Спiлка рудих = Тhe Red-Headed League
Артур Конан Ігнатiус Дойл
Видання з паралельним текстом
Інтригуючi розповiдi Сера Артура Ігнатiуса Конан Дойла про розслiдування Шерлока Голмса та доктора Ватсона заворожують не одне поколiння читачiв, адже головнi персонажi розслiдують складнi та заплутанi злочини з блискавичною iнтелектуальнiстю, iронiчнiстю та аристократизмом, що надае змогу особливо насолодитися розкриттям справи. «Спiлка рудих» е одним iз найяскравiших творiв, навiть сам автор поставив цю розповiдь на друге мiсце зi своiх 12 найулюбленiших оповiдань про Шерлока Голмса. До цiеi книжки увiйшли кiлька кращих оповiдань про одних iз найпопулярнiших персонажiв усiх часiв i народiв.
Артур Конан Дойл
Спiлка рудих = Тhe Red-Headed League
© Є. М. Тарнавський, переклад украiнською, 2019
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2011
Випадок iз жовтим обличчям
Цiлком природно, що я, готуючи до публiкацii цi короткi нариси, в основу яких лягли тi численнi випадки, коли своерiдний талант мого приятеля спонукав мене жадiбно вислуховувати його звiт про якусь незвичайну драму, а часом i самому ставати ii учасником, частiше зупиняюся на його успiхах, нiж на невдачах. Я чиню так не через турботу про його репутацiю, нi: адже саме тодi, коли завдання ставило його в глухий кут, детектив особливо дивував мене своею енергiею та багатограннiстю таланту. Я роблю так iз тiеi причини, що там, де Голмс зазнавав невдачi, дуже часто виявлялося, що нiхто iнший так i не досягнув успiху, i тодi розповiдь залишалася без розв’язку. Часом, однак, траплялося й таке, що мiй приятель помилявся, а iстину все ж виявляли. У моiй колекцii е приблизно п’ять-шiсть таких випадкiв, серед яких найяскравiшими та найцiкавiшими е два – справа про другу пляму й та iсторiя, яку я збираюся розповiсти зараз.
Шерлок Голмс волiв не вдаватися до тренувань заради тренувань. Небагато ж знайдеться людей, бiльшою мiрою здатних напружувати всю силу своiх м’язiв, i у своiй ваговiй категорii вiн був безперечно одним iз найкращих боксерiв, котрих я тiльки знав. Але в безцiльнiй напрузi тiлесноi сили вiн бачив лише марнування енергii, i його, бувало, з мiсця не зрушиш, крiм тих випадкiв, коли справа стосувалася фаху детектива. Ось тодi вiн бував i зовсiм уже невтомний i не вiдступався, хоча, здавалося б, для цього було потрiбно постiйне та неослабне тренування. Правда, вiн завжди дотримувався надзвичайноi помiрностi в iжi й був до аскетизму простий у своiх звичках. Детектив не пiддавався жодним спокусам, а якщо iнколи й дозволяв собi кокаiн, то хiба що як протест проти одноманiтностi життя, коли загадковi випадки ставали рiдкiсними, а газети не пропонували нiчого цiкавого.
Якось, коли весна ще тiльки починалася, вiн так розслабився, що пiшов зi мною вдень на прогулянку до парку. На в’язах ще лише пробивалися тендiтнi зеленi пагони, а клейкi списоподiбнi бруньки каштанiв уже почали розгортатися в п’ятиперснi листочки. Двi години ми походжали удвох, здебiльшого мовчки, як i пасуе двом чоловiкам, котрi давно знають один одного. Було близько п’ятоi, коли ми повернулися на Бейкер-стрит.
– Дозвольте вiдзвiтувати, сер, – сказав наш хлопчик- лакей, вiдчиняючи нам дверi. – Тут приходив якийсь джентльмен, питав про вас, сер.
Голмс поглянув на мене з докором.
– Ось i погуляли серед дня! – зауважив вiн. – То вiн пiшов, той джентльмен?
– Авжеж, сер.
– Ти не пропонував йому зайти?
– Пропонував, сер, вiн заходив i чекав.
– Довго чекав?
– Пiвгодини, сер. Дуже був неспокiйний джентльмен, сер, вiн усе ходив, поки був тут, притоптував ногою. Я чекав за дверима, сер, i все чув. Нарештi вiн вийшов у коридор i вигукнув: «Що ж вiн так нiколи й не прийде, цей чоловiк?» Це його точнi слова, сер. А я йому: «Вам треба ще трохи зачекати». «То я, – сказав вiн, – зачекаю на свiжому повiтрi, бо просто задихаюся! Трохи згодом зайду ще раз». Устав i пiшов, i, що я йому не казав, втримати його не було змоги.
– Гаразд, добре, ти зробив що мiг, – змилостивився Голмс i пiшов зi мною в нашу загальну вiтальню. – Як же прикро вийшло, Ватсоне! Менi дуже потрiбна якась цiкава справа, а це, вочевидь, саме така, про що свiдчить нетерпiння цього джентльмена. Ага! Люлька на столi не ваша! Отже, вiн залишив свою. Добра стара люлька з кореня вересу з довгим стержнем, який у тютюнових крамницях називають бурштиновим. Хотiв би я знати, скiльки в Лондонi знайдеться стержнiв зi справжнього бурштину! Дехто думае, що його ознакою е муха. Виникла навiть цiла галузь промисловостi – запихати пiдроблену муху в штучний бурштин. Вiн був, мабуть, дуже схвильований, якщо забув тут свою люльку, яка мае для нього велике значення.
– Звiдки ви знаете, що вона дуже важлива для нього? – здивувався я.
– Така нова люлька коштуе сiм iз половиною шилiнгiв. Однак вона, як бачите, двiчi ламалася: одного разу лагодили дерев’яну частину, iншого – бурштинову. Ремонт, зауважте, обидва рази коштував бiльше, нiж сама люлька, – тут у двох мiсцях перехоплено срiбним кiльцем. Людина мала б дуже дбати про люльку, якщо вважае за краще двiчi ii полагодити замiсть того, щоб купити нову за тi самi грошi.
– Щось iще? – поцiкавився я, помiтивши, що Голмс у задумi крутить люльку в руцi та якось по-своему ii розглядае. Детектив високо пiдняв ii i постукав по нiй довгим i тонким вказiвним пальцем, як професор, котрий читае лекцiю, стукав би по кiстцi.
– Зазвичай люльки бувають дуже цiкавi, – мовив вiн. – Нiщо iнше не мiстить у собi стiльки iндивiдуального, крiм, можливо, годинникiв i шнурiвок на черевиках. Тут, утiм, вказiвки не надто вираженi та не дуже чiткi. Власник, мабуть, дужий чоловiк iз чудовими зубами, шульга, неакуратний i не дуже схильний до економii.
Мiй товариш оприлюднював цю iнформацiю недбало, нiби несамохiть, але я бачив, що вiн скосив на мене погляд, перевiряючи, чи стежу я за його мiркуваннями.
– Гадаете, людина не вiдчувае матерiальноi скрути, якщо курить люльку за сiм шилiнгiв? – спитав я.
– Вiн курить гросвенорську сумiш по вiсiм пенсiв за унцiю, – пояснив Голмс, постукавши по голiвцi люльки та вибивши на долоню трохи тютюну. – Але ж можна й за половину такоi цiни купити якiсний тютюн, отже, йому не доводиться рахувати дрiб’язок.
– А iншi пункти?
– Вiн мае звичку прикурювати вiд лампи та газового пальника. Бачите, що люлька дуже обсмалена з одного боку. Сiрник такого, звiсно, не наробить. З якого дива стане людина, розпалюючи люльку, тримати сiрник збоку? А ось прикурити вiд лампи, не обпаливши головки, ви не зможете. Й обпалена вона з правого боку. Звiдси випливае, що ii власник шульга. Спробуйте самi прикурити вiд лампи та переконайтеся, наскiльки природно, якщо ви праворукий, ви пiднесете люльку до вогню лiвим боком. Інодi ви, можливо, зробите й навпаки, але не чинитимете так щоразу. Цю люльку постiйно пiдносили правим боком. Далi, дивiться, вiн прогриз бурштин наскрiзь. Це може зробити лише кремезний, енергiйний чоловiк iз мiцними зубами. Але, здаеться, я чую на сходах його кроки, тому нам випаде нагода розглянути щось цiкавiше за люльку.
Не минуло й хвилини, як дверi вiдчинилися, i в кiмнату зайшов високий чоловiк. На ньому був бездоганний, але не екстравагантний темно-сiрий костюм, у руках вiн тримав коричневий фетровий капелюх iз широкими крисами. Виглядав рокiв на тридцять, хоча насправдi був, мабуть, старшим.
– Даруйте, – почав вiн дещо збентежено. – Гадаю, менi слiд було постукати. Так, певна рiч, треба було… Розумiете, я трохи засмучений, тим усе пояснюеться…
Вiдвiдувач помацав рукою чоло, як робить людина, що не зовсiм добре почуваеться, а потiм не сiв, а швидше впав на крiсло.
– Бачу, що ви двi ночi не спали, – зауважив Голмс спокiйною, врiвноваженою iнтонацiею. – Це втомлюе людину бiльше, нiж робота, i навiть бiльше, нiж насолода. Дозвольте спитати, чим можу вам допомогти?
– Менi потрiбна ваша порада, сер. Не знаю, що менi робити, все в моему життi пiшло шкереберть.
– Ви б хотiли скористатися моiми послугами детектива-консультанта?
– Не тiльки. Хочу почути вiд вас думку розважливоi людини… i людини, котра знае свiт. Хочу збагнути, що менi тепер робити. Сподiваюся, що ви менi щось порадите.
Вiн не промовляв, а кидав рiзкi, уривчастi фрази, i менi здавалося, що говорити для нього болiсно, i вiн постiйно мае переборювати себе зусиллям волi.
– Справа дуже делiкатна, – продовжував вiн. – Нiхто не любить говорити про своi сiмейнi проблеми зi стороннiми. Жахливо, знаете, обговорювати поведiнку своеi дружини з людьми, котрих бачиш уперше. Менi огидно, що я змушений це робити! Але бiльше не в змозi терпiти, i менi потрiбна порада.
– Мiй милий мiстере Грант Мунро… – почав було Голмс.
Наш гiсть схопився з крiсла.
– Як! – скрикнув вiн. – Ви знаете мое iм’я?
– Якщо бажаете зберiгати iнкогнiто, – всмiхнувся Голмс, – я б порадив вiдмовитися вiд звички фiксувати свое iм’я на пiдкладцi капелюха або принаймнi тримати його верхом до спiврозмовника. Я якраз збирався пояснити вам, що ми з моiм колегою почули в цiй кiмнатi чимало дивних таемниць i що мали щастя внести спокiй у багато стривожених душ. Сподiваюся, спроможемося зробити те саме й для вас. Прошу, оскiльки час може виявитися дорогим, не зволiкати й одразу викласти факти.
Наш гiсть знову помацав рукою чоло, наче виконати це прохання йому було б украй важко. З виразу його обличчя та з кожного жесту я бачив, що вiн стриманий, замкнутий чоловiк, схильний швидше ховати своi рани, нiж виставляти iх напоказ. Раптом вiн махнув стиснутим кулаком, нiби вiдкидаючи геть цю стриманiсть, i почав оповiдку.
– Факти такi, мiстере Голмс. Я одружений, i в шлюбi перебуваю вже три роки. Весь цей час ми з дружиною щиро кохали один одного, i були дуже щасливi в нашому родинному життi. У нас нiколи не виникало якихось непорозумiнь – нi в думках, нi в словах, нi на дiлi. Й ось цього понедiлка мiж нами раптом постав бар’ер: я вiдчуваю, що в ii життi та думках е щось, про що я знаю настiльки мало, мовби це була не вона, а жiнка, котра мете вулицю перед нашим будинком. Ми стали чужими, i я хочу знати причину. Перш нiж розповiдати далi, хочу, щоб ви чiтко знали одне, мiстере Голмс: Еффi мене кохае. Нехай у вас не залишаеться жодних сумнiвiв щодо цього. Вона любить мене всiм серцем, всiею душею й нiколи не кохала дужче, нiж зараз. Я це знаю, вiдчуваю. Цього не бажаю обговорювати. Чоловiк може легко розрiзнити, чи любить його жiнка. Але мiж нами пролягла таемниця, i в нас усе не буде, як ранiше, поки вона не зникне.
– Будьте люб’язнi, мiстере Мунро, викладайте своi факти, – пiдбадьорив Голмс трохи нетерпляче.
– Розкажу, що знаю про минуле життя Еффi. Вона була вдовою, коли ми з нею зустрiлися, хоча й зовсiм молодою – iй було двадцять п’ять. Тодi вона називалася мiсiс Геброн. Юнкою поiхала в Америку, i жила там сама в Атлантi, де й вийшла замiж за того Геброна, адвоката з багатою клiентурою. У них була дитина, але потiм там спалахнула епiдемiя жовтоi лихоманки, яка забрала обох – чоловiка та дитину. Я особисто бачив свiдоцтво про смерть чоловiка. Пiсля цього Америка жiнцi обридла, вона повернулася на батькiвщину й почала жити з незамiжньою тiткою в Мiдлсексi, у мiстi Пiннер. Мабуть, варто згадати, що чоловiк не залишив ii без грошей: жiнка отримала невеликий капiтал – чотири з половиною тисячi фунтiв, якi правник так вдало помiстив, що вона отримувала в середньому сiм вiдсоткiв на рiк. Жiнка прожила в Пiннерi всього пiвроку, коли з нею познайомився я. Ми покохали один одного й одружилися за кiлька тижнiв. Сам я торгую хмелем, i, оскiльки мiй прибуток становить сiмсот-вiсiмсот фунтiв на рiк, то ми не бiдуемо, орендуемо вiллу в Норберi за вiсiмдесят фунтiв на рiк. Наш будиночок нагадуе сiльську хатину, хоч це й поруч iз мiстом. Поблизу, трохи далi по шосе, е заiзд i ще два будинки, прямо перед нами – поле, а з протилежного боку – самотнiй котедж; i, крiм цих будинкiв, немае жодного житла ближче, нiж на пiвдорозi до станцii. Випадають такi мiсяцi в роцi, коли справи затримують мене в мiстi, але влiтку я буваю бiльш-менш вiльний, i тодi ми з дружиною такi щасливi в нашому замiському будиночку, що кращого й прагнути не можна. Кажу вам, мiж нами нiколи не було якихось сварок, поки не почалася ця клята iсторiя.
Одну рiч маю повiдомити до того, як розповiдатиму далi. Коли ми побралися, моя дружина перевела на мене весь свiй статок, по сутi, всупереч моiй волi, бо я розумiю, наскiльки незручно це може обернутися, якщо моi справи похитнуться. Але вона так зажадала, i так було зроблено. Й ось шiсть тижнiв тому вона раптом каже менi:
«Джеку, коли ти брав моi грошi, то казав, що коли вони менi знадобляться, менi достатньо буде просто попросити».
«Звiсно, – сказав я, – вони ж твоi».
