Поклик Ктулху

I. З пітьми

Про мого приятеля Герберта Веста я згадую з жахом. Він охоплює мене не лише при згадці про зловісне зникнення чоловіка, але і про ту незвичайну мету, якій він себе присвятив. Ця історія почалася сімнадцять років тому в Архемі, під час практики там студентів медичного факультету Міскатонік-ського університету. Поки я перебував поруч із Вестом, пекельна витонченість його експериментів заворожувала мене, й я став найближчим помічником дослідника. Тепер же, коли він зник, чари розвіялися, і мене невідступно мордує страх. Спогади та лихі передчуття гірші за будь-яку реальність.

Перший жаский випадок стався незабаром після нашого знайомства – тоді він мене шокував, навіть тепер, згадуючи про нього, я аж тремчу від страху. Як я вже казав, ми з Вестом вчилися на медичному факультеті, де він дуже скоро став відомим завдяки своїм зухвалим теоріям про природу смерті та штучним способам її подолання. Погляди юнака, висміяні професурою та студентами, базувалися на механістичному розумінні природи життя. За допомогою керованої хімічної реакції Вест сподівався знову запустити механізм людського тіла після того, як природні процеси в ньому згаснуть. Під час своїх експериментів із різними оживляючими розчинами він занапастив незліченну кількість кроликів, морських свинок, котів, собак і мавп, налаштувавши проти себе весь факультет. Кілька разів йому вдавалося виявити ознаки життя в імовірно мертвих тваринах, часто це були безперечні ознаки, однак дуже скоро він збагнув, що вдосконалення процесу зажадає від нього всього життя. Він також уторопав, що один і той самий розчин по-різному діє на різні види тварин, тому надалі для проведення спеціальних дослідів йому знадобляться ще й людські трупи. Саме тоді у Веста виник конфлікт із керівництвом факультету, і студента відсторонив від дослідів особисто декан, добрий та освічений доктор Алан Гелсі, чию наполегливу турботу про стражденних і досі згадують старі мешканці Архема.

Я завжди приязно ставився до досліджень Веста та часто обмірковував із ним його теорії з усіма їхніми нескінченними наслідками та висновками. Поділяючи погляди Геккеля1 на життя, згідно з якими останнє зводиться до фізичних і хімічних процесів, а так звана душа – не більше, ніж міф, мій товариш вважав, що успіх штучного оживлення безпосередньо залежить від стану тканин померлого: якщо розкладання ще не почалося, то за допомогою правильно підібраних засобів збережене тіло можна повернути до первинного стану, який називають життям. Вест цілком усвідомлював, що навіть незначне пошкодження чутливих клітин мозку, що відбувається в перші моменти після смерті, здатне спричинитися до порушення фізичної або розумової активності. Спочатку він намагався за допомогою особливого реактиву оживити у вмираючому життєву енергію, але ряд невдалих дослідів на тваринах змусив дослідника переконатися в несумісності природних і штучних проявів життя. Ця обставина й викликала недовіру професури: на підставі поверхневих вражень учені вирішили, що піддослідні тварини лише здавалися мертвими. Керівництво факультету продовжувало прискіпливо спостерігати за діяльністю мого приятеля.

Незабаром після того, як Весту заборонили користуватися лабораторією, він повідомив мені про своє рішення будь-яким чином шукати свіжі трупи і таємно продовжувати свої дослідження. Слухати його міркування на цю тему було моторошно: студенти факультету ніколи не здобували матеріал для дослідів самі. Оскільки звернутися в морги ми не могли, то вдалися до послуг двох місцевих негрів, котрі не задавали зайвих запитань. У той час Вест був невисоким струнким юнаком в окулярах, з тонкими рисами обличчя, світлим волоссям, блідо-блакитними очима та тихим голосом; дивно було чути, як він просторікував про переваги кладовища для бідних перед кладовищем церкви Ісуса Христа, де напередодні поховання практично всі трупи бальзамували, що згубно позначалося на наших дослідах.

Я був активним і відданим спільником Веста і не лише допомагав добувати матеріал для його мерзенних дослідів, а й знайшов для них затишне місце. Саме я згадав про покинутий будинок Чепмена на Мідов-гілл. На першому поверсі ми влаштували операційну та лабораторію, затуливши вікна темними фіранками, щоб приховати наші нічні експерименти. Хоча будинок стояв віддалік від дороги, запобіжні заходи зайвими не були: чутки про дивні вогні, помічені перехожими, могли б покласти край нашим дослідженням. Якщо хтось стане пхати свого носа, ми домовилися називати нашу операційну хімічною лабораторією. Тишком-нишком ми обладнали наш похмурий притулок приладами, купленими в Бостоні або безсоромно «позиченими» на факультеті, побіжно потурбувавшись про те, щоб необізнані не здогадалися про їхнє призначення, а також запаслися кирками та лопатами, щоб закопувати трупи в льоху. На факультеті для такої мети ми користувалися піччю для спалювання, однак цей корисний пристрій був нам не по кишені. Позбуватися трупів було постійною морокою, адже навіть крихітні тушки морських свинок, над якими Вест таємно експериментував у своїй кімнаті, додавали нам чимало клопотів.

Ми з жадібністю вампірів вивчали повідомлення про смерть, оскільки для наших дослідів годився не кожен небіжчик. Ми шукали відносно свіжий, не понівечений хворобою труп, для збереження якого не застосовувалися штучні засоби. Межею мрій для нас були жертви нещасних випадків. Багато тижнів нам не вдавалося знайти нічого годящого, хоча ми розпитували і в морзі, і в шпиталі – нібито в інтересах факультету. Але звертатися туди занадто часто не могли, по-заяк боялися викликати підозри. Виявивши, що право першого вибору належить університету, ми з Вестом вирішили залишитися в Архемі на літо, коли там проводять літні курси. Нарешті удача нам усміхнулася: якось нам трапився майже ідеальний випадок. Здоровий молодий робітник, котрий потонув у ставку лише минулого ранку, без зайвих зволікань і бальзамування був похований коштом міста на кладовищі для бідноти. Знайшовши його свіжу могилу, ми домовилися повернутися до неї опівночі.

Вночі, коли прибули на місце, ми з відразою взялися до справи – тоді ми ще не знали страху перед кладовищами, він з’явився у нас пізніше. Прихопили з собою заступи та потаємні олійні лампи. У той час електричні ліхтарі були вже розповсюджені, проте своєю надійністю ще поступалися теперішнім. Розкопувати могилу виявилося справою важкою та брудною – втім, якби ми були художниками, а не вченими, можливо б, і зуміли помітити в нашій роботі щось чарівне та поетичне. Коли наші лопати гупнули об дерево, ми з полегшенням зітхнули. Незабаром з-під землі вигулькнула соснова труна. Вест зістрибнув униз, відсунув віко, витягнув трупа та підняв його. Я схилився над ямою, виволік тіло, і ми вдвох стали хутко закидати могилу землею, щоб повернути її до колишнього вигляду. Нерви у нас були напружені до краю – не останню роль у цьому зіграло заклякле тіло та безпристрасне обличчя нашої першої жертви, однак ми зуміли знищити всі сліди. Потім, сховавши наш трофей у полотняний лантух, ми поквапилися до будинку старого Чепмена за Мідов-гілл.

На імпровізованому секційному столі при світлі яскравого ацетиленового світильника наш піддослідний не дуже був схожий на примару. Це був кремезний і явно не надто вразливий юнак із простонародною зовнішністю: русявим волоссям, сірими очима та грубими рисами обличчя – міцна тварина без психологічних забаганок, життєві процеси якого помітно вирізнялися простотою та здоров’ям. Тепер, із заплющеними очима, він був більше схожий на сплячого, ніж на мерця, хоча уважний огляд, який провів Вест, не дозволяв у цьому сумніватися. Нарешті нам вдалося роздобути те, про що мій товариш завжди мріяв: ідеального мерця, готового прийняти розчин, зумисне приготовлений для людини відповідно до найточніших розрахунків і теорій. Ми страшенно хвилювалися. Не розраховуючи на повний успіх, ми остерігалися непередбачуваних наслідків неповного оживляння. Особливо нас турбував стан мозку та психіки піддослідного: за час, що минув із моменту смерті, ніжні клітини мозку могли й постраждати. Я зі свого боку ще не зовсім позбувся традиційних уявлень про так звану душу та відчував певний неспокій від думки про те, що незабаром, можливо, почую розповідь про таємниці потойбічного світу. «Що бачив у недоступних сферах цей мирно спочилий юнак, що розповість нам, коли повернеться до життя?» – зважував я. Але ці роздуми не надто обтяжували мене, бо здебільшого я поділяв матеріалізм свого колеги, котрий тримався набагато впевненіше за мене. Він із холодним серцем залив у вену трупа неабияку кількість заготовленої рідини та міцно перебинтував розріз.

Час тягнувся болісно повільно, проте Вест не втрачав терпцю. Він раз по раз притуляв стетоскоп до грудей юнака та філософськи визначав відсутність ознак життя. Через три чверті години він із прикрістю констатував, що розчин не подіяв. Але перш ніж розлучитися з нашим зловісним трофеєм, мій приятель вирішив до кінця використати надану можливість і випробувати на трупі новий препарат. Ще вдень ми викопали в підвалі могилу, з наміром до світанку поховати тіло в землі, бо хоч ми і замикали двері на засув, але дотримувалися всіх запобіжних заходів, аби ніхто не виявив наших огидних для Господа дій. До того ж наступної ночі труп уже не буде достатньо свіжим. Тому, прихопивши єдину ацетиленову лампу до сусідньої кімнати, ми залишили нашого німого гостя в темряві та поквапилися приготувати новий розчин, зважуючи і відміряючи потрібні складники майже з фанатичною ретельністю.

Потім сталося дещо непередбачуване. Я щось переливав із однієї пробірки в іншу, а Вест вовтузився зі спиртівкою, яка заміняла нам газовий пальник, аж раптом із сусідньої темної кімнати почувся несамовитий лемент. Я не здатен описати ці пекельні звуки, від яких кров стигла в жилах: немов саме пекло розверзлося, і з нього чулися стогони грішників. У жахливій какофонії злилися вселенський жах і безвихідний розпач. Людськими ці зойки ніяк не можна назвати – людина не здатна на такі звуки. Забувши про наші честолюбні плани, ми з Вестом кинулися до найближчого вікна, перекидаючи пробірки, реторти та світильник, і, немов поранені звірі, кинулися в зоряну безодню ночі. Мабуть, ми й самі нестямно волали, коли нажаханими мчали до міста, однак, досягнувши околиць, схаменулися та спробували опанувати себе – з великими зусиллями нам це вдалося, і незабаром ми вже були подібні до гульвіс, котрі чвалають із нічної пиятики.

Але замість того, щоб розійтися по домівках, ми подалися до Веста, де прошепотіли всю ніч при світлі газового ріжка. До світанку, перебравши подумки всі раціональні теорії та плани дослідження, ми трохи заспокоїлися і проспали весь день, пропустивши навчання. Однак увечері дві замітки в газеті, ніяк не пов’язані між собою, знову відібрали в нас сон. З невідомої причини покинутий будинок Чепмена згорів дотла – це ми пояснили перекинутою лампою. Крім цього, на кладовищі для бідноти була здійснена спроба осквернити свіжу могилу: хтось безуспішно намагався розкопати її кігтями. Цього ми не могли збагнути, адже ретельно утрамбували землю лопатою. Всі останні сімнадцять років Вест раз по раз озирався назад і скаржився мені, що чує за спиною тихі кроки. А тепер він зник.

II. Демон епідемії

Ніколи не забуду жахливе літо, коли, як якийсь лихий іфрит2, що покинув палати Еблісу, в Архемі лютував тиф. Це сталося шістнадцять років тому, але пам’ять про кару Божу ще жива, бо невимовний жах накрив тоді своїми перетинчастими крилами ряди домовин на цвинтарі церкви Ісуса Христа. Однак мені той рік запам’ятався болісним страхом, причину якого тепер, коли Герберт Вест зник, знаю лише я. Ми з Вестом займалися на літніх курсах медичного факультету, де він набув сумнозвісної популярності своїми дослідами з оживляння трупів. Мій товариш приніс на вівтар науки незліченну безліч дрібних тварин, і наш скептично налаштований декан, доктор Алан Гелсі, заборонив йому проводити дослідження. Однак Вест потай продовжував експерименти в своїй убогій кімнатці в пансіоні, а якось викопав свіжий труп із могили на кладовищі для бідноти та приволік його до покинутого заміського будиночка на Мідов-гілл, про що я досі згадую з жахом.

Того нещасливого дня я перебував поруч із Вестом і бачив, як той впорскував в застиглу вену еліксир, намагаючись поновити хімічні та фізичні процеси в мертвому тілі. Наш дослід закінчився повним крахом. Ми відчули напад панічного страху, який, як ми згодом вирішили, став результатом нервового перенапруження. Згодом Вест так і не зміг позбутися моторошного відчуття, ніби хтось чигає за ним по п’ятах. Вся справа була в тому, що труп виявився недостатньо свіжим, а нормальну психічну активність можна поновити лише у цілком свіжого трупа. До того ж пожежа завадила нам поховати бідолаху. Краще б нам було знати, що він лежить у могилі.

Після цього випадку Вест на якийсь час припинив свої досліди, але все ж наукова жага до нього повернулася, й юнак узявся докучати керівництву факультету проханнями дозволити йому використовувати секційну палату та свіжі трупи для роботи, яку вважав надзвичайно важливою. Його благання не вдовольнили: рішення доктора Гелсі було непорушним, інші ж викладачі схвалювали присуд декана. У сміливій теорії реанімації вони угледіли лише примху молодого ентузіаста. Споглядаючи його хлоп’ячу постать, світле волосся та блакитні очі за скельцями окулярів, неможливо було собі уявити, що за цим цілком пересічним виглядом ховається надприродний, майже диявольський, розум. Герберт Вест і зараз стоїть перед моїми очима, і мене аж теліпає. З роками він не постарів, хоча його обличчя стало жорсткішим. А тепер він зник, і на Сефтонську божевільню звалилося нещастя.

Наприкінці останнього семестру між Вестом і доктором Гелсі виникла запекла суперечка, в якій добрий декан проявив набагато більше витримки, ніж мій приятель, котрому набридли безглузді завади, що гальмують його видатну працю. Він, певна річ, мав намір продовжувати дослідження самотужки, проте не тямив, чому б йому не приступити до них зараз же, маючи в розпорядженні чудове університетське обладнання. Обмеженість старших колег, котрі не бажали визнавати його унікальних досягнень і наполегливо заперечували саму можливість оживлення, була абсолютно незрозумілою і глибоко ненависною не навченому життям логічному темпераменту Веста. Лише зрілість допомогла йому збагнути хронічну розумову відсталість «професорів і докторів» – нащадків ревних пуритан, врівноважених, чесних, інколи м’яких і добрих, але завжди обмежених, нетерпимих, сліпо відданих традиції, котрі не бачать далі свого носа. До цих недосконалих, але величних характерів, чиєю головною хибою є боягузтво, з віком стаєш лояльнішим. Утім, вони, ставши загальним посміховиськом, і без цього покарані за свої інтелектуальні гріхи: прихильність до системи Птолемея, кальвінізм, антидарвінізм, антиніцшеанство, а також сабатаріанство3. Вест, незважаючи на блискучі наукові досягнення, був ще дуже молодий і без належної поваги поставився до доброго доктора Гелсі та його вчених колег; у ньому наростало почуття образи вкупі з жагою довести свої теорії цим вузьколобим знаменитостям якимось незвичайним, вражаючим уяву чином. Як і більшість молоді, він із захватом плекав плани помсти, тріумфу та великодушного вибачення в фіналі.

Й ось із похмурих печер Тартару, всміхаючись, виповз смертоносний тиф. Ми з Вестом вже здали випускні іспити, але залишилися для додаткових занять на літніх курсах. Коли епідемія з усією своєю демонічною силою звалилася на місто, ми ще перебували в Архемі. Хоча нам присвоїли лише ступінь магістра без права на приватну практику, ми одразу ж долучилися до боротьби з епідемією, позаяк число її жертв стрімко зростало. Ситуація ледь не вийшла з-під контролю: смерті ставалися одна за одною, і місцеві трунарі більше не могли впоратися зі своєю роботою. Похорон проводили в поспіху, трупи не бальзамували, і навіть гробівець на цвинтарі церкви Ісуса Христа був запруджений трунами, в яких лежали небальзамовані мерці. Ця обставина не сховалася від очей Веста, котрий часто міркував над іронією долі – навколо повно свіжих трупів, і жоден ми не використовуємо за призначенням! Ми валися з ніг від утоми. Через розумову та нервову напругу думки мого товариша набули хворобливого напрямку.

Однак м’якосерді вороги Веста були виснажені нітрохи не менше, ніж ми. Медичний факультет, по суті, зачинився, всі як один воювали зі смертоносним тифом. Особливо виділявся своєю самопожертвою доктор Гелсі, його величезна ерудиція та бурхлива енергія врятували життя багатьом хворим, від яких відмовилися інші лікарі – або через страх заразитися, або визнавши їхнє становище безнадійним. Не минуло й місяця, як безстрашний декан став визнаним героєм, хоча, здавалося, навіть не підозрював про власну славу, борючись із фізичною перевтомою та нервовим виснаженням. Веста не могла не захопити сила духу його опонента, і саме тому він твердо вирішив довести йому правдивість своїх зухвалих теорій. Скориставшись плутаниною, що панувала на факультеті і в міській лікарні, дослідник примудрився роздобути свіжого трупа, вночі таємно проніс його в університетську секційну і ввів у його вену нову модифікацію розчину. Мрець широко розплющив очі, в невимовному жаху вирячився на стелю та знову поринув у забуття, з якого вже ніщо не могло його повернути. Вест пояснив, що об’єкт недостатньо свіжий – спекотне літнє повітря не надто корисне для трупів. Цього разу нас ледь не заскочили на місці злочину, але ми встигли спалити тіло, і Вест засумнівався в доцільності повторного використання університетської лабораторії.

Пік епідемії припав на серпень. Вест і я мало не вмирали від утоми, а доктор Гелсі помер чотирнадцятого числа. Того ж дня його квапливо поховали. На кладовище з’явилися всі студенти, котрі скинулися на пишний вінок, який все ж виявився не таким розкішним, як вінки від заможних городян і мерії. Церемонія мала публічні ознаки: покійний декан надав місту не одну послугу. Після поховання ми всі трохи зажурилися і згаяли решту дня в барі Торгової палати, де Вест, хоча й уражений смертю головного супротивника, чіплявся до всіх із балачками про свої чудові теорії. До вечора більшість студентів подалися додому або у справах, а мене Вест умовив «відзначити цю подію». Близько другої години ночі господиня, в котрої Вест винаймав кімнату, бачила, як ми входили до будинку, ведучи під руки когось третього, і сказала чоловікові, що, вочевидь, ми добряче забавилися.

Язиката Хвеська мала рацію, бо близько третьої ночі будинок розбудив нестямний лемент, що лунав із кімнати Веста. Вибивши двері, перелякані мешканці побачили, що ми лежимо на підлозі без тями, побиті, подряпані, в подертій одежі, серед побитого начиння і поламаних інструментів. Розчахнуте вікно повідало про те, куди зник наш кривдник. Багато хто дивувався, як йому вдалося вціліти, зістрибнувши з другого поверху. По всій кімнаті валялися дивні елементи одягу, але Вест, коли очуняв, повідомив, що вони не мають до незнайомця жодного стосунку, а зібрані для бактеріального аналізу у заразних хворих. І наказав мерщій спалити їх у великому каміні. Поліції ж ми заявили, що з нашим гостем незнайомі. Це був, за нервовою заявою Веста, приємний незнайомець, котрого ми здибали в одному з барів у центрі міста. Взявши до уваги той факт, що всі тоді були напідпитку, ми з Вестом не стали наполягати на пошуках нашого забіякуватого супутника.

Тієї ж ночі в Архемі сталася ще одна жаска подія, що затьмарила, на мою думку, навіть жахіття епідемії. Цвинтар церкви Ісуса Христа став ареною звірячого вбивства: місцевого сторожа хтось пошматував кігтями з жорстокістю, яка змушує засумніватися в тому, що винуватцем убивства була людина. Бідолаху бачили живим після опівночі, а на світанку виявили те, що язик відмовляється вимовити. У сусідньому Болтоні допитали директора цирку, але той божився, що жодна тварина не втікала з клітки. Ті, хто знайшли тіло сторожа, помітили кривавий слід, що провадить до гробів-ця, де на кам’яних плитах перед входом червоніла маленька калюжка. Від неї тягнувся до лісу менш помітний слід, який поступово робився невиразним. Наступної ночі на дахах Ар-хема танцювали чорти, а вітер завивав, як ненормальний. На розбурхане місто звалилася кара, яка, як казали одні, виявилася страшнішою за чуму, й, як шепотіли інші, була її втіленням. Щось, що не має імені, проникло у вісім будинків, сіючи багряну смерть – на рахунку безмовного монстра було сімнадцять на клапті роздертих тіл. Кілька людей нечітко бачили його в темряві: він мав білу шкіру та нагадував потворну мавпу або, правильніше, людиноподібну примару. Коли істоту долав голод, вона не знала жалю. Чотирнадцятьох людей почвара роздерла на місці, ще троє померли в шпиталі.

На третю ніч розлючені юрби невдоволених під проводом поліції спіймали тварюку на Крейн-стрит, біля університетського містечка. Волонтери ретельно організували пошуки, скориставшись телефонним зв’язком, і коли з Крейн-стрит надійшло повідомлення про те, що хтось шкребеться в зачинене вікно, квартал миттю оточили. Завдяки заходам обережності та загальній пильності, тієї ночі загинуло лише двоє людей, і вся операція з затримання монстра пройшла відносно успішно. Його підстрелили, хоча і не на смерть, і доправили в місцеву лікарню задля спільних радощів і позбавлення страху.

Чудовисько виявилося людиною. У цьому не могло бути сумнівів, незважаючи на каламутний погляд, мавпячий вигляд і пекельну лють. Зловмиснику перев’язали рани та замкнули в Сефтонській божевільні, де він шістнадцять років бився головою об оббиті повстю стіни – поки не втік за обставин, про які мало хто наважується згадувати. Варто додати, що переслідувачі чудовиська були вражені одним огидним фактом: коли обличчя людожера очистили від бруду, то виявилася його разюча, можна сказати, непристойна схожість із освіченим і самовідданим мучеником – доктором Аланом Гелсі, визнаним добродієм і деканом медичного факультету.

Огиду і жах, що охопили мене і зниклого Герберта Веста, не можна передати словами. Мене і досі мороз поза шкірою при думці про те, що трапилося, мабуть, навіть дужче, ніж того ранку, коли мій товариш пробурмотів крізь бинти: «Дідько би його вхопив, а труп виявився недостатньо свіжим!».

III. Шість пострілів у місячному сяйві

Дивно шість разів поспіль гатити з револьвера, коли вистачило би й одного пострілу, але в житті Герберта Веста траплялося багато дивацтв. Наприклад, не так уже й часто молодому лікарю, випускнику університету, доводиться приховувати причини, якими він керується при виборі будинку та роботи, проте з Гербертом Вестом було саме так. Коли ми, отримавши дипломи, стали заробляти на життя лікарською практикою, то нікому не зізнавалися, що оселилися тут тому, що будинок наш стояв у задуп’ї, неподалік від цвинтаря для бідноти.

Така замкненість майже завжди має причину, так було і в нашому випадку. Наші вимоги диктувала справа нашого життя, явно непопулярна в середовищі. Ми були лікарями лише на вигляд, насправді ж переслідували велику та страшну мету. Герберт Вест присвятив себе дослідженню темних і заборонених царин невідомого. Він мав намір відкрити таємницю життя та навчитися оживляти холодний цвинтарний прах. Для дослідів такого штибу потрібен не зовсім звичайний матеріал, а точніше – свіжі людські трупи, а щоб поповнювати запас цієї «сировини», треба було оселитися ближче до місця неформальних поховань, не привертаючи при цьому нічиєї уваги.

Ми з Вестом познайомилися на медичному факультеті, де, крім мене, ніхто не схвалював його пекельних дослідів. Згодом я став йому вірним помічником. Ось чому, закінчивши університет, ми вирішили триматися разом. Знайти хорошу вакансію відразу для двох лікарів було нелегко, але нарешті, не без допомоги факультету, нам удалося отримати місце в Болтоні – фабричному містечку неподалік від Архе-ма. Болтонська ткацька фабрика – найбільша в долині Мі-скатоніку, а її різномовні робітники вважаються у місцевих лікарів небажаними пацієнтами. Ми вибирали собі житло дуже прискіпливо і нарешті зупинилися на доволі непоказній будівлі в самому кінці Понд-стрит. П’ять будиночків по сусідству були порожніми, а кладовище для бідноти починалося відразу ж за лугом, в який із півночі вклинювалася вузька смужка достатньо густого лісу. Відстань до кладовища була дещо більша, ніж нам хотілося, але ми не дуже переймалися цим, позаяк між нашим будинком і темним джерелом об’єктів наших дослідів не траплялося жодних інших споруд. Прогулянка до кладовища була трохи задовгою, зате ми безперешкодно могли перетягувати до себе наші «трофеї».

Як не дивно, із самого початку у нас виявилося багато роботи – вельми багато, щоб потішити більшість ліка-рів-початківців, і забагато для вчених, чиї справжні інтереси ховаються зовсім в іншій галузі. Робітники фабрики вирізнялися достатньо норовливою вдачею, і незліченні бійки, під час яких подекуди бралися за ножі, додавали нам клопотів. Адже по-справжньому нас займала лише наша лабораторія з довгим столом під яскравими електричними лампами, яку ми таємно обладнали у льоху. Там у досвітні години ми часто упорскували приготований Вестом розчин у вену нашим нерухомим жертвам, яких волочили з кладовища для бідноти. Вест несамовито шукав розчин, здатний відновити рухові функції людини, перервані так званою смертю, однак на його шляху поставали найнесподіваніші перешкоди. Щоразу нам доводилося застосовувати новий розчин: те, що годилося для морської свинки, не надавалося для людини, до того ж різні об’єкти по-різному реагували на один і той самий розчин. Ми мали відчайдушну потребу в бездоганно свіжих трупах, адже навіть незначний розпад клітин мозку міг призвести до небажаних наслідків. Однак нам ніяк не вдавалося роздобути по-справжньому свіжий труп – таємні досліди Веста, які він проводив у студентські роки з тілами сумнівної якості, закінчилися вельми невесело. Випадки неповного або недостатнього оживляння, про які ми згадували з жахом, лякали нас незмірно більше за повну невдачу. Після жаскої події в покинутому будинку на Мідов-гілл над нами нависла смертельна загроза; навіть зі світлим волоссям, блакитноокий незворушний Вест, вчений сухар, здавалося, цілком позбавлений емоцій, не міг позбутися моторошного відчуття, ніби хтось чигає за ним по п ятах. У нього з явилася манія переслідування – не лише через розхитані нерви, але й унаслідок того, без сумніву, тривожного факту, що щонайменше один із наших піддослідних був живий: маю на увазі кровожерного людожера в оббитій повстю камері Сефтонської божевільні. Але залишався й ще один – наш перший піддослідний, про долю якого ми нічого не знали.