Мер сидить на смерті

1

Лев Безрукий утік з останньої лекції. Відпустив студентів, збрехав, що має таємну зустріч… із привидом. Тямовита молодь одразу зметикувала, що нагода побалакати з привидом випадає не кожен день, тому тихенько шмигнула за викладачем.

Але, на жаль, такої небуденної оказії не могла збагнути декан факультету етнографії Борислава Болеславівна Стійка. Вона перестріла Безрукого на виході з інституту, значуще глянула на годинник і очима запитала: «Що за неподобство?..»

– Моїй Ганнусі нині рочок. Розумієте?.. – з надією спробував пояснити Безрукий.

– Я розумію, однак у суботу, Леве Львовичу, з дев’ятої до одинадцятої нуль-нуль, – вистукувала Борислава Болеславівна, як стара, проте добре збережена друкарська машинка, – ви відпрацюєте лекцію…

– Але… – Безрукий хотів нагадати суворому деканові, що субота – вихідний день, студенти мають відвідати батьків, і так вихідних у них – як кіт наплакав, та Борислава Болеславівна не дозволила йому договорити.

– Про «але…» треба думати до «але…», – попередила вона.

І зникла за дверима, як привид. Аніскілечки не зіпсувавши настрою Левові. Бо, навчений гірким досвідом, він знав, що проблеми суботи треба вирішувати в суботу, а сьогодні – середа, 15 квітня 2015 року, найщасливіший день у його житті – день народження донечки Ганнусі!..

А Борислава Болеславівна дійсно стійка!.. Як і її прізвище… Вперто гартує дисципліну! Бо що їй залишається робити, коли вдома – лише противний котяра і стіни, обклеєні розкладами занять?.. Ніякого особистого життя! На жаль…

Лев ще встиг купити Ганнусі величезну ляльку, що цвіркотіла китайською. Проте він цим не переймався – ось-ось повернеться з Лондона з чергової конференції вундеркінд Борис Мудрагель і ляльку перекодує на українську… Без проблем…

Марі відчинила двері разом із смачнющим запахом свіжоспеченого сирника… Фантастика! Чудасія! Не життя, а казка! Блаженство неймовірне!.. Лев чмокнув дружину в щічку і помчав до Ганнусі, що тягнула до татка ручки, дріботіла від радості ніжками і гугукала щастям…

Всілися за стіл. Лев тільки відкоркував шампанське, як зателенькав мобільний Марі.

– Маріє Юріївно! – телефонувала чергова лікарка. – У нас надзвичайна ситуація! Примчав якийсь божевільний, назвався магом. Із всіма щось поробив, що не рухаються і мовчать. Я одна дієздатна. Каже, що привиди ратуші затіяли змову проти Львова – хочуть украсти в міста душу! Вимагає вас!.. Інакше всіх до бісової матері відправить! Я не хочу до… бісової матері!.. Що робити?..

– Я їду! – випалила у відповідь Марі. – Зараз же! Ждіть!.. – І винувато глянула на Лева.

– Без тебе знову ніяк… – буркнув розчарований Лев.

– На жаль… – У Марі в руках уже був ключ від машини.

2

Лев усадовив дитя на коліна, налив собі на денце шампанського.

– За тебе, доню! – виголосив тост. – Звикай. Маєш таких батьків, що нудьгувати тобі не доведеться. Загартовуйся змалку. – Та не встиг випити, як заспівав дверний дзвінок. – О, мамця щось забула!.. – зрадів він.

На порозі хитався поштар.

– Здоров’я бажаю панові Безрукому! – витріщився на господаря. – Я… тобто… вечорами не працюю… – забелькотів далі, – але… тобто… є нештатні ситуації… Лист рекомендований вам нині прийшов… тобто… Мучив мене дотепер… І я вирішив… – Листоноша замовк і намагався зосередитися.

– Тобто?.. – запитав Лев.

– Що «тобтаєте»? – здивувався поштар. – Я вирішив доставити вам кореспонденцію терміново… Чую, щось важливе…

– Давайте… – Чоловік починав злити Безрукого.

– Е, ні… – замахав руками листоноша. – «Давайте» не пройде!.. Треба розписатися у моїй відомості. Вона алібі!.. Знаєте, що таке алібі?..

– Здогадуюсь, – буркнув Лев. Розписався на хмільній галочці, намальованій поштарем. – Дякую, – додав. Прислухався. Йому здалося, що плаче Ганнуся.

– «Дякую» в горло не заллєш… – помахав вказівним пальцем перед носом у господаря чоловік. Від цих слів Лева пересмикнуло. Чув уже їх одного разу.

– Маю тільки шампанське…

– Шампанське така штука, – резюмував поштар, – що коли потроїти, то майже таке саме, як горілка.

Сусідка пані Стефа висунула з дверей спочатку голову, придивилась до дотепного листоноші і знервованого Лева і випхалась повністю.

– Ти запрошуєш у гості, Левчику? – звела з надією брови.

– Ні, – відмахнувся Безрукий. – Марі викликали на роботу. Я сам. Мала вередує. Без господині гостей не приймаю…

– Шкода… А такий день! Такий день… – розчарувалася сусідка.

Листоноша очікувально мовчав. Лев спідлоба глипнув на нього.

– Зачекайте, – звелів і зник у кімнаті. Повернувся з шампанським. – Прошу, – запропонував в обмін на листа.

Поштар прицілився до повної пляшки.

– Забагато, – зробив він фаховий висновок.

– А я для чого? – цвірінькнула пані Стефа. – Заходьте. Відмітимо день народження моєї Ганнусі. Внучечки, можна сказати. Бо я їй як бабуся рідна. – Пані Стефа заштовхала поштаря до себе в квартиру. Їй треба було поговорити. А вільних вух у час комп’ютерних технологій – катма…

Ганнуся почала плакати. Лев кинув листа на тумбу біля вішалки і заспішив до дитяти. Взяв на руки, став розважати – не допомагало. Носив по квартирі, пропонував усе, що хоче, – все одно сльози. Підстрибував, виліз на табурет, ледь абажура не зняв… Не допомогло. Ніяк… Згадав про нову іграшку, увімкнув ляльку. Ганнуся мовчки послухала китайські балачки ляльки – і знову зайшлася ревом. Та все тикала пальчиком у коридор. Там ледь не вислизнула з рук – так потягнулася до… листа. Лев, радий старатися, подав дитині конверт… Ганнуся всміхнулася, почала гугукати, розглядаючи нову «іграшку», принесену дотепним дядечком. Розглядала, ніби читала. І враз застигла в наївному ангельському спантеличенні. Бо побачила зовсім іншого, білого, як стеля, за якою їй частенько доводилося спостерігати з ліжечка, татка…

Лев упізнав почерк на конверті. Його він пам’ятатиме і на тому світі. Адже ці викрутаси змінили його життя повністю. Перевернули з ніг на голову. А потім поставили на місце. Вже зовсім іншого. І подарували йому теперішнє щастя. Але нині лякали до запаморочення. Лев усадовив Ганнусю разом з листом у дитяче кріселко. Ще й припнув для безпеки. Бо не міг гарантувати, що зараз не вирубається… із страху, що стискав його голову, серце і душу водночас… Бо…

Це був почерк привида безрукого ката…

Кинувся до холодильника. Як по спасіння. Випив приправленої льодом мінералки. Решту, що була в пляшці, вилив собі на кучері. Вода дивно стікала і булькала. Ганнуся розреготалася. Її веселість привела татка до тями.

– Татко як дітвак. Правда, Ганнусю?..

І дитя підтвердило, що правда. І простягнуло таткові листа.

Лев за звичкою понюхав конверт. Він пахнув небом. Свободою… Взяв ножиці. Лівою рукою, що не мала кисті, притиснув конверт до краю стола, правою акуратно відрізав краєчок. Вийняв складеного аркуша. Глянув на свої руки – не трусилися… «Все нормально…» – подумав і взявся читати.

«Привіт, Леве!

Я би не хотів, щоб ти отримав моє останнє земне послання. Але якщо ти читаєш цього листа – значить, грядуть проблеми. М’яко кажучи, щоб не лякати тебе…

Всі доступні мені видива вказують, що 15 квітня 2015 року над Львовом може нависнути смертельна небезпека – деякі привиди готують змову проти міста. Конкретного нічого не видно, все розпливчасто і розмито. Єдине бачу чітко: мер сидить на смерті… Все… Вибач, що потурбував. На жаль (а може, на благо), на тебе вся надія. А значить – і весь тягар. Сподіваюся, що моє попередження – маленька віддяка тобі за вільну душу… Не хочу бути злим віщуном… Просто бережи дружину і доньку… Я бачу, що вони в тебе вже є…

Через мить я злечу в небо. Тримайся… Вкотре дякую за звільнення!..

Ага, я переконав Хаоса дати шанс Владі і Справедливості. Вони не знищені. Привиди війта і лавника й надалі блукають ратушею… Може, зробив дурницю… Але по-іншому вчинити не міг. Я звільнився – нехай шанс буде й у них…

Вічно вдячна тобі душа Привида безрукого ката.

Прощавай, Леве!

Дасть Бог, зустрінемось на Небі».

Ганнуся смачно спала у своєму кріселку. Лев переніс її в ліжечко. Притулився головою до дитячого тільця і вбирав у себе її ангельське дихання і запахи. Знав, що заради дитини він зробить усе. Можливе, неможливе і… всяке.

Але що?! – нависло над абажуром, у якому раптом перегоріли всі лампочки…

3

Коли Марі повернулася додому, молодий вечір уже добряче обдивився Львів. Поблукав старим містом, відвідав декілька ресторанів і кав’ярень. Виліз на ратушу. Місто вечорові подобалося. Тут би оселитися на постійно, – подумав. – Але зась. Завтра він заступить на зміну деінде. Така робота. Бо Земля ще крутиться, слава Богу…

Лев сидів на кухні за столом, дивився на застиглу вечерю.

– Ти мене чекав, Леве Львовичу? – здивувалася Марі. На нього це не було схоже. Мав апетит, як у звіра. Дружина підозрювала, що накрив стола вдруге. Заглянула до Ганнусі і всілася навпроти такого турботливого чоловіка. – Ти не повіриш, хто сьогодні наробив шуму в лікарні… – запалювала вона інтригу. Але Безрукий погасив її в зародку.

– Повірю, – сказав він. – Нині я повірю у все…

Марі трохи засмутило, що чоловік проявив таку кволу зацікавленість до її інтриги. Хвильку помовчала. Потім підійшла до холодильника, довго в ньому порпалася.

– А де шампанське, Леве?.. – запитала вона.

– Віддав поштареві.

– Не жартуй. Що він тут робив увечері?

– Приніс листа.

– Від кого?..

– Від привида безрукого ката…

– Від кого, від кого?.. – Марі не зрозуміла жарту Лева. Думала, чоловік готує їй якийсь сюрприз на день народження Ганнусі. Що вмів, то вмів…

– Від привида безрукого ката, – повторив Лев. – Ось, – подав дружині акуратно складеного аркуша.

Марі взяла в руки папір і витріщилась на чоловіка, як на диво.

– Безрукий, ти видудлив цілу пляшку шампанського?! – кинула вона здогад. – Точно! Ти здитинів! Ти ж не вмієш пити. Ти що, не знаєш, що леви не п’ють?.. – дорікнула усмішкою. – Навіщо ти мені підсунув чистий папір?..

– Що?.. – Безрукий вихопив у Марі листа і почав уголос читати. Дружина спочатку стала серйозною, а на останньому рядку спохмурніла… Вона відмовлялася вірити, що спокій і затишок так раптово можуть закінчитися. Що знову доля посилає їм випробування, дивну можливість заробити наступну порцію щастя… Або відробити щастя теперішнє… І раптом Марі дуже злякалася. За Ганнусю…

– Мені дуже прикро, але я теж маю тобі дещо сказати… – мовила Марі, все ще сподіваючись, що сьогоднішні новини – просто збіг жартівливих обставин. Лев на те лише обняв її очима. Вона так захоплюється його люблячим поглядом. – У лікарню приходив маг Наум Чортополох! – випалила Марі. – Казав, що привиди ратуші затіяли змову проти Львова – хочуть украсти в міста душу!..

– І що мер сидить на смерті… – додав Безрукий.

– Так… – ледь чутно підтвердила Марі.

Уночі за Левом ганялися дракони. Замість вивергати вогонь вони випльовували із себе запечену кров, з якої плодилися змії…

4

Міський голова Львова Юрій Данилович Змієборець виходив з ратуші, наче вилітав на крилах. Нарешті! Не лише Україна, а півсвіту визнало, що Львів – найперспективніше місто Європи! А його особисто номінують на престижну премію «Найкращий мер світу»…

Усе складається чудово. Завдяки мудрій політиці місто має інвестиції, водночас львів’яни самі господарюють. Не поєднуване – поєдналося. Люди докладають великих зусиль, працюють, як закляті, бо Львів – їхній дім. Інвесторів влаштовують прозорі правила гри, сприяння місцевої влади. І зиски, звичайно. Чесно зароблені, вигідні всім…

А який туризм!.. Світ просто вражений Львовом! Люди не розуміють, що їх сюди тягне… Здавалося б, древньої краси по всіх усюдах безліч. А хочеться побувати саме тут. І нехай дивуються… Лише багаторічний мер Львова Юрій Змієборець знає, в чому секрет. Однак нікому не каже, бо таємниці придумані Богом для вибраних… А от собі самому дорогою додому в такий визначний день подумки зізнається: це все тому, що Львів має душу!..

Вдома про нинішні успіхи вже знали. Дружина приготувала святкову вечерю, разом з дітьми пораділи… Лягав спати міський голова Львова щасливий…

А прокинувся спантеличений і знесилений…

Наче спав, але водночас боровся з божевільними привидами. Жили вони, на диво, в улюбленій картині Змієборця, яка висіла тутечки, в спальні. Досі вона була надійним вартовим господаревого спокою. Подарував картину Змієборцеві невідомий добродій у той пам’ятний день, коли мер складав присягу на вірність громаді. На звороті полотна шпичастим почерком було виведено: «Пильнуй мою душу». Для Юрія Даниловича цей напис був одночасно громом з ясного неба, Божим благословенням і оберегом… З того часу, перебуваючи в самому серці Львова – міській ратуші, – Змієборець був певен, що Львів має душу. Знав – і все! Звідки це переконання з’явилося, мер не переймався, бо довіряв своїй інтуїції більше, ніж розуму…

З вікон намальованої ратуші вискочили привиди, і картина захиталась. На стіні у спальні з’явилася тріщина, схожа на велетенського павука… Привиди не приховували, що прийшли по душу мера… Підлещувались, обіцяли земні блага, багатства казкові. А коли не проходило – починали залякувати. Пророкували вічне пекло і гарячу смолу, топлену у славному місті Львові… Щоб знав наївний мер, хто його катує… Свої!.. За яких так стійко стоїть…

Змієборець затявся – душі не віддав. Знесилені впертістю Змієборця привиди позалітали назад у картину і зникли. Древня ратуша провалилася у прірву вічності – у рамці зяяла чорнота… Така насичена, аж світилася. Була ніби живою. Стогнала від пекельного болю, корчилася, а коли вже не змогла терпіти, з картини посипалися іскри… Страшнючі, як колись із чорно-білого телевізора, якого малий Юрко сам вирішив відремонтувати і ледь не спалив хати… Мер хотів було кинутися гасити пожежу, але побачив себе приклеєним до високого дерев’яного крісла… Навіть голова не рухалася – потилицю присмоктала липка спинка… Мер збагнув, що він мимоволі став свідком якоїсь жахливої таємниці, після якої…

– Смерть, – підтвердила картина солодким голосом, від якого Змієборцю стало млосно. А через мить на екрані з’явилася власниця голосу. Її мер не міг не впізнати. Перед ним була власною персоною, трусилася від реготу… смерть.

– Документальний фільм, – скрипнула щелепами старушенція. – Прем’єра для останнього мера, – труснула кістками і зникла…

І побачив Змієборець середньовічний Львів, безбарвний, худий, висохлий на тараньку… І дракона, чорного, як смола, схожого на вовкулаку! Дракон нахилився над річкою і пив, пив, пив… Жадібно, ніби востаннє. А коли річка перетворилася на глибочезний рів, чудовисько знайшло джерело, затоптало його своїми лапищами, насунуло купу мулу і всілося верхи, наче закоркувало своїм волохатим задом кратер вулкана… І застигло, перетворилося у кам’яну скульптуру… Тоді над ровом почало рости місто. Віки минали, як секунди, і небавом Змієборець побачив сучасний Львів… Красивий і величний!.. У ньому щасливі люди – милуються містом, а під ними… змія, що крадькома підземеллям повзла до дракона. На ній верхи сиділа смерть і скалила зуби… Змія заповзла в пащеку дракона, і стався вибух! Річка вивергнула чудовиська і затопила місто… Смерть плескала у свої кістляві долоні й реготала від передчуття моря трупів…

Мер відчув, як вода наповнює легені, як серце стишує ритм, як мозок затуманює, і… прокинувся.

Був мокрий, наче хлющ, і зовсім знесилений.

– Ти кричав уві сні! – повідомила дружина.

– Ще б пак… – Змієборець коротко переповів їй сон.

Тривога не відпускала. Такі раптові перепади настрою, звичайно ж, не додають оптимізму. Дружина пояснила стан чоловіка синдромом досягнення успіху. Так буває, розсудила вона, коли роками товчешся заради мети, вичавлюєш із себе всі соки, а коли мрія в кишені – розслаблюєшся… І знову застій, апатія… Допоки не придумаєш собі нових проблем, які терміново треба вирішити…

Мудра дружина у мера. А що дивуватися?.. Чоловіки без мудрих дружин – ніякі. Якими б звивинами їх не винагородив Бог і яку б шовкову стежку їм не стелила доля…

Дорогою до мерії Юрій Данилович трохи заспокоївся. Вибудовував собі в голові план роботи на день. А був він насичений… Може, дійсно, взяти відпустку і трохи відпочити? – запитав себе словами дружини. Й одразу відповів: не час. Ще трошки… Ще два вкрай важливі іноземні проекти – і вже тоді…

Перед мером хтось уважний завбачливо відчинив важкі вхідні двері міської ратуші. З них, наче на мітлі, вилетіла жіночка із скуйовдженим чорним волоссям, у довгій квітчастій сукні.

– Ти сидиш на смерті!.. – кинула вона в очі Юрію Даниловичу і розчинилася на площі Ринок. Наче її й не було…

– Божевільна! Не звертайте уваги!.. – лепетав хтось збоку.

Але мерові оте її «Ти сидиш на смерті!..» запало не лише в голову, але й у душу… А душа ох як уміє помучити, коли щось не по її…

5

– Юрію Даниловичу, вибачте, прошу… – хвилюючись, затиналася секретарка Віра. – Знаю, що у вас через п’ятнадцять хвилин важлива зустріч, але один пан… Напористий, як… – не договорила. Ледь не сказала шефові «як жеребець» і почервоніла…

– Хто? – спокійно запитав мер. Він знав, що просто так Віра не турбуватиме.

– Доцент кафедри етнографії Безрукий Лев Львович.

– З яким питанням?..

– Не хоче говорити, бо інакше, каже, його заберуть у божевільню…

Мер декілька секунд дивився в безвість, наче вона мала підказати йому, чи варто перед однією з найважливіших зустрічей у його житті витрачати час на настирливого відвідувача.

– То що?..

– Хай заходить. На п’ять хвилин. Якщо я не зможу, сама будеш його спроваджувати.

– Добре…

Безрукий з’явився у кабінеті мера розгублений і блідий, як полотно. Наполегливість, з якою штурмував секретарку, зникла, випарувалась… Бо тепер треба було пояснити впливовій публічній людині, яка звикла оперувати фактами, що він не схиблений на своїх етнографічних зацікавленнях учений…

Змієборець вийшов з-за столу. Посередині кабінету чоловіки зустрілися, привіталися за руку.

– Слухаю вас уважно. – Мер глипнув на годинника. Сісти не запрошував. Тим самим ще раз культурно натякнув, що часу в нього обмаль.

Безрукий обійшовся без передмов. З ходу переповів мерові про останнього листа з ратуші. Від привида безрукого ката. І про візит до психіатричної лікарні мага Наума Чортополоха. При словах «мер сидить на смерті» Юрія Даниловича пересмикнуло.

– Ви думаєте, я здурів? – запитав Лев.

– Ні, – відповів мер. Доцент полегшено видихнув. – Я думаю, ми здуріли обоє… А тому – нам потрібно сьогодні ввечері зустрітися і скласти план нашого одужання…

Доцентові кафедри етнографії Безрукому Левові Львовичу здалося, що міський голова з нього глузує.

– Якщо ви, Юрію Даниловичу, мені не вірите, то зустріч не має сенсу…

– Проблема в тому, – мер виглядав стурбованим, – що я вірю собі… А тому… О дев’ятій вечора я вас жду. Тут. На каву…

Лев вийшов від мера ніякий. Не міг збагнути, чому Змієборець не здивувався, що з ратуші якісь привиди пишуть листи схибленим ученим. Був стриманий і наче зацікавлений. І якщо мер вважає його божевільним, для чого ця вечірня зустріч?.. Може, на Левових легендах хоче зробити рекламу ратуші і залучити ще більший потік туристів?..

Безрукий жалів, що пішов до мера. Тим більше, доказів у нього катма. Лист від ката, який для міського голови є звичайним чистим аркушем. Бо катові листи відкриваються лише Безрукому. Чомусь… Але водночас не вірити катові він не мав права. Адже на власній шкурі пережив наслідки його попередніх одкровень…

Зателефонував Марі, сказав, що повернеться пізно. Увечері має зустрітися з міським головою. Спитав, як Ганнуся…

– Будь обережний, Леве, – попросила Марі.

– Чому?..

– Бо я боюся… – призналася дружина. – Мені здається, що не тільки мер сидить на смерті… А я теж…

– Усе буде добре, – пообіцяв Лев. І збрехав. Бо у «все буде добре» не вірив у ньому жоден атом. Ні той, що відповідає за Землю, ані той, що слугує небесам…

Щоб якось згаяти час, пішов на роботу. Вирішив посидіти на кафедрі, а заодно продемонструвати Бориславі Болеславівні, який він сумлінний працівник. За останній тиждень декан уже двічі йому робила зауваження. Ще витурить з роботи до бісової матері… А він, крім порпатися в душі свого народу, більше нічого не вміє… Хіба що бетон місити на будові. І то однією рукою…

6

Головний привид Львова Домовина повертався додому злий, як демон. Після дводенних суперечок Собор привидів європейських міст постановив: забрати у Львова душу. Тимчасово… Але Домовина знав, що забрати – значить, украсти. А тимчасово – це назавжди. Не сьогоднішній, надивився світу за стільки років поневірянь землею… А це означало, що місто згине! Бездушшя перетворить його на прах, зітре з лиця землі. Як цього уникнути? Одному Богові відомо, і то ще не факт. Шеф привидів теж не ликом шитий! Знається на слабкостях світу не згірше за Бога…

Любив Домовина Львів! Так зріднився з ним, що далі нікуди. Але правду теж приховати не міг. Душа міста не дотримала принципу паритету – тримати у собі порівну світла і мороку. П’ятдесят на п’ятдесят. Це були основні умови для душ при їх вселенні в тіла міст… Наскільки Домовина був поінформований…

Не винив головний привид душу Львова. Бачив, що вона старалася з усіх сил дотримувати угоди. Противилася, як могла… Але люди у Львові здуріли!.. Своїм дивацтвом насильно переситили душу світлом… Та й туристи добряче допомогли, чого гріха таїти… Вже дійшло до дев’яноста на десять! А це означало, що скоро не лише зникне вся темінь Львова, а світло, як пошесть, поширюватиметься й на інші міста. Не дивно, що сусіди захвилювалися. Привиди околишніх міст зініціювали зібрання, поставили питання руба… Умирати не хотів ніхто… Як Бог дав жити привидом, то треба жити… І боротися за життя до скону…

Домовина приземлився на Лису Гору. Сів на лаву і став мізкувати. Перебирав на пальцях варіанти. Вибирати, фактично, було ні з чого: поганий, гірший, поганючий… І навіщо йому ця халепа у час, коли так-сяк притерся до життя на цій грішній землі, виборов більш-менш комфортне місце в підземеллях ратуші?.. Щоб спокійно обмізкувати, як позбутися тягаря гріхів і вирватися в омріяне небо…

Але Домовина добре розумів, що противитися волі Собору – це значить нидіти десь у вічному засланні в муках… Усе одно знайдуть іншого виконавця. Це – поганючий варіант. Гірший – провалити місію і згоріти від світла. Без надії на небо… Поганий – впрягтися і вкрасти-таки душу в міста… А там буде видно… Життя покаже… Щомиті щось та й міняється – не треба заглядати далеко у віки…

На поганому варіанті головний привид Львова і зупинився.

Він підвівся, набрав повні легені вітру і полетів у ратушу. У свій кабінет. Щоб працювати…

Зайшов. Мер Юрій Змієборець сидів за столом. Переглядав якісь папери.

– Якого дідька ти тут робиш? – обурився Домовина. – Маєш тіло, дружину, дітей – іди додому і насолоджуйся життям!..

Боже, які ці люди телепні!.. Не вміють смакувати життя… Оце попробував би Змієборець невидимим тинятися ратушею і надіятися на чудо… Що коли-небудь звільниться і злетить…

Домовина і Змієборець мали один кабінет на двох. Мер, звичайно, привида не бачив і не чув. Не знати навіть, чи відчував. Зате привид усе бачив і все знав. Та от мало що міг вдіяти… Отаке-то життя. Змієборець, на відміну від попередніх мерів, Домовині не заважав. Удень привид терпів його легко. А ось з настанням сутінків це давалося йому непросто. І зараз, коли Домовина мав прийняти вкрай важливі рішення, присутність мера його неймовірно дратувала…

– Іди додому!.. Йди геть!.. – навіював привид мерові. Але той не зважав. Сидів у кріслі, як прилиплий до каструлі вареник…

І що мав робити головний привид?.. Змієборець тут більшою мірою господар – бо має тіло…

Домовина вирішив заспокоїтися і займатися своїми справами… Вийняв пляшечку парфумів, оббризкав весь кабінет. Щоб духом мера не смерділо.

Нестерпний Змієборець повідчиняв вікна. Хоч надворі стояла застуджена весна. Вітряна, слизька і розхристана… Точнісінько як настрій у головного привида Домовини…

7

Лев стояв на площі Ринок перед ратушею і пильнував велику стрілку старезного міського годинника. Коли вона перескочила на одинадцяту – увійшов у будівлю. Охоронець його не займав, бо звик до вештання туристів, які прагнули потрапити на оглядовий майданчик на ратуші, щоб подивитися на нічне місто.