100 знаменитих людей Украiни
Т. Н. Харченко
Оксана Юрьевна Очкурова
И. І. Рудичева
100 знаменитых
Украiна подарувала свiту багато яскравих i цiкавих особистостей. І сто героiв цiеi книжки – лише невеличка частина з них. Автори намагалися представити в нiй найвидатнiшi постатi минулого i сучасностi, якi своею працею i талантом прославили краiну, вплинули на хiд ii iсторii. Тому поряд iз життеписами тих, хто здавна вважався символом украiнськоi нацii (Б. Хмельницький, Т. Шевченко, Леся Украiнка, І. Франко, М. Грушевський), тут вмiщено нариси про тих, хто тривалий час залишався iзгоем для своеi краiни (І. Мазепа, С. Петлюра, В. Винниченко, Н. Махно, С. Бандера). Є у книзi i бiографii героiв полiтичного небосхилу, учасникiв «помаранчевоi» революцii – В. Ющенка, Ю. Тимошенко, О. Мороза, В. Литвина, П. Порошенка, чиi iмена нинi стали вiзитною карткою Украiни у свiтi.
Оксана Очкурова, Т. Н. Харченко, И. І. Рудичева
100 знаменитих людей Украiни
Вiд авторiв
Украiна дала свiту чимало яскравих i цiкавих особистостей. І сто героiв цiеi книги – лише дещиця з iх числа. Автори намагалися представити в нiй найбiльш видатнi постатi минулого i сучасностi, тих, хто своею працею i талантами прославив краiну, вплинув на хiд ii iсторii.
«Нацiя виявляе себе не лише в людях, яким вона дае життя, але й у тiм, яким людям вона вiддае почестi, яких людей пам'ятае», – говорив Джон Кеннедi. Якщо звернутися до iсторичноi пам'ятi украiнськоi нацii, то протягом тривалого часу головними ii символами незмiнно залишалися Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, Леся Украiнка, Іван Франко, Михайло Грушевський. При цьому варто зазначити: життеписи були настiльки iдеалiзованi й оповитi всiлякими мiфологiчними нашаруваннями, що скорiше нагадували iсторичнi архетипи, нiж бiографii реальних людей. Тому, розповiдаючи про цих видатних особистостей, автори прагнули зняти з iхнiх портретiв хрестоматiйний глянець i познайомити читача з маловiдомими фактами iхнього життя i дiяльностi.
Іще бiльш далеким вiд iсторичноi правди було представлено в бiографiчнiй лiтературi життевий шлях таких державних i полiтичних дiячiв, як Іван Мазепа, Симон Петлюра, Нестор Махно, Степан Бандера. Тривалий час iхня роль в iсторii Украiни викликала суперечливi оцiнки, якi робили з цих людей не нацiональних героiв, а iзгоiв суспiльства. Суперечки навколо них тривають i сьогоднi, але навiть iхнi супротивники не можуть не визнати того, що всi вони, безсумнiвно, е неабиякими особистостями, якi виявили чимало сили волi й мужностi в найтрагiчнiшi перiоди життя краiни.
Донедавна украiнцi вкрай мало знали про своiх видатних спiввiтчизникiв, якi з рiзних причин були змушенi залишити батькiвщину. Бiльшiсть iз них забуто. Така ж доля випала й тим, хто став жертвою сталiнських репресiй, представникам дисидентського руху, борцям за права людини в Украiнi. А тим часом саме цi люди сприяли зростанню авторитету украiнськоi науки i культури далеко за межами краiни. От чому в сучаснiй галереi видатних людей Украiни гiдне мiсце посiдають Михайло Драгоманов i Олександр Архипенко, Серж Лифар i Володимир Винниченко, Дмитро Чижевський i Микола Бердяев, Василь Стус i В'ячеслав Чорновiл.
Серед героiв цiеi книги – не лише украiнцi, але й представники iнших нацiональностей. Їхнi iмена тут не випадковi, оскiльки для одних Украiна була малою батькiвщиною, iншi тривалий час жили i працювали на украiнськiй землi вже в зрiлi роки. Не можна не погодитися з росiйським ученим, академiком Д. Лихачовим, який стверджував, що «нацiональнi особливостi зближують людей… а не вилучають iх iз нацiонального оточення iнших народiв, не замикають народи в собi». Тож не варто дивуватися тому, що в iсторичнiй пам'ятi украiнського народу почесне мiсце завжди посiдатимуть iмена Шолом-Алейхема, Івана Айвазовського, Архипа Куiнджi, Миколи Пирогова, Іллi Мечникова, Сергiя Прокоф'ева i багатьох iнших видатних «неукраiнцiв». До речi, вони були набагато мудрiшi за деяких своiх нащадкiв i нiколи не вiдокремлювали свою долю вiд украiнськоi землi i того народу, серед якого жили i дiяли. Варто згадати хоча б рядки з листа М. Гоголя, адресованi А. О. Смирновiй-Россет: «Скажу вам одне слово щодо того, яка в мене душа, хохляцька чи росiйська. Я сам не знаю, яка в мене душа. Знаю тiльки, що нiяк би не вiддав переваги нi малоросiянину перед росiянином, нi росiянину перед малоросiянином. Обидвi природи надто щедро обдарованi Богом, i, як навмисно, кожна з них порiзно мiстить в собi те, чого немае в iншiй…» Цi слова, написанi в серединi XIX столiття, залишаються актуальними й сьогоднi.
Айвазовський Іван Костянтинович
Справжне iм'я – Ованес Костянтинович Гайвазовський (народ. 1817 р. – пом. 1900 р.)
Видатний росiйський художник-маринiст i баталiст. Академiк живопису, професор Академii художеств, член Амстердамськоi академii мистецтв. Живописець Головного морського штабу. Володар багатьох почесних нагород, серед яких золота медаль вiд папи Григорiя XVI («Хаос», 1839р.), золота медаль на виставках у Луврi («Буря бiля берегiв Абхазii», 1843р.), орден Почесного легiону (1857р.). Засновник Музею старожитностей (1871 р.), художньоi майстернi, картинноi галереi, концертного залу у Феодосii.
Вiрменська сiм'я Айвазянiв давно оселилася в Криму i з роками навiть прiзвище предкiв набуло iншого звучання – Гайвазян. 17 липня 1817 р. у Феодосii з'явився на свiт Ованес, якому судилося стати знаменитим художником-маринiстом i нинi гордiстю двох держав – Украiни i Росii. Його родина жила бiдно: батько писав скарги i прохання на базарi, мати господарювала i слiпнула над вишивкою. Нестаток змусив iх вiддати старшого сина Гарика купцю-вiрменину для влаштування його у вiрменський монастир в Італii. А молодший Ованес (по-нашому Іван) уже в 10 рокiв працював «хлопчиком» у мiськiй кав'ярнi. Вiн прекрасно грав на скрипцi й спiвав, але найбiльшою радiстю для нього було малювати самоварним вугiллям на стiнах будинкiв. Цей «настiнний живопис» помiтив архiтектор Кох, який подарував Ованесу першi олiвцi i папiр, а потiм показав малюнки градоначальнику О. І. Казначееву. Олександр Іванович, ставши губернатором, забрав пiдлiтка з собою до Сiмферополя, поселив у своему будинку, вiддав до гiмназii.
1833 р. Гайвазяна було прийнято казенним пансiонером до Петербурзькоi академii художеств у клас М. Н. Воробйова. Пiдлiток iз легкiстю переносив напiвголодне iснування. Вiн учився пильно спостерiгати натуру, вгадувати ii «душу i мову», передавати настрiй у пейзажi. Івановi було всього 17 рокiв, коли вiн до найменших деталей мiг скопiювати пейзажi Сильвестра Щедрiна i Клода Мореля. Заданий на другому роцi навчання ескiз «Зрадництво Іуди» привернув загальну увагу, i президент О. М. Оленiн оголосив Гайвазовського (його прiзвище знову змiнили) кращим учнем, майбутньою зiркою i гордiстю академii.
1835 р. Іван потрапив в учнi до французького художника-маринiста Фiлiппа Таннера. Учитель виявився менш талановитим, але дуже заздрим i, очорнивши роботу Гайвазовського – етюд «Повiтря над морем» – перед Миколою І, накликав на юного художника царську немилiсть. Протягом року Оленiн, Одоевський, Томилiн, Жуковський, якi брали участь у його долi, не могли нiчого змiнити. І лише вiдомий художник-баталiст О. І. Зауервейд реабiлiтував Гайвазовського i переконав царя вiдправити юнака разом з Ф. П. Лiтке в лiтне плавання по Балтицi. За кiлька мiсяцiв офiцери навчили Івана розбиратися в складному пристроi й оснащеннi кораблiв росiйського та iноземного флоту. Морякiв пiдкупила щира любов юнака до морськоi стихii i кораблiв. Екiпаж прозвав його «морським вовченям». Написавши в цьому плаваннi першi п'ять марин, Гайвазовський нерозривно пов'язав свою долю з морем i росiйським флотом.
Заняття з К. Брюлловим i М. Воробйовим дали своi плоди. Двадцятирiчний юнак став майстром, чудовим художником-маринiстом. Спiлкування з О. Пушкiним i М. Глинкою налаштувало його розум на урочисте оспiвування природи. «Прекрасне мае бути величним». Гайвазовський рано усвiдомив, що служiння мистецтву – це не смиреннiсть i не спокiйне споглядання життя, а дiя, кропiтка щоденна праця. Рада Академii скоротила йому термiн навчання на два роки, а золота медаль першого ступеня (1837 р.) за успiхи в живописi дозволяла вирушити за кордон, але Гайвазовського послали в Крим «писати з натури морськi види». Подорожуючи Кримом i Кавказом (генерал Раевський, начальник Чорноморськоi береговоi лiнii, запросив його спостерiгати бойовi дii флоту проти туркiв), вiн зробив безлiч ескiзiв i написав такi вiдомi полотна, як «Вид Керчi», «Морський берег», «Мiсячна нiч у Гурзуфi», «Десант у Субашi». Серце юного художника було повне подяки людям (М. Лазареву, П. Нахiмову, В. Корнiлову i простим матросам), якi подiлилися з ним знаннями про море та своiм душевним багатством. Прекрасна зорова пам'ять допомагала Гайвазовському переносити своi спогади на полотно. У дощовому Петербурзi вiн мiг написати будь-який пейзаж Криму, а за розповiдями очевидцiв створити мальовничу баталiю, чiтко знаючи, який вигляд мае кожен корабель.
1840 р. художник здiйснив пенсiонерську поiздку до Італii. У монастирi вiн вiдшукав брата-ченця, який порадив йому змiнити прiзвище, щоб воно було ближчим до первiсного вiрменського. З тих пiр Іван Костянтинович усi своi картини пiдписував прiзвищем Айвазовський. Молодий художник увесь час присвячував живопису, а з майстернi виходив лише до музеiв, для роботи на природi або для зустрiчей з М. В. Гоголем i О. А. Івановим. Айвазовський помiтив, що його ретельно виписанi на пленерi полотна залишають байдужими глядачiв, зате написанi по пам'ятi викликають замилування. Адже в такi пейзажi вiн вносив своi яскравi враження, свiй захват перед неповторнiстю кожноi митi в природi. Художник почав писати лише в майстернi, де були тiльки голi стiни, а на полотно наносив спогади про гру свiтла й тiней на морськiй поверхнi, на вершинах гiр i на зеленi дерев, про рух хвиль i нескiнченнi вiдтiнки води, райдужне сяйво морських бризок у променях сонця. Писав на одному подиху, жагуче, iз захопленням i не вiдходив вiд мольберта, поки не завершував картину. «Неаполiтанська нiч», «Буря», «Хаос» привернули до його творчостi загальну увагу, а коли папа Григорiй XVI придбав «Хаос» для картинноi галереi Ватикану й особисто познайомився з автором, Європа визнала, що Айвазовський – кращий у свiтi художник-маринiст. Тепер уже його твори копiювали юнi учнi, i морськi види «а-ля Айвазовський» з'явилися в кожнiй крамницi.
У душi художника поряд iз рiдною Феодосiею та Чорним морем мiцно, на все життя посiла свое мiсце Неаполiтанська затока. А серце Івана Костянтиновича зiгрiла зустрiч з балериною Марiею Тальонi, жiнкою, яка назавжди залишилася в його пам'ятi i жила там, оповита серпанком нездiйсненноi мрii. Вона була старша за Айвазовського на 13 рокiв i не зважилася вiдкрити своiх почуттiв, а вiн навiть не сподiвався на взаемнiсть.
1843 р. Іван Костянтинович став единим росiйським художником, якого французький уряд запросив виставити картини в Луврi. Пiсля цього почалася трiумфальна хода його картин мiстами Європи. Ними милувалися Лондон i Лiсабон, Мадрид i Гренада, Севiлья i Барселона, Гiбралтар i Мальта… Скрiзь вiн робив численнi замальовки для майбутнiх картин: будинки, кораблi, скелястi береги. За 4 роки Айвазовський створив 80 картин, в основному марин, iз зображенням морських бур i корабельних аварiй, тихого моря, мiсячних ночей. Його картини розiйшлися по всiй Європi. У Голландii, на батькiвщинi морського живопису, вiн був удостоений звання члена Амстердамськоi академii мистецтв.
Наприкiнцi лiта 1844 p., завоювавши европейськi столицi, Айвазовський повернувся до Петербурга, де його чекали пошана i слава, звання академiка живопису. У званнi першого живописця художник був зарахований до Головного морського штабу i за його дорученням писав види росiйських пiвнiчних портiв i приморських мiст. Вiн став модним художником, разом зi славою з'явилися й грошi, але Іван Костянтинович вiдчував, що справжню радiсть йому приносять праця i творчiсть, i вирiшив повернутися до Феодосii. У рiдному мiстi вiн побудував маеток Шейх-Мамай на березi моря, у якому працювалося йому легко й радiсно. Усi городяни любили Івана Костянтиновича i з радiстю вшановували майстра на 10-лiтньому ювiлеi художньоi дiяльностi. Севастополь вiдправив ескадру з шести вiйськових кораблiв вiтати свого головного живописця. Честолюбство Айвазовського було задоволено: колись бiдний хлопчисько став щедрим батьком рiдного мiста.
Звiстка про майбутне одруження видатного художника з бiдною гувернанткою-англiйкою сколихнула свiтське товариство 1847 p., але Айвазовський вiдвiз свою обраницю Юлiю Якiвну Гревс од пересудiв до Феодосii. Одначе молодiй дружинi не сподобалося жити в глушинi, незабаром почалися докори, й Айвазовському довелось усвiдомити абсолютну несхожiсть iхнiх характерiв i поглядiв. На дванадцятому роцi подружнього життя Юлiя залишила чоловiка, забравши iз собою чотирьох дочок: Олександру, Олену, Марiю i Жанну. І хоча вона тiльки зрiдка дозволяла iм вiдвiдувати батька, всi дiвчата згодом повернулися в батькiвський дiм. Проте нiякi сiмейнi негаразди не змогли вiдiрвати художника вiд творчостi. У цi роки вiн створив безсмертне полотно «Дев'ятий вал» (1850 р.), у якому зiткнув стихiю шторму та мужнiсть i волю людини, яка вiдстоюе свое життя.
Нахiмов, вiдвiдавши виставку картин про перемоги Чорноморського флоту, сказав художнику: «Дивуюся вашому генiю… Не можу зрозумiти, як можна, не будучи на мiсцi, правильно все зобразити». 1854 р. кiлька днiв Айвазовський перебував в обложеному Севастополi, коли англiйцi штурмували мiсто. Вiн був присутнiй при затопленнi росiйських кораблiв i захистi Мамаевого кургану i все життя повертався до зображення героiчних подiй тих грiзних днiв. Серед найбiльш вiдомих картин – «Облога Севастополя», «Оборона Севастополя» (1859 р.) i «Мамаiв курган» (1893 p.).
Тiльки зрiдка на нетривалий час Айвазовський залишав рiдне мiсто, щоб показувати своi роботи в Петербурзi, Москвi, Тифлiсi, Флоренцii. І його марини були рiзноманiтнi, як i саме море – «Крижанi гори» (1870 p.), «Веселка» (1873 p.), «Неаполiтанська затока» (1874 р.). А мешканцi Феодосii пишалися земляком не лише як художником зi свiтовим iм'ям. Айвазовський вибудував у мiстi Музей старожитностей i сам займався розкопками. У своему маетку вiдкрив художню майстерню i картинну галерею. Домiгся будiвництва у Феодосii торгового порту i залiзницi й провiв туди воду вiд свого джерела. У батька мiста постiйно було багато справ i турбот. І найголовнiше – у життя Івана Костянтиновича знову прийшло кохання. Шлюб iз молодою вдовою Ганною Микитiвною Саркiзовою зробив його знову щасливим. Вона стала вiрною супутницею i доброю господинею у величезному будинку, заповненому дiтьми, онуками i картинами.
Айвазовський нi на день не припиняв роботи. Виставлена в Галереi Третьякова картина «Чорне море» (1886 р.) змушувала завмирати вiдвiдувачiв перед первозданною стихiею, якiй І. М. Крамськой дав найвищу оцiнку: «Дух Божий, що носиться над безоднею». Картини, написанi на одному подиху, художник виношував роками. «Починаючи писати будь-яку картину, я не створюю ii вiдразу на полотнi, а тiльки копiюю з можливою точнiстю ту картину, що ранiше склалася в моiй уявi i вже стоiть перед моiми очима. У картинах моiх завжди бере участь, крiм рук i фантазii, ще й моя художня пам'ять».
Одного разу, 1895 p., пiсля вiдкриття своеi 120-i персональноi виставки, Айвазовський на прохання Куiнджi дав урок в Академii. Враженi учнi спостерiгали, як, вiдiбравши всього 4 фарби, за 1 годину 50 хв. художник перетворив сiре полотно на бурхливе море, легкими штрихами виписавши корабель iз повною оснасткою, що бореться зi штормом. Тому нiхто не сумнiвався, коли рознiсся слух, що Айвазовський за 10 днiв написав колосальних розмiрiв картину. Стоячи перед полотном «Серед хвиль» (1898 p.), будь-який учень i художник розумiв: для того щоб створити таку картину, потрiбне цiле життя. «Усе мое попередне життя було пiдготовкою до картини, яку ви бачите», – слова, сказанi художником про цей шедевр, можна було б вiднести до багатьох його полотен.
Почалося XX столiття. Айвазовський зустрiв його щасливим, в оточеннi великоi родини, що включала не лише рiдних i близьких, але й усiх, хто мав потребу в його допомозi, кому вiн робив добро. «Краiною Айвазовського» називали земляки Феодосiю, i вiн як добрий генiй не тiльки допомагав процвiтанню мiста, а ще й у половини феодосiйських родин хрестив дiтей i майже всiх бiдних наречених обдаровував посагом. Художник раптово помер на 83-му роцi життя, 19 квiтня 1900 р., не встигнувши дописати картину «Вибух турецького корабля». Вся Феодосiя йшла за його труною. У годину похорону весняний день потьмянiв, почав накрапати дощ, море сумно билося об берег.
Шуми, негодою хвилюйся:
Вiн був, о море, твiй спiвець.
Амосов Микола Михайлович
(народ. 1913 р. – пом. 2002 р.)
Вiдомий кардiохiрург, бiокiбернетик, учений-експериментатор, громадський дiяч. Директор Інституту серцево-судинноi хiрургii, завiдувач вiддiлу бiологiчноi кiбернетики в Інститутi кiбернетики. Академiк Нацiональноi академii наук Украiни, член-кореспондент Академii медичних наук, професор. Герой Соцiалiстичноi Працi (1973р.), лауреат Ленiнськоi (1961р.) i Державноi (1973р.) премiй СРСР i трьох Державних премiй УРСР, нагороджений багатьма урядовими нагородами. Автор наукових i науково-популярних книг.
«Старiти – погано, але це единий спосiб пожити довше», – полюбляв повторювати Микола Амосов – людина, дiянням i оптимiзму котроi можна тiльки позаздрити. Вiн боявся не смертi, а лише старостi, оскiльки бачив у нiй ворога, що заважае повнокровно думати i дiяти, – а саме цьому вiн присвятив усе свое життя вiд народження i до самоi смертi.
Народився Микола 6 грудня 1913 р. в селi Вiльховому, недалеко вiд Череповця. Мати-акушерка була нарозхват на кiлька сiл. І вдень i вночi породiллi вимагали допомоги Кирилiвни, – i першими спогадами дитинства для ii сина стали довгi години чекання. Хлопчик фактично виховувався без батька, тому що той пiсля повернення з фронту почав пити, завiв iншу родину i назавжди залишився для нього «чужим». Микола рiс кволим i нетовариським, гуляти не любив, був незграбним i дуже боявся видатися смiшним, завжди вiдчуваючи свою неповноцiннiсть. «Так i в школу пiшов – самотнiй». Жили дуже бiдно, недоiдали: мати заробляла небагато, а подарункiв не брала i до того ж намагалася дати гарну освiту своiй старшiй незаконнонародженiй дочцi Марii. І Микола з дитинства пiзнав увесь тягар нелегкоi селянськоi працi.
Щойно хлопчик навчився читати, вiн закохався в книги i вже нiколи не розлучався з ними. Микола закiнчив початкову школу в селi, а середню – у Череповцi. Навчався легко, був записаний одразу до трьох бiблiотек, а от ким бути далi, за нього вирiшила держава: 9-й клас несподiвано закрили (1930 р.) i учням запропонували на вибiр – механiчний технiкум у мiстi або навчання на лiсника пiд Ленiнградом. Коштiв на життя вдалинi вiд домiвки в Амосова не було, i вiн став студентом-«технiком», а по закiнченнi технiкуму працював в Архангельську змiнним механiком на електростанцii при великому лiсопильному заводi. Тут же вiн уперше закохався й 1934 р. одружився iз симпатичною бухгалтеркою Галиною Соболевою.
Роботу на виробництвi Микола вважав справою нудною. Вiн завжди мав пристрасть до вигадування, конструювання i тому вступив до Всесоюзного заочного iндустрiального iнституту в Москвi на енергетичний факультет (1934 p.), мрiючи зайнятися суто наукою. А дружина витримала iспити в Архангельському медiнститутi. Але коли на обрii «замаячила» армiя, Амосов, склавши на вiдмiнно всi вступнi iспити, опинився в одному iнститутi з Галею. Щоб не вiдставати вiд дружини, за перший рiк навчання проштудiював програму вiдразу двох курсiв. Навчання, як i ранiше, не завдавало проблем: залишався вiльний час, аби заробити викладанням у фельдшерськiй школi та зайнятися «наукою».
У цей час Амосов близько познайомився з професором фiзики Лашкарьовим, який вiдкрив студенту дивний свiт парапсихологii. Саме йому й показав студент креслення штучного серця. «Дурниця, але iдея логiчна, – згадував потiм академiк. – Тепер за принципом такого насоса створили протези серця, деякi працюють уже по декiлька мiсяцiв, поки донора для пересадки пiдбирають».
1939 р. Амосов з вiдзнакою закiнчив iнститут i вирiшив продовжити заняття фiзiологiею, проте мiсце в аспiрантурi було тiльки з хiрургii. А для диплома в Заочному iнститутi, який вiн через «недовантаження» так i не кинув, зробив проект великого аероплана з паровим котлом i турбiною. Ідея була цiкавою, i хоча до виробництва ii не прийняли, Амосов 1940 p. одержав iще один диплом з вiдзнакою як iнженер «паросилових установок електростанцiй».
На той час подружжя вирiшило пожити окремо (розлучилися 1940 p.), i Микола, «утiкши з аспiрантури», почав працювати ординатором-хiрургом у Череповецькiй мiжрайоннiй лiкарнi, а також викладати анатомiю й улюблену фiзiологiю у фельдшерськiй школi. Однак армiя та хiрургiя прийшли за ним самi. З перших днiв вiйни Амосов працював у комiсii з мобiлiзацii, а потiм був призначений провiдним хiрургом у польовий пересувний госпiталь «ППГ-2266 на кiннiй тязi». У цьому госпiталi й на цiй посадi вiн прослужив усю вiйну i зустрiв День Перемоги в нiмецькому мiстi Ельбiнгу. Спогади про цей перiод життя лягли в основу повiстi «ППГ-2266, або Записки вiйськового хiрурга» (1974 р.). Амосов назавжди запам'ятав це «море страждань людських», навчився досконало оперувати будь-яку частину тiла i лiкувати будь-якi ускладнення. Особливо добре вiн опанував тактику i методику операцiй при пораненнях грудей, суглобiв i переломiв стегна. Для вирiшення головноi проблеми – поранення грудей – хiрург розробив свою операцiю i «добряче насобачився на судинах!». Але кожна смерть солдата була для нього трагедiею, i Амосов одного разу навiть спробував покiнчити життя самогубством.
На фронтi Микола Михайлович одружився з прекрасною операцiйною сестрою – украiнкою Лiдiею Денисенко, яка пiшла на вiйну добровiльно пiсля третього курсу педiнституту i служила в медсанбатi, а пiсля виходу з оточення була вiдряджена до його госпiталю. Але якщо для бiльшостi солдатiв вiйна закiнчилася, то для подружжя Амосових продовжувалася до вересня 1945 р. у Маньчжурii. Служити в армii Микола Михайлович страшенно не хотiв. Але пiти йому, майору, вiдзначеному багатьма бойовими нагородами, було дуже непросто. Допомiг другий диплом – iнженерний. Амосов одержав призначення вiд Мiнiстерства медичноi промисловостi завiдувати головним операцiйним корпусом Інституту Склiфосовського й упорядковувати технiку. «Сумний i неприемний перiод життя… Не прижився я тодi, у 46-му, в Москвi. І не тому, що кiмната була чотири метри, iжа погана i короста на головi. Роботи не було, хiрургii… І дивитися чужу роботу набридло. Отруений самостiйнiстю: дай менi, i я зроблю».
Та й науковим працям Амосова довго не давали ходу: вiн одержав негативнi вiдгуки на три дисертацii, а вiсiм наукових статей навiть не ризикнув вiдсилати. Замiсть столичного неробства Микола Михайлович вiддав перевагу напруженiй роботi завiдувача вiддiлення в Брянськiй обласнiй лiкарнi, ставши одночасно головним хiрургом областi. За шiсть рокiв виконав багато нових i вже знайомих iз фронту операцiй: на шлунку, стравоходi, нирках. Але найважливiшими були резекцii легень – при абсцесах, раку i туберкульозi. Доти вiн нiколи iх не робив, тому сам розробив методику i за чотири роки прооперував хворих бiльше за всiх у краiнi – понад три тисячi.
1948 р. Микола Амосов захистив кандидатську дисертацiю i вже через рiк вибрав тему для докторськоi: «Резекцii легень при туберкульозi». У 1952 роцi дисертацiя була готова й дiстала позитивний вiдгук академiка Бакулева. Того ж року Амосов був запрошений на роботу до Киева керiвником клiнiки грудноi хiрургii Киiвського науково-дослiдного iнституту туберкульозу i грудноi хiрургii. Переiжджати йому не хотiлося. «Брянськi роки, з 47-го по 52-й, – найяснiшi в моему життi. Випробував хiрургiчне щастя, дружбу з пiдлеглими. Потiм такого вже не було, – згадував Амосов i зiзнавався: – Хiрургом мене зробила вiйна, але справжнiм – Брянськ». Однак на переiздi наполягала дружина. Вона на той час закiнчила педiнститут i вирiшила стати… хiрургом, для чого i вступила до Киiвського медiнституту. І з цього часу життя потомственого росiянина було пов'язане з Украiною, i вiн увiйшов до першоi десятки особистостей, якi визначали ii обличчя у XX ст. Микола Михайлович у березнi 1953 р. захистив докторську дисертацiю i був обраний завiдувачем кафедри в Киiвському медичному iнститутi.
Звичайно, Амосов не всiм припав до душi. Про його нелагiдний характер, безкомпромiснiсть i рiзкiсть i дотепер пам'ятають тi, хто з ним спiвробiтничав. Але вiн був унiкальний в усьому: у роботi, спiлкуваннi, виборi захоплень. Ця людина ще за життя стала легендою – талантище, яскрава особистiсть, дивовижний життелюб i працелюб. Сам Микола Михайлович вважав себе людиною неемоцiйною, «сухарем». Але коли 1956 р. народилася дочка Катя, вiн, хто «за двадцять рокiв сiмейного стажу потреби в дiтях не вiдчував, побачивши цю маленьку, червоненьку, кволу iстоту, зрозумiв: скiнчилася свобода, вже не втечу». Дочку вiн виховував за власною методикою: дисциплiна, навантаження, три останнiх шкiльних роки – екстерном за один. Катерина Миколаiвна стала доктором медичних наук, членом-кореспонден-том АМН Украiни.
1955 р. Амосов органiзував i очолив клiнiку серцевоi хiрургii, перетворену в 1983 р. на Інститут серцево-судинноi хiрургii АМН Украiни. Восени 1957 р. вiн iздив на конгрес хiрургiв до Мексики, де вперше побачив операцiю на серцi iз застосуванням апаратiв штучного кровообiгу (АШК) i дуже зацiкавився цим. Купити апарат було неможливо, та для iнженера Амосова це не було проблемою. Вiн розробив власний проект, але необхiднi трубки i, найголовнiше, гепарин проти зсiдання кровi в Союзi було важко знайти. І тодi Микола Михайлович на мiзернi 15 доларiв, що залишилися вiд виданих грошей за вiдрядження, купив мiнiмум необхiдного. Апарат було випущено на одному з пiдприемств Киева. А 1958 р. в Інститутi кiбернетики створили спецiальний вiддiл, де Амосов об'еднав навколо себе колектив ентузiастiв. У його лабораторiях i вiдпрацьовувалися схеми операцiй з АШК, потiм додалися фiзiологiчнi дослiдження серця за участю iнженерiв i математикiв. 1959 р. було вдало проведено операцiю хлопчиковi з важким уродженим пороком серця – так званою «Тетрадою Фалло». А 1960 р. Амосов очолив вiддiл бiоенергетики Інституту кiбернетики Академii наук Украiни, в якому займався розвитком iдей, що зародилися в нього ще в Череповцi: регулюючi системи органiзму – вiд хiмii кровi, через ендокринну i нервову системи до кори мозку; механiзми розуму i штучний iнтелект, психологiя та моделi особистостi, соцiологiя й оптимальнi моделi суспiльства, глобальнi проблеми людства. Робота вiддiлу тривала аж до 1990-х pp., коли колектив розпався й у вiддiлi залишилася тiльки група зi штучного iнтелекту.
Микола Амосов був напрочуд рiзнобiчною людиною. Основоположник радянськоi кардiохiрургii став учителем практично всiх провiдних украiнських i росiйських кардiохiрургiв. Коли 1962 р. на перше мiсце вийшла проблема протезiв серцевих клапанiв, Амосов розробив свою модель – iз напiвсфери, доповненоi спецiальною обшивкою корпусу, що перешкоджала утворенню тромбiв. І саме з цього часу, як вважае Микола Михайлович, «почалося зростання моеi кар'ери вiдразу по декiлькох лiнiях». Вiн став незмiнним учасником усiх мiжнародних з'iздiв i конференцiй кардiохiрургiв. Його обрали членом-кореспондентом АМН, вiдзначили Ленiнською премiею. 19 рокiв вiн чесно виконував обов'язки депутата Верховноi Ради СРСР. Особливо тяжкими були прийоми громадян: «Горя наслухався понадмiру, на додаток до хiрургiчних нещасть». І якщо стосовно себе Амосов свято дотримувався правила М. Булгакова: «Нiколи нiчого не проси», – то для простих людей вiн добивався багато чого i поза хiрургiею.
Одне з найяскравiших свiтил сучасноi медицини, автор робiт iз медичноi i бiологiчноi кiбернетики («Моделювання мислення i психiки») був талановитим популяризатором iдей i письменником, читав лекцii по всьому Союзу. Його книги «Думки i серце», «Записки з майбутнього» i «Голоси часiв» виданi мiльйонними накладами i перекладенi бiльше нiж 30 мовами свiту. «Енциклопедiя Амосова», що вийшла 2002 p., вiдразу стала бiблiографiчною рiдкiстю. Коли у США довiдалися, що кардiохiрург, кiбернетик i письменник Амосов – одна й та ж людина, журнал «Look» вiдправив до Киева кореспондента i фотографа, а газета «Нью —
Йорк таймс» назвала Амосова правдошукачем, вiд пронизливих слiв якого волосся стае дибки.
Іще 1952 p., коли хiрурга так «схопив» хребет, що вiн не мiг оперувати, Амосов створив власну теорiю здоров'я i довголiття. Головне в нiй – збiльшення навантажень на органiзм. Щоденна зарядка – близько трьох тисяч рухiв, бiг, сувора дiета. Колеги вважали це самокатуванням, Амосов – експериментом. Результати вiн завжди записував i публiкував у наукових журналах, а пiзнiше вони вийшли в окремих книгах («Роздуми про здоров'я», 1976 p.; «Книга про щастя i нещастя», 1979 p.). Але якщо вiд iнфаркту втекти вдалося, то численнi хвороби серця завзято намагалися вибити його з колii, обмежити працездатнiсть. Цього людина справи дозволити собi не могла.
