«Не можу, Джеку, я не можу!» – вигукнула вона.
«Поки ти менi не скажеш, хто живе в котеджi й кому це ти подарувала свою свiтлину, мiж нами бiльше не може бути жодноi довiри», – вiдповiв я i, вiдсахнувшись вiд неi, пiшов iз дому. Це було вчора, мiстере Голмс, i з того часу я ii не бачив i не знаю бiльше нiчого про цю дивну справу. Вперше мiж нами пролягла тiнь, i я настiльки вражений, що не знаю, як менi тепер краще вчинити. Раптом сьогоднi вранцi мене осiнило, що якщо i е на свiтi людина, котра може дати менi пораду, то це ви, й ось я поквапився до вас i беззастережно вiддаюся в вашi руки. Якщо я щось виклав незрозумiло, будь ласка, питайте. Але тiльки скажiть скорiше, що менi робити, бо я бiльше не в змозi терпiти цю муку.
Ми з Голмсом iз неухильною увагою слухали цю незвичайну iсторiю, яку вiн нам розповiдав уривчасто, пригнiченим голосом, як промовляють у митi сильного хвилювання. Мiй товариш якийсь час сидiв мовчки, пiдперши пiдборiддя рукою та повнiстю поринувши у своi думки.
– Скажiть, – спитав вiн нарештi, – ви могли б присягнутися, що обличчя, яке бачили у вiкнi, було лицем людини?
– Обидва рази, коли я його бачив, я дивився на нього здалеку, тому сказати напевно не можу.
– Однак воно явно справило на вас неприемне враження.
– Його колiр здавався неприродним, i в його рисах була дивна нерухомiсть. Коли я пiдходив ближче, воно якось несподiвано зникало.
– Скiльки часу минуло вiдтодi, коли дружина попросила у вас сто фунтiв?
– Майже два мiсяцi.
– Ви колись бачили фотографiю ii першого чоловiка?
– Нi, в Атлантi сталася велика пожежа незабаром пiсля його смертi й усi ii папери згорiли.
– Але все ж у неi виявилося свiдоцтво про його смерть. Ви казали, що особисто його бачили?
– Атож, пiсля пожежi вона зробила дублiкат.
– Ви хоча б раз зустрiчалися з кимось, хто знав ii в Америцi?
– Нi.
– Вона колись просила про те, щоб з’iздити туди?
– Нi.
– Не отримувала звiдти листiв?
– Наскiльки я знаю, нi.
– Дякую. Тепер я хотiв би трошки помiзкувати над цiею справою. Якщо котедж покинули назавжди, у нас можуть виникнути певнi труднощi; якщо ж тiльки на якийсь час, що менi видаеться вiрогiднiшим, то це означае, що мешканцiв учора попередили про ваш прихiд, i вони встигли сховатися. Тодi, можливо, вони вже повернулися, i ми все це легко з’ясуемо. Я вам пораджу: повертайтеся до Норбера й ще раз огляньте котедж зовнi. Якщо переконаетеся, що в ньому хтось е, не вривайтеся самi в будинок, а лише дайте телеграму менi та моему колезi. Отримавши ii, ми за годину будемо у вас, а там дуже скоро дiзнаемося, у чому рiч.
– Ну, а якщо в будинку все ще нiкого немае?
– Тодi я приiду завтра, i ми з вами обговоримо, як бути. До побачення, i головне – не хвилюйтеся, поки не дiзналися, що вам насправдi е чого хвилюватися.
– Боюся, справи тут кепськi, Ватсоне, – сказав мiй товариш, коли, вiдпровадивши мiстера Гранта Мунро до дверей, повернувся в наш кабiнет. – Як гадаете?
– Брудна iсторiя, – задумався я.
– Атож. І пiдгрунтям тут слугуе шантаж, або я дуже помиляюся.
– І хто шантажист?
– Не iнакше, як та тварюка, що живе в единiй затишнiй кiмнатi котеджу та тримае в себе ту фотографiю на камiнi. Чесне слово, Ватсоне, е щось захоплююче в цьому мертвотному обличчi за вiкном, i я б дуже не хотiв пропустити цей випадок.
– Маете якусь гiпотезу?
– Поки що тiльки першу тезу. Але буду дуже здивований, якщо вона виявиться хибною. У котеджi живе перший чоловiк цiеi жiнки.
– Чому ви так вирiшили?
– А чим iще можна пояснити ii шалений неспокiй, аби туди не увiйшов другий? Факти, як вважаю, складаються приблизно так. Жiнка виходить в Америцi замiж. У ii чоловiка виявляються якiсь нестерпнi схильностi, або, скажiмо, його вражае якась гидка недуга – вiн виявляеться прокаженим або божевiльним. Врештi-решт вона втiкае вiд нього, повертаеться в Англiю, змiнюе iм’я та починае, як iй здаеться, будувати життя знову. Вона вже три роки замiжня за iншим i почуваеться в повнiй безпецi – чоловiковi вона показала свiдоцтво про смерть якоiсь iншоi людини, чие iм’я вона й узяла, – аж раптом ii мiсцеперебування стае вiдоме ii першому чоловiку або, скажiмо, якiйсь не надто добропоряднiй жiнцi, котра пов’язалася з хворим. Вони пишуть дружинi, погрожують приiхати та вивести ii на чисту воду. Вона просить сто фунтiв i намагаеться вiдкупитися вiд них. Але вони однаково приiжджають, i коли чоловiк у бесiдi з дружиною випадково згадуе, що в котеджi оселилися новi мешканцi, вона за якимись ознаками здогадуеться, що це – ii переслiдувачi. Жiнка чекае, поки чоловiк засне, потiм кидаеться iх умовляти, щоб забиралися геть. Нiчого не досягнувши, вона наступного дня iз самого ранку вирушае до них знову, i чоловiк, як вiн сам це розповiв, зустрiчае ii в ту мить, коли вона виходить вiд них. Тодi вона обiцяе йому бiльше туди не ходити, але за два днi, не втримавшись вiд спокуси назавжди позбутися страшних сусiдiв, вдаеться до новоi спроби, прихопивши iз собою свiтлину, яку, можливо, у неi вимагали. Пiд час перемовин з’являеться служниця з повiдомленням, що господар уже вдома, i тут дружина, розумiючи, що вiн одразу ж пiде в котедж, випроваджуе його мешканцiв чорним ходом, iмовiрно, у той сосновий бiр, про який тут уже згадувалося. Чоловiк приходить i застае житло порожнiм. Я, однак, буду вкрай здивований, якщо вiн i сьогоднi знайде його порожнiм, коли вийде увечерi розгледiтися. Що скажете про таку гiпотезу?
– Усе може бути.
– Зате вона пов’язуе всi факти. Коли нам стануть вiдомi новi деталi, якi не вкладуться в нашу версiю, тодi встигнемо ii переглянути. Найближчим часом нiчого не можемо вдiяти, поки не отримаемо нових звiсток iз Норбера.
Довго чекати не довелося. Телеграму принесли, як тiльки ми випили чай. «У котеджi живуть, – йшлося в нiй. – Знову бачив у вiкнi обличчя. Прийду зустрiти потяг о сьомiй i до вашого прибуття нiчого не робитиму».
Коли ми вийшли з вагону, Грант Мунро чекав на платформi, i при свiтлi станцiйних лiхтарiв було помiтно, що вiн дуже блiдий i тремтить вiд хвилювання.
– Вони ще там, мiстере Голмс, – сказав вiн, схопив-ши мого приятеля за рукав. – Коли я йшов сюди, то бачив у котеджi свiтло. Тепер ми з цим покiнчимо раз i назавжди.
– Який маете план? – спитав мiй товариш, коли ми пiшли темною, обсадженою деревами дорогою.
– Я силою вдеруся до будинку й особисто побачу, що там таке. Вас двох я попросив би бути при цьому свiдками.
– Ви твердо зважилися так вчинити, незважаючи на застереження вашоi дружини, що для вас буде краще не розкривати ii таемницю?
– Авжеж, зважився.
– Що ж, ви, мабуть, маете рацiю. Правда, якою б вона не була, краща за невизначенiсть i пiдозри. Пропоную вирушати негайно ж. Звiсно, перед обличчям закону цим ми поставимо себе в становище винних, але гадаю, що на ризик таки варто пiти.
Нiч була дуже темною, i почався дрiбний дощик, коли ми звернули з шосейноi дороги на вузький, порiзаний глибокими колiями путiвець, що пролiг мiж двома рядами живоплоту. Мiстер Грант Мунро вiд нетерпiння мало не втiк вiд нас, i ми, хоч i спотикаючись, намагалися не вiдставати вiд нього.
– Це вогнi мого будинку, – пробурмотiв вiн, вказуючи на свiтло, що мерехтiло крiзь дерева, – а ось котедж, i зараз я туди зайду.
Путiвець у цьому мiсцi завертав. Бiля самого повороту стояла хатинка. Жовта смуга свiтла на чорнiй землi перед нами показувала, що дверi вiдчиненi, й одне вiкно на другому поверсi було яскраво освiтлене. Ми поглянули та побачили, що на тлi штори рухаеться темна пляма.
– Вона там, ця тварюка! – заверещав Грант Мунро. – Ви самi бачите, що там хтось е. За мною, i зараз ми про все дiзнаемося!
Ми пiдiйшли до дверей, але раптом iз чорноти виступила жiнка й зупинилася в золотiй смузi свiтла, що падало вiд лампи. У темрявi я не бачив ii обличчя, але простягнутi руки висловлювали благання.
– Заради Бога, Джеку, зупинися! – закричала вона. – У мене було передчуття, що ти прийдеш сьогоднi ввечерi. Не думай нiчого лихого, любий! Повiр менi ще раз, i тобi нiколи не доведеться шкодувати про це.
– Я дуже довго вiрив тобi, Еффi! – промовив чоловiк суворо. – Пусти! Я однаково ввiйду. Я та моi друзi, ми вирiшили покiнчити з цим раз i назавжди.
Вiн вiдiпхнув ii, i ми, не зупиняючись, пiшли за ним. Тiльки-но чоловiк вiдчинив дверi, як прямо на нього вибiгла лiтня жiнка й спробувала заступити йому дорогу, але той вiдштовхнув ii, тож за мить ми всi трое вже пiдiймалися сходами. Грант Мунро увiрвався в освiтлену кiмнату другого поверху, а за ним i ми.
Покiй був затишний, добре обставлений, на столi горiли двi свiчки, а на камiнi – ще двi. У кутку, зiгнувшись над письмовим столом, сидiла маленька дiвчинка. Їi обличчя, коли ми увiйшли, було обернене в iнший бiк, ми розгледiли лише, що вона в червоному платтячку та довгих бiлих рукавичках. Коли вона жваво кинулася до нас, я зойкнув вiд жаху та несподiванки. Мала звернула до нас обличчя дуже дивного мертвотного кольору, i його риси були позбавленi будь-якого виразу. За мить загадка вирiшилася. Голмс зi смiхом провiв рукою за вухом дiвчинки, маска зiскочила, i вугiльно-чорна мулатка засяяла всiма своiми бiлими зубками, весело регочучи з нашого здивованого вигляду. Подiляючи ii веселощi, голосно засмiявся i я, але Грант Мунро стояв, вирячивши очi та схопившись рукою за горло.
