– Марта? Обiдати? – поважна жiнка в подивi вiдступила назад.
– Атож, Марто. Обiдати. Хочу iсти! – фон Хартманна усе це починало дратувати. – Чи в цьому проханнi е щось дивне, якщо чоловiка весь день не було вдома? Я зачекаю в iдальнi. Менi будь-що. Шинки, сосисок, чорносливу – що там пiд рукою знайдеться. Ну, що стоiш, як укопана? Будеш ворушитися, чи нi?
Останнi слова, сказанi обуреним голосом, що зривався на крик, змусили поважну фрау Баумгартен кинутися коридором на кухню, де вона замкнулася в кiмнатi для миття посуду й iстерично заридала. Тим часом фон Хартманн зайшов до будинку й опустився на тапчан. Вiн був похмурiший за хмару.
– Елiзо! – закликав вiн. – Хай йому! Елiзо!
На цей брутальний поклик юна панна несмiливо спустилася сходами.
– Милий! – побачивши коханого, вона нiжно обiйняла його шию руками. – Знаю, що це все заради мене! Це така хитрiсть, щоб побачити мене, еге ж?
Обурення фон Хартманна, викликане новою напастю, було настiльки великим, що на якусь хвилину йому навiть мову вiдiбрало. Беззвучно розтуляючи рота, вiн замахав п’ястуками, намагаючись вирватися з ii обiймiв. Коли до чоловiка нарештi повернувся голос, вiн заревiв так люто, що перелякана дiвчина вiдскочила вбiк i впала на крiсло.
– Та що ж це за день такий! – верещав фон Хартманн, тупаючи ногами. – Мiй експеримент провалився. Фон Альтаус нагрубiянив. Двое студентiв накинулися на мене на вулицi. Дружина ледь не втратила свiдомiсть, коли попросив обiду, а власна донька накидаеться i душить в обiймах, як ведмiдь.
– Ти хворий, любий! – вигукнула дiвчина. – У тебе щось iз головою. Ти навiть не поцiлував мене жодного разу.
– І не збираюся, – вiдрiзав фон Хартманн, – посоромилася б! Краще принеси моi капцi та допоможи матерi накрити на стiл.
– Це за те, – на очах Елiзи виступили сльози, вона затулила обличчя хустинкою, – це за те, що я тебе так кохаю вже десять мiсяцiв? Заради цього я пiшла проти волi своеi матерi? А ти розбив менi серце! Розбив!
І панночка взялася голосно ридати.
– Я бiльше цього не витримаю! – оскаженiло заволав фон Хартманн. – Про що базiкае це дiвчисько? Та що я такого зробив десять мiсяцiв тому, що ти мене так полюбила? Якщо вже ти справдi так мене любиш, краще пiди i принеси менi шинки з хлiбом замiсть того, щоб базiкати всю цю дурню.
– О, любий! – вигукнула нещасна дiвчина та кинулася на груди того, кого вважала своiм коханим. – Ти так жартуеш, справдi? Щоб налякати свою маленьку Елiзу?
У мить цих несподiваних обiймiв фон Хартманн усе ще сидiв, спершись спиною на бiчнiй валик канапи, який, як це часто бувае з меблями в Нiмеччинi, тримався на хитких нiжках i взагалi був у дуже розхитаному станi. До того ж трапилося так, що поруч iз цим краем тапчана стояла велика мидниця, наповнена водою, в якiй фiзiолог проводив якiсь дослiди з риб’ячою iкрою. Ця емнiсть стояла у вiтальнi, тому що саме тут постiйно пiдтримувалася необхiдна для експерименту температура. Загалом, додаткова вага дiвчини та порив, iз яким вона накинулася на нього, призвели до того, що ненадiйний предмет меблiв не витримав, нiжки пiдломилися, i нещасний студент полетiв спиною прямо в мидницю. Там його голова та плечi мiцно застрягли, не в силi вибратися i нещасний безпорадно задрiботiв ногами у повiтрi. Це стало останньою краплею, що переповнила чашу його терпiння. Вибравшись абияк iз посудини, фон Хартманн вичавив якийсь невиразний вигук i, не звертаючи уваги на благання Елiзи, вибiг iз кiмнати. Схопивши на ходу капелюха, мокрий i розпатланий чоловiк помчав до мiста, в надii знайти в якомусь шинку iжу та спокiй, яких не дочекався вдома.
Душа фон Баумгартена, схована в тiлi фон Хартманна, мiркувала про своi пригоди, коли той iшов по дорозi, що провадить до мiстечка, коли помiтив попереду лiтнього чоловiка, котрий явно неабияк захмелiв. Фон Хартманн зiйшов iз шляху, пропускаючи цього iндивiда, котрий iшов, спотикаючись i хитаючись iз боку на бiк i горланячи студентську пiсню хрипким п’яним голосом. Спочатку вигляд такого достойного чоловiка в настiльки непривабливому виглядi лише здивував його, проте, коли той пiдiйшов ближче, раптом вiдчув, що добре його знае, хоча де i коли вони могли зустрiчатися, згадати не мiг. Це вiдчуття до того захопило його, що, коли незнайомець порiвнявся з ним, перегородив йому дорогу i став уважно оглядати його обличчя.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
