Андрей Шептицький

…Сірувато-сиве важке небо немилосердно тяжіло над старовинним містом Лева. Воно тужливим тягарем лягло на плечі будинків, храмів, заплуталося у верхівках дерев. Початок листопада видався пронизливо холодним, суворим. Усе навколо якось поблякло, ніби вицвіло, розгубилося. Місто незвично притихло, замислилося, заклякло в якійсь журбі. Навіть холодний вітер, що іноді налітав поривами, поспішав сором’язливо сховатися за найближчим рогом чи за стовбуром великого дерева, не бажаючи порушувати урочистої тиші. Старі будівлі трохи перелякано й журливо дивилися на те, як вулицями повзе величезна мовчазна процесія. Священики, ченці, звичайні миряни… А обабіч шляху сумного ходу щільною стіною стояли місцеві жителі. Хтось потай хрестився, хтось ворушив губами, беззвучно проказуючи молитву, хтось витирав сльозу, що мимоволі скотилася по щоці. І всюди були солдати… Але й вони стояли похнюплені, замислені. Крім трьох чоловіків, усі вояки, наче по команді, скинули кашкети. І ніхто з офіцерів не зробив їм за це зауваження…

Процесія випливла зі стін старого собору Святого Юра і, пропетлявши містом, повернулася назад. Здавалося, ніби й сам собор мерзлякувато зіщулився, похнюпився, не бажаючи розуміти те, що трапилося горе… Старі споруди й справді мають свою душу. І вони, як і люди, можуть сумувати й почуватися сиротами. На жаль, мало хто це розуміє… Та й розповісти про своє горе собор не міг. Але міг навіки прийняти й зберегти його у своєму серці…

Майже очолюючи процесію, ліниво погойдуючись, наче на хвилях, пливла величезна проста труна, покрита розкішною яскраво-червоною тканиною. Це до свого останнього земного місця спочинку вирушила дуже неординарна людина, про яку ми сьогодні знаємо все – і майже нічого… Митрополит Андрей Шептицький… Ще кілька хвилин – і він назавжди знайде спокій у соборі Святого Юра. Мине зовсім небагато часу, і історики почнуть доводити свою точку зору про місце незвичайного митрополита в історії… Але й досі не зможуть дійти згоди. Бо навіть свідки подій тих далеких часів, не кажучи вже про сучасних дослідників, розповідають начебто про двох різних осіб – про праведника та людину, яка не варта поваги…

Людина, про яку піде мова в цій книжці, походила з дуже цікавого і старовинного роду. Бабуся Шептицького, Софія Яблоновська (герб Гжимала), була дружиною Станіслава Скарбека – фундатора будівництва Національного академічного драматичного театру ім. Марії Заньковецької. Мати майбутнього митрополита, Софія Людовіка Цецила (Сесилія) Констанція, була донькою відомого польського драматурга графа Олександра Фредра. Дівчина успадкувала від батька справжній талант митця. Здобувши блискучу освіту в Відні та в Парижі, вона повернулася на батьківщину, до Львова. За кілька років Софія стала досить відомою письменницею та художницею. Особливо їй вдавалися портрети… Крім того, талановита дівчина займалася релігійним живописом. Вона залишила на згадку про себе картини, які прикрашали костели Львова, Кракова, Жолкви та інших міст. Особливо вдалою її роботою вважався портрет святого Яна з Дукли. Його Софія виконала для львівського Бернардинського костелу, де й було поховано самого святого. Її літературна спадщина містить оповідання, нариси, двотомник листів та окрему книгу «Спогади минулих років» (1900—1903). Власне, усі її твори нагадували сімейний щоденник і досить яскраво змалювали історію незвичайної родини. Нині твори цієї жінки є одним з основних джерел вивчення біографії її роду. Але й досі в ній є «білі плями»… Бо час не милував написаного. Так сталося, що з сімейних записок залишилися уривки перекладу французькою та один з п’яти примірників оригіналу. Він потрапив до рук давнього знайомого головного героя нашої розповіді – священика візантійського обряду, консультанта Конгрегації у справах Східних церков, Східної літургійної комісії та Комісії східного канонічного права Кирила Королевського. Зазвичай уніати, згадуючи Андрея Шептицького, спираються саме на книгу Королевського, яку він створював упродовж трьох довгих років, посилаючись на особисті листи, власні спогади та записи матері померлого митрополита.

У жовтні 1861 року відбулися заручини Софії Фредро з Яном Кантом Шептицьким – представником дуже давнього шляхетного українського роду Галицької Русі (гербів Сас і Шептицьких). Боярами вони стали з волі князя Лева Даниловича ще наприкінці XIII століття. Родовий маєток Шептиці (Шептич) знаходився в Галичині, у Яворівському повіті на Львівщині. Саме через назву маєтку рід і отримав своє прізвище – Шептицькі. Коли в 1596 році було укладено Берестейську (Брестську, Брест-Литовську) унію, Шептицькі – уже князі – радо її підтримали, і за півстоліття їхня родина поступово почала переходити «у латинство», стаючи франкомовними римо-католиками. У другій половині XVIII століття Річ Посполиту було поділено на частини; маєтки Шептицьких опинилися на території Австро-Угорської імперії, зокрема Королівства Галиції та Лодомерії з Великим князівством Краківським і князівствами Освенцима й Затору. Так називалася коронна земля на сході Габсбурзької монархії, столицею якої був Львів. З того часу й до початку ХХ століття поляків у місті мешкало втричі більше, ніж українців, а сам Львів вважався одним з найбільших польських осередків культури. Причому саме поляки складали місцеву еліту – і не тільки у Львові. Вони були найвпливовішими особами в адміністраціях міст, судах і сеймах. За таких умов зберегти своє становище та привілеї можна було лише в одному випадку – повністю перейти до латинського обряду й проголосити себе поляками. Саме так Шептицькі й вчинили. У середині XIX століття хіба що родовідне дерево нагадувало про їхнє істинне походження…

Ян Кант, до речі, робив усе можливе для того, щоб жодна дрібничка з родоводу його предків не була забута. Він, наче справжній історик, ретельно вивчав давні документи, намагаючись доповнити власні знання й обов’язково передати їх дітям.

У власності Яна Канта Шептицького знаходився маєток у мальовничому селищі Прилбичі. Туди він і привіз свою молоду дружину, там народилося семеро дітей подружжя, відбулися їхні найрадісніші та найтрагічніші події… На той час у Прилбичах мешкало близько 1000 чоловік. А неподалік знаходилося ще одне село Шептицьких. Воно було українським, але мало німецьку назву – Брухналь. У жодному селі не було латинської церкви, тож Шептицькі робили відправи в домашній капличці або їздили до найближчого римсько-католицького храму. Граф і його родина мали право обирати священиків для обох сіл і подавати їх на затвердження перемишльському єпископові.

Софія Шептицька була досить віруючою людиною і завжди просила, щоб Бог дав її дітям розуміння свого місця на цьому світі, духовного прозріння. І просила недарма… Узагалі, рід Шептицьких був тісно пов’язаний з історією церкви. Саме з нього походили предстоятель Української греко-католицької церкви, єпископ, а згодом – митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Анастасій (1686— 1746), уніатський єпископ Львівський Варлаам (помер у 1715 році), Лев (Людовік, 1717—1779) – ще один митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, римо-католицький єпископ Полоцький Єронім (помер у 1773 році), уніатський владика Афанасій Перемишльський (помер у 1779 році). Анастасій, до речі, був тією людиною, яка розпочала будівництво знаменитого львівського собору святого Юра. Це сталося 1744 року. Спроектував будівлю знаменитий італійський архітектор Бартоломео Растреллі. Але завершувати цю справу довелося вже наступникові Анастасія – Левові…

З цієї родини походило і чимало менш знаменитих ченців, служителів церкви. Шептицькі завжди були дуже релігійними. Здавалося, духовні цінності давнього роду передавалися в ньому з покоління в покоління не тільки вихованням. Вони ніби з самого народження були закладені в генах Шептицьких. Софія і Ян не становили виняток із загального правила. Вони виховували всіх своїх дітей у дусі християнських цінностей. Але батьки навіть не здогадувалися, що на цьому доля не зупиниться, і двом їхнім синам доведеться пройти важким тернистим шляхом зречення від світського життя, шляхом до світла. Двоє братів, митрополит і архімандрит… Один з них визнаний блаженним католицької церкви, священомучеником і «Праведником народів світу». А другий… У 1954—1955 рр. у Ватикані було розпочато процес його беатифікації – визнання блаженним. Нині в офіційних документах його називають «Слугою Божим». Після завершення беатифікації церква почне процес визнання цієї людини святим. А для української греко-католицької церкви митрополит Андрей Шептицький є чи не найвидатнішим ієрархом. Тому його часто називають «українським Мойсеєм».

Слід зауважити, що до Берестейської унії всі Шептицькі належали до давнього візантійського обряду. Римо-католики серед них були рідкістю. Але після унії та розділу Польщі ситуація змінилася. Саме тоді ряд єпископів православної західноросійської Київської митрополії прийняли католицьке віровчення і перейшли під руку Папи Римського. Проте вони вирішили зберегти богослужіння візантійської літургійної традиції… Звісно, віряни їхніх єпархій невдовзі пішли слідом за своїми пастирями. Та більшість аристократії, зберігаючи своє становище в суспільстві, стали римо-католиками й проголосили себе поляками.

Незважаючи на виховання в римо-католицькій традиції, двоє синів Софії та Яна згодом висловили бажання повернутися до віри власних знаменитих предків – візантійського обряду. І відстояли своє право на це… Можливо, такому повороту подій сприяло те, що садиба Шептицьких була прикрашена портретами предків – уніатських єпископів? Може, такий вплив на дітей мав той старий монастир, де колись мешкали їхні пращури й де зберігалися святині роду? Можливо, сама кров нагадала їм, ким вони є насправді?

Отже, майбутній митрополит, одна з найнеординарніших постатей в українській історії, народився в Прилбичах 29 липня 1865 року. При хрещенні він отримав ім’я Роман Олександр Марія.

Насправді у подружжя Шептицьких це була вже третя дитина. Старший його брат, Стефан, народився 1 жовтня 1862 року і помер ще в дворічному віці, у листопаді

1864-го… Другий син, Юрій (Єжи), народився 8 листопада 1863 року і помер 18 лютого 1880 року, ледь досягши 17 років. Батьки дуже тяжко пережили ці втрати. І перша з них ледь не коштувала життя й третій дитині… Річ у тім, що Стефан помер усього за кілька місяців до народження Романа Марії Олександра. Його мати перебувала в такому важкому стані, що це не могло не відбитися на здоров’ї ще не народженого маляти. Хлопчик з’явився на світ дуже слабеньким і за життя часто й дуже небезпечно хворів. Кілька разів батьки прощалися з сином, а місцевий священик проводив обряд над помираючим, готуючи його до зустрічі з Богом… Але Роман, на подив рідних, щоразу одужував.

Ще до народження Романа його мати відчувала, що ця її дитина буде особливою. І, як виявилося, мала рацію. Змалечку хлопчик відчував особливий потяг до церкви, до молитви, намагався дотримувати всіх вимог своєї конфесії, часто прислужував у місцевому храмі. Причому ніхто його спеціально не вчив, як поводитися під час служби. Він сам якимось дивом робив усе, як треба, і навіть серйозніше, ніж дорослі, розумів значення святих речей. А ще неймовірно трепетно ставився до розповідей матері про Христа… Як не дивно, Роман мав неабиякий вплив на власних братів. І старший, Юрій, і молодші – Казимир (1869—1952), Олександр (1867—1940), Станіслав (дати народження і смерті точно невідомі) і Лев (1876—1939) по-особливому ставилися до Романа. Саме він привчив братів щиро молитися…

Доля дітей Шептицьких виявилася важкою. Двоє, як ми вже зазначали, померли надто рано. Третій з дитинства вирішив обрати для себе шлях служіння Церкві. Четвертий зробив швидку кар’єру адвоката, тривалий час був основним помічником батька, справно доводячи до ладу хазяйство у маєтку. Але… Казимир, блискучий шляхтич з величезними перспективами, найбільше мріяв піти шляхом власного брата Андрея. Рішення це визрівало й ухвалювалося довго й важко. Казимир спочатку не міг облишити матір, яка вже зазнала стількох втрат і сильно хворіла, а після її смерті ніяк не міг наважитися залишити старого батька. Одначе у день 75-річчя графа Яна він оголосив родині, що остаточно вирішив кардинально змінити власне життя. Ченцем він став тільки у віці 43 років, після чого усіляко підтримував брата Романа. З часом він став єпископом. А десь у 1952 році старий священик, якого засудили до багаторічного ув’язнення у Володимирському концентраційному таборі над Клязьмою (Росія), тихо помер і був похований на території табору, під звичайною табличкою з номером… Нещодавно нещасного ченця виправдали й перезаховали з почестями. Католицька церква визнала його святим мучеником за віру. А особлива єврейська організація проголосила його «Праведником світу»…

Олександр жив тихо, продовжуючи справу батька. 19 червня 1940 року він помер у Замойській ротунді від катувань, що завдали йому радянські військові. Згадку про це залишив у своїй книзі син Олександра Ян Шептицький. Станіслав обрав для себе військову кар’єру, ставши полковником Генерального штабу, а напередодні Першої світової війни – військовим аташе Авcтро-Угорщини в Римі. Потім він дослужився до генерала польської армії. Кар’єра забирала весь час Станіслава, тому на родину в нього просто бракувало часу, і помер він бездітним… Лев жив з дружиною у батьківському маєтку аж до того моменту, поки туди не прийшли більшовики. 27 вересня 1939 року молодшого з Шептицьких разом із дружиною після знущань було страчено. За спогадами деяких місцевих жителів, перед цим чужинці примусили подружжя самим викопати для себе могили…

Та давній рід усе ж таки не перервався. Олександр та Лев мали 11 дітей. Вони та їхні нащадки тепер живуть у Польщі, Франції, Канаді, Сирії, Південній Африці. До речі, і з цього покоління вийшли ті, хто вирішив прийняти чернече життя – чотири дівчини стали францисканками, місіонерками чину Діви Марії.

Але повернемося до Романа Марії Олександра. Ще до народження дитини його батьки були переконані, що це буде хлопчик. Тільки до його майбутнього Софія та Ян ставилися по-різному. Батько згодом писав про незвичайне передчуття. Він завжди повторював, що матиме кількох синів і один з них буде священиком, єпископом. І що саме він буде «батьком» реформи української церкви. Натомість мати малого була іншої думки… Вона досить жорстко заявила: «Я б заборонила синові бути священиком, не знаючи, чи він готовий бути монахом…» Софія хотіла бути впевненою, що хлопець не захоче «одержати в майбутньому високий сан».

Важко повірити, але ці зовсім різні бажання батьків хлопчика здійснилися… Коли Роман став дорослим, він обрав шлях ченця, став єпископом і реформатором українського духовенства.

До 1875 року вихованням та навчанням сина займалася його мати, Софія. Коли він навчився писати й читати, мати часто знаходила всюди в будинку цікаві клаптики паперу. На них були записані уривки молитов і власні, дитячі пояснення малим церковних таїнств. Незабаром Софія помітила, що й інші її діти без усякого втручання дорослих обзавелися вервичками, за якими щодня самі згадували таїнства Великої вервиці… Сам Роман намагався змалку обмежувати себе в солодкому – і випробовуючи себе, і караючи себе за якісь, тільки ним знані, гріхи. З восьми років він повністю відмовився від десертів. У віці дев’яти років розповів матері, що готується до того, щоб стати священиком. Тоді мати жартома зауважила, що Романові доведеться в такому разі відмовитися від їзди верхи, бо священикові це не личить. Роман дуже любив верхову їзду. Замислившись, він якийсь час мовчав, а потім спокійно сказав, що це його не зупинить. Насправді у його характері вже тоді можна було відчути справжній сталевий стрижень. Єдине, що заважало йому самому, – це дуже запальна вдача, войовничість, відвага, що межувала з відчайдушністю і нехтуванням небезпекою, певна агресивність. Недарма його власний дядько-військовий по материнській лінії рекомендував батькам племінника планувати для нього військову кар’єру. Але хлопець уперто й методично, з неймовірною для його віку послідовністю позбавлявся рис, що заважали йому на обраному шляху. Він виховував у собі любов до менших і бідних, вдячність за найменші вияви уваги до себе та до своєї думки.

У десятилітньому віці Роман вступив до гімназії ім. Франца Йосифа у Львові (яку закінчив з відзнакою). Ще за рік хлопець пішов до першого у своєму житті причастя. Воно відбулося 17 травня у Львові, у монастирській церкві отців Бернардинів. Звісно ж, ця церемонія відбулася, як уже довгий час у всіх Шептицьких, за латинським обрядом. Власне, для першого причастя хлопець був іще замалим, але мав до цього таке бажання, що переконав власну матір. Софія Шептицька порадилася з власним духівником і вирішила провести церемонію приватно.

Класичні студії в Кракові Роман проходив разом зі своїми братами Юрієм та Олександром. Жили хлопці під наглядом француза-вихователя в одного з викладачів колегії святої Анни. Що далі, то він ставав принциповішим, переконаним у власній правоті, байдужим до думок інших, якщо вони не збігалися з його власними думками, нестриманим у судженнях і гніві, надмірно гарячковитим. Але це не заважало йому блискуче навчатися, бути першим у класі, виявляти іноді зрілість, непритаманну дитині його віку. У 14 років він, на прохання матері, зміг у листі переконати старого невіруючого чоловіка звернутися до Бога й провести залишки свого життя так, як належить ревному католикові.

18 лютого 1880 року Шептицьких спіткало страшне горе. Сімнадцятирічний Юрій, на якого батько покладав чи не найбільші надії, раптово помер… Ця втрата важко вплинула на Романа. Надзвичайно розумний, талановитий, Юрій охоче ділився знаннями з молодшим братом, був розсудливим і терплячим. А ще – справжнім другом… У ті важкі дні Роман писав матері, що він безмірно страждає, але повністю покірний Божій волі. Бо Юрій уже «осягнув небо» і став для нього другим ангелом-охоронцем… Так неочікувано Роман став найстаршим сином у родині. А мати дуже боялася, щоб Бог не забрав у неї й цю дитину. І журилася дедалі більше, відчуваючи, що їй доведеться пережити ще одну болісну жертву. Сподіваючись запобігти цьому, вона почала активно планувати світське життя для свого найстаршого сина… Але оточуючі бачили: хлопець уже обрав собі іншу долю, хоч він ні з ким, крім матері, на цю тему не спілкувався.

Софія Шептицька, мабуть, серцем відчувала, що її дитина має особливе призначення. Вона майже щоденно молилася про те, щоб Роман знайшов своє духовне визнання… Мати якось підсвідомо розуміла – хлопець не піде звичним для її родини шляхом. І, мабуть, її молитви було-таки почуто… У 1881 році у великому товаристві друг родини Шептицьких, згадавши історію їхнього роду, жартома запитав у Романа та Олександра: «Хто з вас двох стане наступним єпископом?» Старший з братів спокійно відповів, що священиком, причому уніатським, буде він. Але одружуватися перед висвяченням, як це було заведено у руського духовенства, він не має наміру, адже вважає, що священик повинен залишатися самотнім і дати чернецькі обітниці. Тоді ж Роман уперше висловиви свій намір стати василіанином.

Оточення сприйняло це швидше як не досить вдалий жарт. На той час у Галичині існувало всього кілька монастирів цього чину – занедбані, напівзруйновані. Мешкала там майже в повному занепаді невелика купка ченців. Можливість реформування чину василіан ніхто не розглядав. І це при тому, що наприкінці першої чверті XVII століття саме василіани дуже прислужилися руській католицькій церкві. Ніхто тоді не знав, що офіційний дозвіл на реформу буде отримано завдяки отцю Клименту Сарницькому і ксьондзу Генріку Яцковському 12 травня 1882 року. Тепер справа була за тими, хто почне проводити цю реформу в життя. Отець Яцковський був знайомий з Романом Шептицьким, але й гадки не мав, що в недалекому майбутньому саме цей молодий шляхтич візьме справу реформування української церкви до своїх рук…

Тут варто зробити невеличкий відступ і розповісти дещо саме про василіан. До укладання Берестейської унії 1596 року руські та інші східні монастирі не мали розбіжностей. Вони були незалежними один від одного, лише іноді утворюючи конфедерації в окремих місцинах. Підпорядковувалися вони лише місцевому єпископові. Слід сказати, що сам святий Василій насправді не засновував якогось особливого чину. Він усього лише давав законодавчі поради тодішнім ченцям та наполягав на більшій аскетичності їхнього життя. Після унії ситуація змінилася. На середньовічному Заході вирішили, що святий Василій насправді заснував особливий чин, схожий на орден бенедиктинців. А ще поширилась думка про те, що всі східні православні ченці належали лише до цього чину. Мабуть, сам святий дуже здивувався б, почувши таку звістку…

Першими реформаторами «руських василіан» були святий Йосафат Кунцевич та Йосиф Велямин Рутський. Останній вважав, що релігійне життя варто будувати лише за прикладом єзуїтів чи кармелітів. Власне, саме за єзуїтською моделлю чин василіан і було перероблено. Його поділили на три провінції, кожну з яких очолювали генеральний настоятель та ігумени (місцеві настоятелі). Одна провінція знаходилася на території Білорусії, друга – на тій частині Польщі, яка належала Російській імперії, третя – в Литві. Усього на той час у всіх провінціях діяло 132 монастирі, де мешкали приблизно 1300 ченців. Але в 1832 році цар Микола I почав нищити монастирі й розганяти їхніх насельників. Тож на території Російської імперії осередки василіанства почали зникати; останній монастир цього чину закрився 1875 року.

Ще за п’ять років монастирі Галичини створили власну провінцію з особливим статутом. Там було відкрито 14 монастирів, у яких мешкали всього 50 ченців. Вони ледь встигали підтримувати свої майже порожні оселі та хоч якось обробляти наділи монастирської землі. До речі, щоб отримати чин єпископа Руської Церкви, слід було належати саме до василіан. Таке правило ухвалив у 1720 році Святий синод.

Наступна реформа була ідеєю Генріка Яцковського та професора Львівського університету, ієромонаха Климента Сарницького. Власне, глобальних змін тоді не передбачалося. Реформу мала провести Галицька провінція єзуїтів. Наприклад, голову провінції обирали після консультації з ченцями. Було реформовано Добромильський монастир (Перемишльська єпархія). До чину почали приймати не тільки русинів, але й латинян, якщо вони висловлювали бажання перейти у східний обряд і дати урочисті обітниці. Але служби правили саме русинські священики, вони ж викладали й основи обряду. Пости й утримання провадилися за настановами святого Йосафата. Той, хто обирав чернече життя, повинен був пройти новіціят (він тривав від 18 місяців до трьох років). Після цього братія та настоятель вирішували, чи підходить новачок для служіння Богу. Тих, хто залишав монастир, звільняли від духовних обітниць, які вони встигли дати. Але після складення простих обітниць монастир залишали тільки через дуже вагомі причини чи з дозволу Святого престолу. Після простих обітниць насельники монастиря починали навчання. Вони опановували філологію, філософію та богослов’я. Той, хто витримав три роки такого життя, мав право остаточно присвятити себе Богу й скласти вічні обітниці, відмовитися від яких було вже неможливо. Власне, на цьому реформа й зупинилася.

Отець Яцковський у 1882 році запропонував ченцям Добромильського монастиря приєднатися до реформування. Але для старих ченців це б означало здолати весь шлях заново – починаючи з новіціяту. Тож охочі підтримати нововведення були тільки серед «новобранців» монастиря. Незважаючи на це, через шість років нових василіан було вже стільки, що вони змогли повністю заселити монастир святого Онуфрія у Львові. Ще за кілька років василіани відновили монастирі в Кристинополі, Золочеві, Жовкві, Крехові, Бучачі, Улашкові, Дрогобичі, Краснопущі, Підгір’ях. У 1904 році василіани зайняли 14 монастирів, тоді ж почав працювати й перший протоігумен Платонід Філя. Титул архімандрита відновили 1931 року. Саме тоді Конгрегація стала міжнародною, оскільки були об’єднані галицька, закарпатська, американська провінції та віце-провінція в Трансильванії (Румунія). Тож і в Римі почала працювати Генеральна курія.

Слід зауважити, що реформування відбувалося не зовсім вдало і чимало ченців були ним незадоволені, незважаючи на зовнішні успіхи справи. Так, єзуїти дійсно готували бездоганних ченців. Але дати їм східної ментальності не могли навіть за великого бажання – бо й самі її не мали. Так, прихильники реформи не мали наміру нікого «ополячувати», більшість із них були саме поляками, які виросли за суворими настановами римо-католицької церкви. Вони ніяк не могли засвоїти самі й передати молоді особливе, «східне», мислення – більш м’яке, водночас менш підвладне законам, гнучке. У 1885 році русини-москвофіли почали відкрито критикувати василіан і подали петицію Папі Римському. У ній ішлося про те, що обіцянки, дані при Берестейській унії, були грубим чином порушені, василіани їх не дотримували. Особливо обурило москвофілів те, що реформували чин єзуїти і що до нього приймали кандидатів латинського обряду. У петиції попереджалося, що «латиняни» колись обов’язково цим скористаються – спотворять обряд, обіймуть усі високі посади в єпископаті, ліквідують капітули, а всі парафії віддадуть василіанам в обхід світських священиків, які завжди ними опікувалися.