Перли i свинi
Олесь Ульяненко
Олесь Ульяненко (справжне iм'я Олександр Ульянов; 1962–2010) – найрадикальнiший i найжорсткiший, скандальний i непередбачуваний украiнський письменник, автор понад 20 творiв. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його книжки: «Сталiнка. Дофiн Сатани», «Жiнка його мрii», «Квiти Содому», трилогiя «Ангели помсти», «Вогненне око», «Серафима», «Знак Саваофа».
Буремне життя Олеся Ульяненка сповнене пригод i таемниць. Вiдомо, що вiн закiнчив Миколаiвську морехiдку, був якутським шаманом; воював спочатку у ВДВ у Нiмеччинi, а потiм в Афганi; тусив з легендами пiтерського року; заробляв на життя пiдпiльним боксом; був послушником у Лаврi; единий в Украiнi отримав Малу Шевченкiвську премiю; був першим офiцiйно визнаним порнографом незалежноi Украiни; вiдстояв свое добре iм'я в судi i був знайдений мертвим у своiй квартирi за пiвроку по тому.
«Перли i свинi» (2009) сам автор називав романом-комiксом. Подii у творi вiдбуваються у Киевi, одразу пiсля початку ядерноi вiйни – у паралельному зрiзi майбутнього, яке дуже схоже на сьогодення. Кiлька шахраiв у компанii з чорношкiрим проповiдником Абрахамом Лi знаходять шпарину в просторi та часi й потрапляють у цивiлiзацiю динозаврiв. Там вони з успiхом розпочинають своi оборудки, захоплюють владу i розбещують елiту наркотиками.
Напевне, це найоригiнальнiша письменницька версiя про те, як зникли динозаври. Повний текст роману друкуеться вперше.
Олесь Ульяненко
Перли i свинi
Роздiл перший
Рита
Ми уходимо в себе, як у чорну могилу. Нiхто не зупинить, бо на тому кiнцi нас чекае свiтло.
Це був початок 20013 року. Вiрнiше, перша його декада, що ознаменувала новий етап людства i сходження його по мiнiмальному колу до пекла, а саме – розгорнулася Третя свiтова вiйна. Саме розгорнулася, i саме це пiдпадало пiд такий пирскучий i цинiчний смiшок, як школярi побачили свою однокласницю в обжимах серйозного чоловiка, i вiд несподiванки це i починаеться, непривiтне i злобне хихикання. Вже бiльше як пiвстолiття захiдним i почасти схiдним свiтом правили корпорацii. Вони-то i визначали рiвень океану, рiвень населення, рiвень податкiв; становлення одного президента та усунення iншого; без корпорацii не пiдiймався холестерин у вашiй кровi, а сперматозоiди лишалися безплiдними. Грошi та нерухомiсть перетворилися у чiтке мiрило влади, як i належить. Інакшого вiд нашого свiту i не очiкувалося. Як людський мозок жалюгiдно не встигав за комп’ютерними вишуканими програмами, так i влада вже не керувала нiчим, а попала пiд тотальний прес машини, що столiття тому сама виготувала: вiд простоi гумки до високодосконалоi системи управлiння людьми. Влада президента, iнституцiя президента виявилися безсилими проти своеi ж системи, проти свого дiтища; вони, як унiверсальний манiпулятор, брикливо викидали недолугих чоловiчкiв з iхнiх тронiв, i у третьому тисячолiттi iхнi верхотури бiльше нагадували електричнi стiльцi, звiдки швидко, наче в анiмацiйному фiльмi, вiдкривалися новi горизонти, iнша земля, iнший свiт, до якого належало людство.
Все непотрiбне, як i необхiдне i давно омрiяне, приходить, як водиться, неждано i несподiвано; ти дивишся у смолянистий вечiр чи вдихаеш свiжий прохолодний ранок, розсипаний бурштином i краплями роси на гiлках та листi декоративних або таки справдi екзотичних, наче увi снi, дерев, i воно випливае саме так, як у твоiх кошмарах чи чарiвних фантазiях…
Я працював у мультимедiйному центрi виконавчим директором. Стояли сiрi важкi днi. Почалася весна. Снiг розтанув, i дерева стояли по колiна у водi. Мiський ландшафт нагадував пустелю. Простiр рвали безперервнi дощi, вiтер ганяв калюжами хвилю за хвилею, i там завзято поралася дiтвора. А потiм усе спалахнуло, як у перекошеному проекторi – потекла плiвка на екран. Радянська ракета, вiрнiше колишня ракета СС-20, що нинi невiдомо кому належала, пiднялася з обнульованого простору i, вiбруючи усiм своiм зеленим i богохульним тiлом, кинула невиразну полудневу тiнь на нудно дрiмаючу Європу, пролетiла i врубилася в Ейфелеву вежу, що у Парижi. Дивлячись на запiтнiлi, кольору червоного пластику потилицi, на монiтор з рiдких кристалiв, я несподiвано вiдчув полегкiсть, наче вiдтяло нездоровий орган; я спостерiгав за напруженими потилицями тридцяти членiв ради мультимедiйних директорiв, що з’iхалися з усього свiту, на iхнi вибалушенi зеньки, котрi спостерiгали за нiмим монiтором i роздовбаною, як клешня омара, паризькою знаменитою вежею. Всi розумiли, що це початок кiнця, що настала несподiвана розв’язка, як i було одинадцятого вересня. Я не попрощався. Встав i вийшов.
Я пройшов довгий коридор, що нагадував прозору трубу i зв’язував одну будiвлю з iншою. На шляху до лiфта менi довелося пройтися ще одним довгим коридором з декоративними деревами, з опудалами тварин, якi стали свiтовими зiрками, що ще повиннi засяяти на весь мультимедiйний простiр, просто ахнути в яскравий i блискучий Молох. Не подолавши i половину коридору, я знову глянув на один з монiторiв, що висiли упродовж будiвлi рiвно через двадцять крокiв кожен. Диктор говорив, що пiдстав для панiки немае, так вiн i говорив, що пiдстав для панiки немае, а це означало, що справи дiйсно були кепськими i починався великий рух. Всi очiкували, хто зiзнаеться у причетностi до теракту, але i звiдси було видно, що це нiякий не теракт, а просто почалася вiйна. І тут мене зупинила вiце-президент компанii для з’еднання iз захiдним свiтом, а простiше пiдстилка шефа з трiскучою, як шелестiння дитячих обгорток на цукерках, зачiскою, такою ж вимовою, таким же одягом, i прошамкотiла на вухо:
– Тiльки двi ракети упали бiля Калiфорнii. Всi гадають, що це араби. Схiдну частину Японii накрила китайська «Сатана», очевидно, ще у своi часи подарована Хрущовим Мао Цзедуну. Росiя готуеться до iнтервенцii з боку Китаю. Ось диск. Переглянь…
Менi було байдуже. Але, чесно кажучи, чомусь iз солодким мазохiзмом я уявив, як цю рудоволосу суку голу за ноги тягнуть китайськi солдати, у кровi, з розiрваною промiжнiстю, а потiм саджають на кiл. Це, кажуть, iхне улюблене заняття. Проте мовчки взяв диск i сказав:
– Значить, усе було у запису. Да-м-м… Програма була у запису?
– Я тобi дивуюсь, Лiсовськi, – сказала вона, наче впускаючи до мого мозку кошлатого шершня, i стенула плечиком, як i всi повii з квалiфiкованою освiтою i чiпким звiриним iнстинктом колишнiх секретарок з ескорт-сервiсу. Вона пiшла, важно гойдаючи стегнами, як дiйсна, едина i неповторна придворна курва. Я провiв ii поглядом i ще раз уявив китайцiв, що джерготливими чорними мухами облiпили вiце-президентшу, сцяли i копали ii ногами, а потiм потягли i таки вже – звiсно у моiй уявi – посадили сракою на загостреного кiлка; я спробував розгорнути свiдомiсть i фантазiю далi, побачити решту, що корчилися на кiлках з прохромленими задницями, але щось зупинило. Я пройшов у ще одну будiвлю, таким же робом, як i ранiше, i тiльки зараз вирiшив, що можу спуститися у лiфтi, сiсти в машину i поiхати додому – у прохолоду самотностi i торжество цивiлiзацii: невпинний орган, невидимий, як мiстичний голос майбутнього, у моiй кровi не переставав калякати «Оду до радостi» Людвiга ван Бетховена. Тодi я сам не знав, що вiдбуваеться. Але мiй настрiй, несвiдомий i глупий, як для людини i, закономiрно, для iстоти, яка належала своему часу i суспiльству, повторював тi самi ритми, що i тисячi роззяв з палаючими очима, якi упиналися поглядами на вулицях у монiтори, реготали, мовчали, бздiли, пили пиво, наче те, що вiдбувалося, нiкого з них аж нiяк не стосуеться.
Люди, на превеликий мiй жаль, не виправдали моiх фантазiй, моiх зачаених думок: вони висiли темними гронами на вулицях, наче пiсля полудневоi аргентинськоi сiести, перед монiторами, перед глибокими виходами пiдземних кав’ярень, невимовно дорогих i модних; у жiнок палали очi, вони прямо з пляшок пили слабоалкогольнi напоi, шепотiлися, томно закочуючи очi. Схилялося до вечора. Темрява, нiби хтось розмазував фарбу ганчiркою, поволi ховала людей у напiвтiнi. Напiвтiнi зв’язувалися по мобiльниках з Парижем, Сполученими Штатами й iстерично кричали щось у темряву на незрозумiлiй каркаючiй мовi параноiкiв. Я вiв машину повiльно, смакуючи паскудний настрiй i тривогу. Сьогоднi я вирiшив не вертатися додому, а поiхати в свiй замiський дiм. Повiльна i сумна атмосфера мiста несподiвано вибухнула яскравими бризками, спалахнула i засвiтилася, як велетенський монiтор. Я потягнув машину пiд низкою однакових кав’ярень, з яскравими цятками молодiжного одягу i спiтнiлими вiд збудження обличчями, i погнав ii трасою пiд низьким сiрим небом, що дряпало свое риб’яче черево об голi верхiвки дерев. Далi йшли сосни. Було приемно думати про затишок самотностi у домi. Там, у кiлькох кiлометрах, жила моя печаль, як вирок суду над убивцею. І я впевнено повертався туди, маючи надiю, що лишуся у тому свiтi до кiнця своiх днiв. Там, у запахах, що лишилися вiд Рити, вiд запахiв, звiтрiлих запахiв, я тихо ненавидiв людство, зневажав себе i свое життя; але тiльки там, у цьому чорнильному мороцi, я вiдчував себе людиною. Навiть тодi, коли не мiг взагалi згадати ii обличчя. Нас вiддiляла вiчнiсть i загадка смертi. Що по собi теж виходило здорово.
Будинки i люди, низки сiруватих передвечiрнiх лiхтарiв, гомiн, сморiд i смог мiста щезли; починалася найнелюдимiша дiлянка дороги, котру я найбiльше любив. Тут, у цьому вибалку, що починався з розгону, напевне, вiд самого центру мiста, i розтягнувся на багато кiлометрiв, стояли величезнi особняки нинiшнiх можновладцiв. Принаймнi кiлька десяткiв рокiв я не вiдчував, що живу якось вiдокремлено i що е люди, якi живуть iнакше. З нинiшнiм головою нашоi корпорацii, з директором, ми приятелювали зi школи. Мусiй – людина по життю сам собою оборудка: невисокого зросту, iз круглими чорними очима, вiн захоплювався усiм, що стояло напроти: нiколи не вибирав мораль, коли можна було дiстатися iншого берега й отримати свою насолоду. Бiльше подiбний до мокрого схарапудженого птаха, вiн володiв iнформацiею, володiв простором й iдеями. Усупереч менi, вiн нiколи не був iдеалiстом. Обидва ми були дiти багатих батькiв. Одного разу, в сiмнадцять, ми несподiвано i при тому разом вiдчули тремор у наших жилах, у нашiй кровi: ми подивилися, наче сiамськi близнюки, на людей, що нас оточували, i не захотiли так жити, принаймнi в той перiод життя. Нам хотiлося неспокою, влади i головне – самим заробляти грошi. Жили ми з ним, як два iдiоти у сметанi, i лише мрiяли. Нiчого особливого – зранку прокидаешся, потiм плетешся до батька, щоб вициганити кiлькасот баксiв i завалитися в клуб i просцяти грошi на якусь довгоногу лахудру. А потiм ми познайомилися з Абрахамом Лi… Ось коли синя чистота дитинства й оранжева юнiсть змiнилися чорним практичним цинiзмом. Життя оскалило всi тридцять два щербатих зуба… Я оглянувся на мiсто, i вгорi вже бачив страх, який завтра, не пiзнiше пiслязавтра, радiоактивними випарами осяде на голови лiнивих i жирних мешканцiв столицi. Ха!
Абрахам Лi був живучим, як щур. Пiд перший нiчний клуб було вiддано довгий ангар для мiнi-лiтакiв. Клуб, заодно i нiчний стрип-клуб, знаходився на самих задвiрках. Бiлi дюни пiскiв рваними хмарами тягнулися до горизонту i вливалися у синi озера, тодi ще повнi риби, котру намаханi прибульцi iз сiльських чорнобильських зон не вивели динамiтом та електровудками. Синiй квадрат iз жерстi, майже чотириста квадратних метрiв, подiлених рiвно на чотири частини, стояв на пустирi. Там, серед голих цицьок i задiв, пластикових потилиць колгоспних голiв у мiшкуватих костюмах вiд Валентiно, серед сивого диму i горiлки «Распутiн», яку ковтали уперемiш з лiкером «Амаретто», зрiдка попадалося вiскi, ми i зустрiли Абрахама Лi, проповiдника з Конго.
У той час у рiзнобоi крутилися iнтелектуали i просто потвори, навантаженi купами, лантухами чорного налу. Абрахам Лi прибув з Конго з бiльш нiж сумнiвним паспортом, але з великими кримiнальними протекцiями i зв’язками. Вiн, Абрахам, чорнiший пекельноi смоли, скромний у свiтськiй розмовi i веселий та розбитний серед глухих хлопкiв коркiв «Мадам Клiко» та гарних жiночих грудей. Проте поки що все це протiкало повз нього великою яскравою рiчкою, де не видно було жодного берега. Море почуттiв i бажань. Але вiн керувався залiзною логiкою. Нам це iмпонувало. Ми були дурнi, наче тi кошенята, що вперше з великого сiрого i похмурого дому впали враз на мокрий нiчний брук пiд дощ та вiтер. І чиiсь важкi теплi долонi прикрили нас, двох колишнiх мажорiв, котрим гординя вiдмовила повернутися додому i попросити пробачення, впасти на колiна блудними синами. Ми його застали таким: чоловiк африканського походження з гнучкою талiею, дужими руками убивцi, з довiрливим поглядом дитини, що, блискаючи червоними вiд кокаiну зеньками, витанцьовував ламбаду з двома бiлими гарненькими дiвчатками. Спочатку ми з товаришем зацiкавилися дiвчатами, але через деякий час нас почало вже нудити вiд «Амаретто» i «Распутiна», а ще бiльше вiд невиразних, розплилих, наче жаби, нуворишiв з великими претензiями й амбiцiями; дратував навiть сам склад, перероблений на нiчний клуб. Тут гуляли протяги, вiд яких надимало стiни, задрапованi синiм та червоним сукном. Йшов кволий осiннiй дощ. Шум його пробивався крiзь гамiрливе диско. Я допив чарку, i мене пройняла ностальгiя, як завжди проймае пожежну iстоту нашого народу: краще у чужих, нiж у своiх. І за кiлька хвилин ми сидiли у компанii веселого негра, купки напiвголих дiвчат, зблизька не дуже привабливих, але якщо поставити на вiк, на алкоголь, на задушевну розмову, то все це не мало нiякого значення. А говорив Лi чудово. Лi пiднiмав руку, наче тобi Фiдель або Че, як один з пророкiв, i говорив:
– Чого хоче Господь Бог? Чистоти i порядку. Щоб кожен у цьому свiтi знайшов свою втiху…
І це було логiчно. Вiн, Абрахам Лi, як я говорив, залiзно володiв логiкою. І Мусiй нашорошив вiдразу вуха, а я iх розвiсив. І незважаючи на те, що менi довелося пережити, я таки вдячний цiй чорнопикiй скотинi, що вона говорила досить-таки правильнi речi. Балачка Абрахама Лi заколихувала, наче журлива тиха пiсня; вона зливалася з шумом осiннього дощу i вiтру, i в нiй тепло лежала згорнута в зародок надiя на вiчне щастя. Потiм ми кагалом вийшли на вулицю. Мене знудило. Я блював, а Абрахам Лi розповiдав.
– Ось води розверзлися i сунуть крутими сапфiровими валами на цей край обiтований, щоб змити всю грязюку. Чуете, як спiвають i гудуть сфери, як ховаються тiнi, як дикi звiрi виходять на лови, пiднiмаючи своi важкi лапи? Чуете? Ось, вiн почався, суремний день!
Вiтер рвав куцу руду траву на пласкому, як бiльярдний стiл, шматку пустирища; несподiвано менi зробилося самотньо i холодно, i я подивився з вiдкритим вiдчаем на синiй сарай, i мене вивернуло вкотре. Абрахам Лi пiдтримував мене за плече, а я блював. Потiм усе змiшалося у моiй головi. Тодi менi цей будинок видався верхом усього, про що мiг мрiяти вiсiмнадцятилiтнiй юнак. Хоча я вирiс i виховувався у дуже багатiй, заможнiй, скажiмо так, по нинiшнiх розкладах – мажорнiй родинi, але батько у мене був суворих патрiархальних правил; тодi я ще припускав, що у нашiй державi можна розбагатiти – та будь-де – лише чесною працею та власним розумом, тому батькiв пуританiзм тяжiв надi мною, давив мене. Я вже розповiдав про… А тодi тяглася густа слинява осiнь, я дивився на синiй квадратик будiвлi серед степу, а потiм – ось на тобi! – бiлi кiмнати з рожевими портьерами. Оголенi дiвчата з диньками грудей, кармiновi соски, стегна, виголенi лобки, розкритi рожевi пелюстки пiхов. І велетенське крiсло, тобто трон. І на ньому сидiв, обiпершись лiктем у колiно, Абрахам Лi, печальний, стискаючи пальцями круте, як для африканця, пiдборiддя.
– Ну, будемо працювати? – запитав вiн.
І тут я побачив ii. Вона була одягнена у строгий костюм. Швидше я бiльше уваги звернув на костюм, бо дiвчина одягнена була так, що серед цiеi гедонiстичноi розкошi нагадувала красиву iнкрустовану дверну ручку: червоний капелюшок на лiвому боцi, жакет зi стоячим комiрцем кольору тонального крему, щiльна спiдниця такого ж кольору i чорнi блискучi лаковi чобiтки, що закривали ii колiна. Вона стояла якось боком, зовсiм непомiтно i вiдчужено, спостерiгаючи за двома сопляками, тримаючи поперед себе тацю iз жовтого металу.
Абрахам розвернувся, якось трохи присiв; зараз вiн був до пояса роздягнений. Черево його непропорцiйно, наче глобус, випиналося над гнучкою фiгурою; вiн пробiг, високо закидаючи, мало не до пiдборiддя, колiна, в один кiнець кiмнати, топчучись податливими оголеними тiлами, обернувши до нас обличчя з вишкiреними бiлими, майже тобi конячими, зубами; потiм вiн продемонстрував навпаки, втягнувши живiт до хребтини, також iз вишкiреними зубами, але цього разу з висолопленим язиком, пробiг з iншого боку, всiвся нарештi на свiй трон. Йому пiднесли пляшку шампанського у кризi. Абрахам Лi власноруч налив собi, скорчив дитячу капризну гримасу i з неприхованою вiдразою подивився на нас, витягнувши шию.
– Ну що, уроди?! Чого вилупилися?! Так починаеться найбiльше дiйство. Колись мiй пастор Джек Лобановськi сказав, щоб я пiшов i порвав цей свiт. І я пiшов. І я порвав. Але спочатку я порвав пастора i його паству. З цього я взяв мало грошей, але багато досвiду боротьби. Менi довелося лiкувати алкогольну залежнiсть з Бушем-старшим, доки я не пробив iнвестицiйний фонд моеi компанii. Ха! І ви скажете: а де ж був Бог, що покинув свого пророка? – Вiн зiйшов до тихого i ехидного шепоту, що змiшувався з отруйним шипiнням повiтря i випарiв алкоголю. – Вiн нiде не був. Його не було нiде. Тому що я був Богом. Я був тим, що створював себе i свiй свiт. – Абрахам Лi витер пiт, скинув руку, глянув на ролекс. – Вам пора, малята. Рито, подарунки. А менi сигару. – Абрахам Лi закурив сигару i подивився довгим поглядом у синiючу вiд диму даль, i вiн менi здався би чудом, аби не дiвчина з золотою тацею, що стояла, обiпершись плечем об мармурову колону, повиту справжнiм африканським плющем. Нарештi я розгледiв ii обличчя.
І отже, я подивився на ii обличчя. Правильноi форми, рожеве, з чiткими рисами, якi не переходили у занадто рiзкi; стриманий блиск мельхiорових очей, прямий, класичний грецький нiс з ледь розширеними крилами, що тремтiв раз по раз, коли голос Абрахама Лi зривався на iстеричний писк. Я дивився у неi, як у бархат травневоi ночi, де прощальна зi свiтом пiсня солов’я, ну, i таке iнше. Я дивився довгим собачим поглядом, який не розраховуе на ласку i на добре слово, як гудзик розстебнувся зверху, оголивши краi грудей, красивих, трохи видовжених, трохи важких унизу, де перламутрово вiдливалася шкiра. Це було нестерпно. Я завертiв головою, потiм знову втупився у неi, але вона навiть не ворухнулася, вся подалася, наче якийсь звiр, наповнений силою i кров’ю для стрибка, виставила пiдборiддя й очi, блиснула двома коштовними камiнцями. Чомусь я уявив ii у домашньому вбраннi, без того безглуздого одягу, м’яку i теплу, i щоб вулицею йшли невимовнi потоки свiтла i ще щось. Я хлебнув шампанського i подивився на свого приятеля, що куняв, засунувши голову в обшлаг дорогоi шкiряноi куртки, як мокрий пiвень.
А потiм дверi, вiрнiше, задня стiна розчахнулася, очi запекло вiд свiтла – оранжеве сонце гудiло у високостi порцелянового синього неба, пiдчеплене на дротi моеi свiдомостi, – принаймнi перше, що прийшло у мою хвору вiд алкоголю й еротичних видив голову. Скрiзь лежав снiг. Вiд цього взяло приском шкiру вiд мошонки до вух. Тупий, сильний удар, сконцентрований професiйно в одну точку, прийшовся менi у спину i викинув, наче з катапульти, на бiлий снiг пiд болiсне оранжеве сонце, що телiпалося якраз бiля перенiсся i падлюче завалювалося то в одне око, то в друге. І вiдразу щось трiснуло у сферах, як металева пружина, що вiками чекала, коли хтось натисне живий важiль i колiщата закрутять тисячi живих картинок перед людством. Нiчого особливого не трапилося. Вiдразу, по хвилинi, приземлився мiй друг. Вiн гепнувся лантухом. А ще в якусь мить перед нами виросла височезна фiгура Абрахама Лi в бiлому пуховику, лисячiй шапцi, з обтягнутим шкiрою обличчям. Виходило так, що вiн бiльше скидався на череп, обтягнутий чорним полiетиленом. Я подивився на Мусiя, але цього разу менi заважало не сонце, i побачив пластикове обличчя Абрахама Лi, його зеньки, що вiдливали китайською порцеляною, увiбравши в себе помаранчевий присмерк передвечiр’я, i я здивувався, що день так швидко дiйшов кiнця. Несподiвано, але вже очiкувано Абрахам Лi ударив мене в лiве плече ногою, взутою у справжнi сибiрськi унти (i коли воно встигло, оце мавпеня), i я заорав обличчям у снiг. Така ж iсторiя чекала на мого товариша. Далi ми пересувалися степом навкарачки, борсаючись у снiгу, наче два маленьких живих бульдозери, i лаялися мiж собою, а над нами, вирячивши чорнi кораловi баньки, блискаючи жовто-порцеляновими бiльмами, вивищувався Абрахам Лi, що не переставав тренувати свою горлянку i нашi барабаннi перетинки. Мусiй, поправляючи окуляри, спробував звестися; несучи в iнтелiгентських окулярах вiковiчний протест свого класу, вiн таки зiп’явся на своi негнучкi цирла. Але гнучка, наче гумовий шланг, нога в унтах неправдоподiбно жiночого розмiру влучила йому в грудину i знову заставила опуститися на снiг. І ми знов зарачкували на оранжеве сонце проти вiтру, по снiгу. Раз по раз перед нами з’являлася вiщуюча харя Абрахама Лi, де ворушилися жовтi лакованi бiльма i стримiли два непорушнi ока кольору темноi кави, якi бiльше нагадували зiпсованi устрицi, що само собою вже було неправдоподiбним.
– Ви мiшки сала i лайна! Ви покидьки! Ви втiлена непотрiбнiсть батькiв, що народили щуренят, а не вищу хвалу усього земного. Подивiться уважно на мене, – але Абрахам Лi i не думав дозволити нам пiдняти голову. – Я пройшов школу схiдних мудростей, я пройшов життя, як шило масло… – Вiн зупинився, i два бiльмуватих ока з коричневими устрицями, як перископи, зависли над нашими обличчями. – Але Бог вас кличе! Ви чуете?
Але як ми не прислухалися, окрiм вiтру, не чули нiчого. Тодi рачкування продовжувалося. Нарештi до мене дiйшло, я зiрвався на ноги i крикнув:
– Ага. Я просвiтився!
Абрахам Лi усмiхнувся, пiдняв нас за петельки, красиво вигнувшись своею змiiною талiею:
– З прибуттям i просвiтленням, шановнi брати i сестри!
Дверi прочинилися, i ми пiшли теплими персидськими килимами, серед золотих пiдсвiчникiв, барокових дзеркал, оголених красунь, що тихо шастали у полуничних прозорих тунiках. У кожнiй кiмнатi на нас дивилися маленькi ангели над головою самого Абрахама Лi, великого, чорного й усмiхненого, i цi мiнiатюрнi ангели клали на його голову вiнки з вiковiчного лавра. Така-от картина. Аби я у той момент розбирався в етицi вiри, то моя уява намалювала б зовсiм iншi картини, допустимо, хтивого клишоногого Люцифера, що наколюе на вила по декiлька десяткiв абрахамiв лi; а так я його просто ненавидiв i водночас захоплювався. Виною, звiсно, були випивка, жiнки i вседозволенiсть, з якими нас вiтав наш новий пастор. Нiчого особливого, як на той час.
Простiр кiнця вiсiмдесятих – початку дев’яностих двадцятого столiття у цiй частинi, у цiй заводi вакууму людського спiлкування нагадував цирк, що несподiвано звалився з поiзда на забитому i дикому полустанку, з одним магазином, телевiзором, сторожем та путiвником i начальником в однiй особi; цирк цей оглушував справжнiсiнькими вибухами, справжнiсiнькими катастрофами, якi тягнули за собою трагедii i нагадували тубiльця, що отримав розрив серця, коли зранку задзвонив будильник, подарований мiсiонером. Пiзнiше все це викликало дикий регiт, але час ще не прийшов. Я не знаю, хто напоумив на цю стезю Абрахама Лi, але якщо тверезо подивитися, то вiн не був-таки бiлою вороною на фонi свого мавпячого африканського царства.
Головне – логiка, нехай вона призводить до бомбардування Хiросiми. Завжди можна висидiти i протримати розумну паузу. Що й умiв робити чорний i риплячий, наче водопровiдний шланг, Абрахам Лi. Перш за все вiн нам показав папери: посвiдчення, що вiн е громадянином Украiни i що вiн е наступником одного з апостолiв на Землi. Ім’я апостола делiкатно не вказувалося, що i пiдтверджувало далекогляднiсть i скромнiсть такого авантюриста, як Абрахам Лi, котрий зроду не бачив в очi Конго чи Ефiопiю, а його Батькiвщиною швидше за все була сонячна сторона Гарлема або Схiдний Лондон. У разi несприятливого клiмату вiн перлюструвався на його противника чи iнакше… Словом, про це нам говорити i доказувати нiчого не випадало, i треба воно нам, як блосi – зайва понюшка дихлофосу. Нам, затиснутим свавiллям батькiв, що сидiли на лантухах грошей, ходили в потертих пiджаках, крадькома парилися у смердючих банях пiд коньячок з комсомольськими активiстками, а грошима не хотiли i не мали нiякого бажання дiлитися. Саме коли гормони завзято штурмували нашi черепнi коробки, вiн-то i з’явився. Ми з корешем точно визначили: це наш зiрковий час, i вiн е наш рiдний манiяк. Манiяк, що не за гратами, – це дуже потужне вкладення ресурсiв та капiталу, якщо закинути оком у всi iсторичнi процеси. Саме там ми i бачили. Але скоро нам це наскучило. Вiрнiше…
Почалися довгi кiлометри, довгi роки перегонiв, з яких вириватися спочатку самому не хотiлося, а далi вже було нiкуди. До 20013 року все було затиснуте у тiснi лещата Абрахама Лi. До 20013 року мiсто затихло, наче перестало заповнюватися новими проектами кидалiв, убивств i шантажу; мiстом правили дивнi звуки i дивнi люди з прибацаними iдеями i божевiльними плакатами. Видавалося, що вже нiхто i нiчого не перемiнить: анi корупцiю влади, анi дегенеративний народ, анi щасливi заклики до менш щасливого майбутнього, якщо прикинути на око, скiльки тисяч рокiв воно вiддiляе розум вiд кошмару божевiльного. Нас це влаштовувало. Суспiльство нарештi заткнулося. А щодо Абрахама Лi…
Починали ми з того снiжно-дощового вечора. На тацi нам пiднесли по важкому пакунку; зранку, у себе вдома, вдихаючи першi паси тютюнового диму, що його тато посилав за чаем, з головою, котра нiяк не хотiла втримуватися на плечах, я лапонув пакунка i витягнув його на поверхню з-пiд дивана. Там знаходилося сто тисяч доларiв. Стiльки коштувала душа i тiло мое для Абрахама Лi. Навiщо ми, два молокососи, були потрiбнi цьому чорнопикому авантюристу? Та, по-перше, будь-яке дiло починаеться з молодими i нахабними. Ми такими i були. По-друге, його приваблювало середовище. Вiсiмдесят дев’ятий та дев’яностi аж нiяк, попри всю нестандартнiсть ситуацii, не пахли тим, що люди звикли називати демократiею. Батьки-збоченцi, синки-педики, доньки-героiнщицi i просто курви з вiнком венеричних захворювань – ось що являла собою тодiшня елiта. Цим i користався Абрахам Лi, з баньками, як устрицi, а спритнiстю, як у вокзального бомжа, що здае стометрiвку вiд мiлiцiонера. Ми скористалися цим перечисленим, доки воно не зробилося нудним масовим i повсякденним, як окрошка. І ми в цьому йому допомагали, тобто поставляли матерiал, поставляли клiентiв, займалися агiтацiею в секту, яку Абрахам називав Посольством. Нам було без рiзницi. За рiк я поклав до швейцарського банку не менше як пiвмiльйона зелених, вiдкрив Школу мистецтва, що була не чим iншим, як офiцiйним борделем у районi Донецького басейну. Все котилося на своiх шарнiрах. Анi я, анi Мусiй не мали навiть зеленого уявлення, що таке Святе Письмо. Швидше доiсторична людина почала б розбиратися у справах статi, нiж ми з ним у Бiблii. Ми проводили збори, вiрнiше я, а Мусiй вiв документацiю, що формувала компромат i волонтерiв. До дев’яносто п’ятого, коли хвиля наркотикiв, золотого благоденства у сусiднiй краiнi не накрила нас хвилею i сюди не покотилися бруднi потоки обшарпаних сектантiв з усього СНД, ми процвiтали. Але одного разу, зiткнувшись поглядом з Мусiем, ми мовчки зрозумiли один одного, що пора давати дьору.
Всi цi роки пройшли в чаду роботи, п’янок, пошукiв для новiтнiх обраних i зцiлених, але пiсля дев’яносто п’ятого року, коли дiвки задирали спiдницi одна однiй, а хлопцi смоктали кiнцi й нюхали кокс, – навернутися i зцiлитися лишилося не багато. Золотаво-голубi хвилi замкнулися над столицею, навiть над контингентом, вiд якого вiяло могильним сопухом. У цьому свiтi, трiскучому i нiкчемному, освiтленому, наче галогеном – сцена, я починав сумнiватися, що людина достобiса тупа, як скотина, дикiша за брудну свиню, вiдгодовану на зарiз; i скiльки ще треба гною, щоб, звалившись на ii голову, хоч одна здорова думка, котра пройшла крiзь решето черепа, зачепилася там, далеко у замрiянiй свiдомостi. Одного ранку я прокинувся з тяжкою головою: лив весняний дощ, стояли мертвi олов’янi калюжi, що швидко зникали пiд смiттезбиральними машинами, i з вiдчаем, помноженим на алкогольно-кокаiновий токсикоз, подумав про Риту. Я пiдiйшов до синього вiкна з невимовно золотим свiтанком, i сiрим небом, i сiрим асфальтом, i моi зуби з переляку заклацали вiд одного того, що я надумав дати драла вiд Абрахама Лi. Став пригадувати, як ми саджали на голку дiтей потрiбних чиновникiв, щоб потiм пройти сеанс зцiлення; нитки шантажу, коли нiчого не виходило, а за це добрi куснi «пожертви», якi мали на увазi дiлянки землi, будинки, дачi, собаки, машини i головне – владу. У цi днi, коли свiт для нашого пророка ставав раком, я i надумав його кинути. І причина була – Рита.
Рита, з каштановим чистим волоссям, пронизаним безумною мiдною iскрою; ii обличчя, видавалося, збиралося тисячолiттями, щоб дiйти довершеностi: лишалося констатувати – я лишився тупим маминим синком i романтиком, хоча i досяг небувалих успiхiв у бiзнесi. Десь пiд початок шаленого дев’яносто п’ятого я вiдчув себе втомленим i настiльки багатим, що не зчувся, як пiдсiв на кокаiн. Одного дня я втомлено подивився на небо, i там голуб в iстерицi бився крилами з голубкою: ця банальнiсть потягнула мене в минуле, коли свiт ще був чистим, як скло, вода в стаканi не вiдганяла перекисом водню та хлоркою i було ще багато чого такого, вiд чого на пустирищi життя зводило оскомою рота. Тодi-то в натовпi я побачив Риту. Вкотре. Багато разiв я ii бачив, але вигляд пухкоi бiлоi руки, розстебнутого гудзика на строгому зеленому пiджаку, очей, що сипали iскрами, мене просто вразив; так, того разу мене всього просто вивернуло, i я завмер серед натовпу вiруючих, зцiлених i подателiв, з конвертами, якi збирав уже хтось iнший, а не вона, як кiлька рокiв тому. Абрахам Лi, як чорний бовван, сидiв на крiслi, бiля нiг його скромно лежав червоний килимок з кiлькома породистими собаками. Мене перетрусило, i я знову впiймав погляд – нарештi-таки – Рити, i вона одним краем губ усмiхнулася. І з цього дня, метр за метром, повiльно я почав наближатися до неi. Рiч у тiм, що бiля неi вертiвся Боб Аскарид. Так ми про себе прозвали тiнь Рити, вiрнiше, тiнь грошей i цiнностей, якими Рита володiла, керувала. Щодо Абрахама Лi, я мав абсолютний спокiй: вiн був расист i до того ж голубий. Весь час за ним слiдував ескорт iз хлопчикiв з гнучкими талiями i неправдоподiбно дiвочими очима. Ми до цього звикли.
Я виростав у такому середовищi, у такiй родинi, де жiнка мала свое, специфiчне мiсце, але не найкраще, якого б iй хотiлося, – можете взяти це за правду; я, як людина егоiстична, схильна до авантюр i складних математичних комбiнацiй та розрахункiв на життевому поприщi, повторював систему свого батька – гравця та дiлка. До цього скрушного погляду i до поеднання вицвiлого березневого неба, кокаiновоi сверблячки та прозорого з iскрами погляду Рити – до цього у мене були жiнки та дiвчата, але виключно з мого середовища: манiрнi дурки, котрi не знали, чого самi хотiли, проте вiдверто, ще пiсля перших спроб, самi переходили до дii, заповзаючи у штани, а потiм у лiжко; iнодi це навiть траплялося на пiдлозi, на вулицi. І все це сходило, як лiнивий лiтнiй сон. Рита ж, напевне, була послана Провидiнням, щоб перевернути мое життя як старе корито. Першою справою, першим обов’язком я вирiшив покiнчити з Бобом Аскаридом. Його Абрахам Лi притягнув з Конго, як ми дiзналися пiзнiше. Помiсь лютого нiгера з китайцем.
Низькорослий, наче вгрузлий в землю, з довгим розпрямленим волоссям iз дредами; його довгi жилавi руки з темними гулями вiд ударiв, ритуальнi шрами ховалися за короткими, але широкими рукавами сорочки. Цю шкiряну сорочку Боб не скидав анi лiтом, анi взимку. На спинi, мiж лопаток, близько до шиi, пiд одягом ховався у ножнах широкий кований iз спецiальноi сталi нiж. Говорили, що з цим ножем Аскарид нiколи не розлучаеться. Вiн мав довгi сильнi руки, короткi ноги, але пересувався досить швидко, навдивовижу, можна сказати, швидко. Обличчя широкоскуле, темне, як скопана земля, блискуче, наче вугiлля, побите кратерами вiспи. Нiхто не бачив очей Боба Аскарида, за винятком кiлькох чоловiкiв. Його очi ховалися за скельцями зелених окулярiв з модерновими розводами-трiщинами… Ось до кого я таемно найбiльше ревнував Риту, а не до попсово-демонiчного Абрахама Лi, котрий мiг бути i благодушним, i жорстоким, i веселим, коли цього вимагала необхiднiсть чи обставини. Боб Аскарид був вiчною тягучою тiнню Абрахама Лi, якщо можна сказати, його вiдображенням, кострубатим i колючим, непроникним i всюдисущим – принаймнi тодi так видавалося, – вiн був його справжньою таемницею, його справжнiм перевтiленням, – ось останне точне, як нiколи. У сизих коридорах ренесансноi, красивим кораблем захололоi серед кiлькох вулиць багатоповерховоi будiвлi, в сiро-стальних сутiнках, я дивився у простiр, бачив, як Боб непорушно стримiв бiля правого плеча Абрахама Лi, коли до нього приходили цiлувати руку клани i кримiнальнi авторитети, забрьоханi у власних нечистотах совiстi мiнiстри, а також рiзнокалiбернi мери вошивих мiстечок i самозваних столиць. Абрахам Лi визначав i окреслював своiм плавним жестом, тягучим порухом руки, приеднуючи iхнiх коклюшних дiтей, iхнiх рахiтних довгоносих жiнок, iхнiх чоловiкiв в одну Велику Сiм’ю. Сам Абрахам Лi не брав пожертви, тобто грошей, хоча справно перевiряв рахунки у банку, а також грошi в обiгу, чорний нал та офшори. Для цього йому слугувала Рита – це неземне створiння iз золотистим поглядом кавових очей, рожевим тiлом. Тиха i чиста, вона зникала i з’являлася у моему життi в анфiладах, здавалося, безкiнечних, нашоi резиденцii. Слiд вiддати належне Абрахаму Лi за затишок i чистоту будiвлi, де кожен перший – ба навiть так! – не знав, чим займаеться сусiд не лише по клозету, а й сусiд за столом; коханка у лiжку, а чоловiк не мав малинового поняття про дii своеi благовiрноi. Але на кожного збиралося досье. Не в комп’ютерi, а по старинцi: у течках брунатного кольору з глухими загнутими картонними краями. І цим теж займалася Рита, з дивовижними повними стегнами, тонкою талiею, висока i чиста. Що тiльки тодi не народжувалося в моiй головi, коли недосяжнiсть розбивала напругою повiтря у лампочцi. Я знав вельми значущий i запитальний погляд Абрахама Лi, де наче в попелi жеврiв попереджальний знак: займайся, котику, своею справою. Головне те, що матерiалiзованим големом стояв перед очима, моiми i Рити, Аскарид Боб. Як на пiдтвердження: сонний день, здаеться, квiтень, ще холодний, але багато сонця. Я два днi потайки никаю коридором, але не бачу анi Аскарида Боба, анi Рити. Весна втягуеться у своi права, розтриножуючи прищi, наганяючи соками залози, задираючи статевi органи i просто органи до високого столичного неба, вже пiдiгрiтого доброю порцiею смогу – гулом, ляскотом, iстерикою накопичувалися, розбивалися мiльйони голосiв у нарiжках велетенського кам’яного мiшка. Я втратив сон. Це так несподiвано, наче справдi бiлий ангел пiднявся у небо i вибухнув тисячами зiрок… Червонi ранки, кокаiн, шампанське, сигарети, проститутки. На шаленiй швидкостi я збив собаку, зупинився: зранку випав снiг i пiдморозило, снiг лежав зараз сiрий, по ньому повз бездомний пес, тягнучи червону ганчiрку кровi i заднi лапи. Пес виповз на тротуар i здох там. Я дивився, ковтав сльози i зрозумiв, що в цьому щось е, у цьому псовi – наче знак, наче оскал: розбився iдiотський твiй свiт. Да-м-м, кокаiн давав не лише наiвнiсть. А може, то був не кокаiн?
Людина завжди нахабно сперечаеться з часом, доки iй не скручують перед могилою голову, як жертовнiй поганськiй курцi. Саме таким я був тодi iдiотом – маминим золотим синком, що вiдразу перескочив у дорослi iгри, але так i не змужнiв. Я йшов у зеленому прохолодному мороцi Дому Сiм’i, коли щось мене потягнуло за рукав i зникло, задихаючись вiд переляку, в однiй iз кiмнат. Передi мною поплило перекошене обличчя Мусiя. Вiн ткнув менi газету.
– Читай. Ось тут, – сказав i тицьнув пальцем менi на колонку, але мене привабило фото: чотири розпанаханих, наче рибини, трупи i напис: «Сектанти зводять один з одним рахунки».
– Оце тобi на. На наших не схоже. Злиднi якiсь. – Але я закашлявся, менi зробилося млосно, наче я доторкнувся чогось слизького i противного. Я вiдчув, що Мусiй знае бiльше, нiж показуе.
– Я був там. І бачив. Їх рiзав по живому Аскарид. У присутностi твоеi хiврi, – прошипiв Мусiй, завертiв головою i розвiявся в тихих зелених кiмнатах нашого Дому Сiм’i. А я стояв i дивився на свiтлину чотирьох забитих у дешевих костюмчиках. Швидше за все, якiсь баптисти. Я стояв i думав, що нiколи смерть не бувае такою красномовною, як у бiдностi чи багатствi. Їi не влаштовуе середина. Хоча як подивитися… У головi йшло обертом. Я шукав зачiпки i нарештi знайшов: швидше за все, це провокацiя, бо наближалися вибори мера. Але у головi гупало i все змiшувалося, нiби хтось витягував з голови слизькi карасi картинок, що трiпотiли, наче устрицi: збитий пес, Рита, баптисти, Аскарид, Мусiй. Треба з цим закiнчувати. Ми всi – його полоненi, вiрнiше, ми самi далися йому. Жовте сонце пливло у вiкнах протилежного краю будинку, що наче змiй обвивався навколо велетенського, як озеро, фонтана з бронзовими собаками, голими нiмфами, що нагадували обкурених петеушниць. І я вирiшив перебратися пожити за мiсто. Там був батькiвський будинок i двiстi гектарiв землi, де я надумав побудувати щонайменше замок i жити з Ритою за умови, якщо там не буде Абрахама Лi. І вiд цiеi думки серце упало в шлунок i продовжувало лежати, доки я не зiткнувся з нею очi в очi. А до того уява моя розросталася отруйним грибком, малюючи неймовiрнi картини насилля. Нарештi я зiткнувся з цим насиллям, – щось падлюче скрипiло над моею свiдомiстю. А я бачив, як Боб Аскарид немислимими способами гвалтуе Риту, а потiм вони вiдпочивають, як два затятих сапрофага на купах нечистот, отримуючи, саме так, небувалу насолоду, i цi картини (а що я мiг вигадати, коли у моему оточеннi майже тобi кожен другий займався подiбними речами) виростали до унiверсального звучання, наче важка органна музика. Аскарид розвiшував розчленованi, як коров’яча туша, шматки на слизьких чорних гачках. І менi поки що не випадало, як пити, нюхати кокаiн, блювати i на нiч згризати вiдразу по пiв-упаковки снодiйного. Напевне тодi, точно не знаю коли, але якраз у цей промiжок часу я вiдчув подих чогось такого, вiд чого бере приском шкiру, викручуе мошонку, i одна думка про втрату цього поселяла панiку в душу, i це нагадувало подорож по розпеченому пiску в центрi якогось морського мiстечка: ти готовий втратити свiдомiсть, але продовжуеш iти. Тому-то я i вирiшив хоча б на мiсяць переiхати за мiсто. Абрахам Лi не мав нiчого проти. Його темнi очi засвiтилися якось хитро, i вiн лише нiжно, по-батькiвськи стиснув менi плече.
