Проби. Вибране

Розділ І

Як різними шляхами тієї самої мети досятти

Найпростіший спосіб улагіднити того, кого ви скривдили, а він людина мстива, це викликати в нього співчуття та жаль і зворушити його своєю покорою. Проте такий самий ефект давали іноді мужність і твердість, засоби цілком супротивні.

Едвард, принц Валлійський[1], що так довго заряджав нашою Ґієнню[2], чия вдача та воля відзначалися якоюсь величчю, зазнавши образи від ліможців і взявши штурмом їхнє місто, не зглянувся на крики люду, жінок і дітей, приречених на різанину попри їхні благання та припадання до його ніг. Однак же, коли, пробиваючись через місто, він побачив, як троє французьких лицарів із нечуваною хоробрістю стримують наступ його звитяжного війська, визнання і пошанівок такої виняткової доблесті одразу притупили вістря його гніву, і він, із цих трьох почавши, помилував і решту городян.

Скандерберг[3], державець Епіру, гнався якось за одним зі своїх вояків, щоб забити його; вояк той, після даремних потуг удобрухати його покірною мольбою про ощадок, в останню хвилину схопився за меч і звів зброю на пана. Така сміливість поскромила лють принца, і він за те, що вояк виявився не з полохливих, дарував його горлом.

Цезар Конрад III[4], облягаючи Вельфа, дука Баварського, не захотів нічим поступитися, хоча обложенці погодилися здатися на ганебних і принизливих умовах, і згодився лише на те, щоб жінки високого коліна, замкнуті у місті вкупі з дуком, могли його покинути, не вронивши честі і взявши з собою стільки добра, скільки донесуть. А ті, охоплені великодушним поривом, намислили узяти собі на барки своїх чоловіків, дітей і самого дука. Цезар, уражений таким шляхетним і сміливим учинком, просльозився з розчулення; а той лихий дух, яким він дихав на дука, де й подівся; відтоді він ставився ласкаво і до нього і до його підданців.

Мене поклав би на лопатки і той і той спосіб. Адже милосердя і вибачливості мені не позичати. Та, гадаю, що мені легше піддатися співчуттю, ніж зачудуванню: дарма, що у стоїків жаль – почуття негідне; вони вимагають, аби, спомагаючи терпенних, ми не лагіднішали і не співчували їм.

Отож ці приклади видаються мені вельми повчальними, адже вони показують нам душі тих людей, душі, які, виставлені одночасно на випробу двох способів, витривали перед одним, зате улягли другому. Можна сказати, що відкривати своє серце жалеві звикли люди добротливі, лагідні й м'які, з чого випливає, що натури плохіші, як-от біла челядь, діти і простолюддя, цьому більш піддатливі; натомість гордувати слізьми та благаннями і поступатися лише з побожності перед святинею цноти – прерогатива дужої і незворушної душі, що має замилування до мужності та твердості.

А проте схожий подив і захват можуть справляти навіть на душі не такі шляхетні. Свідок цього – теб'янський люд, який, засудивши на смерть своїх верховод за те, що ті не припинили збройних дій зараз по скінченні визначеного їм терміну, насилу виправдав Пелопіда[5], розчавленого тягарем оскарження і змушеного рятувати свою голову лише просьбами та мольбами; і навпаки, коли справа дійшла до Епамінонда, і той зачав хвалитися своїми подвигами і пихато та зухвало колоти ними очі своїм землякам, ті не наважилися навіть узятися за кулі для голосування – не то що; і зібрання так і розійшлося додому, славлячи велич душі цього героя.

Діонисій Старший[6], здобувши по довгій мозольній облозі Реґій[7] і полонивши ватажка Фитона, мужа прехороброго і завзятого бійця, захотів на ньому показати страшливий приклад помсти. Найперше він розповів йому, як напередодні наказав утопити його сина та всіх родичів. На те Фитон одказав, що їх ощасливлено на день раніше від нього. Потім Діонисій звелів роздягнути бранця, віддати катам і водити по місту, ганебно і немилосердно дубасячи його, осипаючи при цьому підлими й образливими словами; але той перетерпів усе з незмірною мужністю, не зламався і з гордим виразом на обличчі йшов на муки, голосно заявляючи, що гине за праве діло (за відмову віддати край до рук тирана), і погрожуючи мучителеві близькою карою богів. Діонисій, читаючи в очах своїх жолдаків, що похвалки звойованого ворога та його погорда до їхнього орудника і до його тріумфу не лише не обурюють їх, а, навпаки, викликають співчуття до безстрашного полоняника, і побоюючись, як би вони не збунтувалися і не видерли Фитона з рук варти, розпорядився припинити тортури і потаємці втопити його в морі.

Воістину, людина – істота легкодумна, хибка і мінлива, якусь сталу і тверду думку про неї скласти годі. Ось вам Помпей дарує душею все місто мамертинців, на яких доти клав великий гнів, лише з пошанування цноти і великодушності одного їхнього громадянина Зенона[8]; тамтой узяв на себе всю провину і благав тільки про єдину ласку – покарати його одного. Зате Суллин гоститель, який виявив у Перузії[9] подібну цноту, нічого не зискав на тому ні для себе, ані для інших.

А ось вам контраст до моїх попередніх свідчень. Олександер, найхоробріший з усіх мужів і звичайно милостивий до розбитого ворога, здобувши з великим боєм Ґазу[10], зіткнувся з оборонцем цього міста Бетісом, у чиїй доблесті встиг переконатися під час облоги. Кинутий напризволяще своїми, сам-один душею, із понівеченою зброєю, закривавлений і поранений, Бетіс відбивався від македонян, а ті насідали цілим гуртом. Олександер, розлючений тим, що перемога далася дорогою ціною (окрім значних утрат, він сам дістав дві свіжі рани), гукнув йому: «Ти умреш, Бетісе, не так, як запрагнув. Знай, що тобі доведеться одтерпіти всю муку, яка тільки вготована для бранця». Але Бетіс тільки зоставався незворушним і слухав його погрози мовчки, з гордою і зухвалою міною. Тоді Олександер, знетямлений його думною і затятою мовчанкою, сказав: «Чи ж він бодай укляк на коліно? Чи ж із його уст зірвалося якесь благання? Стривай, ось я здолаю цю німоту і як не виб'ю з тебе слів, то виб'ю принаймні зойки». І закипаючи дужчим гнівом, звелів поперебивати йому стопи і, живцем прив'язавши до воза, волокти його отак калічного, шарпаючи і рвучи на шмаття його тіло. Чи не тим це сталося, що душевний гарт видався Олександрові чимось таким природним і звичайним, аж він утратив пошану до лицарськості? А чи він так високо ставив власний гарт, що з висоти своєї величі не міг бачити без заздрощів щось подібне ще в комусь? Чи, може, ставав невблаганний, коли хтось попадав йому під сердиту руч?

Справді-бо, коли б його гнів міг бути непогамований, він би, напевне, вгамувався при штурмі і плюндруванні Тебів, коли перед його очима стільки хоробрих воїнів полягло від меча, не мавши вже ні сили, ані способу боронитися; мав би вгамуватися, бо полягло їх добрих шість тисяч, причому жоден не тікав і не просив пардону; навпаки, кожен кидався вперед і сточував бій із ворогом-звитяжцем, шукаючи собі славної смерті. Не було нікого, хто б, знемагаючи на рани, до останнього подиху не силкувався помститися за себе і в розпуці безстрашшя осолодити власну смерть смертю якогось супротивника. Їхня звага не збудила в Олександра жодного жалю, і не старчило дня, аби вситити його помсту. Ця різанина тривала доти, доки не пролилася остання крапля крові; помилування дістали лише безборонні старці, жінки та діти, аби достачити переможцеві тридцять тисяч невольників.

Розділ II

Про смуток

Я належу до людей, вільних від цього почуття, я не люблю його і не ціную, дарма що світ ніби завзявся бити йому поклони. В його одежу вбирають мудрість, цноту, сумління: дурна і недоречна оздоба! Італійці цілком слушно охрестили тим самим словом злосливість. Згадане почуття завжди шкідливе, завжди недоречне і водночас завжди підле і нице. Стоїки застерігають мудреців від того, аби віддаватися йому.

Оповідають, що Псаменіт, король єгипетський, після своєї поразки, у полоні в Камбіза, царя перського, побачивши, як попри нього йде полонянка – його донька, перебрана за служебку і послана по воду, – зостався, хоча всі його приятелі плакали і лементували, незворушним, тільки стояв собі мовчечки і дивився в землю; так само зберігав він спокій і тоді, коли угледів, як його сина ведуть на страту. Проте зауваживши одного свого челядника у гнаному повз нього гурті бранців, він почав кулачити себе по голові й вибухнув страхітним жалем.

Це можна порівняти з тим, як поводився один із наших княжат. Діставши у Трієсті (де він перебував) новину про смерть старшого брата, того, хто був підпорою і потугою його дому, а небавом і вістку про кончину молодшого брата, своєї другої надії, він витримав ці два удари з неймовірною стійкістю[11]; зате коли за кілька день сконав один із його домівників, це нове лихо його добило, і він, утративши душевний гарт, віддався розпачеві та жалобі. Дехто помилково звідси виснував, що його упекла тільки ця остання тяжка ураза. Насправді ж його душу затопив такий глибокий смуток, що досить було ще кількох крапель, аби прорвати греблю його терпіння.

Так само можна б (я так гадаю) витлумачити і нашу історію, якби не те, що згодом, коли Камбіз спитав у Псаменіта, чому, залишаючись байдужим до нещастя сина та дочки, він не міг знести недолі одного зі своїх приятелів, той відрік так: «Тому, бо лише останню болість можна вилити слізьми, тоді як горе, завдане мені двома першими ударами, годі передати».

Тут можна було б згадати вимисел старожитнього маляра[12]: у картині заклання Іфігенії, передаючи жалобу присутніх тією мірою, якою кожного зворушувала загибель тамтої гарної і невинної панянки, він сягнув вершка свого мистецтва; проте дійшовши до дівчининого батька, він удав його з затуленим обличчям, натякаючи, що годі передати весь його біль. Ось чому під пером поетів горопашна матір Ніобея[13], втративши спершу семеро синів, а потім стілько само дочок, убита цією незмірною втратою, зрештою перекинулася скелею,

З болю скаменівши.[14]

Такий образ передає те мертвотне, німе і глухе скам'яніння, що вражає нас, коли на нас спадає безголов'я понад наші сили. І справді огром такої недолі геть-то прибиває нашу душу і позбавляє її свободи вчинків; саме так стається під першим враженням дуже лихої звістки, коли ми чуємося скутими, здеревілими і ніби обезвладненими у всіх рухах; і тільки згодом, давши собі полегкість слізьми та голосінням, душа ніби відпружується, випростується і знаходить більше простору та волі. Виходить так, ніби

Аж голос крізь біль той прорвався.

Під час війни короля Фердинанда[15] з удовицею по королю угорському Яношу, в битві під Будою, всі звернули увагу на одного лицаря: той бився з незвичайною відвагою і так і поліг безіменний. Коли несли його тіло, Рейшах, отаман німецький, бідкував за ним, як і всі, але, поцікавившись, хто ж цей лицар, побачив, коли з убитого зняли лицарію, що то його рідний син. Посеред загального лементу сам він, не пустивши пари з уст і не змигнувши оком, стояв випростаний, прикипівши поглядом до синового тіла; аж поки ґвалтовність скорботи, вразивши його життєві сили, не звалила його, мертвого, долу.

Хто може передать, як він палає,

Той відчуває лиш слабенький жар,

мовлять коханці, намагаючись поділитися муками свого кохання:

…Бо ти забрала

З собою всі мої чуття!

Як, Лесбіє, тебе побачу,

Шалію у нестямі я.

Язик німіє, кров клекоче,

У тілі пломінь і пожар,

В ушах бриніння, а на очі

Мла налягає…

Отож-бо в ту мить, коли нас поймає пекучий любовний пал, ми не вдатні вимовлятися жалями чи благаннями, наша душа надто обтяжена важкими думами, а тіло прибите і зв'ялене коханням. Звідси зроджується деколи і та раптова неміч, що вражає коханців так невчасно, і той крижаний холод, що огортає їх через надмір любові, в самім лоні розкошів. Усяка жага, що надається до смакування і перетравлювання, жага не жагуча.

Скаржиться легка журба, а велика – та безголоса.

Несподівана радість чи втіха так само вражають нас:

Тільки уздріла вона, що іду я, й троянців у зброї

З подивом раптом пізнала, й великим налякана дивом,

Аж знепритомніла, глянувши, і від страху здеревіла.

Кості застигли у неї, зомліла й по довгій хвилині

Мовить.

Опріч тієї римлянки, яка сконала з неспогаданого щастя, викликаного поверненням сина після поразки під Каннами[16], опріч Софокла і тирана Діонисія, так само померлих на радощах, а також Тальви[17], померлого на Корсиці після одержання новини про надані йому від римського сенату гонори, ми маємо сьогоденний приклад: папа Лев Десятий, оповіщений про здобуття Мілана, чого він так зичив, зрадів такою великою радістю, що заслаб на гарячку і сконав. А ще знаменитіше свідчення людського марнославства наводять старожитні: Діодор Діалектик[18] переставився під час ученого диспуту, бо пройнявся пекучим соромом перед своїми вихованцями та публікою, не зумівши дати собі раду з висунутим проти нього доводом.

Щодо мене, то я не дуже підлягаю несамовитим нервовим зворушенням. Я врівноважений від природи і що не день, то дужче гартую і покріплюю свою душу з допомогою розважань.

Розділ III

Наші почуття вибиваються поза рямця нашого я

Ті, хто дивується, чого ми так пнемося до прийдешності, замість удовольнятися сьогоднішніми здобутками (бо прийдешність нам підвладна ще менше, аніж навіть минувшина), торкаються найпоширенішої з людських помилок, якщо тільки можна назвати помилкою те, до чого нас штовхає, аби зробити своїми співучасниками, сама природа. Як і в багатьох інших речах, природа навіює нам і ці марні ілюзії, заохочуючи нас не так шукати істини, як діяти. Ми ніколи не перебуваємо в собі; ми завжди десь поза собою; побоювання, прагнення, надія ваблять нас у майбутнє; тож ми перестаємо сприймати і розуміти те, що існує, і тільки й думаємо про те, що буде, ба навіть тоді, як нас самих більше не буде.

Нещасна душа, прибита клопотом про будущину.

Платон часто наводить таку велику пересторогу: «Роби свою справу і пізнай самого себе». Кожна з двох частин цієї перестороги обіймає і другу частину її, а отже, і весь обсяг нашого обов'язку. Хто збирається робити своє, той побачить: перше його завдання пізнати, що він за один і на що здатний. А хто знає себе, той не візьме чужого за своє; той найбільше любить себе і дбає про свій інтерес; той ухиляється від марних клопотів, ялових думок і нездійсненних заходів.

І якщо глупота, навіть домігшись того, чого прагнула, ніколи

не буває вдоволена, то мудрість завжди вдоволена тим, що

має, і ніколи не гризе себе.

За Епікуром, мудрець не повинен прозрівати майбуття і журитися ним.

Серед правил стосовно померлих найсправедливіше, як на мене, те, що приписує по смерті державців обговорювати їхні вчинки. Вони – побратими права, якщо тільки не його зверхники. А що правосуддя не було над ними владне, то цілком слушно, щоб воно розпоряджалося їхнім добрим ім'ям та маєтками їхніх спадкоємців, тобто тим, що ми часто ставимо вище від життя. Цей звичай дає велику користь людям, які його пильнують, і вельми бажаний для добрих державців, які слушно можуть нарікати, якщо їх згадують на рівних із лихими державцями.

Ми повинні однаково коритися і підлягати всім королям, бо вони ж таки правні, але шанувати і любити ми маємо лише їхні цноти. Отож ради громадської злагоди терпеливо зносьмо навіть нікчемних між ними, приховуймо їхні вади, підтримуймо всі їхні починання, поки їхнє правління потребує нашої підпори. Але з моменту звершення нашої співпраці зникають будь-які підстави всупереч нашим засадам справедливості та волі відмовляти нам у праві висловити наші щирі почуття, як і підстави гудити добрих підданців за те, що вони вірно й уклінно служили володареві, чиї хиби були їм добре знані, позбавляючи нащадків такого вельми корисного прикладу. А хто з подяки за зроблену йому ласку даремно вихваляє державця, той, віддаючи йому справедливість за щось особисте, робить це коштом громадської справедливості. Слушно рече Тит Лівій, що мова людей, наближених до трону, завше сповнена підлабузництва і фальшивого свідчення; бо вони всі без винятку підносять свого короля, роблячи його зоровзором найвищих цнот і монаршої величі.

Можна осудити зухвальство двох вояків, які кинули Неронові у живі очі, що вони думають про нього. Перший на запитання, чому вояк зичить йому зла, відповів: «Я любив тебе, коли ти заслуговував на це, але відтоді, як ти став матеревбивцею, палієм, блазнем, поганяйлом, я зненавидів тебе, бо чого ж іншого ти вартий?» Другий на запитання, чого він надумав його вбити, дав таку відповідь: «Бо не бачу іншого способу припинити твої злочинства». Та хто, при доброму розумі бувши, здолав би прилюдно ганьбити численні свідчення про ті страшенні лиходійства, які заплямували його по смерті й зостануться в пам'яті людській на віки вічні?

Мені не до вподоби, що попри чудове законодавство у лакедемонян уряджалася облудна церемонія: по смерті короля всі спільники та сусіди, а також усі ілоти, що чоловіки, що жінки, дряпали собі на знак жалоби обличчя, ридали і зойкали, називаючи небіжчика (хоч би який він був) найліпшим з усіх їхніх королів; так вони славили ранг покійника, хоча ця слава заробляється заслугами і має віддаватися лише тому, хто заслужив її найбільше, хоч би походив і з найнижчого роду. Аристотель, цікавий до всіх явищ у світі, загадується у зв'язку з Солоновими словами, що ніхто до смерті не може бути названий щасливим: чи можна називати щасливим того, хто жив і помер, оточений почестями, якщо славу по собі він залишив лиху, а нащадки його не варті доброго слова. Поки ми простуємо по життю, то чим тільки не клопочемося і не переймаємося, але, опинившись поза буттям, перестаємо спілкуватися з тим, що існує. Тому Солонові випадало б сказати, що людина завше нещаслива, раз вона щаслива лише тоді, як її вже нема.