Геніальне кохання

Серія «Машина часу» заснована у 2018 році

Дизайн обкладинки та ілюстрації О. С. Арістова

© О. Д. Гаврош, 2021

© О. С. Арістова, дизайн обкладинки та ілюстрації, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2018

…Чого являєшся мені у сні?

Розділ 1

Яна широко позіхнула і відкинула мобільник подалі від себе. Дістало все! І всі ці милі фоточки і пости у соцмережах, де всі наввипередки хваляться, як класно провели день, відпочили, посмакували, натішилися! Можна подумати, що в них – не життя, а суцільний фестиваль! Не вірю! Тисячу разів не вірю! Бо чому ж у неї цього всього нема? Чому в неї одна суцільна сіра смуга й щоденні обломи?

Яна присіла на широкому двоспальному батьківському ліжку і скорчила пику великому дзеркалу навпроти. От чого їй бракує для щастя? Бог наділив її витонченою вродою. Відколи підстриглася під каре, не раз ловила на собі зацікавлені чоловічі погляди. Нахабніші підходять знайомитися, просять телефончик. Але таких Яна відшиває одразу. У неї на ловеласів алергія: прийшов, побачив – і гуляй додому.

Так, трохи затендітна фігурка, ручки он які худенькі. Батько жартома дорікає мамі, що «недогодували дитину», хоча їсть вона нівроку, навіть більше за Юлю. Але де ж ті калорії випаровуються? Усе йде в повітря, в гудок, мабуть, в її кипучу енергію чи радше злість. Останнім часом вона справді стала малою злючкою. Що ж, кожен має свою халепу: одні журяться, як зайві кіло скинути, а інші – як перестати виглядати підлітком.

– Ти встаєш? – просунула розпелехану кучеряву голову до кімнати сестра Юля, що була на рік молодшою. – Ти ж казала, що тобі на десяту?

– Знаю! – огризнулася Яна і, потягнувшись, мов кішка, скочила на килим і почалапала до ванної кімнати.

І чого їхньому директорові стукнуло сьогодні в голову їх зібрати? Начебто мало п’яти робочих днів у тижні? Ні, ще й треба суботу, законний вихідний, зіпсувати.

Яна стояла під гарячими струменями душу, який потрохи повертав бадьорість коли не духу, то принаймні заспаного тіла. І чого вона злиться? Адже насправді їй самій хочеться поспілкуватися з Ромашкою, чи то пак Романом Лук’яновичем. Бо за ці два тижні, відколи він повернувся з Америки, такої нагоди в них так і не трапилося. Хіба що перша ранкова нарада, де директор Музею раритетів стисло розповів про свою мандрівку-стажування у Штатах, як завжди цікаво і з гумором, але особисто поговорити тет-а-тет їм не випало. Після роботи він кудись квапився, мов на пожежу, тож про колишнє медитативне чаювання у директорському кабінеті відтепер можна забути. Се ля ві!

Ну так, авжеж, вона розуміє, що за півтора місяця відсутності керівника в їхньому музеї накопичилося чимало недоробок. Усі розслабилися і робили вигляд, що працюють. Тож Ромашка тепер тільки те й робив, що гарячково дзвонив, до когось бігав, щось підписував. А на благальні погляди Яни піднімав вказівного перста й таємниче посміхався з-під окулярів: «Я за тебе не забув, Янусю! Дай лише розгребтися з хвостами! У мене для тебе великий сюрприз!»

Що ж, сьогодні побачимо, що воно за американський сюрпрайз. Певно, якась мила заокеанська дрібничка. І за це спасибі, але хочеться чогось надзвичайного, ба навіть божевільного! Без цікавої пригоди вона гине, як квітка без води.

Яна витерлася великим рожевим махровим рушником і пильно придивилася до себе у дзеркалі. Далі прийнялася за звичайні процедури, приводячи до порядку шовкові брови, молоде ніжне личко, пухкенькі губенята.

«Господи Боже мій, мені невдовзі виповниться двадцять п’ять років, чверть століття мого життя минуло, а я ще нічого не зробила для безсмертя! Важко тут не погодитись із думкою славетного Юлія Цезаря. Ба, я навіть пари собі ще не знайшла! Так і вік змарную! Куди ж ці самозакохані бовдури в штанях дивляться?» Останнім часом дівчину переслідувала думка, що вона може залишитися самотньою. Чомусь їй фатально не щастило з хлопцями. Перед тим цілий рік вона угробила на стосунки з Борисом, який виявився лінивим котярою, що живе лише примітивними інстинктами – поїсти, поспати, ну і на великі свята ще дещо.

Щоправда, Борис ходив на роботу, на якій, як він запевняв, дуже втомлюється. Хоча вона не розуміє, що там такого втомливого в офісі з ремонту комп’ютерів. Сиди та пальцями длубайся у залізяччі. Хлопець він був не дурний, мав м’яке незлостиве серце, але страшенно пасивний.

Кудись витягнути його у вихідні було майже неможливо. Він ладен ціле життя провести в ліжку з лептопом на пузі, жуючи бутерброди з ковбасою. Потрібні були титанічні зусилля, аби витягнути Бориса на природу чи бодай у кіно. Про театр і заїкатися не варто. Не дивно, що у свої тридцять він уже мав проблеми із зайвими калоріями і на п’ятий поверх не міг піднятися без задишки.

Вони розійшлися мирно, без претензій. Яна просто перестала до нього заходити. Для чого витрачати даремно час, коли зрозуміло, що воно – не твоє? Як каже тато, баба з воза – коням легше! Краще вже самій проводити вечори за цікавою книжкою чи захопливим фільмом.

Яна все-таки була дівчиною неабиякого розуму і волі. Недарма її Ромашка вже за рік роботи призначив на завідувачку фондів. Тож важкий період сумнівів у ній тривав лише до прийняття рішення, а далі все відбувалося автоматично: раз-два й відрізано. Боляче тільки в момент ампутації. Ну ще й тиждень-два, поки рана загоїться. Якраз доти, поки Бориско схаменувся, що нема кому млинців напекти й подати у ліжко.

Вона завзято чистила білі рівнесенькі зубенята, викидаючи із себе рештки невдоволення. Далі хутко поснідала традиційною вівсянкою з родзинками і молоком, поцілувала сестричку в щічку й побігла на метро.

З Юлею у них склалися непрості взаємини. Вони по-сестринськи любилися, але якийсь дух суперництва постійно витав поміж ними. Можливо, якби була більша різниця у віці, то вони б так ревниво не ставилися одна до одної.

Особливо загострилися їхні стосунки після того, як Яна зробила все можливе, аби Юля розлучилася зі своїм хлопцем з Москви. Це ж треба: у нас – війна, наші вояки вмирають на Донбасі, а вона плете амури по Інтернету з росіянином. А може, це витівки ФСБ, які заманюють українців у свої сіті? І Яна гризла сестру доти, поки та нарешті не здалася. Ще й батьків зворохобила, котрі, бачачи, як хапають у заручники невинних українців у Росії, суворо заборонили молодшій доньці будь-які контакти з Дімою. Бо ж виманить бідолашну дитину, а потім масти собі голову. Особливо лютував батько, який вирізнявся вибуховістю і якого через це вся жіноча частина сімейства побоювалася. Після чергової родинної сварки Юля в сльозах видалила Дімочку з усіх інтернет-контактів і телефону, проте зачаїла образу на старшу сестру.

У пику Яні вона того ж дня підстриглася під каре, так що обидві сестрички нині виглядали, як двійнята. Щоправда, в Юлі від природи волосся було кучерявіше й кістку вона мала ширшу, що викликало притамовану заздрість Яни, яка сумно позирала на сестрині округлі плечики та сіднички.

Зате Яна була миловидніша на обличчя, що вигідно підкреслювало ефектне чорне каре. А тут такого козиря в неї вкрали! Цього було досить, аби надовго зіпсувати настрій завідувачці фондів, що носила свою неповторну зачіску, як королева – корону. Помста Юлі вийшла дієвою, тож рахунок в їхньому протистоянні зрівнявся.

Після тижневого взаємного бойкоту сестрички нарешті заговорили поміж собою, бо жили спільно на батьківській квартирі й німувати було дико та й незручно. (Батьки вже кілька років, як перебралися на дачу під Києвом, яку власноруч збудував тато, залишивши міське помешкання неодруженим донькам.)

Дівчата перепросили одна одну за образи, обійнялися й поцілувалися. Стосунки знову повернулися у звичне русло, хоча вже ніколи не були такими відвертими, як раніше.

Про це міркувала Яна, влітаючи у Музей раритетів, який у суботній дообідній час був майже порожнім. Проминувши хол із вічно сонною черговою, вона перебігла через внутрішній дворик до двоповерхового флігеля, де знаходився кабінет директора. Хутко піднялася старенькими сходами й відчинила чорні, оббиті шкірою двері.

Те, що вона побачила, її приголомшило. Ромашка звично здіймався за своїм широчезним столом зі стаціонарним комп’ютером та відкритим ноутбуком. З-поза його могутнього рамена витикав зацікавлену голову Ясь. А на стільці в куточку біля дверей, закинувши фігурну ногу за ногу, сиділа… Оце так несподіванка! Та сама мамзель із Меморіального музею Шевченка, яку Ясь так дотепно охрестив «овечкою Бертою». Щоправда, дрібні кучерики шевченкознавиці тепер були не білосніжними, а мідно-рудими, що надавало їй вигляду представниці якогось войовничого племені давніх амазонок. Та й у самій її поставі й очах бриніли інші нотки – розкутіші та впевненіші. Як і Ромашка, вона мала приємну насичену засмагу, що, певна річ, викликало заздрість у таку пору в Києві. Півторамісячний ексклюзивний тур та купання поміж пальмами явно пішло обом на користь.

Це вже не була прибита недолею й засушена знаннями музейниця, що сліпає над Шевченковими рядками. Тут вчувався дух хижачки, що бачить жертву і готується до сутички. Її тонкі ніздрі, здавалося, тріпотіли від передчуття свіжої крові.

– О, нарешті повний комплект! – сплеснув долонями Роман Лук’янович. – Яночко, присядьте! Я за вами вже занудьгував. Здається, ви знайомі з Мариною Андріївною?

– Авжеж! – першою взяла слово заступниця директриси Шевченківського музею і ледь не клацнула зубами в американській усмішці. – Здається, це я вас, юна колєжанко, рятувала від спраги рік тому, чи не так?

– Було діло! – почервоніла Яна, сідаючи на стілець у протилежному кутку, пригадавши, як вона хитрістю й нахабством змусила цю дамочку впустити її в музей, який вже зачиняли на сигналізацію.

– Так-так… Є що згадати, та нема чого дітям розказати… – заусміхався Ромашка. – Не будемо ворушити старого! Усі ми поводилися не зовсім… е-е-е… ґречно, але іншого виходу натоді не мали. Мистецтво вимагало жертв, і першими жертвами мусили впасти наша вихованість і чемність. З пані Мариною, Яночко, ми спільно подорожували Америкою. І я під великим секретом розповів їй про наші мандрівки в часі. На щастя, вона мені повірила, – обережно зиркнув він на шевченкознавицю, чи та не заперечує.

– Я довірилася вашому чоловічому… слову, – відповіла та довгим поглядом, від чого директору стало гаряче в грудях, і він знітився.

«Хе-хе, – миттю зауважила зміну в директоровому стані Яна. – Дамочка не промах! Схоже, Ромашка потрапив під потужний обстріл. Незабаром стане спекотно. Назріває інтрижка! «Руйнівний вплив Заходу» не минув для нашого супермена безслідно…».

Настрій у неї одразу покращився, бо ж уявити собі Романа Лук’яновича в ролі закоханого кавалера було геть кумедно. А чого? Він – холостяк, вона, видно, теж самотня. На пальцях не видно обручки. Тигриця виходить на полювання. Оце буде потіха для всього культурного Києва…

Теплі нотки в розмові двох американських стажерів-вояжерів, в яких вчувалося щось більше за ділове партнерство, насторожили Яся, в якого зненацька прокинулися ревнощі. Він сів на підвіконня позаду батька й, склавши руки на грудях, насторожено зиркав на «Тигру», як він ураз перейменував «Овечку Берту» після того, як вона перефарбувалася з альбіноса.

– Отже, мої рідненькі, – встав зі свого крісла Ромашка й заходив широкими кроками по кабінету. – Маю для вас чудову новину! Вчора за посередництва пані Марини я на власні очі побачив крісло-гойдалку, яке ми торік загубили! Воно в чудовому стані. А це значить, що вже завтра ми спробуємо втретє здійснити міжчасову мандрівку. Але цього разу наша подорож буде продуманою і підготовленою! Слово честі, леді й джентльмени!

Розділ 2

Роман Лук’янович Попадинець, якому за кілька місяців мало виповнитися 49 років, переживав непростий період у житті. Начебто особливих підстав для нарікань не було. Сім років він успішно керував Музеєм раритетів, який за зведеними показниками був серед кращих у Києві. Завдяки його палкій фантазії та невгамовній енергії їхній унікальний заклад з історії книгодрукування в Україні привертав до себе постійну увагу.

Його гасло «Музей – це не мертва територія, а живий простір» знаходило гарячий відгук як серед звичайних відвідувачів, так і серед провідних науковців. Проте останнім часом пан Роман відчув, що внутрішня батарейка підсідає. Робота перестала приносити насолоду, як раніше. Одномаїття директорських буднів, оцей циклічний біг по колу в ролі завгоспа його виснажував. Він відчував, що втома накопичується, а ентузіазм вщухає.

Та й здоров’я почало здавати. Ото справді – від праці будеш не багатий, а горбатий. Від постійного читання помітно підупав зір. Довелося виписувати ще потужніші окуляри, які він носив із аспірантських часів.

Через болючі коліна, які застудив іще студентом під час археологічної практики, коли дощового літа довелося ночувати кілька тижнів у наметах, він змушений був облишити поїздки на велосипеді та гру у великий теніс. Для Романа Лук’яновича це було справжньою трагедією, бо він не тямив себе без фізичної активності. А при його зрості у 189 сантиметрів та вазі у сто п’ять кілограмів це було занадто великим навантаженням на ревматичні колінні чашечки. Лікар порекомендував утриматися від спорту, якщо хоче бодай безпроблемно ходити.

Відсутність активних вправ одразу відбилася на статурі – заокруглилося черевце, якого Роман Лук’янович дуже соромився, адже раніше не виглядав повним. Дедалі частіше приходили невеселі думки про недалеку старість. Невлаштованість особистого життя уже майже сформувалася у комплекс.

«Кому я такий потрібен? Обрезклий, присліпуватий і лисіючий, бо й раніше пишна чуприна стала помітно рідшати, – зітхав часто директор, розглядаючи себе у дзеркалі. – Що ж, старий: ти вже йдеш з гори, а не в гору. Час таки бере своє. Змирися і прийми це як належить. Принаймні маєш сина, який потребує твоєї уваги, а головне – справу свого життя: один із найцікавіших музеїв України, якому віддав майже двадцять років, пройшовши шлях від молодшого наукового співробітника та екскурсовода до керівника».

Поїздка в Америку дала можливість Попадинцю-старшому не тільки передихнути від вічних музейних клопотів та витівок бунтівного тинейджера перехідного віку, але й спокійно порозмислити про власне життя-буття. Директор відчував, що нині воно наближається до поворотної точки, за якою гряде докорінна переміна.

«Кожні п’ять років людина має щось кардинально змінювати: місце роботи, місце проживання або й сімейний статус, – згадав він слова свого давнього спаринг-партнера Джуса, який мав другу освіту психолога. – Зміни не дають нам костеніти і змушують мобілізуватися перед новими викликами. Це як приплив свіжої крові в організмі. Інакше – застій і поступовий занепад».

«Джус має рацію, – міркував Ромашка, споглядаючи безкраї простори Америки з високого вікна їхнього шикарного автобуса, яким їх перевозили з одного музею в інший. – Потрібна зміна. Але що міняти, трясця його матері – роботу, місце проживання чи сімейний стан? Посаду я не здам, бо ж на кого залишу музей?»

Без зайвої скромності Роман Лук’янович усвідомлював, що є такою харизматичною особистістю, поруч із якою будь-хто з підлеглих втрачав яскравість. Та й команду він вибудував під своє безумовне лідерство. Це були чудові виконавці, але не керівники. Можливо, завідувачка фондів Яна Приймак мала необхідні бійцівські якості, але вона ще замолода, аби звалити на тендітні дівочі плечі таку неповоротку обтяжливу махину, як державний музей.

Забиратися геть зі столиці, де є власне житло у центральному районі, – абсолютно безглуздо. Хоч Київ і втомлює, як лиха година, але саме тут відбувається більшість культурних подій та атракцій. Тут твориться сучасна історія.

Залишався сімейний статус. Еге ж, в останній рік Ромашка часто сушив над цим голову, кидаючи прискіпливим оком на офіційних заходах та неформальних акціях на самотніх цікавих жінок своєї вікової категорії. Але чомусь жодна з них не запалювала його уяву. Були серед них розумні й доглянуті пані, але від них віяло такою очевидною передбачуваністю, що директор навіть не розпочинав робити перші кроки.

Довга відсутність жінки в його холостяцькому житті породила невпевненість у власній привабливості. У ньому засіявся острах перед фемінами, і чим привабливішою здавалася йому дама, тим більший здіймався переляк. Бо ж вродливі – часто зрадливі. Зрештою, він вирішив себе даремно не мордувати і все пустив на самоплив. «Як Бог дасть, то й у вікно подасть», – згадав він приказку свого мудрого батечка, який доживав віку на пасіці під Києвом.

Була ще одна річ, яка могла перевернути його життя до основи. І вона значно більше його хвилювала. Відкриття міжчасового коридора, яким вони здійснили дві подорожі у минуле, стало тією ідеєю-фікс, яка так збуджувала його мозок, що Ромашку починало тіпати.

Як учений він розумів епохальність такого відкриття для людства. І те, що доля дала йому цей винахід просто в руки, вказувало на особистий сенс існування, який шукає кожна мисляча людина в земному житті. Коли ж двічі з ним трапився облом, і кляте крісло-гойдалка зникало або втрачало чарівні властивості, це мало не приводило емоційного директора музею до втрати адекватності. Але що зробиш: Бог дав, та чорт забрав!

Він втримувався від шоку тільки тому, що не втрачав надії виправити ситуацію. У характері він мав щось від Івана-покивана: що дужче його нагинали, то сильніше він опирався.

Тож коли за іронією долі в американській подорожі разом з ним опинилася і заступниця з музею Шевченка, він оцінив це як знак Провидіння і взявся до дії. Його метою було зачарувати білокуру музейницю і делікатно витягнути з неї інформацію про зникле крісло-гойдалку, через яке здійснювався перехід в інші часи.

Перший тиждень Ромашка акліматизовувався до Америки і пильно спостерігав за Мариною Кононенко. Потім поволі розпочав процес зближення, ретельно сплановуючи ситуації, аби опинитися буцімто ненароком поруч із «овечкою Бертою». Така тактика невдовзі дала результати, і за два тижні вони вже сиділи разом за обіднім столом і в автобусі, що викликало легкі кпини їхніх жартівливих колег.

Але насправді далі посмішок та люб’язностей справа у стосунках не просувалася, бо Ромашці весь час бракувало сміливості запропонувати дамі щось більше за прогулянку черговим вечірнім містом. Врешті, коли він збагнув, що останній шанс вислизає з рук, у ніч перед вильотом в Україну він запросив свого нового друга (чи радше подругу) відзначити цю сумну подію за келихом гарного вина в його номері. Бідолашна жіночка, яка вже втратила надії на більше, ніж балачки про оглянуті музеї та американські чудернацтва, ледь не кинулася йому за вечерею на шию. Бо ж уночі всі жінки – красуні.

І саме там у нью-йоркському чотиризірковому готелі все і трапилося. Після несподіваного палкого поцілунку на балконі під зоряним небом, від чого у Ромашки ледь не закрутилася голова, бо цілувався він востаннє з власною дружиною, він вирішив повідати Марині свою сокровенну таємницю.

– Я мушу вам зізнатися в одній речі, – схвильовано мовив він, коли вони з балкона перейшли до безпечнішої канапи.

– Авжеж, – ледь чутно видихнула музейниця, замріяно прикривши від передчуття очі. – Я готова!

– Але пообіцяйте, що не будете сміятися.

– Чесне піонерське! – здивовано розплющила вона блакитні оченята.

– Я хочу вас запросити у мандрівку історією!

– Що?! – тепер її очі були не просто відкриті, а розплющені на максимальну широту. – Яку ще в Бога мандрівку? В таку мить?.. Себто я хотіла сказати – у такий пізній час? Ви глузуєте?

– Ні, я серйозний як ніколи! Але заспокойтеся, дорогенька, вам нічого не загрожує!

– Я вас геть не розумію! – спробувала вона піднятися з канапи, але Ромашка зробив те, що належало будь-якому джентльмену в таку вирішальну хвилю. Він наче почув голос Джуса з їхнього бару «Олімпійський», де вони частенько обмивали закінчення тренувальних поєдинків: «Коли не маєш чим дамі заперечити, закрий їй рота поцілунком. Цей аргумент діє безвідмовно».

Другий поцілунок тривав куди довше, ніж перший, і тепер голова вже затуманіла у Марини Андріївни, яка цілувалася востаннє на випускному вечорі з нагоди закінчення університету. У неї настільки ослабли руки й ноги, що, аби прийти до тями, вона сама вхопилася за розмову про дивні мандри.

– І куди ми з вами помандруємо? – тремтячим голосом промовила натягнута, мов струна, краля.

– Куди захочете, моя королівно! – аж зі-рвався з місця зраділий Роман Лук’янович і заходив по кімнаті слонячими кроками. Він більше не міг себе стримувати і почав їй розповідати про минулу подорож на День святого Миколая у часи заснування Лаврської друкарні, про зустріч з першодрукарем Памвом Бериндою, про проповідь Захарія Копистенського, далі перескочив на мандрівку в 1847 рік і спробу порятувати Тараса Шевченка.

Тут уже Марина Андріївна нарешті ввімкнулася як професійний шевченкознавець, і лише тепер до неї почала доходити дивовижна суть мовленого. Ромашка ходив як божевільний по м’якому килиму, розмахуючи могутніми лапами, і відтворював голосом і мімікою персонажів, про яких оповідав. Слова лилися з нього потоком, наче він роками тримав обітницю мовчання. Мов вправний жонглер, він сипав цифрами, іменами, цитатами, Це був неперевершений театр одного актора. І, зауважимо, актора, закоханого у свою роль. Коли ж він нарешті, до краю вичерпаний, замовк, запанувала виразна мовчанка.

– То ви потребуєте оте плетене крісло з нашого музею? – почувся із напівтемряви слабкий жіночий голосок. – Сподіваюся, не заради цього ви мене запросили у свої апартаменти?

– Ні! Присягаюсь! – вигукнув Ромашка, якому стало вкрай соромно за підступні наміри. І він кинувся до жінки, мов сентиментальний юнак, аби приховати рум’янець, що густо залив його щоки і шию.

– Ви впали мені в око з першого погляду! – шепотів він, цілуючи її зблідле обличчя. – Ще там! В музеї!..

– Гаразд, я вам скажу, де знаходиться оте кляте крісло, – задихано мовила жіночка. – А далі ви вчиняйте зі мною так, як велить ваше сумління!

Ця несамовита сцена знову промайнула перед очима директора у власному кабінеті після пронизливого погляду Марини Кононенко. «Який же я негідник! – подумалося йому, і він втупив очі у монітор лептопа, на якому висвічувалася вражаюча світлина Івана Франка зі скрюченими паралізованими кистями.

– І куди ми махнемо цього разу, шефе? – озвавсь іззаду Ясь. Він уже давно чекав на цю розмову, але татусь мовчав, як океанська глибоководна риба, запевняючи, що незабаром все розповість докладно. Хлопчина не наполягав, бо весь вільний час віддавав опису своєї дивовижної мандрівки у Хусті. В його голові й зараз незбагненним чином перетиналася сучасність із трагічними подіями березня 1939 року.

– Ми поїдемо… Ми поїдемо… Ми поїдемо на весілля до Івана Франка! – переможним голосом продзвенів Ромашка, наче виграв мільйон у лотерею.

– Куди? Ха-ха! – зареготала Яна. Настрій у неї піднявся ще на кілька поділок. – Романе Лук’яновичу, оце вас заносить на поворотах. То Шевченка рятувати від тюрми, то одружувати наступного генія України! Боюся навіть подумати, куди ми потрапимо з Лесею Українкою.

– Це не випадкова примха, Яночко, а добре обміркована пропозиція! Завжди ставте собі у житті найвищу планку…

– …І тоді доскочиш до середини, – додав із підвіконня Ясь завчену татову мудрість.

– А чому саме на весілля? – ніяк не могла збагнути Яна. – Були куди драматичніші події в його складному житті.

– А тому, що Франко одружувався саме в Києві й завтра минатиме річниця цієї знаменної події. І щоб ви знали, моя юна незаміжня помічнице, весілля стало для Каменяра переломною віхою. Це був не просто шлюб, а визначення всієї подальшої долі. Поворотна точка біографії. І найважливіша мотивація для нас – весілля недостатньо описане сучасниками.

– Круто! Я – за! – задоволено кивнув Ясь. – До речі, я ще не був на жодному весіллі. Треба ж колись починати!

– Але ж нам слід відповідно вбратися! – занепокоїлася Яна. – Як же ми туди заявимося без маскараду?

– А ось на це ми й потратили два тижні. Поки я досліджував франкіану, про вбрання попросив потурбуватися нашу Марину Андріївну, – Роман Лук’янович зробив жест рукою в бік огнистої дамочки.

– Я маю знайому в Молодому театрі, то вона дещо підібрала з вистав про ХІХ століття, – несміливо мовила руда музейниця і показала на два чорних повних кульки з одягом, що лежали поруч із нею на стільцях.

– Свято наближається, мої любі! – заусміхався Ромашка і першим кинувся витягати костюми для примірки. – Аби здоров’я, а гріхи будуть!