ті Балтери мають нас за селюків», – казала мати й додавала до цього припущення низку вкрай неполіткоректних висловів. На що батько або відмовчувався, або ж зауважував, що в місті (а, можливо, й в усій країні) немає ерудованішого та досвідченішого за Марковича знавця грошових знаків; й всі наступні жінчині інвективи щодо відсутності в нього гідності та недоречного самоприниження, Ярковський-старший витримував зі спокоєм давньоримського стоїка.

Тоді мати знімала з книжкової полиці поетичну збірку Антея Балтера «Рассветный путь» й урочисто зачитувала з пожовтілої сторінки вірш, присвячений Щербицькому.

– І це поезія? – риторично запитувала мати, презирливо помахуючи книжкою. – Твій знавець махрова бездарність. Графоман і нікчема. Підлизував за комуняками і тепер біля влади так треться, що аж тріщить. А пам’ятаєш, він колись писав віршики для плакатів у поліклініці:

– Шедевр поезії, так? – вирувала мати. – Еліот з Пастернаком відпочивають. І тобі, любий, стає совісті присідати перед порожнім місцем?

Батько неквапно відсовував від себе тарілку з млинцями (варіанти: клясер з монетами, гальбу з пивом, газету «Залізничник», інформаційний бюлетень Нумізматичного клубу), підводився з канапи, защіпав ґудзики на сорочці, брав з комоду пачку «Мальборо», сірники, масивну мармурову попільничку і виходив на балкон. А мати кидала книжку на стіл (варіант – на підлогу, на шафу) й сідала на батькове місце дивитись телевізор.

І це й багато чого іншого пригадав Ярковський-молодший, відкриваючи двері Паркового Дому. Адже уперше за два десятиліття від часу їхнього знайомства Антей Маркович Балтер звернувся до нього по допомогу. Старий подзвонив на сотовий відразу після урагану. Він назвав себе, згадав багаторічну дружбу з батьком, поцікавився здоров’ям матері. Відтак запропонував зустрітись у Парковому Домі.

«Сашенька, дорогой, мне очень нужна твоя помощь. Очень-очень», – сказав Антей Маркович, і голос його був сухим від стриманого хвилювання.

Ярковський обіцяв зробити все, що в його силах.

«Здається, це називається: бути заінтригованим», – сказав він собі, відклавши згаслий смартфон. І краєм ока глянув на шафу, де під армованим склом зберігалась найцінніша частина батьківської колекції. Віконне світло стервозно виблискувало на золотих і срібних профілях Габсбургів, на імперських орлах та опуклих написах. Що б сказав батько, якби був живим? Закурив би «Мальборо»?

Він піднявся сходами на четвертий поверх. Тіла мармурових красунь, як і двадцять років тому, м’яко відбивали розсіяне вітражами світло. Килимові доріжки деінде стерлись до капронових сіток, а двері спотворив шар емалі, недбало накладеної на старе фарбування. Проте втрати лише додали Домові шарму. Темрява у кутових нішах ще виразніше набрякла старовинними таємницями, а гіпсова ліпнина здавалась вирізаною із суцільної крейдяної брили.

Двері з табличкою «Нумізматичний клуб при міському Центрі дозвілля і громадських ініціатив» були прочинені. Голова клубу сидів за рудим столом, не відриваючи погляду від монітору. В лінзах його окулярів мерехтіло відображення розцяцькованого рекламками сайту.

– Добрый день, Антей Маркович, – привітався Ярковський.

– А, это ты, Саша, – стрепенувся старий, – проходи, проходи… Смотри, – він кивнув на екран, – какие в Белоруссии цены на царскую медь. Три копейки восемьсот сорок восьмого года всего-то полтора евро. Это же совсем даром.

– Екатеринбургской чеканки?

– Естественно. Зато в хорошей сохранности. Категория «fine», а «XF» – два евро. Бросовые цены.

– Покупайте.

– Да, – погодився Антей Маркович, – надо брать.

Голова Нумізматичного клубу відкинувся на бильце крісла. Відгорнув від чола неналежне пасмо, примружився, дивлячись на Ярковського. За той час, поки вони не бачились, Балтер майже не змінився. Лише примножились зморшки навколо рота й під очима, а сиве волосся набуло тієї рухливої легкості, котру називають янгольською.

– Ты похудел, Саша. Пренебрегаешь питанием? – автор вірша про хвору печінку також спостеріг зміни у зовнішності співрозмовника.

– Полезно для здоровья.

– Да, конечно…

– Вы сказали, Антей Маркович, что вам нужна моя помощь.

– Необходима, Саша, необходима. Получается, что крайне необходима.

– Всё, что в моих силах.

– Ты ведь наверное знаешь, какая в нашей семье беда случилась? Тебе рассказывали?

– Мне говорили, что погибла ваша племянница. Примите мои соболезнования.

– Не погибла, Саша, не погибла, – він на коротку мить заплющив очі й помотав головою, наче відганяючи від себе прикре видіння. – Её, Саша, убили. Подло убили. Подсыпали девочке яд.

Балтер поклав обидві руки на край стола, напружив долоні, наче відштовхуючи стіл від себе, відтак продовжив:

– В прошлом году, восьмого мая, Илона была в гостях, на празднике, и там её отравили. Следствие шло долго, больше года, но ничего не дало, совсем. А там ведь не только Илону убили. Шестерых. Три женщины скончались на месте, две лежат в коме, одна тяжело больна. Страшный яд, Саша, редкостный. Он если не убивает, то вызывает параличи и тяжёлые поражения нервной системы… – Старий нервово пригладив волосся, заправив одне з сивих пасм за вухо. – Тут сразу было понятно, что это дело не уровня милицейских следователей. Дело необычное для понимания. Преступник не простой, изощрённый и опытный. Он долго готовился, всё продумал, следов не оставил. Иллюзий, Саша, у нас с самого начала не было. На следователей мы, конечно же, совсем не надеялись. Подняли все связи в столице, наняли частных специалистов. Те развели руками. Никаких зацепок. Ничего, совсем ничего. Допрашивали многих, подозревали то того, то другого. Но все версии оказались тупиковыми. Мы обратились к экстрасенсам. Единственное, что они сказали, это то, что причина преступления скрыта в прошлом. Тоже, как ты понимаешь, расплывчато. В каком прошлом? Что это за прошлое? И, наконец, чьё именно прошлое? Там же три десятка людей было, и у каждого своё прошлое. Никакой ясности. Нет улик. Даже зацепки нет. И вот один из экстрасенсов, Загайлов, кажется…