Машина часу
Герберт Джордж Веллс
Бiблiотека свiтовоi лiтератури
До книжки увiйшли вибранi твори видатного англiйського письменника Герберта Веллса – «Машина часу», «Острiв доктора Моро», «Невидимець» та «Вiйна свiтiв». Цими романами було започатковано такий надзвичайно популярний у ХХ сторiччi рiзновид лiтератури, як наукова фантастика, але великою мiрою вони мiстили в собi й прикмети соцiальноi антиутопii. Герберт Веллс був одним з першопрохiдцiв у жанрi науковоi фантастики i зробив неймовiрний вплив на розвиток лiтератури i культури в цiлому. Твори його вiдрiзняються оригiнальнiстю, непередбачуваним сюжетом i яскравими, цiкавими героями. А деякi винаходи, описанi ним ще сто рокiв тому, сьогоднi дiйсно iснують.
Герберт Веллс
Машина часу
© Д. Х. Паламарчук (правонаступники), переклад украiнською, 1967
© Б. П. Бублик, В. А. Мурликiн, колажi, 2003
© Т. О. Калюжна, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2001
?
Герберт Веллс
Машина часу
Присвячуеться Вiльямовi-Ернесту Генлi
Переклав Микола ІВАНОВ
І. ВСТУП
Мандрiвник у Часi (так найслушнiше його назвати) розказував нам якiсь дивовижнi речi. Його сiрi очi спалахували й блищали, а обличчя, звичайно блiде, порожевiло й свiтилося збудженням. У камiнi яскраво палахкотiв вогонь. М’яке свiтло електричних лампочок пiд срiбними дашками переливалося в наших склянках. Крiсла – оригiнальний винахiд господаря – скорiше обiймали та пестили нас, анiж були просто мiсцем для сидiння. У товариствi панувала та чудова пообiдня атмосфера, коли думки, не зв’язанi путами фактiв i точностi, вiльно линуть. Господар викладав нам своi теорii, позначаючи рухом тонкого вказiвного пальця найголовнiшi твердження, а ми, посiдавши в крiсла, недбало прислухалися до цих, як ми вважали, парадоксiв, захоплюючись невичерпно багатою фантазiею оповiдача.
– Прошу слухати мене уважно, – почав вiн. – Я буду заперечувати деякi майже загальновизнанi iдеi. Наприклад, геометрiю, якоi вас учили в школах, побудовано на непорозумiннi…
– Чи не занадто важкий предмет, щоб починати саме з нього? – висловив сумнiв Фiлбi, прискiпливий чоловiк iз рудою чуприною.
– Я не збираюся нав’язувати вам будь-яку iдею, не обгрунтувавши ii. Але невдовзi ви змушенi будете погодитись iз моiми твердженнями, бо це необхiдно. Ви, безперечно, знаете, що математична лiнiя, лiнiя без товщини, уявна i не мае реального iснування. Вас цього вчили? Немае насправдi й математичноi площини. Все це чистi абстракцii.
– Цiлком правильно, – ствердив Психолог.
– У такому разi не iснуе в природi й математичного куба, що мае тiльки висоту, ширину та довжину.
– Тут уже я повинен заперечити, – сказав Фiлбi. – Тверде тiло, безсумнiвно, мусить iснувати. Реальнi речi…
– Здебiльшого так i думають. Та заждiть хвилинку. Чи може iснувати позачасовий куб?
– Я не розумiю, – промовив Фiлбi.
– Чи може бути такий куб, який не мав би хоча б миттевого iснування?
Фiлбi замислився.
– Отже, ясно, – вiв далi Мандрiвник, – що кожне реальне тiло повинно мати чотири вимiри: воно повинно мати Довжину, Ширину, Висоту й Тривалiсть iснування. Однак через нашу вроджену обмеженiсть – я зараз поясню це докладнiше – ми схильнi недобачати цього факту. Насправдi ж iснують чотири вимiри, з яких три ми називаемо просторовими, а четвертий – часовим. Щоправда, е тенденцiя встановити якусь вигадану рiзницю мiж першими трьома вимiрами i четвертим. Але тiльки тому, що свiдомiсть наша, вiд початку й до кiнця нашого життя, iмпульсивно пересуваеться цим четвертим вимiром тiльки в одному напрямi.
– Це, – сказав Дуже Молодий Чоловiк, роблячи вiдчайдушнi спроби запалити вiд лампи сигарету, – це… i справдi абсолютно ясно.
– Цiкаво, що якраз на це нiхто не звертае нiякоi уваги, – пожвавившись, провадив далi Мандрiвник у Часi. – А проте це ж бо й е четвертий вимiр, дарма що дехто, говорячи про нього, не уявляе собi, що вiн означае. Власне, це лише iнакший погляд на Час. Мiж Часом та будь-яким з iнших трьох вимiрiв тiльки та рiзниця, що наша свiдомiсть повсякчас пересуваеться вздовж нього. На жаль, чимало невiгласiв мають про це хибне уявлення. Всi ви, звичайно, знаете суть iхнiх заперечень проти четвертого вимiру.
– Я не знаю, – признався Провiнцiйний Мер.
– Це дуже просто. Простiр, як уявляють його нашi математики, мае три вимiри: Ширину, Довжину й Висоту, котрi завжди визначаються вiдповiдними площинами, кожна з яких стоiть пiд прямим кутом до двох iнших. Знайшлися деякi мудрецi, що поставили собi питання: а чому лише три вимiри, чому не може iснувати й четвертий – пiд прямим кутом до решти трьох? Дехто пробував навiть створити чотиривимiрну геометрiю. Десь мiсяць тому професор Саймон Ньюком[1 - Саймон Ньюком (1835–1809) – американський астроном.] доповiдав про це в Нью-Йоркському математичному товариствi. Ви знаете, що на плоскiй поверхнi, яка мае тiльки два вимiри, можна зобразити i тривимiрне тiло. Так само, думають вони, модель з трьома вимiрами дасть iм змогу подати зображення чотиривимiрного тiла. Рiч лише в тiм, щоб опанувати перспективу тiла. Розумiете?
– Та нiбито, – пробурмотiв Провiнцiйний Мер i, насупивши брови, поринув у глибокодумнi мiркування. Губи його ворушилися, немов вiн повторював якесь заклинання.
– Так, тепер я нiбито розумiю, – повторив вiн трохи згодом, i обличчя його одразу пояснiшало.
– Мушу сказати вам, що якийсь час я й сам працював над геометрiею чотирьох вимiрiв i дiйшов деяких цiкавих висновкiв. Ось, наприклад, портрет людини у вiцi восьми рокiв, оце вона в п’ятнадцять рокiв, а оце – в сiмнадцять, у двадцять три i так далi. Все це, сказати б, тривимiрнi зображення чотиривимiрного тiла, яке становить собою щось стале й незмiнне.
– Вченi, – вiв далi Мандрiвник у Часi, трохи помовчавши, щоб слухачi встигли засвоiти сказане, – вченi дуже добре знають, що Час е один з видiв Простору. Ось вам звичайна наукова дiаграма – крива погоди. Лiнiя, по якiй я веду палець, показуе коливання барометра. Вчора вдень вiн стояв отут, надвечiр спустився, сьогоднi ранком пiднявся знову й поволi йде вгору. Звiсно, живе срiбло не креслило цiеi лiнii на жодному з визнаних усiма просторових вимiрiв. Але його коливання абсолютно точно визначаються нашою лiнiею, тому слiд зробити висновок, що така лiнiя була накреслена саме в часовому вимiрi.
– Чому ж тодi, – спитав Лiкар, втупивши очi у вогонь камiна, – чому ж тодi, коли Час е тiльки Четвертим Вимiром Простору, його завжди визначали, та й тепер визначають, як щось зовсiм вiдмiнне? І чому не можемо ми пересуватись в ньому так, як i в iнших вимiрах Простору?
Мандрiвник усмiхнувся.
– А ви певнi, що ми так уже вiльно можемо пересуватись у Просторi? Ми можемо пiти праворуч чи лiворуч, ступити назад або вперед, i люди завжди робили це. Я не заперечую, що ми вiльно пересуваемось у двох вимiрах. А що скажете ви про пересування вгору та вниз? Тут уже нашi можливостi обмежуе сила тяжiння.
– Не зовсiм так, – сказав Лiкар. – Адже е повiтрянi кулi.
– Але до повiтряних куль люди зовсiм не могли пересуватись у вертикальному напрямi, якщо не зважати на стрибки угору та пiдняття на нерiвностi земноi поверхнi.
– І все-таки, хай i мало, а ми пересуваемося вгору та вниз, – не мiг угамуватися Лiкар.
– Легше, значно легше вниз, нiж угору.
– А в Часi ви не можете пересуватися зовсiм. Ви не спроможнi анi на крок вiдiйти вiд сучасного моменту.
– Ось тут, любий друже, ви й помиляетеся. Саме в цьому помиляеться й цiлий свiт. Ми завжди вiдходимо вiд сучасного моменту. Наше духовне життя – рiч нематерiальна, воно не мае нiяких вимiрiв i пересуваеться з однаковою швидкiстю вiд колиски й до могили в Четвертому Вимiрi Простору – Часi. Це подiбно до того, коли б ми, почавши свое iснування на висотi п’ятдесяти миль над землею, неухильно падали вниз.
– Але головнi труднощi в тому, що в Просторi ми вiльно пересуваемось у всiх напрямках, а пересуватися в Часi, як хотiли б, не можемо, – зауважив Психолог.
– У цьому й полягае суть мого великого винаходу. Ви помиляетесь, кажучи, нiби ми не спроможнi пересуватись у Часi. Коли я, наприклад, пригадую якусь минулу подiю й цiлком виразно уявляю ii, я, власне, одходжу назад до моменту ii здiйснення; на той час я, так би мовити, подумки вiдсутнiй: я на хвилину стрибаю назад, у минуле. Звичайно, ми не маемо змоги залишатися в минулому стiльки часу, скiльки хочемо, так само як дикун або тварина не може зависнути в повiтрi на вiддалi хоча б шести футiв вiд землi. З ц ього погляду цивiлiзована людина мае перевагу перед дикуном. Вона може, подолавши силу земного тяжiння, пiднятися на повiтрянiй кулi. То чого ж не уявити, що зрештою i в часовому вимiрi ми зможемо зупиняти або прискорювати свiй рух чи навiть повертати його назад, пересуваючись у протилежному напрямi?
– Це аж нiяк неможливо, – почав був Фiлбi. – Це вже…
– Чого б i нi? – здивувався Мандрiвник у Часi.
– Це суперечить розуму.
– Якому розуму? – спитав Мандрiвник.
