Серафима

Серафима
Олесь Ульяненко

Олесь Ульяненко (справжне iм’я Олександр Ульянов; 1962–2010) – найрадикальнiший i найжорсткiший, скандальний i непередбачуваний украiнський письменник, автор понад 20 романiв. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його книжки: «Сталiнка. Дофiн Сатани», «Жiнка його мрii», «Квiти Содому» i трилогiя «Ангели помсти».

В основi сюжету роману «Серафима» (2007) – вiдверта iсторiя життя дiвчини-вбивцi, красунi, яка кращого застосування для своеi вроди, нiж пiти по руках бандитiв та мiлiцiонерiв, не знайшла, а потiм, вiдчувши себе ображеною, почала розправлятися з усiма, хто зустрiвся на ii шляху. Як i в iнших своiх романах, письменник у «Серафимi» стверджував: «Намагаюсь показати темнi сторони суспiльства, щоб довести людям, що так жити не слiд».

Олесь Ульяненко

Серафима

Всяка людина омана, а iстина Бог.

    Свят. апостол Павло

Частина перша

1

Вона, чесно кажучи, не подумала, що ця штука, отрута ця, подiе так швидко. Принаймнi iй обiцяли iнше. Чоловiк, за жовтим столом, на червоному до вульгарного диванi, вiдкрив рота, наче захотiв проковтнути сонячний косяк з тисячами пилинок, чи здивувався; рот його зараз нагадував блiде обижло дитячого кухлика – обнятий бiлою молочною пiною; потiм – завалився на бiк. Решту вона знала, i природна ii цiкавiсть вигасла швидше, нiж життя чоловiка. Жiнка просто встала, осмикнула сукню i вийшла, замкнувши броньованi дверi. За дверима вона ретельно протерла ключа рожевою, з голубим гаптом хусточкою i дбайливо поклала пiд килимок, наче там i справдi було йому мiсце.

Коли вона чекала на лiфт, бiля неi зупинилися двое чоловiкiв у синiх комбiнезонах. Один, молодший, звично, холостяцьким оком, окинув ii струнку, налиту соком фiгуру. Ковзнув поглядом по грудях, обличчi вродливоi жiнки, з сивими якимись очима, з навiчно застиглим виразом помсти й образи, що його такi-от несуть i несуть усе життя i вiд чого ще, напевне, робляться спокусливiшi, i подумав: «Не про мене цяця». А вона насправдi злякалася. Стоячи у промiннi, що, пробиваючись крiзь металеву сiтку, висвiчувало й хлопцеве кирпате, усе в ластовиннi, зi смородинами чорних очей обличчя, вона зрозумiла, ловлячи чутливими нiздрями запах хлорованого лiнолеуму, що цей фертик бачить жiночу «кицьку» хiба що раз на пiвроку, подумки не пропускае жодноi спiдницi, тож точно запам’ятае ii, Серафиму. Проте вона лиш усмiхнулася перед тим, як вiдчинилися дверi лiфта, i вони разом, усi трое, плавно полетiли у чорне масло шахти. І iй чомусь вiдразу зробилося легко. Тут вона схибила, не iнакше. Вона це зрозумiла вiдразу, коли ii постать, затягнута у сукню, що окреслювала м’ячi ii заду, залишаючи вiдкритою пряму, коричневу вiд засмаги спину, увiйшла в паморочливу зелень червня. Але саме тодi, перед тим, як кинутися в цю зелену маячню, вона промовила:

– Хлопцi, ви не слюсарi? Я нiяк не можу вiдiмкнути дверi! – i зрозумiла свою помилку.

Старший (вона тiльки зараз помiтила його металево важкий погляд, кругле обличчя з павутинням губ, i в неi до цього невиразного суб’екта, з пластиковим ящиком, прокинувся, там, унизу, жiночий iнтерес) вiдповiв:

– Нi. Ми газiвники.

– Вибачте.

І вона знову пiшла, крок за кроком нанизуючи на невидиму нитку, пiд довгим слюдяним водоспадом вiтрин. І справдi, там, де стояв ii червоний «вольво», вона несподiвано зауважила, нi, ii просто жахнуло гарячою терпкою хвилею, що мала смак, запах i ще щось: той, кругловидий, нижчий на зрiст, у синьому вилинялому комбiнезонi, iшов поряд з нею, по праву руку, майже плече в плече. І, напевне, тодi, нипаючи холодно-здивованим поглядом у купах зеленi, у свiтло-срiбних клубках червневого дня, вона зрозумiла, що i цей круглоголовий вiдчув ii, наче й сам був жiнкою, i в його тверезих очах всiлася вся та жiноча каламутина; вiн вiдiйшов якось у бiк, даючи змогу жiнцi повернути в тиху, у жовтих вiдблисках будинкiв елизаветинськоi епохи, вулицю, заставлену кольоровими краплинами-драже iномарок. Вона, мовби плечима, не повертаючи голови, пошукала свое авто, намагаючись пройти мiж щiльними рядами, але чоловiк зауважив здалеку, що щось тут таки не так, i жiнка наче випала зi свого затишного i звичного футляра.

Вона краем ока спостерiгала за павутиною рота чоловiка у комбiнезонi, за його нерухомим поглядом, за його очима, що дивилися без злостi, без ошуканства, але так, як у людини, яка намацала необхiдний iй предмет. Несподiвано кругловидий зник, покинувши ii стояти у червневому полуднi, i жiнцi видалося, що ii дiйсно щось полишило чи вона те «щось» утратила. По-дитячому провела рукою по чолi i затримала ii, мружачись вiд разючого сонячного промiння, що пробивалося крiзь пальцi; повiльно прибрала руку i так стояла – струнка, дорого вбрана, з пiр’ям мелiрування у каштановiм волоссi, доки хтось не рушив до неi назустрiч, i аби вона направду вiрила в Бога, то неодмiнно сказала, що це вийшов на прогулянку гунявий дрiбний бiс: кирпатий, ще хлопчисько – саме ластовиння, наче кукурудзянi пластiвцi, надавало його обличчю дитячостi. Вiн стояв за крок вiд неi, протягував руку i легенько брав за лiкоть.

– Т-с-с-с, – сказали однi його губи.

Жiнка повернула голову, наче в когось нiмо запитуючи, як вона в цiй ситуацii виглядае. Потiм ii тiло звилося красивою шоколадною змiею, каблуки розпачливо креснули об асфальт, i чоловiк iз павутиною замiсть рота з вiддалi пари крокiв помiтив, як ii димчастi очi блиснули кудись далеко, вiн навiть розгубився – як розгублюеться невиразний хлопчак, забачивши перед собою оголену жiнку, що ступила до нього з холоду темряви мрiй i почуттiв, – та через якусь мить пiдскочив до неi, i вони з товаришем пiдхопили ii, майже гумову, з закиненою головою, запахом парфумiв i взагалi – усiма прекрасними земними запахами, вiд яких обидвое були ще хуткiшi й упевненiшi. Двое чоловiкiв у синiх потертих комбiнезонах пiдвели ii до машини. Старший грайнув павутиною рота i вiдкрив дверцята; а молодший, кирпатий, поплескав жiнку по сiдницях, потiм рiзко пiдхопив пiд колiна i вкинув, як лантух, до «мерседеса». Машина антрацитно-чорною рибиною попливла у порцеляновому червневому полуднi i влилася, i зникла в по-пекельному розпеченому металевому громi автомобiлiв.

2

Бiлi спiвучi пiски текли з-пiд нiг, i з висоти пагорба смуга води, перламутрове намисто слiдiв вiд лiтакiв у низькому небi викликали у дiвчинки сумну хвилю, готову розбитися плачем об той синiй шовк – води й неба. Їй було мало рокiв, i вона була подiбна до цiкавоi птахи, коли зачудовано дивилася на безкiнечний бiлий пляж згори. Мiсто починалося з рiвних квадратiв кварталiв: одноповерховi, чомусь сiрi або темно-сiрi панельнi куби, роздiленi на стiльники дванадцяти– i десятиметрових квартир. Звiдси починалося життя ii, видива якого дiвчинка намагалася приховати вiд себе i вiд iнших, наче подумки засипаючи золотистими i спiвучими пiсками пляжiв, що простягнулися пiд косою оксамитових пляжiв i багатоповерхових особнякiв. Саме там було життя справжне, i дiвчинка це знала рокiв, може, з шести. Бо те, що вiдбувалося в сiрих бетонних клiтках дванадцяти– i дев’ятиметрових квартир, розумiла з неприпустимою, навiть для дорослого, яснiстю.

Частина району, де вона мешкала (вiддалiк вiд бiлоi коси i синього шовку моря), мiсцини, подiбноi на черепашачий панцир, що його тiльки-но витягнули з вогню, була наскрiзь прокурена антрацитом. Дiвчинка знала, звiдки привозять вугiлля: вiдразу за мiстом були занедбанi копальнi. Звiдти пiзно ввечерi, а то i вночi, повертався батько. Часто, сiвши навпроти вiкна, перед облузаним дзеркалом, сiрим i запiтнiлим, з трiщиною у кутку – навiть видно було грудочки горобцiв, що шили повiтря, – намагалася розгледiти подiбнiсть мiж нею i тим пласкогрудим, з широкими гострими плечима, з рудою шевелюрою, плескатим носом i потухлими сiрими очима створiнням, якийсь бодай натяк на подiбнiсть.

Дiвчинка пiдтягнула колiна й вiдсторонено уткнулась у них пiдборiддям, – так вона вiдчуватиме себе першого разу, тобто нiчого не вiдчуватиме, лише мозок напружено видавлюватиме завченi формули щастя; ii вiддiляе, зараз вiддiляе тонка ситцева, з голубими i жовтими левами загородка, що нiчого не приховуе. Вона сидить на кривоногому дзиглику, i в ii велетенськi очi вливаеться цiкавiсть. Очi непорушно дивляться на дряблий батькiвський зад мiж материними ногами. Так завжди вiдбувалося; вiн приходив, змивав над дюралевим тазиком руки, випивав склянку горiлки, а потiм порухом голови показував дружинi на лiжко. Дiвчинка сидить i спостерiгае, як вони мовчки, навiть не стримуючи дихання, вовтузяться одне з одним. Не бiльше п’ятнадцяти хвилин. Для неi це було майже те саме, що дивитися телевiзор чи слухати, як кричить братик (хоча останне набридало найбiльше). Вона шкодувала, що не можна втекти до пагорба, щоби подивитися на нiчний желатин вогнiв ожилого курорту. Саме так. Терпкий i нудотний запах горiлки, приторний дух дешевого мила, кислий запах поту, крик матерi – коли вiдлiплювалися одне вiд одного. Хропiння батька, який вiдразу засинав. Стишена лайка матерi…

Дiвчинка здогадувалася про те, що мати свариться, аби щось приховати, а не тому, що просто зла на неi. Малiй це не було цiкавим. Їй сухо було в ротi, а внизу живота починало болiти, i хотiлося плакати, але якось не пов’язувалося все з тим, що вiдбувалося мiж матiр’ю i батьком, хоча пiзнiше, через багато рокiв, доведеться визнати: вона знала все вiд початку, що i для чого вiдбувалося там у широкому, з розхитаними нiжками лiжку. А ще – пiдвал. Саме про пiдвал думалося, коли батько злягався з матiр’ю. Тiльки-но батько вiдвалювався на бiк – мати й далi лежала з широко розставленими ногами, мокра, з отуманiлим поглядом, тiльки синя жила тiпалася на скронi, – дiвчинка зiскакувала з дзиглика i якнайтихiше намагалася пробратися до важких брунатних дверей, трохи скошених iз лiвого боку.

Саме пiдвал зiгнутим кавалком вологого апендикса закарбувався в ii пiдсвiдомостi. Можна уявити, що саме там народилося чи просто спалахнуло щось, вiд чого iй робилося спокiйно. Можна сказати, що вона здобула свою мету саме того дня, у якому змiшалися зморщений батькiвський зад мiж материними ногами, антрацитова кiптява, комбiжир, сеча братика; саме так – вона мала мету, мало уявляючи, що на неi чекае, як жити, як дiяти i тому подiбне. Лимоновi гiрлянди вогнiв повисали над зеленими проваллями курортного мiстечка, золотi пляжi, засмаглi красивi тiла – звiдси не бiльше як зменшена картинка.

Дiвчинцi виповнилося шiсть. Їй уже дозволяли дивитися телевiзор. Кольоровi картинки нагадували iй щось, що – потiм вона здогадалася, кмiтливо, як для свого вiку, пришивши до своеi уяви. Саме це була ii мета. Мрiяти вона не могла та й не вмiла. Мрiяти вчаться, як i ходити, а вона вчилася ходити сама, не iнакше. Їi, як пiсля, так i до, цiкавила реклама: дивний свiт ii життя почав вибудовуватися з кольорових кубикiв. Але навiть у своi шiсть рокiв вона розумiла, що те, що на екранi, гранично вiдрiзняеться вiд того, що брудними патьоками протiкае перед вiкнами ii помешкання. Просто честолюбство у неi народилося ранiше, нiж статевий потяг. Але сама нереальнiсть, як картинкове курортне мiстечко, збуджувала, скошувала уяву, жолобила мрiю. Їi прямо-таки пiдкидало – сягнути саме такого життя. Це надто просто i надто складно, як вирiшить вона пiзнiше. У шiсть в неi з’явилося саме це iм’я, а не те, що дали iй вiд народження, вона сама вигадала собi iм’я, i хто б не запитував, навiть батьки, вона уперто вiдповiдала: «Серафима».

3

Вiн з’явився у мiстi з великим шкiряним на колiщатках саквояжем, у шовкових штанях i зеленому пiджаку, i нiхто цього не помiтив. Вiн пройшовся саме тим кварталом, де вода в озерi була акварельно-зелена. Пройшовся брукiвкою пiд вiкнами з роззяпленими вiконницями, вишуканими вазончиками, чарiвненькими пiд’iздами iз запахами дорогоi кави i добротно усталеного життя, але й цього разу нiхто його не помiтив. Але йому напевне було байдуже, або навпаки – йому все це дуже подобалося. Вiн не розпитував дороги, а просто сiв у трамвайчик – червону коробочку, обмальовану жовтими галунами, наче штани швейцара. Вiн вийшов на зупинцi Троянд – великому насадженнi квiтiв – i спустився просто на пляж. Нiкому до нього не було дiла. Але того дня Серафима сама рушила сiрим з пожухлою i цупкою, як дрiт, травою шляхом туди, донизу. Серафима ще не побачила води, а наштовхнулася на нього – незнайомця в чорних шовкових штанях i зеленому пiджаку. Одяг трiпотiв i мiнився пiд легеньким вiтерцем. Серафима спинилася i стала дивитися на це трiпотливе чудо, що сидiло на велетенськiй валiзi i курило, втупившись очима у безмеж синьоi води. Очi у незнайомця були свiтлi, з жовтими обiдками, i таких очей дiвчинка не бачила, принаймнi у тих людей, якi ночi й днi оточували ii. Очi були печальними й добрими.

– Привiт! – сказала вона.

– Привiт, – вiдповiв вiн i загасив сигарету об пiсок.

І тому що вiд нього приемно пахло, сигаретами, ще чимось, дiвчинка знiяковiла. Потiм ii увагу привернула штука, що ii вона побачила через дiрку в саквояжi, несподiвано так; ця штука ворушилася, зникала в чорнiй дiрцi, потiм знову з’являлась, ворушилась теплим клубком. Вона вiдразу зрозумiла, що це око. Серафима простягла руку i ткнула пальцем. Рiзкий бiль змусив дiвчинку руку вiдсмикнути.

– Це Коломбо Бiлi Гетри, – сказав чоловiк i повернув взагалi до неi обличчя, нiжно бликнувши на Серафиму свiтлими очима.

– Коломбо Бiлi Гетри, – повторила дiвчинка.

– Папуга. Зараз я тобi покажу. А тебе як звати? Мене Сергiем.

– Серафима, – сказала вона.

І аби вона умiла читати здивування, то неодмiнно б прочитала солодкий переляк, подив i захоплення, а можливо ще щось на цьому чистому рожевому, майже жiночому обличчi.

4

Але його зрештою таки помiтили: Коломбо Бiлi Гетри лежав на готельнiй пiдлозi зi зламаною шиею, i крило ще билося об пiдлогу. А Сергiя вели через море троянд – червоних i зелених, чорних i бiлих, – i його голова з бездоганною зачiскою, навiть зараз, коли його голого штурляли в спину, пiдiймалася над усiма головами, i Серафима, тримаючи мокру руку батька, зачаровано спостерiгала за ним. І у людей, що вели його, був такий урочистий вигляд, наче вони зiбралися до церкви. Люди випадали з кремових будиночкiв з палiсадниками, клумбами, фонтанчиками на двориках, i зараз саме вони, а не цей чоловiк, саме цi комахи-люди видавалися iй неймовiрним дивом, як i ii нове iм’я, що взялося невiдомо звiдки. Що ж пам’ятала вона? А дiвчинка, нинi доросла жiнка з розкiшним тiлом, заманливим, як i порок, пам’ятала таке: весь свiт перевернувся, вона сидiла, спустивши трусики на колiнка, щоб не замочити, – просто робила пi-пi на унiтазi, пiдмостивши пiд ноги один iз саквояжiв Сергiя, а дверi туалету прочинилися самi собою, i нiхто нiчого не знав. Тiльки коли в кiмнату ввалився дядько Михайло (вона вiдразу винюхала його запах), то вiн першим дiлом вдарив рукою навiдлiг балакливого Коломбо Бiлi Гетри. Затим упала плетена китайська етажерка з бiлоснiжною порцеляновою баришнею. У баришнi вiдвалилася голова.

Серафима все це бачила, але нiби не своiми очима. Далi вони стягнули Сергiя, саме вони, кiлька здоровенних колишнiх шахтарiв, усi в запахах мазуту i диму, i горiлки, i ще чогось; i вiд ударiв вiн загудiв – чисто як неживий предмет. Батько стояв у проймищi, нервово курив, а мати iстерично клекотала у нього за спиною, а вiн вiдводив ii одним порухом плеча, а вона сорокою визирала то з-за одного, то з-за iншого. Серафима дивилася, як дрiбнi краплi кровi злiтають у повiтря, розпилюються й сiдають на подушки. І тут вона чiтко зрозумiла: iй це подобаеться. А головне – Серафима знае, за що його б’ють. І iй не було страшно, навiть не було цiкаво, iй справдi подобалося. Через багато рокiв вона вирiшить, що таки аби взнала, аби зустрiла такого пiзнiше, рокiв десь через шiсть, то обов’язково б дала.

Далi його волочили за ноги, за патли куцим готельним коридором, де стiни в проточинах i грибку, а мати била Сергiя по головi сумочкою i верещала. Батько взяв дiвчинку на руки, вiдвернув обличчя i понiс. Вона з цiкавiстю висунулася з-за плеча, щоб глянути, що там з папугою. Коломбо Бiлi Гетри бив крилом об паркет. І вiн iй зробився огидним, як i того першого разу, коли вона побачила його око крiзь дiрку в саквояжi.

Сойка ударилася об порцеляну неба. Дiвчинцi нагадалися пiала з бiлим рисом, посипаним суницями, запашний чай, незрозумiле i нудне читання, прогулянки уздовж берега… І чи тодi, чи пiзнiше (напевне вже пiзнiше) вона знала, що вiн нiчого не хотiв; це перша й остання безкорисна допомога чи спроба в ii життi. Але тiеi хвилини у низу живота шпигонуло, жах водоростями розповзся по грудях, зеленi мацаки розбили зiницi. Натовп все сповзався рiдким потоком, що щохвилини гуснув. І вона все забула, лише з жахом спостерiгала за сойкою, яка строкатим теплим камiнцем пролiтала раз у раз над головами людей. Серафима глянула на дiвчинку, трохи старшу вiд неi, з побрудненими колiнцями. Вона подивилася на дiвчинку й усмiхнулася. На цьому все i скiнчилося. Що трапилося з Сергiем, старим клоуном, що приiхав вiдпочивати сюди до моря, гнаний вiдчаем самотностi i старостi, i став просто опiкуватися Серафимою, вона дiзналася через багато рокiв: його випустили, але через рiк вiн помер. Йому повiдбивали нирки чи ще щось. Яка рiзниця. Одне точно вона знала: аби вони зустрiлися на шiсть рокiв пiзнiше, то вона неодмiнно б йому дала.

5

Вона знала, що в пiдлiтковому вiцi проявляеться найбiльше те, що люди намагаються потiм приховати, скоряючись немислимим i невидимим законам. У тринадцять хлопцi агресивнi й злi, вони дрочать i б’ються. У дiвчаток проявляеться вся iхня змiiна сутнiсть. Вона зрозумiла це ранiше, нiж iй виповнилося тринадцять. До тринадцяти ii прихистком був пiдвал, завалений ящиками з написами «Манго», «Бонд» i казна-якою рухляддю. Сюди iх з Настею приводив далеко не запах. Дитячi вирiзки, потiм знятi трусики. Вони намагалися iмiтувати любов, навчалися цiлуватися. Але вона часто, випивши коньяку, розповiдала, що вiд цього кривляння iй робилося смiшно. Обидвi мрiяли про дивнi свiти, що там, на тому боцi. У Настi було пiанiно, а ще листи, якi вона писала сама собi, хоч казала, що вони нiбито вiд заморського коханого. Інодi подруги приходили до Настi. Пили чай, Настя сiдала за пiанiно i, томно прикривши очi, грала любовнi романси. Саме пiд котяче бренькання подруги у Серафими народжувалася думка, що все це iй не потрiбне, а потрiбне лише те, чого вона хоче. А потiм прийшло кохання. Перше.

Територiя iхнього мiста подiлена умовно. Всi умовностi створенi людською психiкою й уподобаннями, соцiальним статусом. Як водиться. Пiсля випадку з Сергiем, Коломбо Бiлi Гетри i лiкарнею, куди ii помiстили (пiсля всього), вона жодного разу не бувала на тому боцi. І весь час думала про це. Низка барiв, що починалася вiд цього кварталу i тягнулася рiденьким потiчком до центру i на другий кiнець, кишiла життям. Туди-бо i спрямовувалися погляди Настi й Серафими.

6

Там вiдразу закiнчувалися хмари, i саме цiею дорогою можна було без перешкод потрапити в кипучий, наче розтоплена лава, район ресторанiв, барiв i просто дешевих гадючникiв. Їм виповнилося по тринадцять. Точнiше, Настi було тринадцять з половиною, а Серафимi тiльки восени мало виповнитися. Настя це, напевне, розумiла. У неi виросли ранiше цицьки, вона ходила, погойдуючи стегнами, i усмiхалася, зовсiм не як пiдлiток. Нiчого в нiй не видавало пiдлiтка, хiба що прищики бiля рота i на лобi. Тож там, де бавовною збивалися хмари i провалювалися кудись у червону пащу урвища, де смоктало пiски море, на них чекало щастя. Вони чiтко визначили день, коли вийдуть, спустяться i пройдуть повз кiлька порожнiх зупинок, присипаних антрацитовим пилом, вiзьмуть таксi i куритимуть довгi ментоловi сигарети, скидаючи попiл у вiкно. Так, саме так все мае статися.

Настя вибивала з пiанiно полонези i все говорила, говорила. Як погано запрограмована машина: шматки журнальних статей, кiношних сюжетiв, вчинки героiв мильних опер. Пiднята догори голова, кучерi на плечi, шия з родимками. Серафима тямила, що Настя красива i приваблива. Хоча в ii головi напевне не iснувало такого поняття – краса. Треба сказати, що вона добре знала, що таке хтивiсть, хоча саме це слово й не було iй вiдоме. Але Настя, в ii розумiннi, спокусницею не була. Гарнi цицьки i ноги – п-фе-е. Нiчого це для Серафими не означало. Вона мала план, i з кожним роком i кожним днем вiн все чiткiше набирав контурiв ii власного маленького материка.

7

Рiвно за тиждень роздовбаний буксир пiдвалив до запасного причалу. Начальник береговоi охорони дивиться на пiдгнилi сваi, обплутанi зеленими гадюками водоростей, позiхае, потiм береться за бутерброда. Вiн iсть знехочу, як людина, давно пересичена сiмейним життям, клопотами i таким iншим. Але саме цього дня його погляд зацiкавлено зависае двома кулями – тупими i сiрими, наповненими самогоном, вкритими трiщинами жилок вiд жiночоi лайки й дитячих крикiв. Саме туди дивиться вiн – на вилизанi хвилями, дощем i пiдошвами нiг дошки причалу, по яких вiн iде, хилитаючись на довгих ногах. Закурюе на ходу. Хапае рацiю, у той час як цигарка гуляе з одного кутка рота в iнший. Хвиля набiгла i вдарила, замочивши його спину, а вiн так стояв i пускав у себе над головою дим. Потiм начальник витягнув з кобури пiстолет.

І вони також сидiли пiд п’ятим причалом. Курили, i дивилися, i вже знали давно, здавалося, все життя дiвчата знали, як звуть цього чоловiка в чорних джинсах в обтяжку i потертiй шкiрянiй куртцi, який щойно зiйшов з буксира. Настя розправила плечi i виставила груди. Серафима хотiла зробити те саме, але одумалася, бо груди у неi були маленькими – так собi, два прищики. Зате у неi – велетенськi сiрi очi з зеленою радужкою. Ось. А чоловiк зняв куртку, закурив, перекинув кiлька разiв папiросу в ротi, пiдморгнув дiвчатам, умiло схаркнув у бiк мiлiцiонера i подався до трамвайчика, який червоною коробочкою котився в зелених пагорбах мiста. Дiвчата порснули смiхом i перезирнулися. І пiшли слiдом. Серафима нагнулася, застебнути ремiнця на туфлi, а коли пiдняла голову, то на зупинцi Настя вже розмовляла з ним – Костею Перепаденком на прiзвисько Атас. Саме це вона пам’ятатиме, змiнюючи днi i ночi, роки i подii, людей i мiста: як вiтром вiдносить руду пилюку, як кричить i кричить в рацiю начальник, а море зеленими язиками лiниво налазить i налазить на берег. Вона пiдiйшла до Костi i стала трохи осторонь, стуливши гострi колiна (одне подряпане), i так стояла, не зводячи своiх велетенських сiрих очей з Костi. Вiн глянув раз, а може, i не раз, на неi, пiдморгнув i далi говорив з Настею. Потiм вiн зупинив таксi, а не сiв на трамвайчик, поцiлував легко й невимушено в губи Настю i поiхав. Настя пiдiйшла i показала картку – жовту, iз засмальцьованими краями.