ІНСОМВІТА. Психологічний трилер з елементами детективу

Якщо довго вдивлятися в безодню, то безодня почне вдивлятися в тебе…

Татри

24.12.2011. 03:12

Над урвищем гірської річки, щулячись від холоду, мовчки стояв легко одягнений чоловік. Хоча до краю провалля залишалося менше півкроку і будь-який невірний рух міг вартувати йому життя, його це зовсім не бентежило і не лякало. Навпаки, у цьому похмурому мовчанні відчувалися відчай і готовність ступити у темряву, звідки чувся рівний гуркіт річки.

Чорний силует чоловіка чітко вимальовувався у темряві на тлі синього снігу. Чоловік пильно вдивлявся у глибину бурхливого потоку, немов у цій чорній вені гірської річки хотів знайти відповіді на свої запитання.

Раптом він завмер, розкинув руки, підвів голову, спрямувавши погляд на небо. Його губи тихо шепотіли слова молитви. Це тривало зовсім недовго. Заплющивши очі, він нібито чекав, що звідти, зверху, йому зійде якийсь знак. Але небеса мовчали. Чоловік глибоко зітхнув, розплющив очі і подивився на зимове небо, як дивляться востаннє приречені на страту. Відповіді не було, і він, опустивши руки, сумно усміхнувся.

Зимове намисто яскравих мерехтливих зірок розсипалося по небосхилу. Тут, на висоті майже трьох тисяч метрів над рівнем моря, далеко від міської метушні здавалося, що до зірок можна дотягнутися рукою. Тишу цієї темної засніженої ночі порушувала тільки річка, що несла свої води звідкись із вершин гірського пасма Високих Татр.

Густі ялини, укриті товстою ковдрою незайманого снігу, спрямувавши свої піки-вершини високо в небо, стояли, підносячись над землею, немов змальовані зі старих різдвяних листівок. Безмісячна ніч приховувала красу гірських схилів, але при світлі яскравих зимових зоряних скупчень в імлі вгадувалася велич первісної гірської природи. Здавалося, що сюди цивілізація ще не дійшла і всі ці засніжені вершини і вікові ялини залишилися такими ж, як і двісті-триста років тому.

«Якщо немає відповіді, значить, питання поставлено неправильно, – голос професора філософії з минулого відлунням прозвучав у голові чоловіка. – Кожне запитання має свою єдино правильну відповідь, яка і є істиною».

«А що як відповідей кілька, усі вони правильні і є, власне, варіантами істини?» – заперечив тоді він, намагаючись вступити в суперечку з професором.

«Запам'ятайте, юначе, – повчально зауважив професор, навіть не глянувши на нього, – істина може бути тільки одна, а її варіанти – то помилки, які породжують неправду».

Але як її знайти, якщо шлях до тієї істини чорніше мороку цієї ночі? Де шукати, як визначити те вихідне місце, ту нитку, яка, урешті-решт, приведе до істини?

З боку могло видатися, що людина готується до суїциду і ось-ось зважиться на це. Бажання зробити один-єдиний крок і кинутися вниз зі скелі у прірву вируючої річки зупиняв тільки нестримний інстинкт самозбереження, властивий лише тверезому розуму і нездоланній жадобі до життя. Його свідомість у пориві відчаю виривала з пам'яті фрагменти минулого, немов доводячи потребу в продовженні пошуку відповідей на запитання, які так болісно крають йому серце останнім часом.

«Невже це і є вирішення? Невже до відповіді лише один крок?» – питав він себе, удивляючись у темряву ущелини.

З сутемряви ночі в його пам'яті знову постала лекційна аудиторія університету, і почувся голос професора філософії:

– Що може вирішити цей останній крок назустріч Азраїлу1 і вічному спокою? Загалом, життя – це спрямований рух від народження до смерті, уникнути якої не зможе ніхто. Думку про зведення рахунків з життям веде жага до якоїсь цілковитої істини, а також сумнів у можливості її досягти. Адже чим більше прагнеш чогось абсолютного, тим більше розумієш його недосяжність. Саме ці коливання між обома крайнощами й призводять до саморуйнації.

Професор витримав паузу, невидющими очима окинув аудиторію, узяв зі столу якусь книгу і, перегорнувши кілька сторінок, продовжив:

– Зигмунд Фрейд2, найвідоміший психолог і психіатр свого часу, навіть увів поняття «інстинкт смерті», інакше він не міг пояснити багато з того, що здатна вчинити з собою людина. Прагнення до саморуйнування, очевидно, закладене в нас від природи. Якщо все живе навколо щосили бореться за виживання, то окремі людські індивіди, навпаки, укладають незвичайну енергію в те, щоб повністю зіпсувати собі життя, а іноді й позбавити себе його.

Професор відклав книгу і, схрестивши руки на грудях, після невеликої паузи звернувся до першого ряду слухачів:

– А ось що штовхає окремого індивіда на шлях саморуйнування – спірне, до кінця не вивчене питання. Утім, як і сама людина, яка була впродовж кількох тисячоліть об'єктом особливого спостереження та вивчення, зрештою, навіть наприкінці двадцятого століття є чимось мало вивченим, таким, що важко дослідити й аналізувати.

Зненацька пролунав дзвінок, що сповістив про закінчення лекції, і в аудиторії почувся шепіт, але професор, підвищивши голос і мимохіть глянувши на годинник, монотонно і твердо продовжував:

«У парадигмі людської історії обставини, що призводили до суїциду, були настільки різними, наскільки різними були і самі люди, які вибрали цей шлях, або, точніше сказати, такий фінал свого життя. Це наводить на думку про те, що скільки людей – стільки й можливих рішень у класифікації обставин, які призводять до самогубства.

Але чи може такий крок змінити умови, що штовхнули людину до подібного фіналу? Чи може це змінити людей, що вплинули на самі обставини, які спричинили ухвалення людиною подібного рішення? Сумнівно, оскільки люди здебільшого майже не змінюються. Можуть через певні обставини видавати себе за інших або прикидатися кращими, ніж вони є насправді, тобто приховувати свою домінантну сутність, але з часом вона неодмінно вийде назовні, адже облуда має нетривалий характер.

Чи може цей крок саморуйнування змінити навколишній світ? Навряд чи, – професор знову зробив багатозначну паузу і подивився на аудиторію, – життя, шановні мої, триватиме, як і раніше, але людина, на жаль, стає вже не активним її учасником, а найімовірніше, пасивним спостерігачем».

Цю лекцію професора філософії Карлового університету в Празі, де він вивчав право, чоловік запам'ятав надовго і неодноразово замислювався над тим, шукаючи відповідь на своє запитання, коли розум підштовхував його до самогубства.

Але була одна обставина, яка зводила нанівець усю теорію причинно-наслідкового зв'язку суїциду.

Що як якась людина де-факто і є стороннім спостерігачем свого життя? Що як вона і без цього кроку спостерігає за собою звідкись ізсередини своєї підсвідомості, безсила що-небудь змінити, доповнити або змінитися самій? Що як це спостереження, незалежно від прагнення людини, дамокловим мечем висить над її розумом упродовж усього її свідомого життя? Що тоді змінить цей останній крок у небуття? І чи може він що-небудь змінити взагалі?

Неподалік, на узбіччі шосе, стояло таксі з увімкненим двигуном. За кермом сидів індус і під гучну музику з усмішкою на обличчі наспівував простеньку мелодію індійського фольклору.

«Ну і пасажир трапився сьогодні, – розмірковував той, – дав тисячу євро, щоб дістатися в це зубожіле, Богом забуте гірське село».

Особливого бажання їхати сюди у таксиста не було і петляти гірськими серпантинами на слизькій зледенілій дорозі його не приваблювало зовсім. Утім він погодився. І не тільки через гонорар. Таксист бачив, як кілька його колег відмовили клієнтові, і йому стало по-людськи шкода цього самотнього, утомленого, легко одягненого чоловіка.

«Так, не по сезону», – відзначив про себе індус, поглядаючи на його одяг, коли пасажир підсів до нього поблизу залізничного вокзалу.

Справді, одягнений він був дивно для цієї пори року. Тоненьке кашемірове пальто, чорні, ретельно випрасувані штани й осінні черевики. На шиї – кілька разів закручений великий товстий темно-синій шарф. Волосся на голові скуйовджене, на обличчі триденна щетина. І ніякої валізи в руках, що дивно для людини, яка вийшла з будівлі вокзалу.

Дорога сюди була жахливо слизькою. Увечері випав мокрий сніг, а вночі мороз скріпив вологу на гладкому асфальті шосе, і до опівночі воно перетворилося на суцільне скло. Дорожні служби сюди ще не дісталися, і індус довго розмірковував, чи їхати, але пасажир авансом дав утричі більше, ніж насправді коштувала ця поїздка, навіть ураховуючи зворотний шлях.

Весь час пасажир мовчки спостерігав з вікна автівки за дорогою. Одразу було зрозуміло, що він не має наміру вести бесіду, і таксист, вставивши стару касету, увімкнув магнітофон. З динаміків полилася негучна, ритмічна мелодія під акомпанемент табли3. Індус з широкою білосніжною усмішкою на засмаглому обличчі подивився в дзеркало заднього виду на пасажира, але той, занурившись у власні роздуми, не звертав на нього жодної уваги, і далі похмуро спостерігаючи за деревами, укритими товстим шаром снігу, наче м'якою ковдрою, що вервечкою з'являлися у світлі фар і зникали в темряві зимової ночі.

За кілька кілометрів до села пасажир раптом попросив зупинити авто.

– Прошу вас, зупиніть тут, будь ласка, – вимовив він охриплим голосом, розглядаючи місцевість. – Так, так… саме тут. І чекайте мене.

Пасажир вийшов з автомобіля і впевнено попрямував просто в кучугури незайманого снігу. Ця місцевість, очевидно, була йому знайома, тому що з дороги не було видно далі кількох десятків метрів. Коли він упевнено ступив у глибокі снігові замети, індус здригнувся – холод він терпіти не міг.

Минуло вже майже двадцять хвилин, тому індус вирішив вийти подивитися, куди той подівся.

За п'ятдесят метрів від автівки пасажир мовчки стояв на краю урвища і, не рухаючись, засунувши руки в кишені пальта, удивлявся в далечінь.

Індус повернувся в тепле авто, голосно грюкнувши дверима. Він подивився на рівень пального на приладовій панелі і, невдоволено прицмокуючи, похитав головою.

Пасажир усе стояв нерухомо над річкою, прислухаючись до гучного потоку її темних вод.

«Трапляються ж у житті оригінали, – розмірковував таксист, зіщулившись від холоду, – на вулиці ніч, сніг, мороз, а цьому дивакові все байдуже. Про що можна думати на такому морозі?»

Темна фігура чоловіка, немов язичницький ідол, височіла над ущелиною. Він намагався зрозуміти, де з ним «це» відбулося вперше. Саме «де», а не «коли», оскільки точний час врізався в його пам'ять назавжди. Безпосередньо місце, де це сталося, він також запам'ятав і, сотні разів повертаючись подумки в той день, намагався зрозуміти, де це відбувалося насправді, позаяк розуміння місця, де все трапилося, не могло дати відповіді на запитання, в якому саме його житті це сталося вперше.

До відсутності відповіді на запитання «де» він уже давно звик. Сотні разів він намагався змоделювати ситуацію, ДЕ САМЕ все розпочалося, але тільки-но назрівала відповідь і ситуація прояснялася, усе так само швидко віддалялося і ставало ще незрозумілішим і заплутанішим. Він ніби по ледь помітних сходах підходив до бажаної відповіді, але раптом ці сходи ставали нескінченними й переходили в інші, спрямовані в абсолютно зворотному напрямку. Кожна наступна сходинка тільки все заплутувала, нитка губилася, і все починалося спочатку.

Усе це нагадувало живопис парадоксального світу Мауріца Корнеліса Ешера4, що висів у холі першого поверху редакції газети Les Mondes у тринадцятому окрузі Парижа на бульварі Огюста Бланки. Замість людей-манекенів на картині, куди його закинули спогади, він бачив себе, що так безглуздо блукав то вгору, то вниз божевільними сходами без поручнів у світі, в якому, як і в його житті, навряд чи зужитковувалися закони реальності. Начебто відповідь була очевидною, але варто було подивитися на обставини з іншого боку, повернути картину на дев'яносто градусів, і все знову ставало незрозумілим, а відповідь на запитання – дальшою від істини.

Ні, він не страждав на амнезію, тобто втрату пам’яті чи бодай її ослаблення. Навпаки, йому надзвичайно подобалося копирсатися у своїх спогадах. Іноді маленька споминка з далекого дитинства, що виринала з його свідомості, унаслідок таких вправ обростала сюжетом, бесідами, особами, навіть відчуттями, які він пережив колись, і це слугувало відновленню у спогадах всього до найдрібніших деталей.

Тут було щось інше. У його житті закони реальності сплутувалися, і для того, щоб залишатися самим собою і не збожеволіти, йому доводилося чіпко триматися за всі спогади, чітко розділяти своє життя і контролювати себе та події, що відбувалися з ним. Згодом йому це вдавалося, але жити в поділі було дуже непросто.

Унизу, під урвищем, борючись з перешкодами з великих та пласких брил, гамірно текла Вича. З цією невеликою, але бурхливою річкою, саме з цим місцем пов'язано дуже багато спогадів з його дитинства. Років зо тридцять тому тут, у компанії таких же, як він, бешкетників, минали його дитячі роки.

***

– Робе́ре, додому, – відлунням у вухах і теплою хвилею в серці відгукнувся в пам'яті суворий голос матері, яка стояла на тому ж місці, де зараз стоїть таксі, і гукала сина. – Ну скільки можна тебе кликати?! Мерщій додому!

Мама, невисока жінка з довгим і чорним як смола волоссям, у рожевій сукні і білих босоніжках, стояла нагорі поблизу дороги, притримуючи червоний ровер5, і чекала, коли син збере свої речі і підійде до неї. Вітер розкуйовджував її чорні локони, а вона марно намагалася рукою прикривати очі від сонця і водночас приборкувати безладно розтріпані від пориву вітру коси.

Робе́р… Саме з наголосом на останній склад його імені на французький манер. Так кликала його тільки мати, а для решти він був просто Робі чи Бо́ба, що Робертові дуже не подобалося.

Роберт неохоче, але швидко збирався, піднімався до матері, і вони разом поверталися додому, з різних боків тримаючись за велосипед.

Ця річка була майже єдиною відрадою влітку для місцевих дітлахів, де можна було поєднувати корисне з приємним: і риболовлю, і купання в її бурхливих водах. Улітку великі пласкі камені по обидва береги Вичі перетворювалися на різнокольорову акварель з десятків великих і маленьких вовняних килимів, які в цю пору прали місцеві жителі з найближчого села, залишаючи до вечора просушуватися під пекучими променями полуденного літнього сонця.

Річка була невеличка. У деяких місцях її можна було перебігти і по камінню, але такі перебіжки вимагали обережності, оскільки окремі камені були дуже слизькі. У ширших місцях річка влаштовувала глибокі вири, здебільшого за одиноким камінням-валунами. І якщо камінь великий, то вир міг бути дуже глибоким.

Місцями стирчали білі товсті сухі корчі, які, зачепившись за каміння, намертво трималися за нього, уростаючи в коричневий мул, підносячись над водою білими бивнями мамонта. Згодом вони обростали іншими гілками, які пливли за бурхливою течією вниз із гірських перевалів.

Незважаючи на мороз, води гірської річки не були скуті льодом, і вона чорною стрічкою текла жвавим потоком з-поміж білих, укритих товстою ковдрою снігу берегів.

Думками Роберт перенісся в далеке дитинство, коли він восьмирічним хлопчиком уперше перейшов убрід цю річку, а потім, видершись на верх розпеченої сонцем пласкої річкової брили, відчував неймовірну гордість за свій вчинок.

Роберт вийняв із зовнішньої кишені пальта пляшку горілки і зробив кілька ковтків.

Думки ковзнули далі в минуле, занурюючи його в спогади.

Уперше це з ним сталося 15 липня 1982 року.

У той день сім'я Роберта зібралася за великим столом святкувати його дванадцятиліття.

Це був спекотний літній день. З вулиці доносився припах підталого асфальту. Від сонячних променів дорога танула, асфальт перетворювався на рідку, в'язку масу, яка унадливо чіплялася за гуму велосипедних та автомобільних коліс, за підошви взуття. І навколо – стійкий незабутній запах бітуму. Цей запах закарбувався в пам'яті Роберта з відчуттями спекотного літа на все життя.

На кухонному столі стоїть великий круглий шоколадний торт з брунатними і червоними кремовими квіточками. На верхівці торту нерівними буквами виведено: «З днем народження – 12 років». Роберт дуже любив шоколадні бісквіти, але найдужче – кремові рулети, які продавалися в магазині поруч із його будинком.

Маленький Роберт завжди запитував себе: навіщо на день народження купують саме круглі торти? Чому не можна купити кілька рулетів, покласти їх один на одного і саме так вручити іменинникові? І не треба ніяких написів – букви виглядали безглуздо, були чомусь зовсім не смачними і, на його думку, зайвими.

Того дня Робертові подарували сині тканинні кеди більшого розміру. На виріст йому купували майже весь одяг з міркувань економії, оскільки доходи батьків були недостатніми. Батько з ранку до ночі працював на заводі звичайним слюсарем, а мати – медсестрою в міській клініці. Для того, щоб зводити кінці з кінцями, і батькові, і матері доводилося постійно підробляти. Але грошей все одно катастрофічно не вистачало, тому жили вони дуже скромно. Морозиво і кавун були найкращими десертами, які подавали до обіднього столу в недільний літній день або на свята.

На свій день народження Роберт запросив лише шкільного товариша Йована. У його родині не було заведено святкувати будь-які свята галасливими компаніями.

Хапко знищивши залишок торту і запивши його яблучним соком просто з трилітрової банки, друзі забралися на стодолу, що знаходилася в затінку широкої крони старого величезного горіха. Дах стодоли був бляшаний і на сонці на незахищеній гіллям дерева частині перетворювався на розпечену пательню, через що сидіти на ньому спочатку було неможливо. Зате на даху друзям ніхто не міг перешкодити годинами байдикувати, вести невимушені розмови, голосно співати і мріяти.

– Дивися, Йоване, по небу пливуть коні, – несподівано сказав Роберт і засміявся, показавши пальцем на білі хмари.

– Кру-у-уть! – повільно й здивовано вимовив Йован, спостерігаючи за хмарами, але швидко стрепенувся і весело промовив: – А давай вгадуватимемо в них тварин. Хто більше знайде, той і виграв!

По небу, справді, пропливала величезна біла хмара у формі коня. Його голова з густою гривою повільно рухалася, але грива чомусь одразу переходила в довгий широкий хвіст, схожий більше на хвіст величезної риби.

– Конериба, або риба-кінь, – невпевнено промовив Роберт, мружачись від сонця, і…

Ось тут-то все і трапилося.

Від сліпучого сонця в очах зненацька потемніло. Несподівано Роберт відчув сильне запаморочення і йому заклало вуха. Він заплющив очі, але за мить розплющив їх і якимось дивним відсутнім поглядом озирнувся.

Поруч із ним сидів незнайомий хлопчик і щось розповідав, але Роберт чи то від подиву, чи, можливо, від несподіванки або від раптового шуму у вухах нічого не міг зрозуміти. Та він і не намагався вслухатися в мову незнайомої йому людини. Здавалося, що все навколо він бачить уперше, усе було не те, усе було дивним, зовсім незнайомим і незрозумілим. На обличчі Роберта відкарбувалося щире здивування.

Він не розумів, де він, на якому даху і що він тут робить. Роберт підвівся на ноги і почав ретельно оглядати свій одяг. Він був просто приголомшений: цей одяг, стодолу та, зрештою, і весь цей двір він бачив уперше.

Роберт не міг зрозуміти, що з ним діється, для нього все, що знаходилося навколо, було абсолютно чужим. Круглими від здивування очима Роберт подивився на небо.

Там, гордо розкинувши по всьому небосхилу гриву, плив кінь з риб'ячим хвостом. Промені сонця то пробивалися довгими нитками з-під його гриви, то знову зникали. Кінь немов усміхався.

Перше, що спало на думку Робертові, це те, що він марить. Він знав, що від сонячного удару можна втратити свідомість, але ось так, щоб галюцинації були водночас і реальними, і нереальними, Роберт усвідомити ніяк не міг.

Серце шалено закалатало в грудях. Якийсь первісний страх почав опановувати ним.

Хлопчика не полишала думка про те, що це якийсь дивний, фантастичний, але разюче реалістичний сон. З розтуленим ротом і широко розплющеними від подиву очима він розглядав усе навколо. Йому захотілося негайно злізти з цього даху на землю, і він, не зволікаючи, зробив крок. Розпечена бляха даху боляче обпекла голу п'яту саме так, як кілька днів тому на пляжі в спекотній Паттаї, куди батько привіз їх із мамою, щоб показати Сіамську затоку. Море кишіло медузами, і Роберт ненароком наступив на одну з них.

«Медуза. Це медуза, нічого страшного», – сказав спокійним голосом лікар місцевої клініки, куди хлопчика відвели з червоною, немов від жаливи, ногою. У голові дитини це слово поєдналося з різким і пекучим болем. Ступня вкрилася червоними плямами і горіла.

Усе це тривало якусь мить. Від різкого болю Роберт заплющив очі і затамував подих.

– Ме-ду-за! Яка це конериба? – Йован сидів поруч і голосно реготав. – Дивись, Робі, бач – отам голова, а там – волосся змії. Це медуза Горгона, як у підручнику з історії.

Кадри з далекої спекотної країни миттю безслідно зникли, так само, як і здивування, що застигло на обличчі Роберта ще кілька хвилин тому.

Роберт з усмішкою подивився на Йована, потім знову на небо.

«І все-таки по небу плив саме кінь, а не медуза», – подумав він.

Йован і Роберт, двоє нерозлучних друзів, і далі весело вдивлялися в хмари.

А в цей час по небу, усміхаючись, пропливав кінь з довгим риб'ячим хвостом.

Женева, Швейцарія. (Тревор)

17.12.2011. 09:03

Яскраві промені сонячного світла, пробиваючись крізь щілину у зсунутих гардинах, вихоплювали з темряви частину широкого ліжка. На скляному столику біля ліжка наполегливо дзвонив мобільний телефон. З душової кімнати доносився шум води. На підлозі були розкидані чоловічі шкарпетки, штани і жіноча білизна.

Телефон на мить замовк, але потім знову подзвонив. Тревор у банному халаті і з рушником на голові підійшов до ліжка і взяв його.

– Доброго ранку, Вікторе… Так-так, через годину… Спасибі.

На іншому кінці дроту поклали слухавку. Помічник Аманди нагадав Треворові про час сеансу.

Тревор поклав телефон і розсунув гардини. З вікон готелю Beau-Rivage, розташованого на березі Женевського озера, відкривалася панорама фонтану й засніжених вершин швейцарських Альп. У кімнаті одразу стало світло. На ліжку, розкинувши довгі чорні коси, лежала молода дівчина, вкрита лише сірим шовковим простирадлом, що, немов друга шкіра, обгортало її оголене тіло. Дівчина спала, тихо посапуючи.

На мить зупинивши на ній погляд, Тревор згадав учорашній вечір у нічному клубі, який він повсякчас відвідував під час відпочинку в Женеві.

Цієї ночі в клубі виступала якась, напевне, вельми популярна група, що дві сотні молодих осіб стояли біля сцени і голосно підспівували разом із солістом під оглушливий акомпанемент ударних.

Сині і жовті густі промені прожекторів вихоплювали з натовпу обличчя й руки шанувальників. Лазерна світломузика час від часу засліплювала Тревора, і він, відвернувшись од сцени, попрямував до майже безлюдного бару. Молодий бармен з вибіленим коротким волоссям і кольоровим татуюванням прийняв замовлення і налив Треворові віскі. На іншому боці барної стійки самотньо сиділа дівчина і спостерігала за Тревором. Коли їхні погляди зустрілися, вона усміхнулася й опустила очі. Але за мить знову подивилася на Тревора чіпким, проникливим, дещо допитливим і водночас зухвалим поглядом. Тревор залпом спустошив склянку і впевнено попрямував до неї.