Процес (збірник)

Передмова

Література – це я сам…

Двадцяте століття породило небагато художників, шанованих сьогодні так, як і Франц Кафка. Одна з причин полягає в його абсолютній чесності, у безкомпромісності, в цілковитій відсутності пози. Письменників робить великими не тільки літературний талант, а й здатність відчути життя. Важливо не лише відгадати його таємниці, а саме його відчути, бо знання небагато варте, якщо ним володіє той, хто стоїть іззовні. Кафка ж завжди перебував усередині: був заглиблений у свій світ і вбирав у себе всю його тяжкість.

Можуть заперечити, що кафківський художній світ дрібний, тривіальний, безподієвий, жахний своєю агресивною абсурдністю, смішний своєю трагічною пародійністю. Але хіба немає в ньому схожості з тим світом, який усіх нас оточує? Із світу людей він перетворився на світ математичних чисел, де смерть – повсякденність, а убивство – професія, де загибель роду людського набула наукової перспективи і кінцеві світу перешкоджає лише власне його знаряддя – надлишок термоядерних бомб, де прогрес супроводжується екологічними бідами, здатними знищити й сам прогрес.

Зрозуміло, кафківський світ не копія цього, не «натуральний» з нього зліпок. Кафківський світ – ідея реального світу, його інакомовлення, його метафора. Але, як і будь-яка справжня метафора, він прообразу своєму конгеніальний. Тут напрошується порівняння з геометрією Лобачевського, яка в усьому аналогічна евклідовій, за винятком того, що криволінійна. І якщо математичний світ Лобачевського розширює уявлення про природу простору, то художній світ Кафки робить те саме з природою людських відносин, що склалися у двадцятому столітті, незвичайному якраз своєю «усередненістю», яка вже нікого не дивує…

Можливо, не було на світі письменника, у творчості якого власне життя й власна доля відігравали б таку вирішальну роль, як у Кафки. І не тому, що він чогось такого прагнув (навпаки, це завдавало йому тільки страждань), а тому, що так склалося. Та він і не розумів, напевне, до кінця всієї вагомості, всієї показовості своєї долі, її начебто навпаки вивернутої «взірцевості». Але він це відчував і тому з такою невсипущою увагою, з такою невтоленною цікавістю, з такою непідробною тривогою вдивлявся, вчувався й вживався в себе, в усі свої дивовижно банальні й до банального дивовижні обставини.

Кафка – письменник, створений своєю біографією. Якби він не мав такої біографії, то її слід було б вигадати. Адже «вибудував» для себе життя Хемінгуей – вигадував його і, вигадуючи, реалізовував: боксував, полював, ходив по морях, воював. Кафка, проте, ніколи не грав жодних ролей: важко знайти людину аж таку нехитру, людину, за всієї своєї непослідовності таку послідовну. Але на відміну від Хемінгуея в житті Кафки нема й на дрібку авантюрності: життя його належить до таких, які прийнято іменувати «міщанськими». Проте його життя таке лише назовні, всередині ж воно сповнене «пригод душі», це життя раз у раз вибухало трагедіями, що не поступаються тим, які свого часу стрясали царствений рід Атридів.

Франц Кафка народився 3 липня 1883 року в Празі. Його батько, комерсант середнього достатку, мав галантерейну крамницю, якийсь час родині належала й невелика фабрика. Герман Кафка, син сільского різника, здобув усе це сам, наполегливо долаючи злигодні. Його дружина Юлія походила з роду Льові, більш забезпеченого й освіченого, в ньому траплялися раввіни, а один з братів матері Франца навіть був директором залізниць у Мадриді.

Франц закінчив німецьку гімназію та правничий факультет Празького університету. Відбувши стажування в окружному суді, він почав служити в страховому товаристві. Але вже через рік перейшов у напівдержавну організацію, яка страхувала виробничі травми. Нове місце служби виявилося й останнім: Кафка прослужив тут чотирна-дцять років і в 1922 році вийшов по хворобі на пенсію. Жити йому лишилося менше двох років, їх він провів частково в Берліні, частково в санаторіях і лікарнях. Помер 3 червня 1924 року в курортному містечку Кірлінг під Віднем. Похований у Празі.

Таким є, сказати б, офіційний curriculum vitae, що окреслює, однак, лише поверхневий шар життя Кафки. Все інше й головне звершувалося в глибині, навіть ніби десь збоку. У «Листі до батька» (1919) – в цій відчайдушній спробі порозумітися – син сказав, що прагнув «знайти таку професію, яка з найбільшою легкістю давала би змогу, не надто вражаючи самолюбство, виявляти байдужість. Отож найбільше підходила юриспруденція». Іншими словами, йому придалась би лише така служба, котра не дуже заважала б літературним заняттям. Адже вони й тільки вони визначали, спрямовували все його життя, були його альфою й омегою, чимось більшим, ніж мета чи навіть місія. Він писав у 1914 році Феліції Бауер: «У мене немає інтересу до літератури, література – це я сам, це моя плоть і кров, і бути іншим я не можу».

Його письменництво почалося на зламі століть (перший з рукописів, що зберігся, «Опис однієї боротьби», датують 1904 роком) і обірвалося смертю: за день до неї він ще виправляв верстку «Голодомайстра». Були, проте, й перерви: найтриваліша – між 1917 і 1920 роками. Але зумовлювалися вони тільки цілковитою фізичною нездатністю взяти до рук перо. Коли ж міг, Кафка працював з рідкісною, незламною затятістю.

Служба влаштовувала його ще й тим, що тривала тільки до обіду. Повернувшись додому, він кілька годин спав (вірніше, намагався спати, бо страждав на безсоння й хворобливо реагував на найменший шерех); коли ж дім стишувався, сідав до письмового столу й, долаючи головний біль, нудоту, задуху, списував папір цілісінькими ночами. Кафку можна було б вважати графоманом, якби з-під його пера не виходила найдосконаліша проза і якби він сам нею не був так незадоволений. Про свої твори він висловлювався здебільшого нищівно: «Я ціную лише хвилини, коли вони писалися», – повідомляв він Макса Брода, відомого літератора й, мабуть, найближчого свого приятеля.

Кафка писав про себе й для себе. Але чи спроможна така «езотерична» творчість пробудити бодай найменший інтерес в інших людей? Колись це питання ставилося багатьма. Австрійський письменник Франц Верфель, хоча й приятелював з Кафкою, однак твердив: «За межами Тетчен-Боденбаха Кафку вже ніхто не зможе зрозуміти», – тобто надто він вузький, локальний. Верфель пророком не став…

«Кафка не любив теорiй, – свiдчив Брод. – Вiн говорив образами, тому що мислив образами. Образна мова була для нього найприроднiшою. Навiть у так званому щоденному спiлкуваннi». Бачимо це в листах Кафки й, зокрема, в щоденниках: «Ще раз я на всю силу легень гукнув у свiт. Потiм менi запихнули в рота кляп, начепили кайдани на руки й ноги, зав’язали хусткою очi. Кiлька разiв мене протягли взад-уперед, посадили й знову поклали… дали трохи спокiй, а потiм стали глибоко встромляти в мене щось гостре…» – це запис вiд 3 серпня 1917 року. Ясна рiч, з Кафкою нiчого подiбного нiколи не траплялося. Перед нами – чиста метафора його душевного стану. Але духовне замiщено чуттєвим, дотиковим, предметним. «Особливий метод мислення, – читаємо в щоденнику вiд 21 липня 1913 року. – Воно пройняте почуттям. Все, навiть украй не визначене, сприймається як думка». Це i є його метод, що втiлюється в щоденниках, листах, усних висловлюваннях.

Романна плоть, звичайно, завжди складнiша, багатозначнiша, їй бiльше притаманна невизначенiсть. Тим-то мала проза Кафки, мабуть, показовiша як приклад: її метафорику легше розпiзнати. Мало не кожне його оповiдання (тим бiльше малий фрагмент) – це метафора, яка персонiфiкує внутрiшнє життя предмета: i зелений безногий дракон, що заповзає в кiмнату, i меч, що стримить у спинi людини, котра налаштувалась на прогулянку, i бар’єр театральної ложi, що виявився довготелесим худющим чоловiком… Це – як сон, де все також незрозумiле, алогiчне й водночас – незаперечне, безсумнiвне, начебто само собою зрозумiле.

Кафка рiдко бував категоричним. Але видавництву «Курт Вольф», коли воно випускало у свiт «Перетворення», письменник поставив категоричну вимогу: щоб серед iлюстрацiй до книжки не було зображення Замзи у виглядi багатонiжки. I вимога ця надiйнiше за всi iншi докази свiдчить, що багатонiжка – метафора й саме тому її й не можна малювати. Адже це – образ невиправного людського вiдчуження. I невиправнiсть опредмечується лише тим, що людина, перевтiлена на щось нелюдське, полишена у своєму попередньому середовищi. Вона i вже багатонiжка, й ще людина. Виникає трагiкомiчна «перевернутiсть» його вiдносин зi службою та родиною. Однак тiльки це й вписує «нового» Замзу в структуру «звичайного» оповiдання, перешкоджає його зiсковзуванню в ходячу алегорiю, нарештi, надає всьому, що тут вiдбувається, дивовижної послiдовностi. Адже навiть коли не повiрити в можливiсть такого перевтiлення, а лише прийняти його як «умову гри», i ти вже змушений будеш погодитися з тим, що коли б людина стала багатонiжкою, то все вiдбувалось би так, як в оповiданнi, i що це зовсiм не гра, а сама дiйснiсть, химерно змiщена.

Тут усе змiщується за тими ж приблизно законами, що й уві снi. Що надає нашим снам фантастичностi? Як правило, не так iрреальнiсть того, що вiдбувається, як неузгодженiсть мiж його окремими компонентами, їхня непоєднуванiсть. Це по-перше. А по-друге – незрозумiлiсть, непоясненнiсть подiй, i цим зумовлена їхня несподiванiсть. Що, проте, аж нiяк не перешкоджає сприймати їх за безперечну данiсть. Тi ж ознаки притаманнi й кафкiвськiй прозi.

Як особистість Кафка був незбутньо нещасливим, але як письменникові йому «пощастило»: можна навіть сказати, що йому «щастило» тим більше, чим тісніше налягали на нього нещастя.

Кафка, що вмів дивуватися, зіткнувся з дійсністю дивовижною, при всій своїй буденності – навіть фантастичною. То була занепадаюча на його очах Австро-Угорська монархія – свого роду кунсткамера, де збереглися всі соціальні раритети минулого, зібралися всі болячки і деформації людської історії. Але й цього замало: доля підготувала йому, такому, який він був, спеціальну роль ізгоя, коли зробила євреєм, оселила у Празі, та ще й в родині галантерейника, який вибився в люди. «Як єврей, – писав один з німецьких його біографів, – він не був своїм у християнському світі. Як індиферентний єврей – бо ж таким Кафка був на початку – він не був своїм і серед євреїв. Як людина, що говорила по-німецькому, він не був своїм серед чехів. Як єврей, що говорив по-німецькому, він не був своїм серед німців. Як богемець він не був цілком австрійцем. Як службовець при страхуванні робітників він не цілком належав до буржуазії. Та й на службі він не був увесь, бо відчував себе письменником. Та й письменником він не був, бо віддавав усі сили сім’ї. Але «я живу у своїй сім’ї більш чужим, ніж найчужіший» (остання фраза запозичена автором з листа Кафки до батька Феліції).

Дійсно, Кафка і в родині був майже таким же чужим, як і в місті, країні, добі. Мав трьох сестер, та тільки наймолодша Оттла його любила, але, як і всі, не розуміла. Та й ніхто його не розумів, навіть мати, хоча й по-своєму любила сина. Найскладніше й найбезнадійніше складалися взаємини Франца з батьком. Та обставина, що Герман Кафка самотужки, без чиєї б то не було допомоги, вибився в люди, до краю зіпсувала йому характер; упертий, самозакоханий, нетерпимий, властолюбний, він постійно похвалявся своїми життєвими успіхами й дорікав дітям, що вони не зазнали злигоднів, зростали на всьому готовому. Синові призначив стати продовжувачем свого діла й ніяк не міг утямити, що син – інакший, що інтереси, вірування, цілі в нього інші. Батько тиснув, син, як тільки міг, чинив опір. Оскільки ж належали вони до різних вагових категорій («я – худий, слабкий, вузькогрудий, – писав Кафка-молодший у листі, якого мати так і не передала батькові. – Ти – сильний, великий, з широкими плечима»), батьків тиск скалічив сина. «Я втратив віру в себе, натомість набув безмежне почуття провини», – сумно констатував він у тому ж листі. І повідомляв Феліції: «Я й батько ненавидимо один одного…» Але то була особлива ненависть, яка межувала з поклонінням: «Якби світ складався лише з Тебе й мене, – а таке уявлення мені було дуже близьке, – тоді чистота світу завершилася б на Тобі, а з мене, за Твоєю думкою, почався би бруд…» Батько для сина – з тих «вищих інстанцій», з якими кожен приречений рахуватися, незалежно від того, дані вони йому на благо чи на погибель. І звідси ніби самі собою простягаються нитки до всієї чиновної ієрархії з роману «Процес»…

Жінок у житті Кафки було зовсім небагато, легко на пальцях порахувати: три-чотири випадкові зв’язки, вже згадувана Феліція Бауер, Ґрета Блох, Юлія Вохрицек, Мілена Єсенська й, нарешті, Дора Дімант (або Діамант) – супутниця останніх місяців кафкового життя. З кожною (за винятком лише Ґрети) Кафка мав намір взяти шлюб (з Феліцією навіть двічі), і якщо з Дорою до заручин не дійшло, то тільки тому, що її батько, правовірний східноєвропейський єврей, звернувся за порадою до раввіна, а той без вагань прорік: «Ні!» Судячи з усього, Кафка був натурою пристрасною, і – як свідчить Макс Брод – «жінки завжди до нього горнулися». А проте в його щоденнику є такий запис: «Коїтус – як покарання за щастя бути разом. Жити по змозі аскетично, аскетичніше, ніж неодружений, – це єдина можливість для мене зносити шлюб». Хіба з цього не випливає, що шлюб (а відтак і жінка) для Кафки щось зовсім інакше, ніж для інших людей, – не тільки щось більше, а й взагалі таке, що тяжіє до «ідеальних», ледь не релігійних сфер, щось на зразок неухильної для виконання обітниці. Він писав батькові: «Одружитися, створити сім’ю, прийняти всіх народжених дітей, зберегти їх у цьому несталому світі й навіть повести вперед, – це, на моє переконання, найбільше благо, яке дано людині». Але в «Листі до батька» звучить і таке: «Я зовсім не передбачав, чи можливий шлюб і що він означатиме для мене; це найбільше жахіття мого життя зринуло на мене майже зовсім несподівано».

Слід гадати, спочатку ним рухало бажання емансипуватися від батька, позбутись його влади, стати незалежним. Але – так уже Кафка був влаштований – на це трохи прагматичне бажання одразу наклалися й прагнення «ідеальні», «релігійні». Й тоді сталося непередбачуване: обов’язок людський (або краще сказати «гуманістичний»?) зіткнувся з обов’язком письменницьким. Суміститися одне з одним рішуче не бажало.

Суперечність між творчістю й службою – ось ще одна нерозв’язна проблема, буцімто навмисне Кафкою вигадана, так вона ускладнювала йому життя.

Здавалось би, усе ясно: він обрав професію і знайшов місце роботи, яке його мінімально обтяжувало, тому що письменник, «якщо хоче уникнути божевілля, взагалі не має права віддалятися од письмового столу». І коли батько вимагав його участі в справах родинної фабрики, це кидало Кафку в такий розпач, що йому спадало на думку самогубство.

Але ясності нема: щоденна шестигодинна служба – перешкода незрівнянно більша, ніж періодичні відвідини фабрики. Тим не менше Кафка одного разу заперечив Феліції, що навряд чи коли зможе залишити службу. Зрозуміло, служба давала йому деяку – принаймні фінансову – незалежність од батька. Але цим ніяк не пояснюється, чому, тяжко занедужавши, Кафка погодився на відпустку з половинним окладом, але на пенсію, що забезпечила б його не гірше, виходити не хотів. Очевидно, ще щось утримувало його в конторі.

Чотирнадцятого грудня 1911 року в щоденнику промайнула думка, що йому не хотілося б «вивільнити весь свій час для літератури». Річ у тім, що Кафка не бажав стати письменником професійним. Як митцю це йому б нічого не дало («…навіть коли я не пишу, то залишаюсь письменником», – зізнався він якось Бродові), але це могло позбавити права власності на те, що виходило з-під його пера. Він прагнув володіти своїми творіннями неподільно: адже писав він тільки про себе й для себе! І не покинув служби, можливо, тому, що не тільки «складався з літератури», а був також прив’язаний і до життя…

Якщо навіть вважати, що логіка, за якою Кафка, кленучи службу, її не кидав, більш-менш з’ясована, то цього ніяк не сказати про його ставлення до власної творчості. З одного боку, творчість для нього – все, а з другого – ніщо. Кафка-письменник до себе був нещадний, що підтверджується не тільки його останньою волею спалити після смерті всі рукописи, а й, власне, усім його творчим життям. Три незавершених романи Кафки стали приступнi читачам уже пiсля його смертi: «Процес» – в 1925 році, «Замок» – в 1926-му, «Америка» – в 1927-му. Нинi спадщина письменника (здається, вже повнiстю зiбрана) складає десять грубих томiв: крiм романiв, новел, притч, афоризмiв, начеркiв, сюди входять «Щоденники» 1910–1923, «Листи 1902–1924», «Листи до Мiлени» (їхнiй адресат – подруга Кафки, чеський лiтератор i перекладачка М. Єсенська), «Листи до Фелiцiї» (їх основнi адресати – наречена Кафки Ф. Бауер та її приятелька Ґрета Блох), «Листи до Оттли та родини» (адресати – улюблена сестра й батьки). Те, що сам автор вважав за можливе обнародувати, становить чи не шосту частину його спадщини. Він передав видавцям (та й то здебільшого неохоче, під тиском) лише сорок одне оповідання та уривки. Є серед них речі більші – такі, як «Перетворення», «У виправній колонії», але є й зовсім крихітні на зразок «Нового адвоката» чи «Імператорського послання». По-своєму кожна з них чудова. Але вони не принесли б автору тієї слави, на яку він заслуговує і яку, врешті-решт, здобув, тому що справжній Кафка – це він увесь, з його незавершеними (а можливо, й незавершуваними) романами, з його щоденниками й листами, з усіма розхристаними фрагментами. Тільки таким його можна хоч би якось осягти і хоч якось оцінити. Адже його творчість – не що інше, як колосальний, відчайдушний і геніальний фрагмент, сколок із фрагментарного буття людства. Відмовляючись друкуватися, Кафка, безперечно, себе обділяв… Проте і в цьому можна побачити все той же страх перед професіоналізацією: передаючи рукописи до друку, він не тільки ніби втрачав на них право, але й у буквальному розумінні «випускав у світ», чим прирікав на самостійне, від нього вже не залежне, існування.

Важче зрозуміти його там, де він починає взагалі заперечувати себе як митця. Жоден справжній письменник не буває своїми творами цілковито задоволений: милуватися собою – привілей графоманів або людей не вельми розумних, хоч і не позбавлених здібностей (що незрідка серед літераторів трапляється). Але в Кафки самозаперечення переходило всі межі. Здавалось би, в такому разі належало покинути письменництво. Але він не кидав, не міг кинути – писав і постійно ганив написане. Про «Перетворення» сказав Феліції, що це «мерзенне оповідання», а відсилаючи Бродові в грудні 1917 року деякі свої манускрипти, додав: «Роман я не надсилаю. Навіщо ворушити старе? Тільки тому, що я його досі не спалив?»

А водночас ота всіляко ним паплюжена творчість ні для кого не мала такого колосального значення, як для нього самого. «Усе, що не належить до літератури, наводить на мене нудьгу, викликає ненависть…» Коли подібна антиномія може бути взагалі якось пояснена, то лише тим, що Кафка-художник ставив до себе явно завищені, нездійсненні, можна б сказати, надлюдські вимоги: «…щасливий я був би тільки тоді, коли зміг би привести світ до чистоти, правди, непохитності». Недосконалості світопорядку він хотів протиставити бездоганність своєї творчості. Навряд чи він сподівався в такий спосіб виправити світ – швидше тільки довести (й не світові, а собі самому), що довершеність усе ж таки можлива. Отож у нього, зрештою, була не так естетична, як етична мета, а це означало, за його поняттям, – недосяжна. Тому я й сказав, що він ставив до себе вимоги надлюдські. Талант менший був би цим, можливо, зруйнований. Кафка заплатив прокляттям довічної невдоволеності собою. А щодо мистецтва слова, то під дією високого тиску й високих температур воно лише виграло, перетворившись на незнищенний діамант.

«…Поза сумнівом, – так починає свою промову перед слідчим герой роману «Процес» Йозеф К., – за всім судочинством, тобто в моєму випадку за цим арештом і за сьогоднішнім розглядом, стоїть величезна організація. Організація, яка має напохваті не тільки продажних стражів, нетямущих інспекторів і слідчих, яким притаманна в кращому разі похвальна скромність; до неї входять також і судді високого й найвищого рангу з незліченним, неминучим у таких випадках штатом служників, писарів, жандармів та інших помічників, а може бути, навіть і катів, – я цього слова не боюсь. А в чому сенс цієї величезної організації, панове? Щоб арештовувати невинних людей й затівати супроти них безглуздий і переважно – як, наприклад, у моєму випадку – безрезультатний процес».

Навряд чи хто, прочитавши ці рядки, засумнівається в тому, що перед ним твір гострої соціально-критичної спрямованості. Але, взятий у цілому, цей роман не зміцнить такого враження, а швидше його похитне. Чому суд, що веде справу Йозефа К., такий таємничо неофіційний? Чому він, такий всесильний, тулиться на горищах старих будинків, у тісняві й задусі, поряд із розвішаною білизною? Проте й це можна ще якось пояснити загальною інакомовністю твору.

Але як бути з тими його епізодами, місцем дії яких є пансіон пані Ґрубах? Ясна річ, там Йозеф К. мешкав, саме там уранці був захоплений раптовим арештом, позбавлений сніданку, допитаний у кімнаті відсутньої сусідки, фрейлейн Бюрстнер, і ніби відпущений на свободу. Але й після цього пансіон та його пожильці, фрейлейн Бюрстнер і фрейлейн Монтаґ, відіграватимуть непропорційно велику роль у долі Йозефа К. Особливо фрейлейн Бюрстнер: вона несподівано з’являється й у фіналі. Кати (як і всі тут, неофіційні) ведуть Йозефа К. через вечірнє місто до занедбаної каменярні, щоби там зарізати. Раптом він помічає фрейлейн Бюрстнер або дівчину, схожу на неї. Кати «дали йому можливість скерувати їхні кроки, і він скерував їх у той же бік, куди йшла перед ним фрейлейн Бюрстнер, але не тому, що хотів її наздогнати, не тому, що хотів бачити її якомога довше, а лише для того, щоб не забути те провіщення, яке він у ній побачив».

Ясно, що фрейлейн Бюрстнер в цьому романі не з хористок, – у неї сольна партія. Але яка? Відповідь слід шукати в особистому житті автора. Дванадцятого липня 1914 року Кафка розірвав заручини з Феліцією Бауер, а в першій половині серпня засів за «Процес». Збіг не випадковий: роман – це продукт розриву з Феліцією, його літературне перетлумачення. Сам образ суду навіяний тим, що відбувалося 12 липня в Берліні. В готелі «Асканішер Гоф» зібралися наречений, наречена, їхні родичі й друзі. Й запис у щоденнику від 23 липня, який відтворює події того дня, починається словами: «Засідання суду в готелі». Фрейлейн Бюрстнер – і є Феліція Бауер (невипадково її в рукопису роману, як правило, позначають ініціали Ф.Б.), фрейлейн Монтаґ – її подруга Ґрета Блох, яка активно звинувачувала Кафку на тому судилищі, але й сама перебувала з ним у близьких стосунках (вона згодом твердила, що народила від нього дитину).

У своїй книжці «Другий процес. Листи Кафки до Феліції» Еліас Канетті (також письменник, а ще й лауреат Нобелівської премії) поклав собі за мету показати, як функціонувала кафкіанська метода «принаджування» всесвіту до власного письмового столу. Думка Канетті полягала в тому, що роман, коли поглянути на нього крізь призму приватного життя автора, нічого в собі не містить, окрім сумлінного звіту про хворобливі стосунки між ним і його нареченою Феліцією Бауер: «Дві вирішальні події в житті Кафки, які він, як це йому взагалі було властиво, хотів би вважати за суто особисті, розігрувалися в обстановці нестерпної гласності: офіційні заручини на квартирі сімейства Бауер 1 червня і шість тижнів по тому, 12 липня 1914 року, «судовий процес» у берлинському готелі «Асканішер Гоф», який завершився розривом. Легко показати, що емоційний зміст обох подій увійшов у «Процес», робота над яким почалася вже у серпні. Заручини в першому розділі перевтілилися в арешт, а «суд» обернувся стратою в останньому».

Отже, матеріал болісно-інтимний, що, за уявленням Кафки-людини, мав би бути старанно прихований, а згідно з його заповітом – навіть спалений, дав, тим не менш, життя одному з найзначніших екзистенційних романів XX століття. І це так дивовижно почате життя виявилося настільки химерним, що «Процес» почали перетлумачувати як щось соціальне, майже політичне.

Дія в романі розгортається у Празі, хоча місто й не назване. Там у справі Йозефа К., прокуриста великого банку, веде слідство якийсь неофіційний, але всесильний суд: його установи розміщені на горищах усіх будинків. Герою, який не знає за собою ніяких гріхів, здається, що варто лише зробити вигляд, наче нічого не сталося, і все само собою уладнається, неясна загроза розвіється. Адже говорить йому священник, з котрим він стрівся в соборі ніби цілком випадково: «Суду нічого від тебе не потрібно. Суд приймає тебе, коли ти приходиш, і відпускає, коли ти йдеш». Проте з часом тихий плин процесу дедалі більше затягає Йозефа К. І саме тому, що розслідування ведеться у глибокій потаємності, що все неясно, непевно, хистко, наче й зовсім нереально, ґрунтується на чутках, на припущеннях. Герой не ховається від долі, він кидає їй виклик і, борючись з нею, дедалі більше заплутується в павутинні процесу. В його опорі є чимало трагічної гідності: якомусь комерсанту Блоку, що плазує перед адвокатами і судовцями, вдається розтягти розгляд своєї справи аж на п’ять років, а в Йозефа К. страшний кінець настає швидко, бо він по-своєму відмовляється прийняти несправедливий закон. На Заході часом схильні зводити проблематику цього роману до суду людини над собою. Але кафківський текст, здається, не дає для цього вагомих підстав.