– Леле! – вигукнула м-ль де Керкабон. – Я бачу, що цi нiкчемнi англiйцi не подумали навiть охрестити його.
– Та боже мiй, – сказала м-ль де Сент-Ів, – як це може бути, хiба гуронцi не католики? Хiба превелебнi отцi-езуiти не всiх iх навернули до вiри?
Простак запевнив ii, що в його краiнi ще нiкого не навернули до вiри, що нiколи справжнiй гуронець не мiняв переконань i що в iхнiй мовi нема навiть термiна, що означав би зрадливiсть. Цi останнi слова надзвичайно сподобалися м-ль де Сент-Ів.
– Ми охрестимо його, ми охрестимо його, – говорила м-ль де Керкабон пановi прiору. – Ви матимете честь зробити це, мiй любий брате, а я рiшуче хочу бути йому за хрещену матiр; пан абат де Сент-Ів прийме його вiд купелi. То буде блискуча церемонiя, про неi говоритимуть по всiй Нижнiй Бретанi, i це дасть нам навiки шану й повагу.
Все товариство повторювало за господинею:
– Ми охрестимо його!
Простак вiдповiв, що в Англii людям дозволяють жити, як iм хочеться.[17 - Вольтер сприймав Англiю як краiну свободи, релiгiйноi толерантностi, англiйськi порядки протиставляв французьким («Фiлософськi листи», 1734)] Вiн заявив, що пропозицiя зовсiм йому не подобаеться i що гуронськi закони куди кращi за закони Нижньоi Бретанi; нарештi, сказав, що другого дня вiд'iжджае. Випорожнили його пляшку з барбадською горiлкою, i всi пiшли вiдпочивати.
Коли Простака вiдвели до його кiмнати, м-ль де Керкабон i ii подруга м-ль де Сент-Ів не могли втриматися, щоб не зазирнути в широку замкову щiлину i не подивитися, як сплять гуронцi. Вони побачили, що вiн скинув ковдру з лiжка на пiдлогу й спить у найкращiй на свiтi позi.
Роздiл другий
Гуронець, прозваний простаком, дiзнаеться про своiх батькiв
Простак своiм звичаем прокинувсь ще на свiтанку на спiв пiвня, якого в Англii й Гуронii називають «сурмачем дня».[18 - Вислiв Шекспiра з трагедii «Гамлет»] Був вiн не такий, як чесне товариство, ще вилежувалося марно на лiжках, аж поки сонце обiйшло половину свого кола, що не могло нi спати, нi вставати, що втрачало стiльки дорогоцiнних годин у цьому середньому мiж життям i смертю станi й потiм ще скаржилося, що життя надто коротке.
Вiн виходив уже двi чи три милi, забив уже штук iз тридцять дичини, коли, повернувшися, зустрiв пана прiора i його скромну сестру, що прогулювалися в нiчних ковпаках по садку. Вiн подав iм усю свою здобич i, витягти з-за сорочки маленький талiсман, що завжди носив на шиi, попросив узяти його на подяку за гостиннiсть.
– Це все, що я маю найцiннiшого, – сказав вiн iм. – Мене запевняли, що я буду завжди щасливий, поки носитиму на шиi цю маленьку рiч, i я даю ii вам, щоб ви завжди були щасливi.
Прiор i панна всмiхнулися, зворушенi простосердечнiстю Простака. Подарунок той складався з двох досить погано зроблених маленьких портретiв, зв'язаних заяложеним ремiнцем.
М-ль де Керкабон запиталася в нього, чи е в Гуронii художники.
– Нi, – сказав вiн, – цю дивну рiч дала менi моя годувальниця; чоловiк ii дiстав це, перемiгши й роздягнувши кiлькох канадських французiв, з якими ми ворогували, от i все, що я про це знаю.
Прiор уважно розглядав тi портрети; вiн змiнився на обличчi, схвилювався, руки затремтiли.
– В iм'я Божоi Матерi Гори! – вигукнув вiн. – Менi здаеться, що це обличчя мого брата капiтана i його дружини.
Панна, зворушено поглянувши на них, вирiшила так само; обох охопило здивування й радiсть, змiшана з журбою; обое зворушилися, обое плакали, серця в них трепетали, вони кричали, видирали одне в одного портрети, кожен з них брав iх i вiддавав разiв двадцять на секунду. Вони пожирали очима портрети й гуронця; вони розпитували його одне по одному й обое разом, у якому мiсцi, коли, як опинилися цi мiнiатюри в руках його годувальницi; вони погоджувалися, вони вираховували час пiсля капiтанового вiд'iзду; вони згадували, що мали вiд нього звiстку, коли вiн був поблизу гуронськоi краiни, i що вiдтодi вони нiчого нiколи не чули про нього.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
