Перли і свині

Розділ перший

Рита

Ми уходимо в себе, як у чорну могилу. Ніхто не зупинить, бо на тому кінці нас чекає світло.

Це був початок 20013 року. Вірніше, перша його декада, що ознаменувала новий етап людства і сходження його по мінімальному колу до пекла, а саме – розгорнулася Третя світова війна. Саме розгорнулася, і саме це підпадало під такий пирскучий і цинічний смішок, як школярі побачили свою однокласницю в обжимах серйозного чоловіка, і від несподіванки це і починається, непривітне і злобне хихикання. Вже більше як півстоліття західним і почасти східним світом правили корпорації. Вони-то і визначали рівень океану, рівень населення, рівень податків; становлення одного президента та усунення іншого; без корпорації не підіймався холестерин у вашій крові, а сперматозоїди лишалися безплідними. Гроші та нерухомість перетворилися у чітке мірило влади, як і належить. Інакшого від нашого світу і не очікувалося. Як людський мозок жалюгідно не встигав за комп’ютерними вишуканими програмами, так і влада вже не керувала нічим, а попала під тотальний прес машини, що століття тому сама виготувала: від простої гумки до високодосконалої системи управління людьми. Влада президента, інституція президента виявилися безсилими проти своєї ж системи, проти свого дітища; вони, як універсальний маніпулятор, брикливо викидали недолугих чоловічків з їхніх тронів, і у третьому тисячолітті їхні верхотури більше нагадували електричні стільці, звідки швидко, наче в анімаційному фільмі, відкривалися нові горизонти, інша земля, інший світ, до якого належало людство.

Все непотрібне, як і необхідне і давно омріяне, приходить, як водиться, неждано і несподівано; ти дивишся у смолянистий вечір чи вдихаєш свіжий прохолодний ранок, розсипаний бурштином і краплями роси на гілках та листі декоративних або таки справді екзотичних, наче уві сні, дерев, і воно випливає саме так, як у твоїх кошмарах чи чарівних фантазіях…

Я працював у мультимедійному центрі виконавчим директором. Стояли сірі важкі дні. Почалася весна. Сніг розтанув, і дерева стояли по коліна у воді. Міський ландшафт нагадував пустелю. Простір рвали безперервні дощі, вітер ганяв калюжами хвилю за хвилею, і там завзято поралася дітвора. А потім усе спалахнуло, як у перекошеному проекторі – потекла плівка на екран. Радянська ракета, вірніше колишня ракета СС-20, що нині невідомо кому належала, піднялася з обнульованого простору і, вібруючи усім своїм зеленим і богохульним тілом, кинула невиразну полудневу тінь на нудно дрімаючу Європу, пролетіла і врубилася в Ейфелеву вежу, що у Парижі. Дивлячись на запітнілі, кольору червоного пластику потилиці, на монітор з рідких кристалів, я несподівано відчув полегкість, наче відтяло нездоровий орган; я спостерігав за напруженими потилицями тридцяти членів ради мультимедійних директорів, що з’їхалися з усього світу, на їхні вибалушені зеньки, котрі спостерігали за німим монітором і роздовбаною, як клешня омара, паризькою знаменитою вежею. Всі розуміли, що це початок кінця, що настала несподівана розв’язка, як і було одинадцятого вересня. Я не попрощався. Встав і вийшов.

Я пройшов довгий коридор, що нагадував прозору трубу і зв’язував одну будівлю з іншою. На шляху до ліфта мені довелося пройтися ще одним довгим коридором з декоративними деревами, з опудалами тварин, які стали світовими зірками, що ще повинні засяяти на весь мультимедійний простір, просто ахнути в яскравий і блискучий Молох. Не подолавши і половину коридору, я знову глянув на один з моніторів, що висіли упродовж будівлі рівно через двадцять кроків кожен. Диктор говорив, що підстав для паніки немає, так він і говорив, що підстав для паніки немає, а це означало, що справи дійсно були кепськими і починався великий рух. Всі очікували, хто зізнається у причетності до теракту, але і звідси було видно, що це ніякий не теракт, а просто почалася війна. І тут мене зупинила віце-президент компанії для з’єднання із західним світом, а простіше підстилка шефа з тріскучою, як шелестіння дитячих обгорток на цукерках, зачіскою, такою ж вимовою, таким же одягом, і прошамкотіла на вухо:

– Тільки дві ракети упали біля Каліфорнії. Всі гадають, що це араби. Східну частину Японії накрила китайська «Сатана», очевидно, ще у свої часи подарована Хрущовим Мао Цзедуну. Росія готується до інтервенції з боку Китаю. Ось диск. Переглянь…

Мені було байдуже. Але, чесно кажучи, чомусь із солодким мазохізмом я уявив, як цю рудоволосу суку голу за ноги тягнуть китайські солдати, у крові, з розірваною проміжністю, а потім саджають на кіл. Це, кажуть, їхнє улюблене заняття. Проте мовчки взяв диск і сказав:

– Значить, усе було у запису. Да-м-м… Програма була у запису?

– Я тобі дивуюсь, Лісовські, – сказала вона, наче впускаючи до мого мозку кошлатого шершня, і стенула плечиком, як і всі повії з кваліфікованою освітою і чіпким звіриним інстинктом колишніх секретарок з ескорт-сервісу. Вона пішла, важно гойдаючи стегнами, як дійсна, єдина і неповторна придворна курва. Я провів її поглядом і ще раз уявив китайців, що джерґотливими чорними мухами обліпили віце-президентшу, сцяли і копали її ногами, а потім потягли і таки вже – звісно у моїй уяві – посадили сракою на загостреного кілка; я спробував розгорнути свідомість і фантазію далі, побачити решту, що корчилися на кілках з прохромленими задницями, але щось зупинило. Я пройшов у ще одну будівлю, таким же робом, як і раніше, і тільки зараз вирішив, що можу спуститися у ліфті, сісти в машину і поїхати додому – у прохолоду самотності і торжество цивілізації: невпинний орган, невидимий, як містичний голос майбутнього, у моїй крові не переставав калякати «Оду до радості» Людвіга ван Бетховена. Тоді я сам не знав, що відбувається. Але мій настрій, несвідомий і глупий, як для людини і, закономірно, для істоти, яка належала своєму часу і суспільству, повторював ті самі ритми, що і тисячі роззяв з палаючими очима, які упиналися поглядами на вулицях у монітори, реготали, мовчали, бзділи, пили пиво, наче те, що відбувалося, нікого з них аж ніяк не стосується.

Люди, на превеликий мій жаль, не виправдали моїх фантазій, моїх зачаєних думок: вони висіли темними гронами на вулицях, наче після полудневої аргентинської сієсти, перед моніторами, перед глибокими виходами підземних кав’ярень, невимовно дорогих і модних; у жінок палали очі, вони прямо з пляшок пили слабоалкогольні напої, шепотілися, томно закочуючи очі. Схилялося до вечора. Темрява, ніби хтось розмазував фарбу ганчіркою, поволі ховала людей у напівтіні. Напівтіні зв’язувалися по мобільниках з Парижем, Сполученими Штатами й істерично кричали щось у темряву на незрозумілій каркаючій мові параноїків. Я вів машину повільно, смакуючи паскудний настрій і тривогу. Сьогодні я вирішив не вертатися додому, а поїхати в свій заміський дім. Повільна і сумна атмосфера міста несподівано вибухнула яскравими бризками, спалахнула і засвітилася, як велетенський монітор. Я потягнув машину під низкою однакових кав’ярень, з яскравими цятками молодіжного одягу і спітнілими від збудження обличчями, і погнав її трасою під низьким сірим небом, що дряпало своє риб’яче черево об голі верхівки дерев. Далі йшли сосни. Було приємно думати про затишок самотності у домі. Там, у кількох кілометрах, жила моя печаль, як вирок суду над убивцею. І я впевнено повертався туди, маючи надію, що лишуся у тому світі до кінця своїх днів. Там, у запахах, що лишилися від Рити, від запахів, звітрілих запахів, я тихо ненавидів людство, зневажав себе і своє життя; але тільки там, у цьому чорнильному мороці, я відчував себе людиною. Навіть тоді, коли не міг взагалі згадати її обличчя. Нас відділяла вічність і загадка смерті. Що по собі теж виходило здорово.

Будинки і люди, низки сіруватих передвечірніх ліхтарів, гомін, сморід і смог міста щезли; починалася найнелюдиміша ділянка дороги, котру я найбільше любив. Тут, у цьому вибалку, що починався з розгону, напевне, від самого центру міста, і розтягнувся на багато кілометрів, стояли величезні особняки нинішніх можновладців. Принаймні кілька десятків років я не відчував, що живу якось відокремлено і що є люди, які живуть інакше. З нинішнім головою нашої корпорації, з директором, ми приятелювали зі школи. Мусій – людина по життю сам собою оборудка: невисокого зросту, iз круглими чорними очима, він захоплювався усім, що стояло напроти: ніколи не вибирав мораль, коли можна було дістатися іншого берега й отримати свою насолоду. Більше подібний до мокрого схарапудженого птаха, він володів інформацією, володів простором й ідеями. Усупереч мені, він ніколи не був ідеалістом. Обидва ми були діти багатих батьків. Одного разу, в сімнадцять, ми несподівано і при тому разом відчули тремор у наших жилах, у нашій крові: ми подивилися, наче сіамські близнюки, на людей, що нас оточували, і не захотіли так жити, принаймні в той період життя. Нам хотілося неспокою, влади і головне – самим заробляти гроші. Жили ми з ним, як два ідіоти у сметані, і лише мріяли. Нічого особливого – зранку прокидаєшся, потім плетешся до батька, щоб вициганити кількасот баксів і завалитися в клуб і просцяти гроші на якусь довгоногу лахудру. А потім ми познайомилися з Абрахамом Лі… Ось коли синя чистота дитинства й оранжева юність змінилися чорним практичним цинізмом. Життя оскалило всі тридцять два щербатих зуба… Я оглянувся на місто, і вгорі вже бачив страх, який завтра, не пізніше післязавтра, радіоактивними випарами осяде на голови лінивих і жирних мешканців столиці. Ха!

Абрахам Лі був живучим, як щур. Під перший нічний клуб було віддано довгий ангар для міні-літаків. Клуб, заодно і нічний стрип-клуб, знаходився на самих задвірках. Білі дюни пісків рваними хмарами тягнулися до горизонту і вливалися у сині озера, тоді ще повні риби, котру намахані прибульці із сільських чорнобильських зон не вивели динамітом та електровудками. Синій квадрат із жерсті, майже чотириста квадратних метрів, поділених рівно на чотири частини, стояв на пустирі. Там, серед голих цицьок і задів, пластикових потилиць колгоспних голів у мішкуватих костюмах від Валентіно, серед сивого диму і горілки «Распутін», яку ковтали упереміш з лікером «Амаретто», зрідка попадалося віскі, ми і зустріли Абрахама Лі, проповідника з Конго.

У той час у різнобої крутилися інтелектуали і просто потвори, навантажені купами, лантухами чорного налу. Абрахам Лі прибув з Конго з більш ніж сумнівним паспортом, але з великими кримінальними протекціями і зв’язками. Він, Абрахам, чорніший пекельної смоли, скромний у світській розмові і веселий та розбитний серед глухих хлопків корків «Мадам Кліко» та гарних жіночих грудей. Проте поки що все це протікало повз нього великою яскравою річкою, де не видно було жодного берега. Море почуттів і бажань. Але він керувався залізною логікою. Нам це імпонувало. Ми були дурні, наче ті кошенята, що вперше з великого сірого і похмурого дому впали враз на мокрий нічний брук під дощ та вітер. І чиїсь важкі теплі долоні прикрили нас, двох колишніх мажорів, котрим гординя відмовила повернутися додому і попросити пробачення, впасти на коліна блудними синами. Ми його застали таким: чоловік африканського походження з гнучкою талією, дужими руками убивці, з довірливим поглядом дитини, що, блискаючи червоними від кокаїну зеньками, витанцьовував ламбаду з двома білими гарненькими дівчатками. Спочатку ми з товаришем зацікавилися дівчатами, але через деякий час нас почало вже нудити від «Амаретто» і «Распутіна», а ще більше від невиразних, розплилих, наче жаби, нуворишів з великими претензіями й амбіціями; дратував навіть сам склад, перероблений на нічний клуб. Тут гуляли протяги, від яких надимало стіни, задраповані синім та червоним сукном. Йшов кволий осінній дощ. Шум його пробивався крізь гамірливе диско. Я допив чарку, і мене пройняла ностальгія, як завжди проймає пожежну істоту нашого народу: краще у чужих, ніж у своїх. І за кілька хвилин ми сиділи у компанії веселого негра, купки напівголих дівчат, зблизька не дуже привабливих, але якщо поставити на вік, на алкоголь, на задушевну розмову, то все це не мало ніякого значення. А говорив Лі чудово. Лі піднімав руку, наче тобі Фідель або Че, як один з пророків, і говорив:

– Чого хоче Господь Бог? Чистоти і порядку. Щоб кожен у цьому світі знайшов свою втіху…

І це було логічно. Він, Абрахам Лі, як я говорив, залізно володів логікою. І Мусій нашорошив відразу вуха, а я їх розвісив. І незважаючи на те, щó мені довелося пережити, я таки вдячний цій чорнопикій скотині, що вона говорила досить-таки правильні речі. Балачка Абрахама Лі заколихувала, наче журлива тиха пісня; вона зливалася з шумом осіннього дощу і вітру, і в ній тепло лежала згорнута в зародок надія на вічне щастя. Потім ми кагалом вийшли на вулицю. Мене знудило. Я блював, а Абрахам Лі розповідав.

– Ось води розверзлися і сунуть крутими сапфіровими валами на цей край обітований, щоб змити всю грязюку. Чуєте, як співають і гудуть сфери, як ховаються тіні, як дикі звірі виходять на лови, піднімаючи свої важкі лапи? Чуєте? Ось, він почався, суремний день!

Вітер рвав куцу руду траву на пласкому, як більярдний стіл, шматку пустирища; несподівано мені зробилося самотньо і холодно, і я подивився з відкритим відчаєм на синій сарай, і мене вивернуло вкотре. Абрахам Лі підтримував мене за плече, а я блював. Потім усе змішалося у моїй голові. Тоді мені цей будинок видався верхом усього, про що міг мріяти вісімнадцятилітній юнак. Хоча я виріс і виховувався у дуже багатій, заможній, скажімо так, по нинішніх розкладах – мажорній родині, але батько у мене був суворих патріархальних правил; тоді я ще припускав, що у нашій державі можна розбагатіти – та будь-де – лише чесною працею та власним розумом, тому батьків пуританізм тяжів наді мною, давив мене. Я вже розповідав про… А тоді тяглася густа слинява осінь, я дивився на синій квадратик будівлі серед степу, а потім – ось на тобі! – білі кімнати з рожевими портьєрами. Оголені дівчата з диньками грудей, кармінові соски, стегна, виголені лобки, розкриті рожеві пелюстки піхов. І велетенське крісло, тобто трон. І на ньому сидів, обіпершись ліктем у коліно, Абрахам Лі, печальний, стискаючи пальцями круте, як для африканця, підборіддя.

– Ну, будемо працювати? – запитав він.

І тут я побачив її. Вона була одягнена у строгий костюм. Швидше я більше уваги звернув на костюм, бо дівчина одягнена була так, що серед цієї гедоністичної розкоші нагадувала красиву інкрустовану дверну ручку: червоний капелюшок на лівому боці, жакет зі стоячим комірцем кольору тонального крему, щільна спідниця такого ж кольору і чорні блискучі лакові чобітки, що закривали її коліна. Вона стояла якось боком, зовсім непомітно і відчужено, спостерігаючи за двома сопляками, тримаючи поперед себе тацю із жовтого металу.

Абрахам розвернувся, якось трохи присів; зараз він був до пояса роздягнений. Черево його непропорційно, наче глобус, випиналося над гнучкою фігурою; він пробіг, високо закидаючи, мало не до підборіддя, коліна, в один кінець кімнати, топчучись податливими оголеними тілами, обернувши до нас обличчя з вишкіреними білими, майже тобі конячими, зубами; потім він продемонстрував навпаки, втягнувши живіт до хребтини, також із вишкіреними зубами, але цього разу з висолопленим язиком, пробіг з іншого боку, всівся нарешті на свій трон. Йому піднесли пляшку шампанського у кризі. Абрахам Лі власноруч налив собі, скорчив дитячу капризну гримасу і з неприхованою відразою подивився на нас, витягнувши шию.

– Ну що, уроди?! Чого вилупилися?! Так починається найбільше дійство. Колись мій пастор Джек Лобановські сказав, щоб я пішов і порвав цей світ. І я пішов. І я порвав. Але спочатку я порвав пастора і його паству. З цього я взяв мало грошей, але багато досвіду боротьби. Мені довелося лікувати алкогольну залежність з Бушем-старшим, доки я не пробив інвестиційний фонд моєї компанії. Ха! І ви скажете: а де ж був Бог, що покинув свого пророка? – Він зійшов до тихого і єхидного шепоту, що змішувався з отруйним шипінням повітря і випарів алкоголю. – Він ніде не був. Його не було ніде. Тому що я був Богом. Я був тим, що створював себе і свій світ. – Абрахам Лі витер піт, скинув руку, глянув на ролекс. – Вам пора, малята. Рито, подарунки. А мені сигару. – Абрахам Лі закурив сигару і подивився довгим поглядом у синіючу від диму даль, і він мені здався би чудом, аби не дівчина з золотою тацею, що стояла, обіпершись плечем об мармурову колону, повиту справжнім африканським плющем. Нарешті я розгледів її обличчя.

І отже, я подивився на її обличчя. Правильної форми, рожеве, з чіткими рисами, які не переходили у занадто різкі; стриманий блиск мельхіорових очей, прямий, класичний грецький ніс з ледь розширеними крилами, що тремтів раз по раз, коли голос Абрахама Лі зривався на істеричний писк. Я дивився у неї, як у бархат травневої ночі, де прощальна зі світом пісня солов’я, ну, і таке інше. Я дивився довгим собачим поглядом, який не розраховує на ласку і на добре слово, як ґудзик розстебнувся зверху, оголивши краї грудей, красивих, трохи видовжених, трохи важких унизу, де перламутрово відливалася шкіра. Це було нестерпно. Я завертів головою, потім знову втупився у неї, але вона навіть не ворухнулася, вся подалася, наче якийсь звір, наповнений силою і кров’ю для стрибка, виставила підборіддя й очі, блиснула двома коштовними камінцями. Чомусь я уявив її у домашньому вбранні, без того безглуздого одягу, м’яку і теплу, і щоб вулицею йшли невимовні потоки світла і ще щось. Я хлебнув шампанського і подивився на свого приятеля, що куняв, засунувши голову в обшлаг дорогої шкіряної куртки, як мокрий півень.

А потім двері, вірніше, задня стіна розчахнулася, очі запекло від світла – оранжеве сонце гуділо у високості порцелянового синього неба, підчеплене на дроті моєї свідомості, – принаймні перше, що прийшло у мою хвору від алкоголю й еротичних видив голову. Скрізь лежав сніг. Від цього взяло приском шкіру від мошонки до вух. Тупий, сильний удар, сконцентрований професійно в одну точку, прийшовся мені у спину і викинув, наче з катапульти, на білий сніг під болісне оранжеве сонце, що теліпалося якраз біля перенісся і падлюче завалювалося то в одне око, то в друге. І відразу щось тріснуло у сферах, як металева пружина, що віками чекала, коли хтось натисне живий важіль і коліщата закрутять тисячі живих картинок перед людством. Нічого особливого не трапилося. Відразу, по хвилині, приземлився мій друг. Він гепнувся лантухом. А ще в якусь мить перед нами виросла височезна фігура Абрахама Лі в білому пуховику, лисячій шапці, з обтягнутим шкірою обличчям. Виходило так, що він більше скидався на череп, обтягнутий чорним поліетиленом. Я подивився на Мусія, але цього разу мені заважало не сонце, і побачив пластикове обличчя Абрахама Лі, його зеньки, що відливали китайською порцеляною, увібравши в себе помаранчевий присмерк передвечір’я, і я здивувався, що день так швидко дійшов кінця. Несподівано, але вже очікувано Абрахам Лі ударив мене в ліве плече ногою, взутою у справжні сибірські унти (і коли воно встигло, оце мавпеня), і я заорав обличчям у сніг. Така ж історія чекала на мого товариша. Далі ми пересувалися степом навкарачки, борсаючись у снігу, наче два маленьких живих бульдозери, і лаялися між собою, а над нами, вирячивши чорні коралові баньки, блискаючи жовто-порцеляновими більмами, вивищувався Абрахам Лі, що не переставав тренувати свою горлянку і наші барабанні перетинки. Мусій, поправляючи окуляри, спробував звестися; несучи в інтелігентських окулярах віковічний протест свого класу, він таки зіп’явся на свої негнучкі цирла. Але гнучка, наче гумовий шланг, нога в унтах неправдоподібно жіночого розміру влучила йому в грудину і знову заставила опуститися на сніг. І ми знов зарачкували на оранжеве сонце проти вітру, по снігу. Раз по раз перед нами з’являлася віщуюча харя Абрахама Лі, де ворушилися жовті лаковані більма і стриміли два непорушні ока кольору темної кави, які більше нагадували зіпсовані устриці, що само собою вже було неправдоподібним.

– Ви мішки сала і лайна! Ви покидьки! Ви втілена непотрібність батьків, що народили щуренят, а не вищу хвалу усього земного. Подивіться уважно на мене, – але Абрахам Лі і не думав дозволити нам підняти голову. – Я пройшов школу східних мудростей, я пройшов життя, як шило масло… – Він зупинився, і два більмуватих ока з коричневими устрицями, як перископи, зависли над нашими обличчями. – Але Бог вас кличе! Ви чуєте?

Але як ми не прислухалися, окрім вітру, не чули нічого. Тоді рачкування продовжувалося. Нарешті до мене дійшло, я зірвався на ноги і крикнув:

– Ага. Я просвітився!

Абрахам Лі усміхнувся, підняв нас за петельки, красиво вигнувшись своєю зміїною талією:

– З прибуттям і просвітленням, шановні брати і сестри!

Двері прочинилися, і ми пішли теплими персидськими килимами, серед золотих підсвічників, барокових дзеркал, оголених красунь, що тихо шастали у полуничних прозорих туніках. У кожній кімнаті на нас дивилися маленькі ангели над головою самого Абрахама Лі, великого, чорного й усміхненого, і ці мініатюрні ангели клали на його голову вінки з віковічного лавра. Така-от картина. Аби я у той момент розбирався в етиці віри, то моя уява намалювала б зовсім інші картини, допустимо, хтивого клишоногого Люцифера, що наколює на вила по декілька десятків абрахамів лі; а так я його просто ненавидів і водночас захоплювався. Виною, звісно, були випивка, жінки і вседозволеність, з якими нас вітав наш новий пастор. Нічого особливого, як на той час.

Простір кінця вісімдесятих – початку дев’яностих двадцятого століття у цій частині, у цій заводі вакууму людського спілкування нагадував цирк, що несподівано звалився з поїзда на забитому і дикому полустанку, з одним магазином, телевізором, сторожем та путівником і начальником в одній особі; цирк цей оглушував справжнісінькими вибухами, справжнісінькими катастрофами, які тягнули за собою трагедії і нагадували тубільця, що отримав розрив серця, коли зранку задзвонив будильник, подарований місіонером. Пізніше все це викликало дикий регіт, але час ще не прийшов. Я не знаю, хто напоумив на цю стезю Абрахама Лі, але якщо тверезо подивитися, то він не був-таки білою вороною на фоні свого мавпячого африканського царства.

Головне – логіка, нехай вона призводить до бомбардування Хіросіми. Завжди можна висидіти і протримати розумну паузу. Що й умів робити чорний і риплячий, наче водопровідний шланг, Абрахам Лі. Перш за все він нам показав папери: посвідчення, що він є громадянином України і що він є наступником одного з апостолів на Землі. Ім’я апостола делікатно не вказувалося, що і підтверджувало далекоглядність і скромність такого авантюриста, як Абрахам Лі, котрий зроду не бачив в очі Конго чи Ефіопію, а його Батьківщиною швидше за все була сонячна сторона Гарлема або Східний Лондон. У разі несприятливого клімату він перлюструвався на його противника чи інакше… Словом, про це нам говорити і доказувати нічого не випадало, і треба воно нам, як блосі – зайва понюшка дихлофосу. Нам, затиснутим свавіллям батьків, що сиділи на лантухах грошей, ходили в потертих піджаках, крадькома парилися у смердючих банях під коньячок з комсомольськими активістками, а грошима не хотіли і не мали ніякого бажання ділитися. Саме коли гормони завзято штурмували наші черепні коробки, він-то і з’явився. Ми з корешем точно визначили: це наш зірковий час, і він є наш рідний маніяк. Маніяк, що не за ґратами, – це дуже потужне вкладення ресурсів та капіталу, якщо закинути оком у всі історичні процеси. Саме там ми і бачили. Але скоро нам це наскучило. Вірніше…

Почалися довгі кілометри, довгі роки перегонів, з яких вириватися спочатку самому не хотілося, а далі вже було нікуди. До 20013 року все було затиснуте у тісні лещата Абрахама Лі. До 20013 року місто затихло, наче перестало заповнюватися новими проектами кидалів, убивств і шантажу; містом правили дивні звуки і дивні люди з прибацаними ідеями і божевільними плакатами. Видавалося, що вже ніхто і нічого не перемінить: ані корупцію влади, ані дегенеративний народ, ані щасливі заклики до менш щасливого майбутнього, якщо прикинути на око, скільки тисяч років воно відділяє розум від кошмару божевільного. Нас це влаштовувало. Суспільство нарешті заткнулося. А щодо Абрахама Лі…

Починали ми з того сніжно-дощового вечора. На таці нам піднесли по важкому пакунку; зранку, у себе вдома, вдихаючи перші паси тютюнового диму, що його тато посилав за чаєм, з головою, котра ніяк не хотіла втримуватися на плечах, я лапонув пакунка і витягнув його на поверхню з-під дивана. Там знаходилося сто тисяч доларів. Стільки коштувала душа і тіло моє для Абрахама Лі. Навіщо ми, два молокососи, були потрібні цьому чорнопикому авантюристу? Та, по-перше, будь-яке діло починається з молодими і нахабними. Ми такими і були. По-друге, його приваблювало середовище. Вісімдесят дев’ятий та дев’яності аж ніяк, попри всю нестандартність ситуації, не пахли тим, що люди звикли називати демократією. Батьки-збоченці, синки-педики, доньки-героїнщиці і просто курви з вінком венеричних захворювань – ось що являла собою тодішня еліта. Цим і користався Абрахам Лі, з баньками, як устриці, а спритністю, як у вокзального бомжа, що здає стометрівку від міліціонера. Ми скористалися цим перечисленим, доки воно не зробилося нудним масовим і повсякденним, як окрошка. І ми в цьому йому допомагали, тобто поставляли матеріал, поставляли клієнтів, займалися агітацією в секту, яку Абрахам називав Посольством. Нам було без різниці. За рік я поклав до швейцарського банку не менше як півмільйона зелених, відкрив Школу мистецтва, що була не чим іншим, як офіційним борделем у районі Донецького басейну. Все котилося на своїх шарнірах. Ані я, ані Мусій не мали навіть зеленого уявлення, що таке Святе Письмо. Швидше доісторична людина почала б розбиратися у справах статі, ніж ми з ним у Біблії. Ми проводили збори, вірніше я, а Мусій вів документацію, що формувала компромат і волонтерів. До дев’яносто п’ятого, коли хвиля наркотиків, золотого благоденства у сусідній країні не накрила нас хвилею і сюди не покотилися брудні потоки обшарпаних сектантів з усього СНД, ми процвітали. Але одного разу, зіткнувшись поглядом з Мусієм, ми мовчки зрозуміли один одного, що пора давати дьору.