Консуело

«Великий майстер ідеального…»

«Пані Санд була великим майстром ідеального», – так зовсім не схильний до пафосу скептик й іроніст Анатоль Франс сказав про автора численних романів, новел, казок, п'єс, публіцистичних статей, історичних нарисів, мемуарів.[1]

Майстер ідеального в епоху постмодернізму – чи потрібний він? Чи є в ньому необхідність? У часи вже навіть не фемінізму, а постфемінізму чи не безнадійно застаріла письменниця, творчість якої вперто пов'язують з «жіночим питанням», животрепетним два століття тому? Чи не залишилась вона зі своїми проблемами, думками, тривогами в XIX столітті? Та й взагалі, чи не відійшов в минуле самий літературоцентризм, витіснений телебаченням та Інтернетом?

XIX століття – століття класичної літератури, століття шедеврів і геніїв. Бальзак і Стендаль, Діккенс і Теккерей, Гофман і Гейне, Байрон і Гюго, Пушкін, Шевченко, Міцкевич, Петефі та ін., але і в цьому ряду обраних не загубилось ні ім'я, ні місце французької письменниці Жорж Санд (1804—1876).

Значущість письменниці розуміли колеги-літератори – Бальзак, Гюго, Мюссе, Сент-Бев, Флобер, а це ж цвіт Франції! Але її також знали й цінували німецький поет Гайне, й угорець Петефі, й поляк Міцкевич, й американець Вітмен. Перед нею, називаючи її «Іоанною д'Арк нашого часу»[2], схилявся Бєлінський. Тургенев у гіркому листі про смерть письменниці пише: «Жорж Санд – одна з наших святих».[3]

Чудові портрети Жорж Санд створив знаменитий Етен Делакруа. Ференц Ліст, захоплюючись музикальністю прози Санд, мріяв написати оперу за романом «Консуело», а Бальзак для героїні-письменниці з чоловічим псевдонімом Каміл Мопен у своему романі «Беатріса» прототипом обрав Жорж Санд. Що вже казати про Альфреда де Мюссе, у якого образ Жорж, образ втраченого кохання, пронизує не тільки славетний роман «Сповідь дитини віку», але й лірику «Ночей» та романтичні драми «Примхи Маріанни» та «Коханням не жартують…»

Дивна жінка, що сколихнула XIX сторіччя! Серед розумових напрямів двох століть: руссоїзм і вольтер'янство, байронізм і толстовство, марксизм і ніцшеанство – єдина жінка, чия особистість і творчість стали основою жоржсандизму, вплив якого на суспільну думку був не меншим за байронізм чи вольтер'янство.

Творчість Жорж Санд починається в 1830-ті й триває 40 років. За це сорокаліття змінювались літературні епохи й смаки: доба романтизму, класичний реалізм, а в 1860-ті вже сформовано натуралізм. Між; тим популярність Жорж стійко триває. Слава знайшла її одразу – з першим твором, романом «Індіана», який Аврора Дюпен (у заміжжі Дюдеван) підписала псевдонімом Жорж Санд. За рік до цього був, правда, ще роман «Роз і Бланш», написаний у співавторстві з Жюлем Сандо, якому Жорж зобов'язана хіба що вибором псевдоніму.

Ранні твори – «Індіана» (1832), «Валентина», що вийшла в тому жроці, «Лелія» (1839), «Жак» (1834) – співпадають із часом, що одержав у французькій історіографії назву «криза 1830-х». Ця післяреволюційна криза цілком відповідає тому, що Гегель назвав «іронією історії». Липнева революція 1830 року підбиває риску під останніми намаганнями реставраційного режиму Бурбонів повернути та вдержати уклад часів Луї Капета – це була перемога. Та одночасно революція привела до влади «короля-буржуа» Луї-Філіппа, і він став устами свого першого міністра. Гізо проголосив головний принцип Липневої монархії: «Збагачуйтесь!» Перемога із збентежуючим, неочікуваним результатом. Черговий приклад «іронії історії», коли замість жаданих змін відкриті шлюзи для небувалої розпусти, безсоромного кар'єризму, злочинних махінацій з присвоєнням чужих багатств. Реакція численної художньої інтелігенції на післяреволюційні «свободи» майже завжди несла на собі відбиток розгубленості й глибокого розчарування. За словами літературного критика й письменника-романтика Сент-Бева, «епоха породжує тупу гіркоту, безсильну огиду»[4]. Ці кризові настрої повною мірою відбиваються в ранніх романах Жорж Санд.

В «Індіані» вже закладені проблеми, образи, мотиви, які будуть супроводжувати творчість письменниці до кінця. Безсумнівно, її переважно цікавить становище жінки в сучасному світі, так зване «жіноче питання». Це програмує центральне положення в більшості її книг не героя, а героїні, про що свідчить сама поетика заголовків романів. Разом з тим «жіноче питання» вирішується у жанрі романтичного соціального роману в такому згустку проблем, які вилучають вузькість підходів і виходять за межі однієї жіночої проблематики.

Героїні Санд завжди наділені романтичною винятковістю – духовно-емоційною, інтелектуальною, творчою, моральною, фізичною. Перші героїні, Індіана та Валентина, не інтелектуалки. Їх винятковість полягає в площині духовної обдарованості, духовної краси. Саме це й провокує неминучість конфлікту особистості з оточенням, позбавленим «внутрішньої шляхетності».

В «Індіані» конфлікт визначений як емоційний протест героїні проти сімейного деспотизму. Полковник Дельмар, колишній наполеонівський офіцер, груба та примітивна людина, «взяв собі жінку, як взяв би в дім економку». Індіана ж «не любила свого чоловіка, тому що її примушували його любити». Саме визначення трагедії шлюбу для французької літератури цього часу досить традиційне (Стендаль, Бальзак, Меріме), але цікавим в романі починаючої письменниці є психологічне мотивування драми героїні. Ж. Санд створює різні чоловічі типи: Дельмар, Раймон де Рам'єр, Ральф Браун – чоловік, спокусник, друг. Кожний з персонажів має свою неповторну характерність, але в романі цій неповторності дається соціальне й психологічне пояснення. Дельмар, найстарший з трьох, сформувався за часів Імперії і, за висловом літературознавця, є «живе, індивідуалізоване втілення наполеонівського кодексу законів»[5]. Раймон, схильний до політичної кар'єри, – творіння Реставрації, коли «з хартією Людовіка XVIII сталось те ж, що з Євангелієм Ісуса Христа: вона стала текстом, яким користувались краснобаї для вправ у красномовності».[6]

Ральф, як і Індіана, наділений романтичною винятковістю. Нею вони «дистанційовані» від оточення, реставраційного середовища. Вони не французи, зростали далеко від Парижа, на екзотичному острові. Їх підкреслена позитивність має відтінок руссоїстської «природної людини».

Сенс в тому, що Ж. Санд в романі відбиває не тільки принизливе становище жінки в шлюбі, але й показує драматизм адюльтеру як соціальну проблему. Ізольованість жінки від широкого суспільного життя, її підкореність спочатку батькові, потім чоловікові звужують її горизонт, роблять короткозорою та беззахисною перед посяганнями галантного солодколюбця. Індіана тільки в фіналі, наблизившись до межі самогубства, змогла оцінити безкорисну мовчазну відданість Ральфа. В цьому романі драматизм подолано ідилією: Індіана і Ральф знаходять щастя на лоні природи острова Бурбон. Але показово, що ідилія може бути втілена лише далеко від суспільства. Єдиний, але вагомий штрих, що уточнює ідеал Ж. Санд: герої витрачають свої кошти на те, щоб дарувати свободу чорним рабам, викуповуючи їх з неволі.

Серед ранніх творів Ж. Санд «Індіана» здається найбільш оптимістичною. Головні герої щасливо уникли загибелі, знайшли сенс буття, кохання й спокій. У наступних романах концентрація трагізму збільшується. Розв'язкою драматичних перипетій стане самогубство як знак безнадії та безпорадності. Валентині вже буде недоступною руссоїстська ідилія, і її романтичний бунт проти духовної бідності буржуазно-аристократичного суспільства Реставрації закінчиться добровільною смертю. Самогубством завершується і життєвий шлях Жака, який розчарувався і в суспільному, і в особистому житті.

Найбільш вагомим романом стала «Лелія». Сама Жорж Санд визнавала, що вклала в цей твір «саму себе більше, ніж в будь-яку книгу». Та часткова нейтралізація трагізму, яка відчувається в попередніх романах, тут повністю знята. Тут вирує трагічне світосприйняття. «Лелія» – не книга, це крик скорботи», – пише Жорж Санд про свій твір.

Уперше в центрі роману Санд героїня, чий інтелект здатний охопити всеосяжні проблеми буття в найширшому розумінні. Письменниця обирає іншу стильову стратегію, ніж в попередніх романах. Польський поет Юліуш Словацький назвав «Лелію» «байронічною поемою в прозі». Якщо романтичні героїні Індіана та Валентина протиставлені середовищу все ж за своїм масштабом можуть бути порівняні з іншими персонажами, бодай і з моральною перевагою, то Лелія ж принципово незрівнянна, її інтелект, її мораль, розуміння світу набагато випередили свій час. Це своєрідна «сповідь дочки віку», яка болісно вдивляється в сучасність, в минуле й не бачить майбутнього.

Сенс життя, любов, релігія, доля людства, зокрема жінки, останні можливості людського знання про себе і світ – усі ці питання стають «проклятими» для скептичної, втратившої віру та надію «дочки віку». Ствердження кінця історії, вичерпаності творчих можливостей людства, прокляття світові – це нове, майже шокуюче в жіночому світосприйнятті, що ніколи не було і надалі не буде характерним для жоржсандівських героїнь. Вихід для Лелії відкривається лише в смерті.

«Жіноче питання» в романі «Лелія» перейшло в іншу, ніж раніше, площину. Створено образ героїні з могутнім інтелектом, високою гідністю і, за виразом Достоєвського, «гордістю запросу», якому не відповідає і не може відповісти дійсність. Без сумніву, це найтрагічніший з творів Ж. Санд. У 1839 році письменниця повернеться до свого роману і внесе корективи, які зроблять текст більш оптимістичним, та, за думкою багатьох літературознавців, це лише погіршить його.

В цілому «Лелія» була болючим відгуком на кризові протиріччя 1830-х років та внутрішні протиріччя самої Жорж Санд. Надалі в її творчості залишаться всі питання Лелії: доля людства, його минуле й майбутнє, мораль, релігія, мистецтво тощо, – але «комплекс Лелії» – трагічна втрата віри в прогрес – буде подоланий. Допоможе захоплення ідеями утопічного соціалізму та й сама революціонізація французького суспільства. Сен-Сімон, Фур'є, особливий й переважний П'єр Леру вплинули на пошуки письменницею «ідеальної правди». Вона не стала ні сен-сімоністкою, ні фур'єристкою, ні ортодоксальною послідовницею вчення Леру, але лозунги революції 1789 року «свобода, рівність, братство» саме вони актуалізували для неї. В цей період нею написані найзначніші романи: «Мопра» (1837), «Мандруючий підмайстер» (1840), «Орас» (1841), дилогія «Консуело» (1842—1843) і «Графиня Рудольштадт» (1844), «Мельник із Анжібо» (1847).

Відтепер ідея безупинного морального прогресу як сенсу історії наповнить специфічну тріаду «свобода, рівність, братство» універсальним змістом. Нагальне в ранній творчості «жіноче питання» не закреслене, але розплавиться в цій універсали, буде синтезоване нею.

Віднині ця тріада стане й перевіркою можливостей досягнення морального прогресу історії. Революція 1789 року, ворожа до привілейованих станів дворянства та духовенства, постане перед героєм-аристократом в романі «Мопра», примусить зробити вибір героя-монаха в романі «Спірідіон». Те, що обидва стануть на бік революції, – доказ життєздатності морального прогресу та лозунгів «свобода, рівність, братство».

У 1840-ві роки розшириться репертуар позитивних героїв Ж. Санд. В «Мандруючому підмайстері» це буде «пролетарій-філософ» П'єр Югенен, шляхетний пролетарій, обдарований живописець з народу Поль Арсен, талановита дівчина з демократичних низів Марта, студент Ларавіньєр («Орас») і, зрозуміло, геніальна співачка, дитя народу, циганочка Консуело. Вони змінили героїв з соціальних верхів, не поступаючись їм ні духовністю, ні благородством, ні талановитістю. Ж. Санд дещо ідеалізує своїх героїв – і П'єра Югенена, і Поля Арсена, і Консуело, але це – частина її філософії «ідеальної правди», яку вона відстоювала як принципи свого мистецтва.

«Орас» і «Консуело» – найкращі романи, написані Ж. Санд в цей період. Різні за тематикою, обсягом, проблемами, саме ці твори найбільше прояснюють етичні ідеї Санд. В «Орасі» вона створює узагальнений образ прогресивної молоді 1830-х років, об'єднуючи розмаїтість індивідуальностей. Це й художньо обдарований Поль Арсен, це Марта, акторські здібності якої допоможе реалізувати Поль, це професійний революціонер Ларавіньєр й сен-сімоністка робітниця Ежені. В цю групу входить й герой-оповідач, молодий лікар. Аристократ за походженням, він відчуває свою єдність з цією молоддю, серед якої пролетарії і буржуа. Показово, що автор «Лелії» може розгледіти і побачити в кризових роках те, що протистоїть відчаю та зневірі. Відчувається перегук тем, мотивів, що були задіяні раніше, з теперішніми творами. В історії Марти, зрадженої Орасом, відлуння історії Нун та Раймона, Індіани та Раймона. Раймон – «герой фрази» 1820-х років, має своє продовження в «герої фрази» 1830-х Орасі тощо. Однак помітно посилюється соціальність проблематики.

Вперше Жорж Санд досягає такої міри історизму, відтворюючи багатогранний образ Парижа, передаючи атмосферу Франції, атмосферу болісних розчарувань в Липневій революції, але й пошуків істини, пошуків засобів перетворення соціальної системи. Також уперше в романі письменниці в центрі опиниться не позитивний герой, а антигерой Орас. Цей образ органічно вписується в плеяду створених французькими письменниками молодих героїв-честолюбців – Растіньяка, Люсьєна Шардона, Жюльєна Сореля, але Орас являє ще один різновид цього типу. Жорж Санд у своєму творі немов передбачає тему Флобера: переродження романтичної винятковості в огидний фарс. Специфічну цілісність Ораса, його соціально-психологічну сутність створює амбівалентне поєднання романтичної пози й зрадницької схільності. Хоч в романі й нема зображення червневого повстання 1832 року, але саме ця дата створює те моральне поле, в якому остаточно формується оцінка героїв. Закономірно на барикадах опиняться Ларавіньєр і Поль Арсен. Також закономірно Орас покине вкритий барикадами Париж, запевнивши себе, що не зраджує справу, яку так патетично славив. Зрадник в коханні і в дружбі, зрадою Орас виявляє й свою громадянську нікчемність.

У 1840-ві роки особливо відчутна симпатія Жорж Санд до демократичного героя. Вміння любити, здібність до самопожертви доповнюється ще однією цінністю: труд. У художній світ Санд входять трударі з народу – селянин Пасьянс («Мопра»), столяр П'єр Югенен («Мандрівний підмайстер»). Геніальна співачка Консуело – невтомна тружениця. Аристократичне походження героя-оповідача в романі «Орас» важливо підкреслити тому, що виведений він як фахівець – лікар.

Роман «Консуело» відноситься до найбільш досконалих творів Жорж Санд. Більший за обсягом, ніж всі попередні романи, цей твір мов би увібрав мотиви, проблеми, ситуації, які були використані письменницею раніше. В «Консуело» легко розпізнати вже звичні риси жоржсандівських героїнь: незалежність, волелюбність, внутрішню чистоту, почуття гідності. Не раз в її творчості втілювалась ситуація духовної переваги жінки в коханні, зіткнення шляхетності й підлості в любовному сюжеті. Взаємовідносини різних соціальних верств, питання релігії, таємні організації революційно-бунтівного характеру тою чи іншою мірою вже знаходили місце в книгах Жорж Санд. Але всі ці й багато інших проблем будуть представлені в романі, де головним стане нове для письменниці питання: митець і мистецтво, їхня компетенція, їхні можливості й призначення. Для романтиків ця тема традиційна, але ж Санд, використавши немало з цього «арсеналу», в головному цілком самостійна.

Ще ніколи письменниця не створювала текст з таким розвиненим сюжетом, з таким багатством його ліній. Головною сюжетною лінією стане історія героїні, талановитої співачки з простолюддя, показана, якщо брати до уваги другу частину дилогії, роман «Графиня Рудольштадт», майже в безмежжі простору й часу. На початку оповідання Консуело, як шекспірівській Джульєтті, 14 років і життєва дорога в неї попереду. В фіналі другого роману Консуело – дружина Альберта Подебрада-Рудольштадта, мати в оточенні дітей – у часі без ознак, аналізі вічності.

Роман «Консуело» поєднує можливості і прикмети різних жанрів. «Роман дороги» законно вписується в синтез соціально-психологічного, історичного, авантюрного жанру – і не тільки тому, що події відбуваються у XVIII сторіччі. «Роман дороги» програмує тему пізнання життя та самопізнання й самовиховання. «Роман художника» невідділимий від проблем народження й самореалізації творця. Тут багато й від авантюрного роману з його ризикованими пригодами. Не відмовляється Ж. Санд й від роману нравів з його скрупульозною конкретикою життєвих обставин, ситуацій. Але перш за все соціальність і психологізм обумовлюють цілісність і єдність художньої картини. Потужна лірична стихія супроводжує оповідання про талановиту дівчину з народу, багатоаспектно відображену: в коханні, у творчій самореалізації, спілкуванні з сильними світу цього, з обездоленими. Консуело для автора – ідеал митця, бо обдарованість в неї невід'ємна від шляхетної демократичності, відданості мистецтву, гуманності.

Другий головний герой дилогії Альберт Рудольштадт ідейно пов'язаний з великим і трагічним минулим Чехії – Гуситськими війнами, з історичними постатями Яна Гуса і Яна Жижки.

В другій частині дилогії Альберт буде пов'язаний з таємним «Товариством невидимих», члени якого борються за соціальне перебудування суспільства, спираючись на ідеї Гуса, Жижки, таборитів. Ця ідеологія синонімічна лозунгам французької революції: «свобода, рівність, братство».

Різні за стилем романи дилогії єдині в ствердженні цих ідей.

Події 1848 року позбавили Жорж Санд ілюзій скорого втілення лозунгів у життя. Утопічний соціалізм після революції залишився химерою.

В повісті «Маленька Фадетта» Ж. Санд передасть своє відчуття через діалоги двох друзів:

«– А проте природа не змінилась. Ніч, як завжди, чиста; зірки блищать, як завжди; дикий чебрець пахне, як завжди.

– Але люди стали гіршими, і ми теж. Добрі стали слабкими, слабкі малодушними, скептики – розпутними, егоїсти – жорстокими.

– А ми, ким ми були і ким стали?

– Ми були сумними, а стали нещасними».

Жорж Санд не зреклась своїх ідеалів, але ілюзії про братерство буржуа й пролетаріїв після розстрілу керівництвом робітників в червні 1848 року були вбиті.

В 1850—1870 роки вона вже не напише романів, рівних за художньою цінністю «Індіані», «Орасу», «Консуело».

Будуть виходити її літературно-критичні статті, «сільські» повісті, в яких з великою симпатією вона створює образи селян-трудівників. Подібно до Гюго, автора циклу «Мистецтво бути дідусем», вона теж явить «мистецтво бути бабусею», написавши чудові добрі казки.

Творча спадщина Жорж Санд у повному обсязі ще не опанована. Можливо, скоро з'явиться дослідник, який зможе продемонструвати все багатство її творів. Але спочатку слово за читачем.

Л. А. Мироненко

Консуело

Розділ 1

– Так, так, пані, можете хитати головою скільки вам завгодно: найрозсудливіша, найкраща серед вас – це… Але я не назву її, тому що вона єдина у всьому моєму класі скромниця, і я боюся, що варто мені назвати її ім'я, як вона відразу ж утратить цю рідкісну чесноту, якої я бажаю й вам.

– In nomine Patris, et Filii, et Spiritu Sancto[7], – проспівала Констанца із зухвалим виглядом.

– Amen[8], – хором підхопили всі інші дівчатка.

– Кепський злюка, – сказала Клоринда, мило надувши губки й злегка вдаряючи ручкою віяла по кощавих, зморшкуватих пальцях учителя співу, немов заснулих на німій клавіатурі органа.

– Це ви не за адресою! – мовив старий професор із глибоко незворушним виглядом людини, що протягом сорока років по шість годин на день піддавалася зухвалим і пустотливим нападкам кількох поколінь юних осіб жіночої статі. – І все-таки, – додав він, ховаючи окуляри у футляр, а табакерку до кишені й не підводячи очей на роздратований і глузливий вулик, – ця розумна, ця лагідна, ця старанна, ця уважна, ця добра дівчинка – не ви, синьйоро Клориндо, не ви, синьйоро Констанцо, і не ви, синьйоро Джульєтто, і, вже звичайно, не Розіна, і ще того менш Мікела…

– Виходить, це я!

– Ні, я!

– Зовсім ні, я!

– Я!

– Я! – закричало разом із півсотні блондинок і брюнеток, хто приємним, хто різким голосом, немов зграя галасливих чайок, що кинулися на злощасну мушлю, викинуту на берег хвилею, що відринула.

Ця мушля, тобто маестро (і я наполягаю, що ніяка метафора не підійшла б більшою мірою до його незграбних рухів, очей із перламутровим відливом, вилиць, поцяткованих червоними прожилками, а особливо – до тисячі сивих, твердих і гострих завитків його професорської перуки), – маестро, повторюю я, змушений тричі опускатися на лаву, з якої він підводився, збираючись піти, але, спокійний і безпристрасний, як мушля, заколисана й скам'яніла серед бур, довго не піддавався проханням сказати, яка саме з його учениць заслуговує похвал, на які він – завжди такий скупий – щойно так розщедрився. Нарешті, мовби з жалем поступаючись проханням, викликаним його ж хитрістю, він узяв свою професорську тростину, якою зазвичай відбивав такт, і з її допомогою поділив цю недисципліновану череду на дві шеренги; потім, просуваючись із поважним виглядом між подвійним рядом легковажних голівок, зупинився в глибині хорів, де містився орган, проти маленької фігурки, що примостилася на сходинці. Сидячи навпочіпки, обпершись ліктями на коліна, заткнувши пальцями вуха, щоб не відволікатися шумом, вона, скорчившись і зігнувшись, як мавпочка, розучувала півголосом урок, щоб нікому не заважати: а він, урочистий і радісний, стояв, випроставшись і простягнувши руку, немов Паріс, що присуджує яблуко, але не найкрасивішій, а найрозумнішій.[9]

– Консуело? Іспанка? – закричали в один голос юні хористки в якнайбільшому здивуванні. Потім пролунав загальний гомеричний регіт, що викликав рум'янець обурення та гніву на величному чолі професора.

Маленька Консуело, заткнувши вуха, нічого не чула з того, що говорилось, очі її неуважливо блукали, ні на чому не зупиняючись; вона була так занурена в розучування нот, що протягом кількох хвилин не звертала ані найменшої уваги на весь цей гомін. Помітивши нарешті, що вона є предметом загальної уваги, дівчинка відняла руки від вух, поклала їх на коліна й упустила на підлогу зошит. Спочатку, немов скам'янівши від здивування, не сконфужена, а скоріше трохи перелякана, вона продовжувала сидіти, але потім підвелася, щоб подивитися, чи немає за нею якого-небудь дивовижного предмета або смішної фігури, що викликали таку гучну веселість.

– Консуело, – сказав професор, взявши її за руку без подальших пояснень, – іди сюди, моя гарна, і проспівай мені «Salve, Regina»[10] Перґолезе[11], яку ти розучуєш два тижні, а Клоринда зубрить цілий рік.

Консуело, нічого не відповідаючи, не виявляючи ні страху, ні гордості, ні зніяковілості, пішла слідом за професором, що знову всівся за орган і з тріумфуючим виглядом дав тон своїй юній учениці. Консуело заспівала просто, невимушено, і під високими церковними зводами зазвучав такий чистий, прекрасний голос, який ніколи ще тут не звучав. Вона проспівала «Salve, Regina», причому пам'ять її жодного разу не підвела, вона не взяла жодної ноти, що не пролунала б чисто й повно, не була б вчасно обірвана або витримана саме стільки, скільки було потрібно. Слухняно й точно дотримуючись настанов маестро й ретельно виконуючи його розумні та ясні поради, вона при всій своїй дитячій недосвідченості й безтурботності досягла того, чого не могли б дати й викінченому співакові школа, навичка й натхнення: вона проспівала бездоганно.

– Добре, дочко моя, – сказав старий маестро, завжди стриманий у своїх похвалах. – Ти розучила цю річ сумлінно й проспівала її з розумінням. До наступного разу ти повториш кантату Скарлатті[12], вже пройдену нами.

– Si, signor professore[13], – відповіла Консуело. – А тепер мені можна піти?

– Так, дитя моє. Дівиці, урок закінчено!

Консуело склала в кошичок свої зошити, олівці й маленьке віяло із чорного паперу – нерозлучну іграшку кожної іспанки й венеціанки, – яким вона майже ніколи не користувалася, хоча завжди мала при собі. Потім вона шмигнула за органні труби, втекла з легкістю мишки внутрішніми сходами, що вели до церкви, на мить схилила коліна, проходячи повз головний вівтар, і при виході зіштовхнулася біля кропильниці з гарним молодим синьйором, який, усміхаючись, подав їй кропило. Окропивши чоло й дивлячись незнайомцеві просто в обличчя зі сміливістю дівчинки, яка ще не вважає й не почуває себе жінкою, вона одночасно й перехрестилася й подякувала йому, і це вийшло так кумедно, що юнак розреготався. Розсміялася й сама Консуело, але раптом, начебто згадавши, що її хтось чекає, вона пустилася бігцем, як оком змигнути вискочила за двері й утекла сходами на вулицю.