– З якоi ви краiни? – раптом спитав я.
Вона всмiхнулася у вiдповiдь i похитала головою.
– Francais? – знову запитав я. – Deutsch? Espagnol?
Але дiвчина щоразу хитала головою, а потiм взялася щось щебетати незнайомою менi мовою, з якоi я не второпав жодного слова.
Однак пiсля снiданку менi вдалося знайти пiдказку, за допомогою якоi змiг визначити ii нацiональнiсть. Швендяючи знову берегом, я помiтив, що в трiщинi рифу застряг шматок дерева. Я дiстався до нього на човнi та перевiз на берег. Це був уламок ахтерштевня шлюпки i на ньому, точнiше, на прикрiпленому до нього шматку дерева, виднiлося слово «Архангельськ», написане дивними, своерiдними буквами. «Отже, – мiркував я, неквапливо повертаючись додому, – ця блiда дiвчина – росiянка. Гiдна пiддана бiлого царя i настiльки ж гiдна мешканка берегiв Бiлого моря!» Менi здалося дивним, що така витончена панночка могла здiйснити настiльки тривалу мандрiвку на такому крихкому кораблику. Повернувшись додому, я кiлька разiв iз рiзними iнтонацiями вимовляв слово «Архангельськ», але вона, мабуть, не розумiла мене.
Весь ранок я провiв, зачинившись у своiй лабораторii, продовжуючи напружено працювати над дослiдженням алотропних[5 - Алотропiя – явище утворення елементом двох або кiлькох простих речовин.] форм вуглецю та сiрки. Коли я зайшов опiвднi до iдальнi, щоб попоiсти, то побачив, що вона сидить бiля столу з голкою та ниткою й упорядковуе свiй висхлий одяг. Я був обурений ii присутнiстю, але не мiг, певна рiч, витурити ii на берег, щоб вона влаштовувалася там, як iй до вподоби. Незабаром дiвчина дала менi нагоду познайомитися зi ще однiею рисою ii характеру. Вказавши на себе, а потiм на мiсце кораблетрощi, юнка пiдняла палець, питаючи, як я збагнув, чи вона едина врятувалася iз затонулого корабля. Я ствердно кивнув. Вона зустрiла цю вiдповiдь виявом бурхливих радощiв, схопилася з ослiнчика, пiдняла над головою сукню, яку зашивала, i, махаючи нею в такт своiм рухам, легко, як пiр’iнка, взялася гарцювати по кiмнатi, а потiм через вiдчиненi дверi випурхнула з будинку. Кружляючи, юнка наспiвувала своiм тоненьким голосочком якусь грубувату, дику пiсню, що виказувала радiсть.
Я iй гукнув:
– Ходи-но сюди, бiсеня таке, ходи сюди i замовкни!
Але дiвчина продовжувала танцювати. Потiм вона пiдбiгла до мене i поцiлувала в руку, перш нiж я встиг вiдсмикнути ii. Пiд час обiду, побачивши на столi олiвець, юнка схопила його, написала на клаптику паперу два слова: «Софiя Рамузiна» i показала на себе на знак того, що це ii iм’я. Панночка передала олiвець менi, далебi, чекаючи, що я виявлю таку ж товариськiсть, але я просто поклав його до кишенi, показуючи тим самим, що не бажаю мати з нею нiчого спiльного.
З цього моменту я став шкодувати про свою легковажнiсть i поспiшнiсть, з якою врятував цю жiнку. Яке менi дiло до того, буде вона жити, чи помре? Я ж не якийсь палкий юнак, аби здiйснювати такi подвиги. Менi доводиться терпiти в будинку Медж, але вона стара та потворна, i на неi можна не звертати уваги. А iстота, врятована мною, молода та життерадiсна, i створена для того, щоб вiдволiкати людину вiд серйозних справ. Куди б менi ii вiдправити i що з нею робити? Якщо повiдомлю про неi до Вiку, то сюди припхаються чиновники, почнуть усюди нишпорити, виглядати, ставити запитання, а менi не до вподоби навiть думка про це. Нi, краще вже терпiти ii присутнiсть.
Незабаром з’ясувалося, що мене пiдстерiгали новi неприемностi. Справдi, годi й шукати в цьому свiтi мiсця, де б тебе не турбували представники невгамовноi людськоi раси, до якоi належу й я. Вечорами, коли сонце ховалося за пагорбами i вони занурювалися в похмуру тiнь, а пiсок сяяв золотом i море переливалося слiпучими барвами, я зазвичай вирушав на прогулянку берегом. Інодi брав iз собою книжку. Так зробив я i цього вечора i, розтягнувшись на пiску, намiрявся було почитати. Але не встиг влягтися, як раптом вiдчув, що мiж мною та сонцем постала якась тiнь. Озирнувшись, я побачив, на свiй превеликий подив, високого, статечного чоловiка. Вiн стояв за кiлька ярдiв i, хоча однозначно бачив мене, не звертав на мене уваги. Суворо насупившись, незнайомець пильно дивився через мою голову на бухту та чорну лiнiю рифу Менсi. У нього було смагляве обличчя, чорне волосся, коротка кучерява борода, орлиний нiс i золотi сережки у вухах. Чоловiк справляв враження несамовитого, але по-своему шляхетного. На ньому була вицвiла вельветова куртка, сорочка з червоноi фланелi та високi, ледь не до пояса морськi чоботи. Я вiдразу ж упiзнав чоловiка, котрого помiтив минулоi ночi на гинучому кораблi.
– Он як! – роздратовано вигукнув я. – Отже, ви все ж дiсталися берега?
– Атож, – вiдповiв вiн правильною англiйською. – Та я тут нi до чого. Мене викинули хвилi. Як би менi хотiлося потонути.
Незнайомець балакав англiйською з легким iноземним акцентом, i його було доволi приемно слухати.
– Двiйко добрих рибалок, котрi живуть он там, врятували мене та доглядали за мною, але, правду кажучи, я не вiдчуваю до них подяки.
«Ого! – подумав я. – Ми з ним одна пара чобiт».
– А чому вам хотiлося б потонути?
– Бо там, – вигукнув вiн, у поривi пристрасного та безнадiйного вiдчаю викидаючи вперед своi довгi руки, – у цiй блакитнiй безтурботнiй бухтi, лежить моя душа, мiй скарб, все, що я любив i для чого жив.
– Ну, – заперечив я, – люди гинуть щодня, i хвилюватися через це зовсiм не варто. Щоб ви знали, ви ходите по моiй землi, i чим швидше звiдси заберетеся, тим менi буде приемнiше. Для мене цiлком достатньо клопотiв iз тiею, котру вже врятував.
– Котру ви врятували? – вiн аж рота роззявив.
– Авжеж, й якщо зможете прихопити ii з собою, то буду вам дуже вдячний.
Секунду вiн витрiщався на мене, немов насилу вникав у сенс моiх слiв, а потiм, дико зойкнувши, з дивовижною легкiстю помчав до мого будинку. Нi до, нi пiсля цього я не бачив, щоб людина бiгала так шпарко. Я кинувся за ним, обурений вторгненням, що загрожувало моему житлу, але ще задовго до того, як добiг до будинку, незнайомець уже пiрнув у вiдчиненi дверi. З будинку пролунав пронизливий лемент, а коли я пiдiйшов ближче, то почув бас чоловiка, котрий щось жваво та гучно промовляв. Зазирнувши в дверi, я побачив, що дiвчина, Софiя Рамузiна, скорчившись, сидить у кутку, ii обернене набiк обличчя й уся постава виказували страх та огиду. Чоловiк тремтiв вiд хвилювання i виблискував чорними очима, про щось палко ii благав. Коли я увiйшов, жевжик зробив крок до дiвчини, але вона ще далi забилася в куток, зойкнувши, як кролик, якого схопила за горлянку ласиця.
– Гей! – загарчав я, вiдтягуючи вiд юнки чоловiка. – Ну, i галас ви тут здiйняли! Що вам тут треба? Чи не вирiшили ви, що тут заiзд або корчма?
– Ох, пане, – сказав вiн, – прошу дарувати менi. Ця жiнка – моя дружина, й я вже було вирiшив, що вона потонула. Ви повернули менi життя.
– Хто ви такий? – брутально поцiкавився я.
– Я з Архангельська, – просто вiдповiв вiн, – росiянин.
– Яке ваше прiзвище?
– Органьов.
– Органьов! А ii зовуть Софiя Рамузiна. Вона не ваша дружина, бо не мае обручки.
– Ми чоловiк i дружина перед Богом, – урочисто заявив жевжик, глипнувши вгору. – Ми пов’язанi мiцнiшими путами, нiж земнi.
Поки вiн це торочив, дiвчина сховалася за мене i, схопивши мою руку, стиснула ii, нiби благаючи про захист.
– Вiддайте менi мою дружину, сер, – продовжував прибулець. – Дозвольте менi забрати ii звiдси.
– Послухайте, ви, як вас там звати, – суворо вiдрубав я. – Менi ця дiвчина не потрiбна, й я каюся, що врятував ii. Дуже шкодую, що взагалi ii побачив. Якби вона загинула, я б не засмутився. Але я не згоден вiддати ii вам, бо вона, мабуть, боiться i ненавидить вас. Тому негайно забирайтеся звiдси i дайте менi спокiй. Сподiваюся, що нiколи бiльше вас не побачу.
– Ви не хочете вiддати ii менi? – хрипко спитав вiн.
– Скорiше ви потрапите в пекло, нiж я зроблю це! – вiдказав я.
– Ну, а що якщо я вiзьму ii силою? – вигукнув чоловiк, i його кругле обличчя потемнiло ще дужче.
Кров раптово вдарила менi в голову, й я схопив полiно, що лежало бiля камiна.
– Забирайтеся, – тихо сказав я. – Швидко. Інакше розтрощу вам довбешку.
Спершу вiн нерiшуче зиркав на мене, потiм обернувся i вибiг iз обiйстя. Але за хвилину повернувся та зупинився бiля порога, споглядаючи на нас.
– Зважте, що ви робите, – кинув вiн. – Ця жiнка моя, i я вiзьму ii. А якщо справа дiйде до бiйки, то росiянин не поступиться шотландцевi.
– Ну, це ми ще побачимо, – вiдповiв я, кидаючись уперед, але прибулець пiшов, i я бачив лише його високу постать, що видiлялася в густiших сутiнках.
Пiсля цього впродовж мiсяця, а, може, й двох, у нас усе було спокiйно. Я не спiлкувався з росiянкою, а вона нiколи не зверталася до мене. Часом, коли я працював у лабораторii, панночка нечутно пробиралася до мене i мовчки сидiла, стежачи за мною своiми великими очима. Спершу ii вторгнення дратувало мене, але з часом, переконавшись, що вона не намагаеться вiдволiкти мене вiд роботи, я звик до присутностi гостi. Пiдбадьорена цiею поступкою, вона поступово, день у день, упродовж кiлькох тижнiв присувала свое крiсло все ближче i ближче до мого столу, поки iй не вдалося влаштуватися поруч зi мною. У такому положеннi, як i ранiше, нiчим не нагадуючи про себе, вона зумiла стати вельми корисною менi, в ii руках завжди опинялося те, що менi було потрiбно в конкретну хвилину, – перо, пробiрка чи склянка, i вона безпомилково подавала менi потрiбну рiч. Ігноруючи ii як людську iстоту, я бачив у нiй винятково корисний автомат i настiльки звик до неi, що менi вже бракувало юнки в тих рiдкiсних випадках, коли вона не заходила до кiмнати. Я маю звичку балакати пiд час роботи iз самим собою, щоб краще фiксувати в мозку отриманi результати. Дiвчина, мабуть, мала дивовижну слухову пам’ять i завжди могла повторити зроненi мною слова, зовсiм не тямлячи, звiсно, iхнього сенсу. Мене не раз смiшило, коли я чув, як вона звалювала на стару Медж цiлий потiк хiмiчних рiвнянь та алгебраiчних формул i заливалася дзвiнким смiхом, коли стара хитала головою, уявивши, що з нею розмовляють росiйською.
Панночка нiколи не вiддалялася вiд будинку далi, нiж на сто ярдiв, а виходячи, насамперед визирала у вiкна, щоб переконатися, що поблизу нiкого немае. Вона, либонь, пiдозрювала, що ii земляк перебувае десь неподалiк, й остерiгалася, щоб вiн ii не викрав. Дуже характерним був один вчинок юнки. У купi старого мотлоху у мене валявся револьвер та набоi до нього. Якось вона знайшла його, негайно ж вичистила та змастила. Револьвер i набоi повiсила в мiшечку бiля дверей i, коли я вирушав на прогулянку, змушувала мене брати цю зброю з собою. В час моеi вiдсутностi панночка замикала дверi на засув. Загалом вона виглядала достатньо щасливою й охоче допомагала Медж по господарству, коли не працювала зi мною. З усiма домашнiми обов’язками поралася на диво спритно.
Небавом я переконався, що ii пiдозри цiлком обгрунтованi i що чоловiк iз Архангельська все ще ховаеться по сусiдству вiд нас. Якось уночi я довго не мiг заснути. Пiднявся та визирнув у вiкно. Погода була доволi похмура, й я ледь розрiзняв обриси морського берега та мого човна, що лежав на ньому. Аж ось моi очi призвичаiлись до темряви, й я помiтив на пiску, якраз навпроти дверей, якусь темну пляму, хоча минулоi ночi там нiчого не було. Поки стояв бiля вiкна мансарди та вдивлявся в темряву, марно намагаючись визначити, що б це могло бути, величезна шеренга хмар, що приховували мiсяць, повiльно розiйшлася, i потiк холодного ясного свiтла залив затоку та довгу смугу пустельного берега. І тiеi ж митi я побачив, хто волочиться по ночах бiля мого будинку. Це був росiянин. Вiн сидiв на пiску, за дивним монгольським звичаем пiдiбгавши пiд себе ноги, немов якась гiгантська жаба, i спрямувавши погляд, мабуть, на вiкно тiеi кiмнати, де спали дiвчина й економка. Свiтло впало на його пiдняте догори яструбине обличчя, й я знову побачив шляхетнi риси, глибоку складку на чолi та бороду, що стирчить, – однозначнi ознаки експансивноi натури.
Першоi митi у мене з’явилося бажання застрелити його, як браконьера, але поки я розглядав зайду, мое обурення змiнилося жалем i презирством. «Нещасний телепень! – подумав я. – Ти безстрашно зазирав смертi у вiчi, а тепер усi твоi думки та жадання спрямованi на якусь дiвчину, котра ненавидить та уникае тебе. Тисячi жiнок були б у захватi вiд тебе, захопленi в полон твоiм смаглявим обличчям i могутньою, красивою статурою, а ти хочеш взаемностi саме тiеi, яка не бажае мати з тобою нiчого спiльного?» Лежачи в лiжку, я ще довго насмiхався над ним. Адже знав, що мiй будинок замкнений на мiцнi замки та засуви. Мене дуже мало цiкавило, де проведе нiч цей дивний жевжик, бiля мого порога, чи за сотню миль звiдси, адже все одно до ранку його тут не буде. І справдi, вранцi, коли я прокинувся та вийшов iз оселi, його й слiду не було, i чоловiк не залишив жодних ознак свого нiчного вiзиту.
Однак незабаром я знову його побачив. Одного ранку, коли у мене болiла голова, позаяк провiв багато часу, схилившись над столом, а напередоднi ввечерi надихався парiв одного отруйного препарату, я вирушив поплавати на човнi. Пропливши кiлька миль уздовж берега, я вiдчув спрагу та висадився там, де, як я знав, у море впадав потiчок iз прiсною водою. Цей струмок протiкав через мiй маеток, але його гирло, бiля якого я опинився того дня, розташувалося за його межами. Я вiдчув певний неспокiй, коли, вгамувавши в струмку спрагу i зiп’явшись на ноги, опинився вiч-на-вiч iз росiянином. Зараз я був таким самим браконьером, як i вiн, i з першого ж погляду второпав, що вiн це знае.
– Я хотiв би сказати вам кiлька слiв, – похмуро промовив чоловiк.
– У такому разi покваптесь! – вiдповiв я, зирнувши на годинник. – У мене немае часу на балаканину.
– На балаканину? – розсердився вiн. – Що ви за дивний народ, шотландцi! У вас сувора зовнiшнiсть i брутальна мова, але така ж зовнiшнiсть i мова й у тих добрих рибалок, котрi прихистили мене. І все ж я не сумнiваюся, що вони хорошi люди. Впевнений, що й ви також добра та порядна людина, незважаючи на все ваше свавiлля.
– Дiдько би вас забрав iз вашими теревенями! – заволав я. – Кажiть хутчiй, що треба, i ступайте своею дорогою. Менi навiть дивитися на вас гидко.
