Дивним i незрозумiлим почуттям гумору надiленi декотрi люди!
Я отримав листа о пiв на одинадцяту, але кеб без зволiкань довiз мене до мiсця мого призначення. Будинок, бiля якого ми зупинилися, був достатньо солiдний на вигляд, iз великим порталом i важкими фiранками на вiкнах, що свiдчило про добробут цього грiзного професора. Дверi менi вiдчинив смаглявий, сухенький чоловiчок невизначе-ного вiку, в чорнiй матроськiй куртцi та коричневих шкiряних гетрах. Згодом я дiзнався, що це був водiй, котрому доводилося виконувати найрiзноманiтнiшi обов’язки, по-заяк лакеi в цьому будинку не затримувалися. Його свiтло-блакитнi очi допитливо оглянули мене з голови до нiг.
– Вас чекають? – спитав вiн.
– Атож, менi призначена зустрiч.
– Листа маете?
Я показав конверт.
– Правильно.
Цей чоловiк явно не любив патякати даремно. Я пiшов за ним коридором, аж раптом назустрiч менi з дверей, що ведуть, мабуть, до iдальнi, швидко вийшла жiнка. Жвава, чорноока, вона нагадувала швидше француженку, нiж англiйку.
– Хвильку, – сказала ця ледi. – Зачекайте, Остiне. Зайдiть сюди, сер. Дозвольте спитати, чи ви зустрiчалися з моiм чоловiком ранiше?
– Нi, панi, не мав честi.
– Тодi заздалегiдь прошу вибачення. Маю вас попередити, що вiн цiлком неможливий чоловiк, у повному розумiннi слова неможливий! Знаючи це, ви будете поблажливiшими до нього.
– Я цiную таку увагу, панi.
– Як тiльки помiтите, що вiн починае втрачати самовладання, зараз же втiкайте геть iз свiтлицi. І не сперечайтеся. За таку необережнiсть вже багато хто заплатив. А потiм справа набувае розголосу, i це дуже кепсько вiдбиваеться i на менi, i на всiх нас. Про що маете намiр балакати з ним – не про Пiвденну Америку?
Я не можу брехати жiнкам.
– Боже милий! Та це ж найнебезпечнiша тема. Ви не повiрите жодному його слову, що мене анiтрохи не здивуе. Тiльки не висловлюйте своеi недовiри вголос, а то вiн почне бешкетувати. Прикиньтеся, що вiрите йому, тодi, можливо, все обiйдеться. Не забувайте, що вiн переконаний у власнiй рацii. В цьому можете не сумнiватися. Вiн – сама чеснiсть. А тепер iдiть, аби йому не здалася пiдозрiлою така затримка, але коли побачите, що вiн стае небезпечним, по-справжньому небезпечним, дзеленькнiть у дзвiночок i спробуйте протриматися до мого приходу. Я зазвичай можу впоратися з ним навiть у найважчi хвилини.
З цим пiдбадьорливим напуттям ледi передала мене на опiкування мовчазного Остiна, котрий пiд час нашоi короткоi бесiди стояв, немов вилита з бронзи скульптура, що уособлюе абсолютний спокiй. Вiн повiв мене далi. Стукiт у дверi, у вiдповiдь ревiння розлюченого бугая зсередини, й я опинився вiч-на-вiч iз професором.
Вiн сидiв на обертовому крiслi за широким столом, заваленим книжками, мапами та дiаграмами. Як тiльки я переступив порiг, обертове крiсло рiзко крутнулося. Менi перехопило подих вiд виду цього чоловiка. Я був готовий зустрiти не зовсiм пересiчну особистiсть, але таке менi навiть наснитися не могло. Найбiльше вражали його розмiри. Розмiри та велична постава. Такоi величезноi голови менi нiколи не доводилося бачити. Якщо б я наважився примiряти його цилiндр, то, мабуть, втопився в ньому по самi плечi. Обличчя та борода професора мимоволi викликали подумки уявлення про ассiрiйських бикiв. Обличчя велике, м’ясисте, борода квадратна, синьо-чорна, вiльно спадае на груди. Незвичайне враження справляла i чуприна – довге пасмо, немов приклеене, лежало на його високому, крутому чолi. Яснi сiро-блакитнi очi кинули на мене критичний, владний погляд iз-пiд волохатих чорних брiв. Я побачив широченнi плечi, могутнi груди колесом i величезнi ручиська, якi густо заросли довгою чорною шерстю. Якщо додати до всього цього розкотистий, громоподiбний голос, то ви зрозумiете, яким було мое перше враження вiд зустрiчi зi знаменитим професором Челленджером.
– Ну? – сказав вiн, зухвало витрiщаючись на мене. – Чого припхалися?
Менi стало ясно: якщо вiдразу в усьому зiзнаюся, то нiякого iнтерв’ю не буде.
– Ви були настiльки добрi, сер, що погодилися прийняти мене, – смиренно почав я, простягаючи йому конверта.
Господар вийняв iз шухляди столу мого листа та поклав перед собою.
– А, ви той самий молодик, котрий не тямить прописних iстин? Однак, наскiльки я змiг збагнути, моi загальнi висновки удостоiлися вашоi похвали?
– Безумовно, сер, безумовно! – я намагався вкласти в цi слова всю силу переконання.
– Скажiть на милiсть! Як це посилюе моi позицii! Ваш вiк i ваша зовнiшнiсть роблять таку пiдтримку подвiйно цiнною. Ну що ж, краще вже мати справу з вами, нiж iз табуном свиней, якi накинулися на мене у Вiднi, хоча iхнiй вереск не бiльш образливий, нiж рохкання англiйського кнура.
І вiн люто зблиснув очима, одразу ставши схожим на представника такого табуна.
– Вважаю, що вони повелися обурливо, – зронив я.
– Ваше спiвчуття недоречне! Маю вас запевнити, що я сам можу впоратися зi своiми ворогами. Припрiть Джорджа Едварда Челленджера спиною до стiни, сер, i бiльшоi радостi ви йому не додасте. Так от, сер, зробiмо все можливе, щоб скоротити ваш вiзит. Вас вiн навряд чи ощасливить, а мене й поготiв. Наскiльки я второпав, ви хотiли висловити якiсь своi мiркування з приводу тих тез, якi я висунув у доповiдi.
У його манерi спiлкуватися була така безцеремонна прямолiнiйнiсть, що хитрувати з ним виявилося нелегко. Все ж я вирiшив затягнути цю гру в розрахунку на те, що менi випаде нагода зробити кращий хiд. На вiдстанi все складалося так просто! О, моя iрландська винахiдливiсть, невже ти не допоможеш менi зараз, коли найбiльше тебе потребую? Пронизливий погляд сталевих очей вiдбирав менi сили.
– Ну, не змушуйте себе чекати! – прогримiв професор.
– Я, звiсно, лише починаю долучатися до науки, – сказав я з дурнуватою посмiшкою, – i не претендую на бiльше, нiж звання скромного дослiдника. Проте менi здаеться, що в цьому питаннi ви проявили зайву строгiсть до Вейсмана. Хiба отриманi з того часу докази не… не змiцнюють його позицii?
– Якi докази? – промовив вiн зi загрозливим спокоем.
– Я, звичайно, знаю, що прямих доказiв поки що немае. Я посилаюся, якщо можна так сказати, на загальний хiд сучасноi науковоi думки.
Професор схилився над столом, спрямувавши на мене зосереджений погляд.
– Ви мали б знати, – сказав вiн, загинаючи по черзi пальцi на лiвiй руцi, – що, по-перше, черепний покажчик е фактор постiйний.
– Безумовно! – вiдповiв я.
– І що телегонiя[1 - Телегонiя – одне з хибних учень у теорii спадковостi.] наразi ще sub judice[2 - Пiд сумнiвом (лат.).]?
– Поза сумнiвами!
– І що зародкова плазма вiдрiзняеться вiд партеногенетичного[3 - Партеногенеза – явище розвитку зародка в материнськiй яйцеклiтинi без заплiднення, яке зустрiчаеться у деяких видiв комах i рослин.] яйця?
– Ще б пак! – вигукнув я, захоплюючись власною зухвалiстю.
– А що це доводить? – спитав вiн м’яким, вкрадливим голосом.
– І справдi, – промимрив я, – що ж це доводить?
– Сказати вам? – все так само вкрадливо промовив професор.
– Будь ласка.
– Це доводить, – з несподiваною люттю заревiв вiн, – що iншого такого шарлатана важко знайти в усьому Лондонi! Ви огидний, нахабний репортер, котрий мае настiльки ж вiддалене уявлення про науку, як i про мiнiмальну людську поряднiсть!
Учений схопився з крiсла. Його очi палали божевiльною злiстю. І все ж навiть цiеi напруженоi митi я не мiг не здивуватися, побачивши, що професор Челленджер маленький на зрiст. Вiн був менi по плече – такий собi приплющений Геркулес, вся величезна життева мiць котрого немов пiшла вшир, вглиб та ще в черепну коробку.
– Я молов перед вами нiсенiтницю, сер! – заволав вiн, спершись руками об стiл i витягнувши шию вперед. – Я плiв неймовiрнi дурницi! І ви надумали змагатися зi мною – ви, у кого весь мозок iз лiсовий горiшок! Цi клятi писарлюги уявили себе всесильними! Вони вважають, нiби одного iхнього слова досить, аби возвеличити людину або змiшати ii з брудом. Ми всi маемо кланятися iм у нiжки, вимолюючи похвалу. Ось цьому треба надати протекцiю, а цього знищити… Знаю я вашi пiдлi пiдступи! Вже дуже високо стали брати! Був час, коли ходили сумирно, а тепер зарвалися, управи на вас немае. Пустобрiхи нещаснi! Я поставлю вас на мiсце! Атож, сер, Джордж Едвард Челленджер вам не по зубах. Цей чоловiк не дозволить собою командувати. Вiн попереджав вас, але якщо ви все ж пхаетеся до нього, то нарiкайте потiм на себе. Здавайтеся, шановний пане Мелоун! Здавайтеся! Ви затiяли небезпечну гру i, на мiй погляд, залишилися в програшi.
– Послухайте, сер, – сказав я, задкуючи до дверей i вiдкриваючи iх, – ви можете лаятися, скiльки вашiй душi заманеться, але всьому е межа. Я не дозволю налiтати на мене з п’ястуками!
– Ага, не дозволите? – почав вiн повiльно, iз загрозливим виглядом наступати на мене, потiм раптом зупинився i запхав своi величезнi лапи до кишень коротенькоi куртки, як личить бiльше хлопчиковi, нiж дорослому чоловiковi. – Менi не вперше викидати з будинку таких фертикiв. Ви будете четвертим чи п’ятим за рахунком. За кожного сплачено штраф у середньому по три фунти п’ятнадцять шилiнгiв. Дорого, але нiчого не вдiеш, так треба! А тепер, сер, чому б вам не податися слiдами ваших колег? Я особисто думаю, що цього не уникнути.
Професор знову почав свiй украй неприемний для мене наступ, виставляючи носаки в боки, наче якийсь учитель танцiв.
Я мiг би стрiмголов кинутися в хол, але вважав таку втечу ганебною. Крiм цього, справедливий гнiв уже став розпалюватися у моiй душi. Досi моя поведiнка була надзвичайно ганебною, але погрози цього чоловiка вiдразу повернули менi вiдчуття власноi гiдностi.
