Добрий ангел смертi
Андрей Юрьевич Курков
Зiбрання творiв Андрiя Куркова
До рук головного героя гостросюжетного роману Андрiя Куркова «Добрий ангел смертi» Миколи Сотникова потрапляють якiсь таемничi документи. Ховаючись вiд людей, якi будь-що хочуть iми заволодiти, вiн вирушае в подорож до Каспiйського моря. Поiздка виявляеться дуже ризикованою i кардинально змiнюе життя героя.
Андрiй Курков
Добрий ангел смертi
1
Ранньоi весни тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомого року, продавши двокiмнатну квартиру на околицi, я купував собi однокiмнатну в самому центрi Киева бiля Софiйського собору. Старички, якi продавали ii, вiд’iжджали до Ізраiлю й намагалися разом iз квартирою продати менi десятки непотрiбних дрiбниць, на зразок саморобноi дротяноi вiшалки в коридорi. Григорiй Маркович, глава сiм’i, ретельно примовляв: «Я знаю всьому цiну! Я зайвого не вiзьму». Дещо я купив, але вiд бiльшостi речей i дрiбничок вiдмовився. Купив я i поличку з книжками – вона саме так i продавалася, щоб не знiмати ii зi стiни i не нести книги в «Букiнiст» – навiщо така морока. Не знаю, яка частина сплачених п’яти доларiв припала на книжки, а яка на поличку, але у всякому разi книжки я особливо не розглядав, вiдзначивши поглядом лише академiчне видання Льва Толстого «Вiйна i мир». Ця книжка була великого формату i, мабуть, п’ятдесятих рокiв видання. Такi книжки я любив якщо не за змiст, то за добротний солiдний вигляд.
Дванадцятого березня настав момент передачi ключiв. Я приiхав пiд вечiр. Бiля парадного стояв мiкроавтобус, присланий агентством «Сохнут». Старички вантажились. Їм чемно допомагали два представники агентства.
– Ну, Колю Сотников, – сказав я собi, залишившись сам у придбанiй квартирi, – тепер ти господар цiеi руiни!
Я ще раз обвiв поглядом трiщини, думаючи про необхiдний ремонт. Потiм пiдiйшов до книжковоi полички, дiстав книжку, що запам’яталася великим форматом, i розкрив ii. Пiд палiтуркою мене чекав сюрприз. Способом, вiдомим менi зi шпигунських фiльмiв, у книзi був вирiзаний тайник, в якому, однак, не було нi золота, нi зброi. Всерединi, в акуратно вирiзанiй нiшi, лежала iнша книжка, бiльш пiзнього року видання – «Кобзар».
Здивований, я витягнув ii i, думаючи, що i тут пiд палiтуркою ховаеться щось несподiване, розкрив. Але цього разу книжка виявилася справжньою, не перетвореною на шкатулку. Обстеживши кiлька сторiнок, я збирався вже було скласти цю книжкову матрьошку i поставити ii на мiсце, з тим, щоб коли-небудь здивувати своiх майбутнiх гостей, але тут погляд мiй упав на написанi гострим олiвцем по краях книжки коментарi. Тримаючи розкритий «Кобзар» у руках, я пiдiйшов поближче до лампи i прочитав кiлька акуратних рядкiв: «Патрiотизм Т. Г. сприймав як любов до жiнки i ненависть до армiйськоi служби й особливо до бездумноi муштри».
«Вже чи не який-небудь дисиденствуючий учитель лiтератури робив цi замiтки?» – подумав я, згадавши про свiй власний учительський досвiд.
Пiсля педiнституту я сам вiдпрацював призначенi три роки «iсториком» у сiльськiй школi, але за весь цей час менi так i не вдалося прищепити здоровим, червонощоким дiтям доярок i трактористiв нi iнтересу до iсторii, нi бажання розгадати численнi iсторичнi загадки й таемницi, вивудженi мною з маси опрацьованих iз олiвцем у руцi книжок.
На Григорiя Марковича як на автора цих коментарiв було грiшно подумати. Вiн сам був вiдставним вiйськовим i вельми цим пишався. Я якось застав його за упаковкою своiх медалей – вiн розклав iх на столi й загортав кожну в окремий носовичок, яких у нього, схоже, було безлiч, куди бiльше, нiж медалей.
Показуючи менi одну з медалей, вiн сказав:
– Я брав Прагу!
«Помiтила це Прага?» – подумав я в той момент, ледь стримавши посмiшку, дивлячись на цього сухого, маленького i досi верткого дев’яностолiтнього дiдка.
Брудна кухня теж потребувала ремонту. Їi треба було вiдмити вiд старих господарiв – речам, та й самим стiнам чомусь передаеться вiк iх власникiв, i тому, щоб не вiдчути себе раптом постарiлим, треба мiняти поверхнi та кольори, додавати свiжостi. Можливо, вчасно зроблений ремонт подовжуе життя не тiльки квартирi, але й ii мешканцям?
Я поставив чайник на закопчену газову плиту i знову почав гортати книжку, думаючи про цi дивнi записи. На однiй зi сторiнок натрапив я на чудову i спiвзвучну моiм роздумам думку: «Патрiотизм голодного – це спроба забрати шмат хлiба у iнородця, патрiотизм ситого – великодушнiсть, що викликае повагу».
Менi дуже хотiлося зрозумiти – що за людина писала цi коментарi до «Кобзаря», хотiлося знайти свiдчення часу, коли все це було написано. Моя нинiшня робота – нiчним сторожем за гуманним принципом «нiч-через-двi» – не вимагала використання мiзкiв. І мiзки нудьгували. А тут такий загадковий «подарунок», кращий за будь-яку головоломку або кросворд!
Я гортав i гортав, як гортають книжку перед тим, як зважитися ii не просто прочитати, а простудiювати з зошитом i ручкою. Промайнула ще одна думка: «Абсолютний патрiот не визнае нi нацiональноi бiльшостi, нi нацiональноi меншини. Його любов до жiнки сильнiша любовi до батькiвщини, тому що жiнка, яка вiдповiдае взаемнiстю, i е символ батькiвщини, iдеал абсолютного патрiота. Захист жiнки, яка вiдповiдае взаемнiстю на любов, i е вищий вияв патрiотизму».
В iншому мiсцi, пiд одним iз вiршiв, був чисто щоденниковий запис: «16 квiтня 1964 року. Зустрiв Львовича в пивнiй навпроти ломбарду. Розповiв йому про пiдготовлений рукопис. Вiн захотiв прочитати – але обiйдеться. Пiсля провокацii в кiнотеатрi навiть його рука здаеться занадто вологою для рукостискання. І потiм ця звичка весь час оглядатися на всi боки».
Я сидiв до пiвночi, потiм склав «книжкову матрьошку» i поставив назад на полицю.
Наступного дня я заiхав до знайомого скульптора, чоловiка, що знав Киiв останнiх тридцяти рокiв майже поiменно.
– Пивна навпроти ломбарду? – перепитав вiн. – Звичайно, там тепер кафе «Русский чай». Нi, вибач, вже не «Русский». Або просто «Чай», або… Там вже все не те, i кругом не тi…
– А ти не знав у той час якого-небудь «Львовича».
Скульптор замислився.
Його двоповерхову майстерню було заповнено громаддям iще необроблених каменiв, макетами, невеликими скульптурами та безлiччю фотографiй, приклеених до стiн, нiби замiсть шпалер. До цих фотографiй вiн i пiдiйшов, вставши з-за низького обiдньо-журнального столу.
– Тут е багато хто з тiеi пивницi, але я не пам’ятаю… Львович… Львович… Не думаю, що це хтось iз завсiдникiв компанii. Туди приходило багато «разових», i хоч вони з’являлися досить часто, але «своiми» не стали. Може, це один iз них? Я ще спробую згадати, але не сьогоднi. Потрiбна дуже дощова погода або гроза – тодi вiдмiнно згадуеться…
– Я подзвоню i нагадаю при першiй же грозi, – пообiцяв я на прощання.
Ремонт новоi квартири рухався повiльно i, можна сказати, безглуздо. Знайомi, якi обiцяли допомогти менi пофарбувати стiни, несподiвано пропали, i залишився я один на один зi стiнами i з безлiччю бляшанок матовоi бiлоi фарби. Сам починати фарбувати я боявся, тому i займався рiзним дрiб’язком, вiддиранням клаптiв староi фарби iз труб у ваннiй та iншими дурницями.
Несподiвано зателефонував скульптор.
– Ти знаеш, вiн помер учора, цей Львович, якщо це, звичайно, вiн. Менi подзвонив якийсь давнiй знайомий, просив допомогти на похоронi – нiкому труну нести. Якщо хочеш, iдьмо разом!
Пропозицiя була i несподiваною, i дивною.
– Але ж я його не знав… – вирвалось у мене.
– Але ж ти його розшукував! Я теж, здаеться, його не знав, – сказав скульптор. – Бiльше того, я не мiг згадати цього Алiка, який менi подзвонив. Вiн запевняе, що ми знайомi з тiеi пивницi…
Їхати на побачення з небiжчиком, до якого у мене залишалися непоставленi питання, здавалося справою щонайменше дурною. Але я погодився.
Ховали його на Берковцях. Точнiше не ховали, а «пiдховували» до родичiв, якi вже влаштувалися там навiчно. Жовте висохле обличчя нi про що не говорило. І скульптор, нахилившись до мого вуха бiля могили, прошепотiв:
– Щось я його не впiзнаю.
Однак Алiк, який органiзував цей похорон, нагадав скульптору кiлька епiзодiв iз далекого минулого. І скульптор кивнув. Потiм вони в моiй присутностi згадали кiлька iмен.
Я набрався смiливостi й запитав у лiтнього Алiка про людину, що цiкавився творчiстю Тараса Шевченка i питаннями патрiотизму. Пояснив йому, що це був знайомий покiйного Львовича.
Алiк почухав за вухом. Помовчав. Знизав плечима.
– Потiм, – нарештi мовив вiн. – Ти ж на помини йдеш? Я кивнув.
Помини, як з’ясувалося дуже скоро, органiзовував скульптор у себе в майстернi. Семеро людей сидiли навколо обiдньо-журнального столу. Скульптор на електроплитцi, що стояла в кутку, смачно смажив яловичу печiнку. Решта, не чекаючи закуски, пили горiлку. Мовчки пили, без тостiв, навiть без зiтхань.
Ожили трохи, коли перша порцiя смаженоi печiнки з’явилася на столi. Скульптор висипав на стiл виделки. Поклав хлiб. Трапеза набула бiльш жвавого характеру, i хтось першим заговорив про покiйного, тут же перейшовши на живих i закiнчивши просторiкування думкою про те, що ранiше було краще.
– Так, – погодився хтось iнший.
Помини пройшли як належить. Всi розiйшлися п’янi. Про покiйного поганого слова сказано не було. Про нього взагалi, один раз згадавши, бiльше не говорили. Коли встали з-за столу розiм’ятись, один iз гостей упiзнав себе молодого на однiй iз старих фотографiй.
– О! – вигукнув вiн i з подивом випнув губи, наче був у образi на себе тридцятирiчноi давностi.
Я пiдiйшов i поставив йому те саме запитання – про чоловiка, що захоплювався Шевченком i питаннями патрiотизму.
– Еге ж, – сказав вiн, – тодi багато людей захоплювалися такими питаннями.
