Безодня Маракота
Arthur Conan Doyle
Істини
«Безодня Маракота» (1927–1929) – науково-фантастичний роман вiдомого англiйського письменника Артура Конан Дойла (1859–1930). Трiйця мандрiвникiв – професор Маракот, бiолог Гiдлi та механiк Скенлен – на батисферi занурюються у найглибшу западину Атлантичного океану. Аж раптом велетенське чудовисько своiми жахливими клешнями перетинае трос, який сполучае батисферу iз судном на поверхнi океану. Опинившись на днi западини, дослiдники виявляють там атлантiв – нащадкiв тих, хто вижив пiсля катастрофи i з допомогою дивних наукових технологiй навчився жити пiд водою…
Також до видання увiйшли повiстi А. Конан Дойла «Бразильський кiт», «Гра з вогнем», «Чоловiк з Архангельська» та iншi.
Артур Конан Дойл
Безодня Маракота
© Є. М. Тарнавський, переклад украiнською, 2019
© Є. В. Вдовиченко, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017
Елаес Б. Гопкiнс
У Джекманз-Галчi його охрестили преподобним, хоча вiн сам нiколи не виказував законних або й нi домагань на це звання, яке, як вважали копачi, був швидше почесним титулом, присвоеним Гопкiнсу за його неабиякi чесноти. До нього причепилося ще одне прiзвисько – Пастор, вельми незвичне на австралiйському континентi, де парафiяни розбiгаються, як череда, а пастухiв обмаль.
На захист Елаеса Б. Гопкiнса варто сказати, що вiн нiде i за жодних обставин не заявляв, що мае духовну освiту чи якiсь iншi студii, що дають йому право правити.
– Кожен iз нас працюе в царинi, призначенiй йому нашим Господом, а працюемо на когось чи на себе – це не мае нiякогiсiнького значення, – якось зауважив вiн, якнайкраще догоджаючи простою мовою iнстинктам мешканцiв Джек- манз-Галча.
Не можна заперечити той факт, що першого ж мiсяця пiсля його прибуття до Джекманз-Галча у нас явно поменшало характерних для цього невеликого селища копачiв зловживань мiцними напоями i не менш мiцними словечками. Пiд його впливом копачi починали тямити, що можливостi нашоi рiдноi мови не настiльки обмеженi, як вони гадали ранiше, i точнiсть висловлення думок нiтрохи не постраждае, якщо не вдаватися до допомоги триповерхових лайок i блюзнiрства.
До початку 1853 року ми, навiть не усвiдомлюючи того, вельми гостро потребували духовного наставника, здатному спрямувати нас на правильний шлях. Всю колонiю охопила золота лихоманка, але нiде шукачам скарбiв не щастило бiльше, нiж у нас, i матерiальне процвiтання дуже кепсько вплинуло на стан суспiльноi моралi.
Наше невеличке селище розкинулося за сто двадцять iз гаком миль на пiвнiч вiд Белларата в звивистiй балцi, по якiй протiкае гiрський потiк, що впадае в рiчку Ерровсмiт. Жодноi iнформацii чи переказiв про того Джекмана, чиiм iм’ям назвали це поселення, не збереглося. В описуваний промiжок часу населення Джекманз-Галча складалося приблизно з сотнi дорослих чоловiкiв, багато з котрих знайшли тут притулок пiсля того, як ситуацiя в цивiлiзованiших селищах стала занадто несприятливою для iхнього перебування там. Загублена в iхньому середовищi жменька доброчинних громадян не дуже могла впливати на цю брутальну, свавiльну голоту.
Сполучення Джекманз-Галча iз зовнiшнiм свiтом не можна було назвати простим i надiйним. У бушi, що простягалася мiж нашим селищем i Белларатом, iз невеликою зграею головорiзiв, таких же вiдчайдухiв, як i вiн сам, бешкетував грiзний бушрейнджер[1 - Бушрейнджери – засланi в Австралiю каторжани, а iнодi i бiднота-фермери, доведенi злиднями до вiдчаю, котрi втекли в лiси (бушi) та жили грабунком.] на прiзвисько Джим-носач, тому подорож до Белларата була аж нiяк не безпечною. Вiдтак здобутi мешканцями Джекманз-Галча самородки та золотий пiсок було заведено зберiгати на спецiальному складi, де здобуток кожного копача складався в окрему торбу, на якiй вказували iм’я власника. Обов’язки зберiгача цього примiтивного банку виконував чоловiк iз прiзвищем Вобурн, котрому всi довiряли. Коли на складi накопичувалася надмiрна кiлькiсть коштовного металу, всю здобич складали в навмисно орендований фургон i вiдсилали до Белларата пiд охороною полiцii та певного числа копачiв, котрi по черзi виконували цю мiсiю, а з Белларата золото регулярно переправляли до Мельбурна. Хоча ця система i викликала затримку золота у Джекманз-Галчi, що часом затягувалася на мiсяцi – до вiдправки чергового фургона, але за ii допомогою надiйно засмучувалися злочиннi намiри Джима-носача, позаяк гурт, що супроводжував золотий фургон, був занадто чисельний i не по зубах невеликiй зграi бушрейнджерiв. У пору, про яку йдеться, Джиму-носачу, мабуть, нiчого не залишалося, нiж плюнувши на все, покинути дiлянку для свого розбiйницького ремесла, то ж мандрiвники, об’еднуючись у невеликi гурти, могли без страху користати з дороги.
Вдень у селищi панував вiдносний лад, оскiльки бiльшiсть мешканцiв ломами та кайлами трощили кварцовi пласти або на березi струмка промивали в лотках глину з пiском. З наближенням заходу сонця дiлянки шукачiв скарбiв тихцем порожнiли, а iхнi нечесанi, забрудненi глинистою рiдиною власники неквапливо чвалали до табору, готовi бозна на якi витiвки. Спочатку вони навiдувалися на склад Вобурна, де здавали денний видобуток, точна величина якого нотувалася, як годиться, в бухгалтерську книгу, причому кожен копач залишав собi певну кiлькiсть золота на покриття вечiрнiх потреб. Зладнавши справи, шукачi скарбiв без упину i з усiею спритнiстю, на яку тiльки й були здатнi, бралися витрачати золото, що залишили собi на прожиток.
Звабливим центром вечiрнього життя селища була груба дощана ляда, покладена на двi великi дiжки. Цю споруду гучно називали пияцьким салуном «Британiя». Огрядний бармен Нет Адамс наливав тут паскудне вiскi по два шилiнги за кухлик або по гiнеi за пляшку, а його брат Бен виконував роль круп’е в убогiй пивничцi, що позаду притулилася до бару, перетворенiй у гральний заклад, який щовечора бував наповнений ущент.
В Адамсiв був ще один, третiй брат, але його життя передчасно урвалося в результатi прикрого непорозумiння з одним iз вiдвiдувачiв.
– Занадто ввiчливий вiн був, – проникливо зауважив його брат Нетенiел на похоронi, – а такi люди не затримуються на цьому свiтi. Скiльки разiв я йому казав: «Якщо вже вирiшив сперечатися з незнайомим вiдвiдувачем про оплату за пiнту пива, спершу хапай зброю, i лише тодi починай сперечатися, а якщо побачиш, що той готовий сягнути по свiй револьвер, обов’язково стрiляй першим». Але брат був занадто делiкатний – спершу починав сперечатися, а вже потiм хапався за зброю, хоча цiлком мiг би взяти вiдвiдувача на цiвку ще до того, як з’ясовувати з ним стосунки.
Шляхетна ввiчливiсть покiйного обернулася збитками для братiв Адамсiв, котрi, вiдчуваючи пiсля загибелi Нiлла гостру нестачу робочих рук, були змушенi прийняти до спiлки людину збоку, що неминуче призвело до значного скорочення прибуткiв iхнього сiмейного концерну.
Нiк Адамс тримав придорожню корчму в Джекманз-Галчi ще до того, як там знайшли золото, i на цiй пiдставi мiг претендувати на звання найстарiшого мешканця селища. Власники придорожнiх шинкiв – вельми своерiдний тип людей, тому цiкаво, нехай навiть цiною вiдступiв вiд безпосередньоi теми розповiдi, простежити, яким чином вони примудрялися назбирати значний капiтал на сiльських дорогах, де навiть подорожнi – рiдкiсть.
Мешканцi внутрiшнiх районiв Австралii, iншими словами – погоничi волiв, пастухи й iншi трударi на овечих пасовищах, зазвичай укладають угоду, згiдно з якою погоджуються працювати на господаря впродовж року, а то i двох чи трьох рокiв за конкретну кiлькiсть фунтiв стерлiнгiв i певний харч. Алкоголь у таких угодах нiколи не згадуеться, i працiвники протягом усього термiну роботи хоч-не-хоч, але дотримуються обiтницi тверезостi. Грошi iм виплачують усiею сумою пiсля закiнчення дii угоди.
Настае день виплати заробленого. Джиммi, робiтник на скотарськiй фермi, заходить сутулячись до офiсу господаря з брилем iз пальмового листя в руцi.
– Доброго ранку, пане, – каже Джиммi. – Оце вже моя година начебто настала. Я, мабуть, отримаю вiд вас чек та й поiду до мiста.
– А потiм повернешся, Джиммi?
– Ясна рiч, повернуся. Може, тижнiв через три, або й через мiсяць. Треба купити якусь одежину, та й клятi чоботи майже зовсiм розвалилися.
– Скiльки, Джиммi? – питае господар, взявшись за перо.
– Шiстдесят фунтiв, як домовлялися, – вiдповiдае в задумi Джиммi. – І пригадуете, пане, коли плямистий бугай вирвався iз загороди, ви пообiцяли менi два фунти, i ще один – за купання овець. І ще фунт я заробив, коли вiвцi Мiллара перемiшалися з нашими…
Джиммi ще якийсь час продовжуе перелiчувати: пастухи рiдко коли вмiють писати, але пам’ять мають добру. Господар виписуе i вручае йому чек.
– Не зловживай мiцним, Джиммi, – щиро радить вiн.
– Не турбуйтеся, пане, – Джиммi ховае чек у шкiряний кисет, i не минае години, як вiн уже неквапливо iде на довгоногiй своiй шкапинi до мiста, до якого сто з гаком миль.
Упродовж дня вiн мае оминути шiсть або вiсiм зi згаданих уже придорожнiх шинкiв, але з власного досвiду знае, що порушувати тривале утримання вiд мiцних напоiв не можна в жодному разi, позаяк алкоголь, вiд якого вiн добряче вже вiдвик, негайно справить нищiвний вплив на його розум. Джиммi розважливо хитае головою, зважуючи, що нi за жоднi скарби не вiзьме до писка й краплi мiцного, доки не вирiшить усi своi справи в мiстi. Єдиний для нього спосiб реально здiйснити свое рiшення – уникати спокуси. Пам’ятаючи про те, що за пiвмилi стоiть перша придорожня корчма, Джиммi пускае свого коня лiсовою стежкою, що оминае небезпечне мiсце.
Озброений рiшучiстю дотримати дану собi обiтницю, вiн iде вузькою стежиною й уже подумки вiтае себе з тим, що уникнув небезпеки, аж раптом помiчае засмаглого чорнобородого чоловiка, котрий ледаче притулився до стовбура дерева. Це не хто iнший, як корчмар, котрий здалеку помiтив обхiдний маневр пастуха i встиг навпрошки крiзь заростi вийти до стежки, щоб перехопити потенцiйного клiента.
– Привiт, Джиммi! – гукае вiн вершнику, котрий порiвнявся з ним.
– Вiтаю, друже, вiтаю!
– Далеко прямуеш?
– До мiста, – вiдповiдае сповнений гiдностi Джиммi.
– Невже? Ну що ж, бажаю тобi там повеселитися, як слiд. Може, зайдiмо до мене перехилити скляночку за удачу?
– Нi, – каже Джиммi, – я не хочу пити.
– Одну скляночку.
– Кажу, що не хочу, – сердито огризаеться пастух.
– Гаразд, не треба сердитись! Менi загалом байдуже, хочеш ти пити чи нi. Бувай здоровий.
– І тобi всiляких гараздiв, – прощаеться Джиммi, але не встигае вiд’iхати i на двадцять крокiв, як чуе поклик шинкаря, котрий спонукае його зупинитися.
– Послухай, Джиммi, – каже корчмар, застаючи мандрiвника зненацька. – Буду тобi дуже зобов’язаний, якщо виконаеш у мiстi одне мое прохання.
– Яке саме?
– Менi треба, Джиммi, послати листа. Це дуже важливе послання, тому не можу довiрити його першому-лiпшому. Тебе я знаю, й, якщо вiзьмешся доправити його, менi просто камiнь iз серця звалиться.
– Давай листа, – лаконiчно погоджуеться Джиммi.
– Не маю його при собi, залишився у хатi. Ходiмо зi мною. Це зовсiм близько, чвертi милi навiть не буде.
