Сліпий василіск

Серія «Світи Марини та Сергія Дяченків» заснована у 2017 році

Переклад з російської Ірини Алексеєвої

Ілюстрації Юрія Нікітіна

Художник-оформлювач Наталя Галавур

© І. Алексєєва, переклад українською, 2019

© Ю. Нікітін, ілюстрації, 2019

© Н. Галавур, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2017

Візит до педіатра[1]

Віктор Андрійович оперував щосереди

Учора була саме середа, і заважка. Операція тривала декілька годин; Віктор Андрійович прийшов додому безсилий, повечеряв, випив чарку коньяку і ліг спати. Чи то коньяк був неякісний, чи то вечеря занадто важка, але наснилася знову якась нісенітниця – неначе він сидить на височенному незручному троні, а трон стоїть на спині летючого ящура, а навкруги повнісінько бородатих людей у незграбних жовтих шоломах…

Уві сні йому хотілося кашляти. Схоже, учора він устиг застудитися.

Уранці, коли Віктор Андрійович увійшов до кухні, щоб закип’ятити чайник, старий був уже тут. Сидів у кріслі, хворобливо примружившись, ухопившись правою рукою за ліве плече; із плеча стирчав хвіст стріли з рудуватим оперенням.

– Як ви сюди потрапили? – утомлено запитав Віктор Андрійович.

– Вітаю тебе, народженого для подвигів, – хрипко мовив старий.

Поділ його довгої, розшитої бісером халамиди був заплямований підсохлою багнюкою і трішки кров’ю. Чоботи з кривими шпорами встигли добре натоптати – і в кухні, і в коридорі, однак біля вхідних дверей слідів глини не було.

Віктор Андрійович повернувся до чайника, що вже закипів. Вимкнув вогонь, узяв із полиці чисту чашку; вийняв із холодильника оселедцеве масло для бутерброда та два шматочки шинки, що залишилися зі вчора:

– Їстимете?

Старий заперечив – на його грудях на золотому ланцюжку висів великий червоний камінь. Камінь лиховісно спалахнув – і знову зник, прикритий білою бородою старого.

– Народжений для подвигів… Твій край закликає тебе. Війська Оуельфа Блискучого, нехай тричі буде прокляте його ім’я, обложив Чорну Твердь… Ти, сине Зоддара Неумовного! Ти чуєш, як стогне твій замок, закликаючи тебе?

Віктор Андрійович прислухався. У під’їзді стукнули вхідні двері, під вікном подала голос автосигналізація, чхнула, замовкла. Вище поверхом хтось голосно змив воду в унітазі; Віктор Андрійович знову відчув, як дере в горлі, і ледь стримав кашель.

– Я ледь перейшов Грань, – гірко сказав старий, дивлячись на хвіст стріли, яка все ще стирчала у нього з плеча. – Прокляті ельфи…

– Дозвольте мені подивитися, – запропонував Віктор Андрійович.

Старий відсахнувся, закивав головою, так що борода знову ковзала по червоному каменю; Віктор Андрійович знизав плечами й увімкнув кавомолку.

Старий щось нерозбірливо бурмотів, проводячи рукою над пораненим плечем, потім узявся за стрілу й з усієї сили вирвав її. Гидливо кинув Вікторові Андрійовичу під ноги.

– Батько твій, Неумовний Зоддар, був на вершині слави, коли мати твоя Реша, найулюбленіша з п’ятдесяти найближчих полонянок, подарувала володареві сина-спадкоємця, дитину, якій перейшла могутність Зубчатих Скель, магія Червоного Каменя, воля Дракона та сила Темного Володаря…

Віктор Андрійович діждався, поки коричнева пінка кави підніметься до країв джезви.

– …Але слуги Світу не дрімали! За указом проклятого Редрика, придворного мага Оуельфов, тебе викрали, перенесли через Грань і поселили в цьому жагучому світі… і ти виріс, будучи переконаним, що тут твоє місце! Однак – слава Зубатим Скелям – я знайшов тебе!

Віктор Андрійович удруге довів каву до кипіння. Хотілося кашляти: десь в аптечці зберігся лазолван.

– …Оуельф переконаний, що ти загинув – інакше я не наважився б підійти так близько до Чорної Тверді! Як тільки ти станеш на чолі нашого війська… О, як завиють вороги! О, як завиє сам Оуельф, коли його, закутого в ланцюги, приведуть у підземелля на катування.

Старий солодко закотив очі. Віктор Андрійович намазав булку оселедцевим маслом, а на шматочок чорного хліба поклав шинку. У каву поклав півложки цукру та пігулку цукрозамінника.

– Ти тут чужий, – лагідно сказав старий. – Ти і сам це не раз помічав… Тебе притягли силою. Тебе відібрали у батька, у матері… Тебе позбавили слави, почестей, військових перемог… У цьому винен Оуельф зі своїм Редриком! Невже ж ти не помстишся?!

У передпокої курлюкнув дверний дзвінок.

– Вибачте, – сказав Віктор Андрійович старому.

На годинникові – восьма ранку: на сходинковому майданчику стояла молода жінка з букетом квітів і маленька дівчинка з пляшкою коньяку.

– Доброго ранку, – сказав Віктор Андрійович.

– Ми просимо вибачення за такий ранній візит, – швидко заговорила жінка, – але в інший час вас неможливо застати… А в лікарні ви постійно зайняті… А нам дуже хотілося подякувати вам, Вікторе Андрійовичу, за все, що ви зробили для Оленьки… За ті прогнози, якими нас лякали… Ви… Ми не знаємо, як вам дякувати, але ж прийміть від щирого серця…

Дівчинка поглядала на Віктора Андрійовича із побоюванням. Жінка простягнула однією рукою квіти, а іншою взяла в дівчинки коньяк – і теж простягнула; Віктор Андрійович похитав головою:

– Справді, незручно…

Жінка заговорила знову; в очах у неї з’явилися сльози. Віктор Андрійович узяв коньяк і квіти, нахилився до дівчинки й заглянув їй у вічі:

– Усе гаразд?

Та швидко кивнула й заховалася за мамину спину. Із коньяком і букетом Віктор Андрійович повернувся в кухню; квіти поклав на підвіконня, коньяк простягнув старому.

– Хочете випити?

Старий знову замотав бородою. Віктор Андрійович наповнив водою трилітровий слоїк і поставив туда квіти, щоб до вечора не зів’яли.

Коньяк був вірменський.

– Ти – Володар Міжземелля, – твердо сказав старий. – Ти – тверда рука, яка об’єднає народи в мирі та покорі. Ти – найвизначніший маг і борець. Ходімо зі мною! Я покажу тобі твій справжній світ!

– Ви все ж не хочете повірити у свою помилку, – коротко сказав Віктор Андрійович. – Не можете зрозуміти, що Темний Володар – не я. Хтось інший. Ви помилилися.

Старий підскочив. Підняв руки до стелі, слідом за ним Віктор Андрійович подивився вгору, але нічого, крім патьоків на штукатурці – сусіди залили ще минулого року – не побачив.

– Я не міг помилитися! – заревів старий так, що задзеленчали вікна. – Ти – син Зоддара! Ти – Зоддар Неумовний! Ти – господар Чорної Тверді! Ти…

– Мені необхідно йти, – лагідно сказав Віктор Андрійович. – Вибачте.

І він пішов, спокійно замкнувши старого в квартирі – якщо той увійшов без відома господаря, то й вийти зуміє, правда?

На вулиці було сухо й тепло; маршрутне таксі приїхало відразу, і, зручно влаштувавшись біля вікна, Віктор Андрійович повністю занурився в плани на сьогодні.

Спершу – до Саші Панова, якого вчора оперували. Незабаром вирішиться – жити юнакові з рукою чи без руки; кожного разу, коли Віктор Андрійович бачив на ятках вуличних торговців ці петарди, він ладен був нападати на продавців і лупцювати їх ногами…

Потім – обхід. Потім – консультація; ось із провінції привезли хлопчину з міжхребцевою грижею, необхідно готувати до операції. Потім…

Перед входом до лікарні, як завжди, на нього чекав натовп батьків. Він відповідав твердо, інколи жорстко, часом і грубо – якщо того вимагала ситуація; наприклад бабуся Юлі Перцевої заспокоювалася тільки тоді, коли на неї прикрикнеш. Тоді вона дійсно вірить, що все в порядку, і її онука незабаром буде здорова…

У кабінет він зайшов, несучи за вухо сірого плюшевого зайця. Люба Ярова не спить, бачте, без зайця, у стерильному боксі їй необхідний заєць, ось без зайця – ніяк…

Він роздратовано шпурнув зайця на стіл. Деякий час дивився на нього; потім помив руки; перевдягнувся в комбінезон, зав’язав на шиї марлеву маску, поклав у нагрудну кишеню пачку цигарок…

Плюнув – і зайця взяв також. Добре ж!

Він ішов довгим білим коридором, і всі, кого зустрічав – лікарі, сестри, няні – поспішали привітатися з ним і побажати йому доброго ранку. Із палат виходили маленькі пацієнти, – ті, що вже могли ходити. Як дорослі, віталися за руку, порпали за вухо зайця…

Кашель дряпав трахею, роздирав груди; Віктор Андрійович не витримав і повернув до туалету. Закрив двері на засув, нахилився над умивальником і кашлянув з усієї сили.

Тугий струмінь біло-жовтого вогню вдарив у мокру порцеляну. Запахло пожарищем, запахло залізом, порохом, димом. Віктор Андрійович кашлянув раз, другий, третій…

Незручність у грудях уляглася.

Віктор Андрійович на повну силу включив гарячу воду і як-небудь злив чорну жирну кіптяву.

Потім притиснув під пахвою сірого Любиного зайця і пішов на обхід.

Перевертні[2]

Вони ввійшли в мій кабінет один за одним – дідуньо (він зовсім не був застарим, однак стропата (періста, ряба) борода додавала йому зайвих років п’ятнадцять), понурий хлопчик із блідим хворобливим обличчям і молода вівчарка на короткому поводі (повідку)

Хто вони такі, я зрозумів раніше, ніж дідок заговорив.

– М-м, – сказав дідок. – Позавчора ми з вами говорили по телефону.

– Так-так, пане Вульфе, – я підвівся з-за столу, простягнув йому руку. – Прошу вас, сідайте…

Вони сіли – надто скуто, дідок у центрі диванчика для відвідувачів, хлопчик – скраю. Собака ліг віддалік і відразу поклав голову на лапи. Чи то він дуже стомився, чи все йому обридло.

Дідуньо облизав вуста й потер руки. Коли б місяць був у повні, подумав я з раптовою неприязню, не пустив би тебе й на поріг, красеню. Разом із твоїми виродками.

– Дозвольте представити вам мого онука Георга, – дід поторгав хлопчика за плечі. – Георгу, привітайся…

Хлопцеві було років десять, і замість вітання він кинув на мене зацькований, повний ненависті погляд.

– …І мою онуку Фіоленту, – дідуньо пучками пальців погладив собаку. Вівчарка була байдужою.

– Ми дуже розраховуємо на вас, – дідок підлесливо посміхнувся. – Ось бачите…

І замовк.

– Бажаєте кави? – запропонував я. – Цигарку?

Він захитав своєю кудлатою головою:

– Дякую. Якщо дозволите, я перейду відразу до справи. У нашому роду, а це дуже давній рід, дозвольте вас запевнити… упродовж поколінь схвалювали шлюби, якщо не близькорідні, то… ви мене розумієте?

– Так, – сказав я. – Будь ласка, продовжуйте.

– Як результат, – дід із подивився на хлопчика, начеб те, що він хотів сказати, не призначалося для дитячих вух, – як результат в останньому поколінні… Це діти мого сина, який, на жаль, не може приділяти їм достатньо уваги… Народилися два чарівних близнюки, хлопчик і дівчинка. Георг і Фіолента. Із паралельним циклом перевертнів… у протифазі. Тобто вдень Георг був хлопчиком, а Фіолета, собакою (цуценям)… Уночі Георг перетворювався на котика, а Фіолета залишалася дівчинкою… Ось, бачите, подобове перевтілення… справа клопітка й виснажлива… На відміну від класичного, відповідно до фаз Місяця. Та коли йдеться про таку родину, як наша… коротко кажучи, діти підросли, і моїй невістці спало на думку…

Він знову подивився на хлопчика. Той відповів йому таким поглядом, що, наприклад, якби мій онук посмів подивитися на мене так само – то відразу був би покараний.

– Моя невістка, – дід зітхнув. – Але справа не в тому… Вирішено було, – напевно, спеціально (саме) для хлопчика дідусь підкреслив безособовий зворот «вирішено», – вирішено було, що діти будуть краще розвиватися, якщо фази їхнього перевтілення збігатимуться. До того ж припускалося, що вдень вони вдвох будуть ходити до школи. Ми пішли до спеціаліста… Нам його порекомендували… І після того, як ми оплатили досить довгу й неприємну для дітей процедуру… брат і сестра нарешті зустрілися… у людській подобі. На жаль, – дідусь знову потер долоні й облизав вуста, – це не пішло на користь ні Георгові, ні Фіо. Вони не стали друзями, ось що я хочу сказати. Георг звик дружити з собачкою, а Фіолеті подобається котик… І коли вдень кожен із них став людиною, то найперше вони почали ревнувати. Вони почали змагатися за увагу матері. Вони обидва поводили себе кепсько…Та це було б ще нічого… А ось після заходу сонця, після того, як… це був жах. Бійка, потім вона заганяла його на дерево. Ми знесилилися, кожного вечора намагаючись його зняти. У нас у маєтку дерева високі… А один чи два рази вона ледь не розірвала брата на шматки. Правда, Георгу?

Краще б він про це не запитував. Вуста в хлопця затрусилися; я чекав, що він зірветься з місця і побіжить (втече) – але ні, він опанував себе. Кісточки пальців (а він нервово м’яв край куртки) побіліли.

Дід сумно хитав головою:

– Усе повернулося на гірше… А я ж попереджав… Я перший зрозумів, що втручання в природний хід речей може завдати дітям шкоди. Страждали більше року, потім ми вирішили… вирішено було повернути цикл назад і влаштувати все, як було раніше. Ми звернулися до того ж спеціаліста, заплатили вдвоє більше, і знову… коротко кажучи, усе повернулося на круги своя.

Він витяг із кишені хусточку й витер губи. Я встиг помітити, як зблиснули при світлі лампи білі трикутні ікла.

– Прошу пробачення, – сказав я, – якщо все повернулося, як було… у чому ж біда?

Дідусь зажурено похитав головою:

– Біда. Ви маєте рацію. Біда… На жаль, з того часу здоров’я – перш за все душевне – моїх онуків дуже похитнулося. Спочатку ми думали (гадали), що це наслідок стресу… Цього невдалого рішення – перебудувати їм фази. Та минуло вже півтора роки, і…

– Півтора роки? – запитав я, мимоволі перебиваючи його. – Ви помітили негаразди – і чекали півтора роки?!

Дідусь засоромився. Сильно потер бороду: дві білих волосинки випали й залишилися лежати на колінах, обтягнутих чорними штанями, я встиг подумати, що бідолаха – попри антипатію, я все ж його жалів – що бідолаха даремно так розкидається волоссям, тим паче в моєму кабінеті…

Неначе прочитав мої думки, дідусь зітхнув, машинально підібрав волосинки й заховав у кишеню.

– Так же ж… Що тепер говорити? Після року цього жаху – коли вони перетворювалися синхронно… Деякі дивацтва так і хотілося списати на… Ви розумієте…

– Ім’я спеціаліста, до якого ви зверталися, – вимагав я.

Він назвав ім’я. Не маю права погано говорити про конкурентів, але цьому Коновалові я б не довірив і пуделя стригти.

– Чому ж ви не йдете до нього зараз? – запитав я, зовсім не приховуючи сарказму.

Дід зробився зовсім нещасним. Хлопчик сидів, похиливши голову, я бачив тільки його маківку. Собака, здається, заснув. Мені було їх жаль. Я вирішив не влаштовувати виховних пауз.

– Генеалогічні карти ви принесли з собою? – запитав я спокійніше.

Дідусь пожвавішав. Так, карти вони принесли; коли я їх розгорнув, у мене аж потемнішало в очах.

Чортові перевертні! Бундучні себелюбці, блохасті сноби (скнари), та ж спеціально такого не напридумаєш, із найгіршим навмисним умислом не завариш такої каші, як вони умудрилися намішати у своїх матримоніальних фантазіях!

Я подивився на хлопчика, потім на собаку. Дід, забувшись, облизував долоні; я подумав, що в нього також проблеми. Якби він не був таким жаднюгою (а можливо, дійсно, йому потрібні гроші), то, розібравшись із дітьми, необхідно було б і діда проконсультувати…

– Усе так кепсько? – нервово запитав дід.

– Недобре, – я почухав брову. – Проте…

Дід затамував подих.

– Проте я візьмуся – вам допомогти, завершив я, дивлячись на хлопчика.

Я запропонував дідові разом із собакою почекати в приймальні. Він хотів залишитися, але я не дозволив.

Як тільки двері за дідом зачинилися, хлопчик стиснувся клубком (він і так сидів згорблений, а зараз зовсім занурив голову між ключиць) і втупився поглядом на передки (носаки) своїх черевиків.

Я подумав, що колись знехтую (до біса!) професійною етикою і все ж відвідаю колегу – Коновала. Можливо, він подряпає мою фізіономію (обличчя), та я постараюся, щоб віднині він лікував тільки щурів і харчувався лише мишами.

А наступної хвилини я подумав, що в такій сім’ї, як ця, у дітей можуть бути зовсім специфічні стосунки з батьками. І, можливо, основна провина не криворукого колеги, а матері, чи дідуся, чи батька, у якого, як бачите, немає часу, щоб спілкуватися з близнюками…

– Я сьогодні не буду на тебе чаклувати, – сказав я хлопцеві.

Він підвів голову й уперше за час нашого знайомства подивився на мене нормально, і я навіть дещо встиг прочитати в його очах.

– Правда? – запитав він ледь чутно.

Я сів поруч на диван і обняв його за плечі:

– Скажи, хто тебе так налякав? Я перетворю його на таргана. Чесно.

Він здригнувся. Я зрозумів, що припустив помилку. Дурень.

– Добре, я просто його поб’ю. Я наб’ю йому пику. Я вмію. У моєму підвалі висить мішок із піском. Я тренуюся, щоб кулаки були сильними (міцними).

Він дивився повз мене. Міцні кулаки його не цікавили.

– Так ти скажеш мені, хто тебе скривдив?

– Ніхто.

Пауза затягнулася.

– А Фіолета? – запитав я. – Чому їй ніщо не подобається? Чому їй нудно?

Він злякано подивився на мене:

– Їй не нудно.

– А вночі? – запитав я. – Вона така ж сумирна?

– Вона не сумирна.

– Хочеш подивиться на малюнки? Я маю один альбом…

Та коли я протягнув руку до полиці, він буквально затрясся:

– Він чарівний!

Я про себе вилаявся.

– Ну то й що? Що страшного в чарівному альбомі? Малюнки так кумедно рухаються…

– Я не хочу. Ви обіцяли на мене не чаклувати.

– Та я ж… Проте, як хочеш. Можливо, помалюєш? Дати тобі фарби?

– Я не вмію.

– А Фіолета? Вона малює, ти не знаєш?

– Вона не малює. Вона не хоче. Я не знаю.

Зараз треба б зачарувати його. Підсолодити й розслабити – м’яко, тихенько, щоб він не помітив: біда в тому, що я й справді пообіцяв, а порушити слово, яке дав маленькому переляканому хлопчикові… щонайменше недобре.

– Знаєш що, – сказав я, – якщо ти не хочеш альбом… Давай подивимося мої світлини. У мене також є онуки, тільки молодші за тебе. Хочеш?

Він не відповів. Я витяг із верхньої шухляди планшетку, на першій сторінці були моя старша донька з двома малюками, моя дружина та обидва зяті. Сам я стояв й центрі, по-батьківськи поклавши руки на плечі зятів; фотографувала нас молодша донька; і на наступній світлині була вже вона – а фотоапарат тримав її чоловік…

Усе це я детально розповів хлопчикові. Перегорнув сторінку; там моя онука – у день свого трьохріччя – стояла, обійнявши величезну ляльку, а навколо лежали горою інші подарунки – шкатулки та скриньки, іграшковий посуд, лялькове ліжечко, шафа, стіл і фотельце. Світлина була кольорова, мені завжди подобалася лукава мармиза онучки на ній…

І саме в цю мить я вперше відчув, як у мого пацієнта з’явився інтерес.

– А це хто? – запитав він тихо.

– Це моя онучка, – сказав я з гордістю. – Правда, зараз вона старша. Це її день народження, подарунки…

– Подарунки, – тихо повторив хлопчина.

– А тобі дарують подарунки на день народження? Я вчепився за його цікавість, як мураха за соломинку.

– Дарують, – сказав він тихіше. – Але мало. І не такі.

Я подумав, добре було б відразу поспілкуватися з його матір’ю.І майже відразу зрозумів, що не маю жодного бажання знайомитися ближче з цією родиною. Зрозуміло, у різних людей різні погляди на виховання; інша справа, що через ці дивні виховні прийоми я не можу розмежувати дефекти магічного впливу та наслідки екзотичної педагогіки.

– Не такі подарунки? А щоб ти хотів, щоб тобі подарували?

Він мовчав. Дивився на ляльку й лялькову шафу.

– Георгу, – покликав я.

Він здригнувся, начеб його копнули. Подивився на мене; знову поглянув на світлину – неначе був в’язнем, неначе я був його в’язницею, а іграшки на світлині – берегом волі, що віддалявся, щезав.

Я зрозумів, що зараз збагну.

Ось-ось. Зараз. Утримати б здогад.

Перевів погляд на лукаву мармизу онучки.

– Скажи… Скажи, чому ти мовчиш? Чому ось уже півтора роки… ти нікому не говориш правди?

Він затрясся. Скочив – планшетка впала на підлогу. Кинувся до дверей – я випередив його. На щастя, і зросту, і ваги маю достатньо, щоб тягати таких дітлахів гронами.

Він пручався відчайдушно й мовчки.

– Послухай… Я не хочу чаклувати на тебе! Я ж обіцяв! Але якщо ти не опануєш себе – мені доведеться! Заспокойся, усе, усе, усе…

Дивна справа. Здається, її ніколи не брали на руки. В усякому разі, дуже давно.

Спершу вона була мов залізна, але потім розслабилася. Я носив її по кабінету, заколихував, розповідав про своїх дітей, коли вони були маленькими, потім про своїх онуків і про те, що я нікому не дозволю її ображати, що всі, хто наважиться її зачепити, будуть мати справу зі мною, і ще якусь нісенітницю, і вона спочатку розслабилася, а потім заридала-заголосила.

Я посадив її на диван і запитав:

– Чи можна на неї почаклувати? Щоб тобі стало легше?

Вона, зі сльозами на очах, похитала головою і сказала, що їй однаково. Що тепер вона помре. Що вона давно хоче вмерти. Що дід привів ії до мене тому, що її витягли зі зашморга. Що вона більше не може, не витримує.

– Ти когось боїшся?

Вибух ридань поновився. І – нарешті історія.

Це трапилося після другого сеансу в пана Коновала. Зовні – для дорослих – усе залишалося так, як було; вдень у будинку жили хлопчик і собака, уночі – дівчинка та кішка.

Тільки Фіолета перетворювалася не на собаку, а на брата. А братові пощастило більше – він поділяв свій час між виглядом вівчарки й кота.

– Він півтора роки звір! – викрикувала дівчинка, ковтаючи сльози. – Він, напевно, вже зовсім подурнішав! Зовсім, як тварина! То кіт, то собака… Якщо тепер дізнаються, скажуть, що це я… винна… що через мене… мама… вона завжди його більше любила! Вона скаже, що я спеціально його…

Я стримався, щоб не запитати її, чому вона мовчала. Якби я задав їй це запитання, істерика автоматично злетіла б на два оберти, а мені і без того вистачило емоцій.

Добре, що мій кабінет звуконепроникний.

Я знову обійняв її і сказав, що вона ні в чому не винна. Що винна та людина, котра перетворювала їх із братом. Що я зможу домогтися того, що йому взагалі заборонять практикувати. І він поверне її дідусеві всі гроші (кошти) і виплатить компенсацію. І що дід буде задоволений і не буде її лаяти.

– А мама? – запитала вона безнадійно.

Я подумав, що нормальна мати миттєво повинна була розібратися, де її син і де її донька. У будь-якому вигляді. Ну з яким же презирством треба ставитися до дітей, щоб не помітити очевидного?!

– Мама не пробачить, – сказала вона ледь чутно.

Тоді я не витримав:

– Я розумію, чим більше минало часу, тим страшніше було тобі признатися… Але чому ти все відразу ж не сказала?

– Я подумала, – тихо сказала дівчинка, – що два дні… Почекаю… З цікавості.

І замовкла.

– І шо? – обережно запитав я.

– І всі пішли, – її голос задрижав. – Пішли… в суботу… в лазню!

– Що? – я не зрозумів.

– Пішли в лазню, – вона закрила обличчя руками. – Я… я пішла, як Георг… в лазню! І я там таке побачила!

У мене сильна воля. По-іншому не можна. Я встиг зупинити свій сміх, перш ніж подати хоча б звук; вона не знала, що таке стоп-сміх, вона побачила моє серйозне співчутливе обличчя – і стала сміливішою:

– Я була в чоловічій лазні, розумієте! І як я після… після цього – як я признаюся?

І вона заридала-заголосила знову, а я сидів над нею, як скеля над морем, не міг сміятися, але сльози з моїх очей котилися градом…

У цілому історія закінчилася щасливо. Дивовижний клубок, сплетений поколіннями перевертнів і одним моїм недобросовісним колегою, пощастило, хоч і не без зусиль, розплутати. Звичайно, за півтора роки тваринного життя хлопчик дуже змінився і потребував допомоги дефектолога. Дівчинку, яка звинувачувала себе, батьки відправили в пансіон, і не думаю, що там їй було гірше, ніж удома.

До речі, зовсім недавно бачив її. Їй уже шістнадцять, вона покрасивішала, уміло користується косметикою, зі смаком одягнена, мило кокетувала з якимось студентом у міському парку… А проходячи повз, вона, звичайно ж, зробила вигляд, що вперше мене бачить.

Письменник[3]

Клавдія Василівна викликала мене до себе в кабинет і дуже суворо запитала:

– Це що таке?

На столі перед нею лежав мій зошит з російської мови. Він давно закінчився, і на останній сторінці я написав дещо від себе. Усього декілька рядків.

– Це що таке, я тебя питаю?!

– Зошит, – сказав я і почервонів.

– Бачу! А в зошиті що?