Чигиринські походи. 1677–1678

Пролог

Історія України XVII століття надзвичайно багата на події, які круто змінювали долю нашої батьківщини. Настільки круто, що навіть на початку XXI століття їхнє відлуння змушує нас знову і знову прискіпливо приглядатися до періоду, який у європейській історії став рубежем закінчення епохи Ренесансу і початку Нового часу. Серед тих подій особливо вирізняються козацькі повстання під проводом Марка Жмайла, Тараса Федоровича (Трясила), Павла Бута, Дмитра Гуні й Якова Остряниці, зрештою Хмельниччина, яка прокотилася, немов яскрава зоря по небосхилу, утворивши на мапі Європи нову державу – козацьку Гетьманщину. Ту Гетьманщину, яка з гордістю змогла заявити про себе малим і великим володарям Європи та Азії: я не провінція Речі Посполитої, я – Україна.

Але пам'ятає історія України протягом XVII сторіччя й такі сторінки, про які відомо значно менше, аніж про повстання козацьких ватажків та Національно-визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького. Майже всі ці події належать до періоду, що в сучасну історіографію увійшов під назвою Руїна, тобто до часів громадянської війни, яка розгорілася на теренах створеної Богданом Хмельницьким Гетьманщини одразу після смерті великого гетьмана і тривала, за оцінками деяких учених, до 1687 року. Цей період Руїни й досі залишається недостатньо вивченим, хоча слід зазначити, що в останні роки зроблено в цьому напрямку чимало. Дослідження та історичні розвідки сучасних учених, які, використовуючи джерела з архівів Речі Посполитої, Шведського королівства, Московського царства та Османської імперії, щораз вище підіймають завісу невідомості, даючи нам змогу зазирнути в минуле і по-новому оцінити деякі сторінки з історії України другої половини XVII сторіччя. Такими сторінками є походи турецької армії та її союзників на Правобережжя і до Чигирина, а також битви, які відбулися в межах тієї операції османського війська й дістали назву Чигиринські походи 1677–1678 років.

У цій книжці нами, на основі історичних джерел та робіт українських і закордонних вчених, зроблена спроба висвітлити Чигиринські походи, що, злившись із сірою стрічкою української Руїни, протягом тривалого часу залишалися поза увагою української історичної науки й освітлювалися головним чином російськими вченими. Ці походи, безперечно, заслуговують на те, щоб згадка про них жила в народній пам'яті не лише в Росії, де боротьбу армії воєводи Ромадановського проти турецької навали освітлювали під своїм кутом зору, а й у пам'яті українського народу.

Розкол України на лівобережну і правобережну. Руїна

Смерть Богдана Хмельницького 27 липня 1657 року стала для України трагічною подією. Несподівано для всіх зникла сильна рука, яка, створивши Козацьку республіку, тримала військову старшину в покорі, не даючи їй можливості розтягнути здобутки великого гетьмана на шматки. Гетьманування Івана Виговського і Юрія Хмельницького є, безперечно, цікавими епізодами з точки зору розуміння тих процесів, які призвели Україну до розколу, але в межах цього твору немає необхідності розглядати їх прискіпливо. Тож пропустимо ці фрагменти вітчизняної історії і перейдемо до подій, які спричинили розкол.

Як відомо, наступником Юрія Хмельницького на Правобережжі став Павло Тетеря-Моржковський. Рік народження першого гетьмана Правобережжя нам невідомий, однак відомо, що він був вихідцем з київської православної шляхти. У молоді роки Павло Тетеря навчався в Київській академії, після чого був членом Львівського Успенського братства. Достеменно відомо, що напередодні початку Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Тетеря перебував на посаді писаря міського суду у Володимирі-Волинському. Одразу після початку повстання в 1648 році Павло Тетеря перейшов на бік Хмельницького, згодом одружився з донькою гетьмана і вже за кілька років зміг стати однією з найбільш наближених до Хмельницького фігур у Генеральній канцелярії козацького війська. Ще з 1649 року Тетеря перебував на посаді полкового писаря Переяславського полку, а з 1653 року вже очолював полк. Саме Павло Тетеря, як згадується в документах тієї доби, у складі української делегації брав участь у підготовці Березневих статей 1654 року, проти яких виступила велика частина українського козацтва й духовенства. Продовжився злет політичної кар'єри Павла Тетері і після смерті Хмельницького. У 1657–1659 роках він перебував на посаді генерального писаря і проводив підготовку Гадяцької угоди та Слободищенського трактату.

Здобувши нарешті гетьманську булаву, Павло Тетеря повів політику дещо відмінну від тієї, яку проводив його попередник Юрій Хмельницький. Під час своєї діяльності на посаді гетьмана Тетеря цілковито спирався на підтримку короля Яна Казимира та польського уряду. На цій хвилі поляки, метою яких було приєднання до корони Лівобережної України, вирішили використати лояльність українського гетьмана для повалення на Лівобережжі прихильного до Московського царства режиму. І хоча нова війна несла нові біди народу України, Тетеря й не думав опиратися намірам польської влади. Натомість він швидко заручився підтримкою надзвичайно популярного в козацькому війську Івана Богуна, якого поляки задля участі в поході навіть погодилися відпустити з Мальброку, де той відбував ув'язнення вже два роки. Після того як Богун погодився очолити козацький корпус, гетьман Тетеря приєднав свої полки до польського війська і був готовий виконувати накази Яна Казимира. І досить скоро такі накази надійшли – знищуючи все на своєму шляху, козацько-польське військо вирушило до Дніпра, форсувало його і дійшло до Глухова, обложивши фортецю, що її утримували московські ратники і козаки Івана Брюховецького, про якого йтиметься нижче. Однак, слід зауважити, на цій ноті успіхи Яна Казимира і Павла Тетері закінчилися – здобути місто вони так і не змогли. Розпочався відступ, який досить скоро перетворився на панічну втечу. Саме завдяки невдалому походові на Лівобережжя позиція гетьмана Тетері захиталась остаточно. Щоправда, і до початку походу його становище в Україні було не надто міцним. Це відбулося, скоріш за все, з тієї причини, про яку вже було сказано, – надмірна лояльність до поляків, пануванню яких на теренах України настав кінець лише десять років тому. Тож поведінка поляків на українських землях у 1664 році, коли відбувся вищезгаданий похід на Лівобережжя, лише прискорила події, викликавши цілу низку народних повстань. А ще за рік до того почалося сходження на політичний олімп колишнього служки Богдана Хмельницького і майбутнього гетьмана Лівобережжя Івана Брюховецького.

У той час на Лівобережжі, як ніколи раніше, загострилися соціальні суперечності між козацькою черню, селянством і міщанством, з одного боку, та багатими козаками і військовою старшиною – з другого. Війна, що її принесли сюди Ян Казимир і Павло Тетеря, дала змогу демагогам, серед яких особливо відзначався саме Іван Брюховецький, висунутись із маси козацької черні і розпочати запеклу боротьбу за гетьманську владу. Тонко відчуваючи переваги моменту, Брюховецький позиціонував себе як захисник простого народу, а отже силою, яка б привела його на вершину лівобережного політичного олімпу, він обрав Запорозьку Січ, серед мешканців якої мав певну популярність ще від часів гетьманування Юрія Хмельницького. Що ж до особистих якостей Брюховецького, то тут маємо зауважити, що, на думку багатьох істориків, він більшою мірою вирізнявся хитрістю, честолюбством, егоїзмом та поверховим розумінням суспільного життя, аніж властивостями, що мають бути притаманні політичному й військовому діячеві. На Чорній раді, що відбулася під Ніжином у червні 1663 року, саме ці риси дали змогу колишньому служці Хмельницького посунути зі свого шляху інших претендентів на гетьманську булаву і бути обраним у гетьмани Лівобережної України. Залишається додати, що це було зроблено за підтримки московського війська, командири якого отримали вказівку піддержати Брюховецького і поквапилися чітко виконати царський наказ.

Одразу після обрання гетьманом Лівобережжя Іван Брюховецький почав діяти вкрай агресивно й жорстоко – прибрав зі свого шляху колишніх конкурентів на гетьманську булаву. Події розвивалися так стрімко, що багато хто з дослідників порівнює наслідки Чорної ради 1663 року зі своєрідною революцією в козацькому середовищі – Брюховецький, закріплюючи успіх, дав дозвіл бідноті грабувати й фізично знищувати представників заможного козацтва. У короткі строки всі ключові посади на Лівобережжі опинилися в руках прибічників нового гетьмана, за допомогою шабель яких він і зійшов на вершину владного олімпу.

Обрання Івана Брюховецького в гетьмани було для Лівобережної України подією не менш сумною, аніж смерть Богдана Хмельницького. З перших днів новий гетьман визначив пріоритети у власній «зовнішній політиці». Згідно з ними він ясно дав зрозуміти, що законним володарем України віднині вважається московський цар, а він як гетьман не претендує навіть на найменшу автономію від Москви і можливість проводити незалежну політику. У своєму сліпому поклонінні владі північного сусіда Брюховецький досягнув значних «вершин». Дійшло до того, що в обмін на будинок у Москві і одруження на боярській доньці Брюховецький почав називати себе «нижайшою підніжкою царської величності», а згодом підписав так звані Московські статті, котрі ще міцніше прив'язали Україну до майбутньої Російської імперії.

Отже, як бачимо, єдність української Гетьманщини з приходом до влади Тетері і Брюховецького опинилася під загрозою. Аналізуючи події, що відбулися протягом середини 60-х років XVII століття, навряд чи буде помилкою сказати, що дії як Брюховецького, так і Тетері відображали занепад політичного життя в Україні. І занепад цей, який, власне, й дістав назву «Руїна», мав надзвичайно згубні наслідки. Саме Тетеря і Брюховецький відмовилися від широких державницьких планів, характерних для Богдана Хмельницького та його уряду, і вели народ – один під владу московського царя, другий – під протекторат короля і шляхти. Розкол України, розпочатий під час Чорної ради, поглиблювався.

На фоні цього розколу Україну почали потрясати заворушення, які рівною мірою послаблювали владу як Івана Брюховецького на Лівобережжі, так і Павла Тетері на Правобережній Україні. Проте мусимо додати, що на правому березі Дніпра події розвивалися значно трагічніше. Загони повстанців тут активно винищували шляхту, яка поверталась у свої колишні володіння на Поділлі, Брацлавщині і решті Правобережжя. Поляки ж, у свою чергу, чинили жорстокі розправи над повсталими. Не надто прискіпливо намагаючись зрозуміти, хто винен у бунті, а хто ні, вони примушували Правобережжя, яке лише недавно пережило важку війну, в черговий раз вкриватися кривавими ріками. На тлі цих сумних подій показали себе нові постаті, які очолили рух повсталих козаків та селян, такі як кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко, брацлавський полковник Василь Дрозденко, герой вінницької облоги 1651 року Семен Височан та багато інших. За короткий час ці козацькі ватажки змогли згуртувати навколо себе людей, невдоволених політикою Тетері, й повели збройну боротьбу. У квітні 1665 року загони повстанців завдали армії Павла Тетері нищівної поразки, тож, не маючи підтримки більшості українського населення, гетьман Правобережжя був змушений тікати до Польщі. Яскраво характеризує Павла Тетерю як людину той факт, що під час втечі він не забув прихопити гетьманські клейноди і військову казну. Так ганебно закінчилася діяльність дрібного кар'єриста, який, ставши гетьманом випадково, дбав лише про задоволення своїх меркантильних і амбітних інтересів.

Не затримався скористатися з повстання на Правобережжі й Брюховецький, вирушивши зі своїми військами на колишні володіння Тетері. Спочатку він захопив Черкаси та ще кілька невеликих міст. Однак всі наступні дії армії лівобережного гетьмана продемонстрували, що він не в змозі оволодіти ситуацією, що й призвело до великих втрат у його війську. Війну з польсько-татарськими військами, більшою частиною яких командував Стефан Чернецький, Брюховецький програв. У повстанців Київщини і Брацлавщини теж були досить великі втрати, і в кінці 1665 року вони зазнали остаточної поразки. Ситуація вказувала на те, що невдовзі Річ Посполита зможе відновити свій вплив на Правобережжя, зруйнувавши, таким чином, все, що побудував колись Богдан Хмельницький. Саме в цей час на політичному горизонті України з'явилася людина, котра відчувала в собі силу поєднати розірвану протистоянням Україну і, вдавшись до союзу із сильною третьою стороною, покінчити нарешті з розбратом і громадянською війною. Цією людиною, безперечно, був Петро Дорошенко.

Гетьманування Петра Дорошенка і його спроби залучити Османську імперію до боротьби за незалежність гетьманщини від Речі Посполитої та Московського царства

Як повідомляє нам видатний український історик Олена Апанович у своїй праці «Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі», Петро Дорошенко народився 1627 року в Чигирині. Він походив із старовинного козацького роду, який на той час уже дарував Україні одного з володарів гетьманської булави. Цим предком був дід майбутнього гетьмана, Михайло Дорошенко. Військова й політична діяльність Михайла Дорошенка, талановитого організатора, адміністратора й полководця, припадала на 20-ті роки XVII століття. Відомо, що він у статусі полковника одного з реєстрових полків брав участь у Хотинській битві 1621 року, де був не раз овіяний славою, коли стримував під керівництвом Петра Конашевича Сагайдачного атаки потужного турецького війська. Після закінчення Хотинської кампанії і смерті гетьмана Сагайдачного Михайло Дорошенко стає організатором кількох походів на Кримське ханство, під час одного з яких він здійснив ризикований перехід козаків через озеро Сиваш, і, нарешті, був обраний гетьманом Війська Запорозького. Загинув Михайло Дорошенко 1628 року, усього через рік після народження онука Петра, але, поза всяким сумнівом, відіграв вирішальну роль у становленні особистості майбутнього гетьмана. Відомо також, що польський сенатор Яків Собеський характеризував Михайла Дорошенка як «полковника з доброю репутацією у козаків за його хоробрість і завжди прихильного до польського короля і Речі Посполитої», а турецький історик Наїма називав його «славним і хоробрим вождем».

Не менший вплив на молодого Петра мав і батько, Дорофій Дорошенко, який обіймав посаду полковника в реєстровому козацькому війську. Петро Дорошенко, безсумнівно, цінував таку славну родинну традицію і з гордістю згадував своїх лицарських предків. Що стосується молодих років Петра Дорошенка, то тут інформація, що дійшла до нас крізь сторіччя, дуже обмежена. Майже немає даних про те, яку освіту здобув майбутній гетьман, хоча маємо сказати, що літописні джерела сповіщають: Дорошенко добре знав латинську та польську мови, був непогано обізнаний із тогочасною наукою та літературою. Військовий талант майбутнього гетьмана заявив про себе досить рано – у неповних тридцять років він став полковником Прилуцького полку, а потім полковником Черкаського та Чигиринського полків, брав участь у боях під проводом Богдана Хмельницького. Виконував Дорошенко й важливі доручення Богдана Хмельницького, вів переговори з польським та шведським урядами, при цьому продемонструвавши здібності талановитого дипломата.

Брав Петро Дорошенко участь і в поході гетьмана Юрія Хмельницького та воєводи Шереметева під Чуднів, який відбувся 1660 року. Відомо, що після того як верхівкою козацького війська було вирішено йти на переговори з поляками, саме Дорошенко вів перемовини з провідником польського війська Єжи Любомирським і готував підґрунтя Слободищенського трактату.

Продовжилося кар'єрне зростання майбутнього гетьмана і в подальшому. За часів гетьманування Павла Тетері, 1663 року, Петро Дорошенко вже перебував на посаді генерального осавула, а з 1665 року, на додаток до цієї посади, він удруге отримав пернач черкаського полковника.

Народні повстання, від яких захиталася влада Тетері в Правобережжі, безумовно зіграли на користь Петра Дорошенка. Одразу після втечі Павла Тетері, коли медведівський сотник Степан Опара, спираючись на підтримку загонів повсталого селянства, проголосив себе гетьманом, Дорошенко дістав нагоду показати себе як хороший політик і розважливий державний діяч. Відомим є той факт, що Опара, не розраховуючи на підтримку лівобережних полків і гетьмана Брюховецького, шукав допомоги в Криму, для чого й почав переговори з ханом. Але в дорозі від Перекопу до Богуслава, де стояв на той час табором Степан Опара, татарських мурз, яких було уповноважено вести переговорний процес з козацтвом, перехопив і схилив на свій бік Петро Дорошенко. Внаслідок цього виступ Степана Опари був приречений на поразку. Одразу після зради татар, які й захопили гетьмана-невдаху в полон, його, разом із кількома найближчими старшинами, видали польському уряду. Після арешту Опара деякий час перебував в ув'язненні в Марієнбурзькій фортеці, а в середині жовтня 1665 року був страчений у Варшаві або, згідно зі свідченнями інших джерел, у королівській ставці під містечком Рава Мазовецька.

Не краща доля очікувала й на іншого претендента на гетьманську булаву – вже згадуваного нами Василя Дрозденка. Після того як останній оголосив себе правонаступником Павла Тетері й підняв повстання на Правобережжі, він був взятий у полон козаками Дорошенка і розстріляний.

Нарешті 10 жовтня 1665 року правобережні полковники, зібравшись на малу старшинську Раду, обрали Петра Дорошенка наказним гетьманом Правобережної України. А вже на початку січня 1666 року загальна козацька Рада в Чигирині підтвердила вибір старшини. Булава правобережного гетьмана остаточно залишилася за Дорошенком, на якого в Україні, розірваній на шматки громадянською війною, покладалися великі надії.

І мусимо сказати, що значною мірою новий гетьман ті надії виправдав. Українська Гетьманщина, фактично розірвана на дві частини і вкрай спустошена військовими діями, які тут безкінечно точилися протягом останніх 17 років, раптом відчула на чолі держави сильну людину. І не лише сильну, а таку, яка дбає про неї, а не лише про свої власні амбіції. Реально оцінюючи своє становище, Петро Дорошенко вважав першочерговим завданням домогтися зміцнення своєї влади на Правобережжі і лише після цього повернути свої погляди на лівобережну частину Гетьманщини. Для цього він мав на меті заручитися підтримкою з боку народних мас, передусім козацтва, яке на той час, безумовно, становило в Україні домінуючий клас. Невдовзі зусиллями гетьмана і його прибічників, з метою стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, було створено регулярне двадцятитисячне військо з найманих частин – так зване сердюцьке військо. Зауважимо, що створення піхоти сердюків було своєрідним ноу-хау гетьмана Петра Дорошенка. Ці полки набиралися з козаків та інших охочих людей, в тому числі іноземців – найчастіше сербів чи молдаван. Є підстави вважати, що сердюки були особистою гвардією гетьмана Дорошенка і одержували платню безпосередньо від нього, а гетьман, у свою чергу, міг спиратися на цю військову силу не менш безпечно, аніж польська корона покладалася на своє знамените кварцяне[1] військо. У середньому в кожному сердюцькому полку налічувалося від чотирьохсот до п'ятисот козаків і несли вони службу по охороні гетьманської резиденції, військових складів і військової артилерії, а також виконували накази гетьмана. Заради справедливості мусимо зауважити, що в міру зростання неприязні до Петра Дорошенка з боку народних мас, сердюків часто-густо почали використовувати для придушення народних виступів. Саме через цей факт, до якого приєдналося невдоволення від високих витрат на утримання цього війська, ставлення до сердюків в Україні було далеким від ідеалістичного. Однак навряд чи створення сердюцької піхоти можна записати до прорахунків гетьмана Дорошенка – адже важкі часи вимагають жорстких рішень, а користь від появи цілком дієздатної армії, яка могла протистояти ворогам гетьмана, значно перевершувала шкоду від недоліків її організації.

Немало зробив Петро Дорошенко і для зміцнення економіки країни, яка потерпала від наслідків багаторічної війни. Для зміцнення фінансової системи Гетьманщини Дорошенко встановив на українському кордоні нову митну мережу, а в Чигирині було створено монетний двір, який почав карбувати власну монету. Крім того, успішно запроваджуючи політику колонізації незаселених земель, Дорошенко на степовому кордоні утворив новий полк, який дістав назву Торговицький. Загалом можна стверджувати, що гетьманування Петра Дорошенка могло б привести Гетьманщину до стабільності й процвітання. Але, як видно, не судилося цьому бути – у політику гетьмана несподівано втрутилися зовнішні чинники, першим із яких слід назвати Андрусівську угоду між Московським царством і Річчю Посполитою.

Назву Андрусівської угоди дістало підписане за спиною української влади перемир'я між Польщею і Москвою, яке мало на меті закінчити війну, почату Москвою проти Польщі в межах виконання Березневих статей 1654 року. Укладання Андрусівської угоди відбулося 30 січня 1667 року в селі Андрусове під Смоленськом.

Умови перемир'я викликали велике незадоволення серед українського суспільства. І якщо для поляків, які через заколот Єжи Любомирського проти королівської влади просто фізично не могли продовжувати війну, мир із Москвою був украй необхідний, – з боку Московського царства він став черговою спробою зменшити автономію Гетьманщини. Досить сказати, що Андрусівський договір, порушивши умови Переяславської ради 1654 року та інших договорів з гетьманами Б. Хмельницьким, Ю. Хмельницьким і навіть цілком лояльним до Москви І. Брюховецьким, офіційно закріпив насильницький поділ української етнічної території на дві частини – Правобережну і Лівобережну Україну, які мали відтепер перебувати у складі Московського царства і Речі Посполитої. Звісно, що проти Андрусівського миру рішуче виступив гетьманський уряд Петра Дорошенка. Але що залишалося гетьману, противниками якого раптом стали обидва значно могутніші за нього сусіди, як не розпочати пошук союзників серед інших сильних держав? Тож, напевне, не буде помилковим твердження, що саме Андрусівська угода і повне ігнорування інтересів української Гетьманщини урядами Московського царства і Речі Посполитої під час підписання перемир'я і стало головною причиною майбутньої експансії Оттоманської Порти в Україну, яка й призвела до Чигиринських походів 1677–1678 років.

Отже, після підписання між Московською державою та Річчю Посполитою Андрусівського перемир'я 1667 року Петро Дорошенко вирішив укласти союз із Кримським ханством і перейти разом з Правобережжям під політичний протекторат Османської імперії. Виконуючи розроблений план, у травні 1667 року гетьман Дорошенко активізував підготовку до походу проти Речі Посполитої. У полкові та сотенні міста були розіслані гетьманські універсали про мобілізацію козаків, місцем збору яких було призначено Корсунь. Крім того, до Стамбула вирушило посольство Дорошенка, яке мало намір засвідчити готовність Гетьманщини прийняти протекцію султана. Як і слід було очікувати, султан Магомет IV цілком позитивно поставився до такої пропозиції. У серпні того ж року гетьман Дорошенко застеріг Яна Казимира, щоб той не чинив шкоди козакам, котрі в минулому перебували в його підданстві, але тепер «заховалися під опіку султана». Розпочиналася чергова козацько-польська війна, цього разу з участю такого потужного гравця, як Османська імперія. І наслідки її початку не забарилися. Уже у вересні 1667 року об'єднане українсько-турецьке військо, розпочавши військові дії в Галичині, змусило польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і встановити кордон між Гетьманщиною і Річчю Посполитою по річці Горинь. Тож не буде помилкою стверджувати, що кампанія по посиленню впливу гетьманської влади на Правобережжі закінчилася блискуче.

Настала пора втілювати в життя інші замисли гетьмана. А це, ні мало ні багато – об'єднання розірваних частин Козацької держави. Одразу ж після того, як позиції Петра Дорошенка на Правобережжі були зміцнені, він, виконуючи заздалегідь визначений план, звернув свій погляд на Лівобережжя, що його, за допомогою своїх ставлеників, все міцніше прибирало до рук Московське царство. На початку літа наступного 1668 року гетьман Дорошенко на чолі вірного йому війська вирушив на Лівобережжя. Слід зауважити, що час для наступу на Лівобережну Україну був обраний Дорошенком надзвичайно вдало. На Лівобережжі саме набирало обертів антимосковське повстання, викликане свавіллям царських воєвод і поведінкою Івана Брюховецького, який, будучи висуванцем козацької черні, зрадив її інтереси на користь московського нобілітету. В ході цього повстання, у військовому таборі під Опішнею, що на Полтавщині, козаки вбили гетьмана Брюховецького, і 8 червня 1668 року Петра Дорошенка було оголошено гетьманом всієї України.