Знеболювальне i снодiйне
Катерина Бабкiна
Катерина Бабкiна – письменниця i сценарист, автор поетичних книжок «Вогнi святого Ельма» й «Гiрчиця», збiрки оповiдань «Лiлу пiсля тебе» та значноi кiлькостi публiкацiй украiнською i в перекладах росiйською, англiйською, шведською, нiмецькою, польською та французькою мовами. У видавництвi «Фолiо» 2013 року вийшов друком роман К. Бабкiноi «Соня».
«Знеболювальне i снодiйне» – нова й очiкувана поетична збiрка найяскравiшоi украiнськоi поетки, значна кiлькiсть текстiв з котроi ще до виходу книги стали цитованими й улюбленими. «Поезiя Катерини Бабкiноi, – за влучним висловом Ірини Славiнськоi, – це ранка на обвiтрених губах, яка нiколи не заживае».
Катерина Богданiвна Бабкiна
Знеболювальне i снодiйне
І
Знеболювальне
* * *
Валентина, двiрничка, руда i ходяча бiда.
Вся побита артритом, худа i страшна з обличчя,
люди кажуть, вона комунальне майно розкрада,
i ще, кажуть, алкоголiчка,
i безцiльно клясти i врочити мае звичку.
Смiттепроводу ключниця, хоронителька гаражiв,
у пiд’iздi плекае грибки i запахи неприемнi.
Невiдомо, чи хоч хтось колись з нею разом жив,
але коли уночi особливо темно —
Валентина вие i плаче на тисячу голосiв.
Дiти зводять ii на кпини – ряба, кирпата,
непомита, вiдлюдькувата – а вона ж акуратно
береже в пiдвалi скарби своi – мiтли, палi, лопати, —
котрi мешканцям за потреби видае безоплатно,
якщо зранку постукати в ii восьму, однокiмнатну.
І лише коли в сутiнках свiтлий дощ випада,
i нiкого в дворi немае, крiм авт, i дерев, i крукiв,
i паруе вогка земля, i дзвенить небесна вода —
Валентина виходить i довго стоiть одна.
А тодi злiтае, розвiвши покрюченi руки.
І шугае над мiстом, над чужими дворами,
де вона не була, де нiколи не прибирала.
І в цi митi нею бути хотiв би кожен,
i ми всi намагалися. Але нiхто не може.
* * *
Колись я точно знав бiльше, анiж тепер.
Колись я просто мiг не могти взагалi нiчого.
Колись я був корабель, лiтак, пiонер,
я виглядав на убогого чи слiпого,
оголювався на пляжi, обговорював Бога.
Я щось на себе прийняв, про що не просив.
Я винен собi за щось, чого не позичив.
Менi бракуе тепер постiйно часу i сил,
я свiтло колись таке у собi носив,
котрого, здаеться, не дозволяе звичай.
І от що я думаю – все, що зникае з нас,
коли ми стаемо прийнятнi i зрозумiлi,
десь мае лишатися. Як золотий запас.
Як еталонний метр. Як минулий час.
Як хвиля, котра передуе наступнiй хвилi.
Коли тобi звiдусiль кричать «не впади»,
коли тобi в руки дають не зброю, а одразу синицю,
коли ти на вiсiмдесят вiдсоткiв складаешся iз води,
коли твiй дух важить двадцять одну одиницю,
коли ти вже напевне не помер молодим —
потрiбно зникнути, розчинитися, зупинитись.
Так, як зникае над травою туман,
так, як розчиняються видихи у туманi.
Так, як дощ, що народжуеться в океанi,
повертаеться, зникаючи, в океан.
І тодi ти потрапиш туди, де всi, хто зумiв
позбутися свiту цього, прорости у нього,
зустрiчаються й зустрiчають, усмiхненi, кожен новий приплив.
І кожен легко вiдмовляеться вiд усього, про що не просив.
Оголюеться на пляжi. Обговорюе Бога.
* * *
Дивнi це були днi, золотi роки.
Ми переходили серпень, немов рiку.
З неба зривалися яблука i зiрки
i падали, перестиглi, у нiч п’янку,
дотлiвали на вiдстанi простягнутоi руки.
Дивнi були мiста, чарiвнi лiси.
Сильнi чоловiки мали в хащах своi стада,
дiти й жiнки молилися до краси
й свiтла. Уночi з грунтiв випаровувалася вода
й осiдала на шкiрi – не росою, але схожою до роси.
Скiльки iз нас залишилося в тих лiсах,
Скiльки вросло в мури мiст, нiби дикий мох.
Тiнь завагаеться, та вiдлiтае птах,
Дивнi часи переходиш на своiх двох,
Залишаешся сам. Озираешся. Паморозь на полях.
Де ти тепер i з ким, розкажи менi,
дай менi знати, чи вийшов, чи виплив, чи,
не зупинившись, не схибивши, iдучи,
не озираючись, без вагань i причин,
не забуваеш занурюватися в дивнi цi, незабутнi днi.
