Замогильні записки

1

Минуло чотири роки, відколи я повернувся з подорожі до Святої землі й купив поблизу села Ольне, по сусідству із Со і Шатне, садівничий будиночок, загублений серед лісистих пагорбів. На нерівній ділянці піщаного ґрунту ріс дикий сад, що кінчався ярком і каштановим гаєм. Мені здалося, що цей невеликий клаптик землі може стати прихистком для моїх довгих надій; spatio brevi spem longam reseces [2]… Дерева, які я посадив, тягнуться вгору, але поки вони ще зовсім маленькі, і, коли я стаю між ними і сонцем, моя тінь затуляє їх. Одного чудового дня вони повернуть мені цю тінь, леліючи мою старість, як я леліяв їхню молодість. Я постарався вибрати породи, що ростуть у тих широтах, де я подорожував; вони нагадують мені про мої мандри і дають моєму серцю поживу для нових ілюзій.

Якщо Бурбони коли-небудь повернуться до влади, як нагороду за мою вірність я попрошу у них якраз стільки грошей, скільки треба, щоб приєднати до моєї вотчини узлісся, що оточує її: я зібрався подовжити доріжку для прогулянок на декілька арпанів; хоча все моє життя було життям мандрівного лицаря, мене вабить чернече затворництво: з того часу, як я поселився в цій глушині, я і трьох разів не виходив за межі моїх володінь. Коли мої сосни, ялини, модрини, кедри стануть тим, чим обіцяють, Вовча долина перетвориться на справжній монастир. Який вигляд мав пагорб, на схилі якого в 1807 році належало поселитися авторові «Генія християнства», 20 лютого 1694 року, коли в Шатне народився Вольтер?

Цей куточок мені до душі; він замінив мені отчі поля; я заплатив за нього плодом моїх мріянь і безсонних ночей; безмежна пустеля, де народилася «Атала», дала мені можливість купити маленьку «пустинь» поблизу Ольне; щоб знайти цей притулок, мені не довелось, як американському поселенцеві, грабувати флоридського індіанця. Я почуваю до своїх дерев ніжну прихильність: я присвятив їм елегії, сонети, оди. За кожним з них я доглядав своїми руками: оббирав черв’яків, що точили його коріння, знімав гусінь, що приліпилася до його листя; вони для мене – мов діти, і в кожного своє ім’я; це моя родина, іншої в мене нема, я хотів би померти серед них.

Тут я написав «Мучеників», «Абенсерагів», «Подорож» і «Мойсея»; чим займатися мені тепер осінніми вечорами? Сьогодні – 4 жовтня 1811 року, день мого ангела й річниця мого в’їзду до Єрусалима; це спонукає мене взятися за історію мого життя. Людина, яка лише для того дає сьогодні Франції владу над світом, щоб зневажити її свободу, ця людина, чий геній захоплює мене, а деспотизм обурює, принесла мене в жертву своїй тиранії і прирекла на самотність; але якщо сучасне він може роздавити, то боротися з минулим він безсилий, і в усьому, що відбувалося до його приходу до влади, я зберігаю свободу.

Більша частина моїх почуттів спочиває на дні моєї душі або висловлена в моїх творах устами вигаданих героїв. Нині, все ще сумуючи про мої химери, хоча й не переслідуючи їх більше, я хочу піднятися вгору за течією моїх кращих років: ці «Записки» стануть храмом смерті, спорудженим при світлі моєї пам’яті.

У мого батька від народження був найпохмуріший у світі характер, який випробування, що випали на його долю в юні роки, лише зробили жорстокішим. Вдача його вплинула на мої думки; у дитинстві він лякав мене, замолоду пригнічував: моє майбуття залежало від його волі.

Я природний дворянин. Здається, випадковість мого походження пішла мені на користь; я зберіг непохитну любов до свободи, що відрізняє передусім аристократію, якій вже недовго жити. У житті аристократії є три пори: пора вищості, пора привілеїв, пора чванства; вступивши в пору привілеїв, вона занепадає, доживши до пори чванства, згасає.

‹Походження імені Шатобріан і доля різних гілок роду› [3]

За нашого часу багато хто перегинає палицю; люди квапляться голосно заявити про свою належність до холопської породи, про те, яка велика честь бути сином людини, прикріпленої до землі. Чи так уже багато гордості в цих філософічних похвальбах? Чи не означає це ставати на бік сильного? Чи можуть нинішні маркізи, графи, барони, які не мають ані привілеїв, ані земель, у своїй більшості вмирають з голоду, без кінця сваряться і не бажають визнавати одне одного, заперечують знатність сусіда і не мають прав навіть на власне ім’я або ж мають його умовно, – чи можуть вони нагнати на кого-небудь страх? А втім, хай дарує мені читач ці міркування, до яких мені довелось опуститися, щоб дати уявлення про головну пристрасть мого батька, пристрасть, яка стала зав’язкою у драмі моєї юності. Що до мене, я не чванюся колишнім товариством і не нарікаю на нове. Раніше я був шевальє чи віконт де Шатобріан, тепер я Франсуа де Шатобріан; я віддаю перевагу імені над титулом.

Мій батько охоче уподібнився б середньовічному вотчиннику і називав Бога Вишнім дворянином, а Никодима (євангельського Никодима) святим дворянином. Тепер нам належить простежити шлях од Крістофа, можновладного сеньйора Геранди, прямого нащадка баронів де Шатобріан, до мого батька і до мене, Франсуа, безвасального й безгрошового сеньйора Вовчої долини.

Генеалогічне дерево Шатобріанів поділяється на три гілки; перші дві згасли, а третя, гілка панів де Бофор, продовжена бічною лінією (герандські Шатобріани), збідніла – неминучий наслідок місцевого закону: за бретонським звичаєм у дворянських родинах старший син отримував дві третини майна, а молодші ділили між собою третину батьківського спадку, що залишився. Це нікчемне надбання дрібнилося тим стрімкіше, що молодші спадкоємці завели собі родини, а позаяк їхні діти також ділили майно батьків на дві третини і третину, ці молодші діти молодших дітей незабаром доходили до поділу голуба, кролика, болота з дикими качками і гончого пса, залишаючись при цьому можновладними сеньйорами голубника, жаб’ячого ставка і кролятника. У старих дворянських родинах було багато дітей; долю молодших синів можна прослідкувати протягом двох-трьох поколінь, потім вони зникають, поступово перетворюючись на селян або розчиняючись серед робітничого люду, і ніхто не знає, що з ними трапилося.

Головою нашого роду на початку вісімнадцятого сторіччя був Алексіс де Шатобріан, сеньйор Геранди, син Мішеля, а цей самий Мішель мав брата Аморі. Мішель був сином згаданого Крістофа, чиє походження від панів де Бофор і баронів де Шатобріан було засвідчене указом, що його ми навели вище. Алексіс де ла Геранд був удівцем; гіркий п’яничка, він тільки те й робив, що пив та волочився за своїми служницями, а найціннішими фамільними паперами закривав горщики з маслом.

У той самий час із головою роду жив його кузен Франсуа, син Аморі, молодшого брата Мішеля. Франсуа, що народився 19 лютого 1683 року, володів маленькими маєтками Туш і Вільнев. 27 серпня 1713 року він одружився з Петронілле Клод Ламур, власницею Ланжеґю, і в них народилося четверо синів: Франсуа Анрі, Рене (мій батько), П’єр, сеньйор дю Плессі, і Жозеф, сеньйор дю Парк. Мій дід Франсуа помер 28 березня 1729 року; бабуся моя – я її добре пам’ятаю – і на схилі віку дивилася на світ з усмішкою. Після смерті свого чоловіка вона жила у Вільневі, неподалік від Дінана. Статки моєї бабусі не перевищували п’яти тисяч ліврів ренти, з яких старшому синові дісталося дві третини, 3332 ліври, а трьом молодшим 1668 ліврів ренти, причому і з цієї суми старшому з цих трьох належала більша частина.

На довершення нещастя вдача синів завадила здійснитися бабусиним планам: старший, Франсуа Анрі, який отримав чудовий спадок – маєток Вільнев, відмовився одружуватись і став священиком; але замість того, щоб добиватися дохідного місця, яке він з його ім’ям неодмінно отримав би, і допомогти братам, він з гордості й легковажності ні про що не просив. Він живцем поховав себе в глушині і був парафіяльним священиком спочатку в Сен-Лонеку, а потім у Мердріньяку, що належав до єпархії Сен-Мало. Він пристрасно любив поезію і сам склав чимало віршів: я їх читав. Життєрадісна вдача цього дворянського Рабле, служіння музам, якому віддавався цей християнський пастир, розпалювали цікавість. Він роздав бідним усе, що мав, і помер у боргах.

Наймолодший брат мого батька, Жозеф, поїхав у Париж і жив, не виходячи з власної бібліотеки: йому щороку посилали 416 ліврів, його частку молодшого. Він прожив життя непомітно, серед книг, займаючись історичними дослідженнями. Весь свій недовгий вік він щороку першого січня писав матері – нічим іншим він про себе не нагадував. Дивна доля! З двох моїх дядьків один був ерудитом, другий – поетом; мій старший брат складав непогані вірші, одна з моїх сестер, пані де Фарсі, мала справжній поетичний талант, другій, графині Люсіль, канонісі, належать декілька чудових сторінок, які могли б її прославити; чимало паперу попсував і я. Брат мій загинув на ешафоті, дві сестри покинули паділ скорботи, зазнавши мук ув’язнення; обидва мої дядьки померли, не залишивши грошей навіть на власний похорон; мені література дала радість і горе, і я не втрачаю надії, з Божою допомогою, померти у притулку.

Бабуся моя, вичерпавши всі кошти, щоб вивести в люди старшого й молодшого синів, нічим не могла допомогти двом середнім – моєму батькові Рене і моєму дядькові П’єру. Представники цього роду, який, згідно зі своїм девізом, «сіяв золото», дивилися з вікон своєї садибки на багаті монастирі, які заснували їхні предки і в яких спочив їхній прах. Як власники одного з дев’яти баронських маєтків Шатобріани очолювали бретонські штати; вони засвідчували своїм підписом договори монархів та були поручителями Кліссону, але з величезними зусиллями добилися для продовжувача славного роду чину молодшого лейтенанта.

У збіднілої бретонської знаті залишався один прихисток – королівський флот: туди хотіли влаштувати мого батька, але спочатку треба було поїхати до Бреста, жити там, платити вчителям, купити обмундирування, зброю, книжки, вимірювальні прилади – де взяти грошей на все це? Королівську грамоту про направлення хлопця на флот через відсутність покровителя роздобути не вдалося: власниця Вільнева з горя занедужала.

І тут мій батько вперше в житті виявив рішучість, яку я за ним знав. Йому було близько п’ятнадцяти років: розуміючи тривоги матері, він підійшов до її ліжка і промовив: «Я не хочу бути для вас тягарем». Мати залилася сльозами (мій батько двадцять разів переповідав нам цю сцену). «Рене, – запитала вона, – що ти збираєшся робити? Обробляй своє поле». – «Воно не може нас прогодувати; дозвольте мені поїхати». – «Ну що ж, – відповіла мати, – хай буде по-твоєму, і хай допоможе тобі Бог». Ридаючи, вона обійняла сина. Того ж вечора мій батько покинув материнський дім і вирушив у Дінан, де отримав від нашої родички рекомендаційного листа до одного мешканця Сен-Мало. Юний шукач пригод найнявся на військову шхуну, що відпливала за кілька днів.

Маленька республіка Сен-Мало в ті часи одна відстоювала на морі честь французького прапора. Шхуна приєдналася до флотилії, яку кардинал де Флері послав на допомогу Станіславу, обложеному росіянами в Данцигу. Зійшовши на берег, мій батько взяв участь у пам’ятній битві 29 травня 1734 року, де півтори тисячі французів на чолі з хоробрим бретонцем де Бреаном, графом де Плело, виступили проти сорока тисяч московитів під командуванням Міниха. Де Бреан, дипломат, воїн і поет, загинув, а мій батько був двічі поранений. Він повернувся до Франції і знову найнявся на корабель. Судно зазнало аварії біля берегів Іспанії, в Галісії на батька напали розбійники й обдерли його до нитки; він морем дістався до Байонни і знову появився в отчому будинку. Хоробрість і любов до порядку здобули йому пошану. Він переселився на Антильські острови; у колоніях він розбагатів і заклав нові основи добробуту нашої родини.

Бабуся довірила піклуванню Рене іншого свого сина – П’єра, пана де Шатобріана дю Плессі, чий син, Арман де Шатобріан, був розстріляний за наказом Бонапарта у Страсну п’ятницю 1810 року. Це був один з останніх французьких дворян, що віддали життя за монархію [4]. Мій батько перейняв на себе клопіт про брата, хоча постійні нестатки прищепили йому суворість, яку він зберіг до кінця життя; non ignara mali [5] не завжди йде людині на користь; нещастя вчить не лише м’якості, а й жорсткості.

Пан де Шатобріан був високий, сухорлявий чоловік з орлиним носом, тонкими блідими губами, глибоко посадженими маленькими очима кольору морської хвилі, тобто синьо-зеленими, як у левів і стародавніх варварів. Я ні в кого більше не зустрічав такого погляду: коли в ньому кипіла лють, здавалося, що блискотлива зіниця ось-ось вилетить і уб’є вас, мов куля.

Мій батько був одержимий одною-єдиною пристрастю, пристрастю до свого імені. Його звичайним станом був глибокий смуток, що посилювався з роками, і мовчання, яке порушувалося лише в нападі гніву. Скупий, бо він жив надією повернути своєму імені споконвічний блиск, гордовитий з іншими дворянами на засіданнях Бретонських штатів, суворий зі своїми васалами в Комбурзі, небагатослівний, деспотичний і грізний з домашніми, він усім своїм виглядом викликав страх. Якби він був молодший і дожив до Революції, він відіграв би важливу роль або загинув від рук повсталої голоти. Безперечно, він був людина обдарована: я певен, що, обіймаючи високу посаду у військовому чи цивільному відомстві, він неодмінно укрив би себе славою.

Після повернення з Америки він вирішив одружитися. Народився він 23 вересня 1718 року, а в тридцять п’ять років, 3 липня 1753 року, повінчався з Аполліною Жанною Сюзанною де Беде, народженою 7 квітня 1726 року, дочкою пана Анжа Аннібаля, графа де Беде, власника Ла Буетарде. Молодята поселилися в Сен-Мало, за сім чи вісім льє від якого обидва вони народилися, тож могли бачити з вікон свого будинку небеса, під якими з’явилися на світ. Моя бабуся з материнського боку, Марі Анна де Равенель де Буатейєль, власниця маєтку Беде, народилася в Ренні 16 жовтня 1698 року і виховувалася в Сен-Сірі, коли ще жива була пані де Ментенон: засвоєні там уроки вона передала своїм донькам.

Мати моя, що мала неабиякий розум і багату уяву, виросла на читанні Фенелона, Расіна, пані де Севіньє та на історіях із життя двору Людовіка XIV; вона знала напам’ять усього «Кіра». Аполліна де Беде була негарна – смуглява, маленька, з грубими рисами обличчя; її вишукані манери і жвава вдача були цілковитою протилежністю батьковій строгості й незворушності. Вона так само любила товариство, як він – самотність, у ній було стільки ж жвавості і рухливості, скільки в ньому манірності і сухості; неможливо назвати жодної її пристрасті, яка не розходилася б із чоловіковими вподобаннями. Необхідність пригнічувати своє єство поселила в її душі меланхолію, яка вигнала веселість і безтурботність. Змушена мовчати, коли їй хотілося говорити, вона втішалася, віддаючись свого роду галасливому смуткові, і її зітхання були єдиним, що порушувало батьків тихий смуток. А що стосується благочестя, то тут матуся була справжній ангел.