«Гаразд, – втiшилася вона, – менi потрiбнi сто фунтiв».
Я сторопiв, бо думав, що iй знадобилася нова сукня чи щось таке.
«І з якого б це дива?» – спитав я.
«Ах, – сказала вона пустотливо, – ти ж казав, що ти лише мiй банкiр, а банкiри, знаеш, нiколи не питають».
«Якщо тобi справдi потрiбнi цi грошi, ти iх, певна рiч, отримаеш», – погодився я.
«Атож, справдi потрiбнi».
«І ти менi не скажеш, на що саме?»
«Можливо, колись i скажу, Джеку, але тiльки не зараз».
Довелося менi цим вдовольнитися, хоча досi в нас нiколи не було якихось таемниць один вiд одного. Я виписав iй чек i бiльше про цю справу не згадував. Імовiрно, вона не мае жодного стосунку до того, що сталося потiм, але вважаю, що правильно розповiсти вам про той випадок.
Так от, як я вже згадував, неподалiк вiд нас стоiть котедж. Вiд нього нас вiддiляе лише поле, але щоб дiстатися до нього, треба спершу пройти дорогою, а потiм завернути путiвцем. Одразу за котеджем е затишний сосновий бiр, я люблю там бувати, бо серед дерев завжди так приемно. Котедж стояв порожнiй останнi вiсiм мiсяцiв, i було дуже шкода, бо це дуже милий двоповерховий будиночок iз старомодним ганком та кущами козолисту навколо. Я, бувало, зупинюся перед цим котеджем i роздумую, як мило було б у ньому влаштуватися.
Отже, ввечерi цього понедiлка я пiшов подихати свiжим повiтрям у свiй улюблений бiр, коли на путiвцi менi зустрiвся порожнiй фургон, що вже повертався, а на галявинi бiля ганку я побачив купу килимiв i рiзних речей. Було ясно, що котедж нарештi хтось орендував. Я походжав неподалiк, зупинявся, наче знiчев’я, – стою, оглядаю будинок, цiкавлюся, що за люди оселилися так близько до нас. Раптом бачу в одному з вiкон другого поверху чиесь обличчя, що витрiщилося прямо на мене.
Не знаю, що в ньому було такого, мiстере Голмс, але в мене мороз побiг по шкiрi. Я стояв вiддалiк, тому не мiг розгледiти риси, але в цьому обличчi було щось неприродне, нелюдське. Таке в мене склалося враження. Я хутко пiдiйшов ближче, щоб краще розгледiти того, хто стежив за мною. Та тiльки-но я наблизився, обличчя раптом зникло – i так раптово, що воно, здавалося, пiрнуло в темряву кiмнати. Я постояв хвилин iз п’ять, роздумуючи про цю iсторiю та намагаючись осягнути своi враження. Я не мiг навiть сказати, чоловiче це було обличчя чи жiноче. Найбiльше мене вразив його колiр. Воно було мертвотно-жовте, з лiловими тiнями, та якесь застигле, вiд чого здавалося таким моторошно неприродним. Я настiльки засмутився, що вирiшив дiзнатися трохи бiльше про нових мешканцiв. Пiдiйшов i постукав у дверi, i менi вiдразу вiдчинила худа висока жiнка з непривiтним обличчям.
«Чого вам?» – спитала вона з шотландським акцентом.
«Я ваш сусiд, он з того будинку, – вiдповiв я, кивнувши на нашу вiллу. – Ви, бачу, тiльки-но переiхали, я й подумав, чи не можу бути вам чимось корисний».
«Еге ж! Коли будете потрiбнi, ми самi вас попросимо», – сказала вона й грюкнула дверима в мене перед носом.
Розсердившись на таку брутальнiсть, я повернувся та пiшов додому. Весь вечiр, хоч i намагався думати про щось iнше, не мiг забути примари у вiкнi та тiеi сердитоi жiнки. Я вирiшив нiчого не розповiдати дружинi – вона нервова, вразлива жiнка, i я не хотiв дiлитися з нею неприемними переживаннями. Все ж перед сном я нiби знiчев’я сказав iй, що в котеджi з’явилися мешканцi, на що вона нiчого не вiдповiла.
Загалом я сплю дуже мiцно. У нашiй сiм’i постiйно кепкували, що вночi мене й гарматою не розбудиш; але чомусь саме тiеi ночi, мабуть, тому, що був трохи збуджений своею маленькою пригодою, або з iншоi причини, не знаю, спав я не так мiцно, як зазвичай. Крiзь сон я нечiтко усвiдомлював, що в кiмнатi щось вiдбуваеться, i потроху до мене дiйшло, що дружина стоiть вже в сукнi й тихцем одягае плаща та капелюшка. Моi губи ворухнулися, щоб пробурмотiти крiзь сон якiсь слова здивування чи докору за цi невчаснi збори, коли, раптом розплющивши очi, я поглянув на освiтлене свiчкою обличчя, i вiд подиву в мене мову вiдiбрало. Нiколи ранiше я не бачив у неi такого виразу обличчя, навiть не думав, що ii обличчя може бути таким. Вона була блiда як крейда, дихала прискорено й, застiбаючи плаща, крадькома зиркала на лiжко, щоб переконатися, чи не розбудила мене. Потiм, вирiшивши, що я все ж таки сплю, вона безшумно вислизнула з кiмнати, за мить пролунало рiзке скрипiння, яке могли видати лише завiси вхiдних дверей. Я пiдвiвся на лiжку, потер кулаком об залiзний край лiжка, щоб переконатися, що це не сон. Потiм дiстав годинника з-пiд подушки. Вiн показував третю ночi. Що могло спонукати мою дружину покинути домiвку в такий час?
Я просидiв так хвилин зо двадцять, подумки перебираючи все це та намагаючись знайти пояснення. Чим бiльше мiркував, тим надзвичайнiшою та незбагненнiшою уявлялася менi ця справа. Я ще мiркував над нею, коли знову почулося скрипiння завiс унизу, а на сходах зацокотiли ii кроки.
«Господи, Еффi, де це ти була?» – поцiкавився я, як тiльки дружина увiйшла.
Вона затремтiла й зойкнула, коли я озвався, i цей здавлений вигук i тремтiння налякали мене бiльше, нiж усе iнше, бо в них була якась невимовна вина. Моя дружина завжди була жiнкою прямою та вiдкритою, але я аж похолов, коли побачив, як вона потай пролазить у свою ж спальню та тремтить вiд того, що чоловiк щось спитав у неi.
«Ти не спиш, Джеку? – видихнула вона з нервовим смiшком. – Отакоi, а я думала, що тебе нiчим не розбудиш».
«Де ти була?» – спитав я суворiше.
«Природно, що це тебе дивуе, – продовжувала вона, i я побачив, що пальцi дружини тремтять, коли вона розстiбае плащ. – Я й сама не пригадаю, щоб зi мною таке колись траплялося. Розумiеш, менi раптом стало важко дихати, i мене практично нездоланно потягнуло подихати свiжим повiтрям. Менi навiть здаеться, що я б знепритомнiла, якби не вийшла надвiр. Я постояла кiлька хвилин у дверях i тепер уже зовсiм вiдхекалася».
Розповiдаючи менi цю байку, вона жодного разу не поглянула в мiй бiк, i голос у неi був, наче чужий. Менi стало ясно, що вона обманюе. Я нiчого не сказав у вiдповiдь i втупився поглядом у стiну з вiдчуттям нудоти й iз тисячею отруйних пiдозр, а також сумнiвiв у головi. Що приховуе вiд мене дружина? Де вона була пiд час своеi дивноi прогулянки? Я вiдчував, що не знайду спокою, поки цього не дiзнаюся, i все ж менi не хотiлося розпитувати ii далi пiсля того, як вона вже раз збрехала. До кiнця ночi я кашляв i перевертався з боку на бiк, будуючи здогад за здогадом, один неймовiрнiший за iнший. Наступного дня менi потрiбно було iхати до мiста, але я був занадто схвильований i навiть думати не мiг про справи. Моя дружина була, здавалося, засмучена не менше, нiж я, i за ii швидкими запитальними поглядами, якi вона раз у раз кидала на мене, я бачив: вона зрозумiла, що я iй не повiрив, i роздумуе, як iй тепер бути. За першим снiданком ми з нею ледь обмiнялися кiлькома словами, потiм я вiдразу ж вийшов надвiр, аби зiбратися з думками на свiжому ранковому повiтрi.
Я дiйшов до Кришталевого палацу, просидiв там цiлу годину в парку та повернувся до Норбера вже пiсля першоi. Сталося так, що на зворотному шляху менi довелося пройти повз котедж, i я зупинився на хвильку поглянути, чи не з’явиться знову в вiкнi те дивне обличчя, що витрiщалося на мене напередоднi. Я стою й дивлюся, i раптом (уявiть собi мое здивування, мiстере Голмс) дверi вiдчиняються, i виходить моя дружина!
Я занiмiв, побачивши ii, але мое хвилювання було нiчим порiвняно з тим, що вiдбилося на ii обличчi, коли нашi погляди зустрiлися. У першу мить вона буцiмто хотiла шмигнути назад у будинок; потiм, зрозумiвши, що будь-яка спроба сховатися буде марною, вона пiдiйшла до мене з побiлiлим обличчям i з переляком в очах, що не пасувало до ii посмiшки.
«О, Джеку, – зронила вона, – я якраз заходила туди спитати, чи не можу чимось допомогти нашим новим сусiдам. Що ти так дивишся на мене, Джеку? Ти на мене сердишся?»
«Атож! – пiдтвердив я. – Отже, ось куди ти ходила вночi?»
«Що ти таке кажеш?» – залементувала вона.
«Ти ходила туди. Я впевнений. Хто цi люди, що ти мусиш вiдвiдувати iх такоi години?»
«Я не була там ранiше».
«Як ти можеш розповiдати таку явну брехню? – обурився я. – У тебе навiть голос змiнюеться, коли ти це робиш. Чи я мав вiд тебе секрети? Я негайно ж увiйду в оселю та дiзнаюся, у чому рiч».
«Нi, нi, Джеку, не треба!» – у неi урвався голос, жiнка була сама не своя вiд хвилювання. Коли ж я пiдiйшов до дверей, вона судомно схопила мене за рукав i з несподiваною силою вiдтягнула геть.
«Благаю тебе, Джеку, не роби цього, – стогнала вона. – Присягаюся, колись я тобi все розповiм, але якщо ти увiйдеш до котеджу зараз, нiчого путнього з цього не вийде».
Коли ж я спробував ii вiдштовхнути, жiнка притулилася до мене з несамовитим благанням.
«Вiр менi, Джеку! – лементувала вона. – Повiр менi лише цього разу! Я нiколи не дам тобi причини пошкодувати про це. Ти знаеш, я не стала б нiчого вiд тебе приховувати, хiба заради тебе самого. Ідеться про все наше життя. Якщо ти зараз пiдеш зi мною додому, все буде гаразд. Якщо увiрвешся в цей котедж, у нас iз тобою все буде зiпсовано».
Вона говорила так переконливо, такий розпач вiдчувався в ii голосi, у манерi розмови, що я нерiшуче зупинився перед дверима.
«Я повiрю тобi за однiеi умови, i лише однiеi, – сказав я нарештi, – iз цiеi митi мiж нами бiльше не буде жодних таемниць! Ти можеш зберегти при собi свiй секрет, але пообiцяеш менi, що бiльше не буде нiчних походеньок у гостi, нiчого такого, що хотiлося б вiд мене приховати. Я згоден пробачити те, що вже сталося, якщо даси менi слово, що надалi нiчого схожого не повториться».
«Я знала, що ти менi повiриш, – полегшено зiтхнула вона. – Все буде, як забажаеш. Ходiмо ж геть вiд цього будинку!»
Все ще чiпко тримаючись за мiй рукав, дружина потягнула мене вiд котеджу.
Я озирнувся на ходу – iз вiкна на другому поверсi за нами стежило те жовте, мертвотне обличчя. Що могло бути спiльного в цiеi тварюки та моеi дружини? І який мiг бути зв’язок мiж Еффi та тiею простою та грубою жiнкою, яку я бачив напередоднi? Навiть дивно було питати, i все ж я знав, що не заспокоюся, поки не розгадаю загадку.
Два днi потому я сидiв удома, i моя дружина начебто сумлiнно дотримувалася нашоi угоди, у будь-якому разi, наскiльки знаю, вона навiть не виходила з обiйстя. Але на третiй день я отримав прямий доказ, що ii урочистоi обiцянки було недостатньо, щоб пересилити той таемний вплив, який вiдволiкав ii вiд чоловiка та обов’язку.
Того дня я поiхав до мiста, але повернувся потягом не о третiй тридцять шiсть, як зазвичай, а ранiше – о другiй сорок. Коли зайшов до будинку, наша служниця вибiгла в передпокiй iз перекошеним обличчям.
«Де господиня?» – поцiкавився я.
«Їй, мабуть, забаглося прогулятися», – вiдповiла дiвчина.
У моiй головi вiдразу ж з’явилися пiдозри. Я побiг нагору переконатися, що ii справдi немае вдома. Нагорi випадково поглянув у вiкно й побачив, що служниця, з котрою я тiльки-но говорив, мчить через поле навпростець до котеджу. Я, звiсно, вiдразу зрозумiв, що це все означае: моя дружина пiшла туди та попросила служницю викликати ii, якщо я повернуся. Скаженiючи, я спустився вниз i побiг туди ж, вирiшивши раз i назавжди покласти край цiй iсторii. Я бачив, як дружина зi служницею бiгли удвох путiвцем, але не став iх зупиняти. Те темне, що затьмарювало мое життя, зачаiлося в котеджi. Я дав собi слово честi: нехай що трапиться потiм, але таемниця бiльше не буде таемницею. Пiдiйшовши до дверей, я навiть не стукав, а просто натиснув на клямку й увiрвався в коридор.
На першому поверсi було тихо та мирно. У кухнi на вогнi посвистував казанок, i велика чорна кiшка лежала, згорнувшись клубком, у кошику; нiде не було й слiду тiеi жiнки, яку я бачив минулого разу. Я кинувся з кухнi до покою – порожньо. Тодi вибiг сходами нагору та переконався, що в двох кiмнатах там також нiкого немае. У всьому будинку не було нi душi! Меблi та картини були вульгарнi та грубi, за винятком однiеi-единоi кiмнати – тiеi, у вiкнi якоi я бачив це дивне обличчя. Тут було затишно та витончено, i моi пiдозри спалахнули лютим, зловiсним вогнем, коли я побачив, що там на камiнi стоiть свiтлина моеi дружини: всього три мiсяцi тому вона за моiм наполяганням знялася в повний зрiст, i це була та сама фотографiя! Я пробув у будинку досить довго, поки не переконався, що там i справдi нiкого немае. Потiм пiшов, i менi було так важко на душi, як нiколи в життi. Дружина зустрiла мене в передпокоi, коли я повернувся додому, але я був такий ображений i сердитий, що не мiг iз нею розмовляти й промчав повз неi прямо до свого кабiнету.
Жiнка, однак, увiйшла вслiд за мною, не давши менi навiть часу зачинити дверi.
«Менi дуже шкода, що я порушила свою обiцянку, Джеку, – зазначила вона, – але якби ти знав усi обставини, ти, я впевнена, пробачив би менi».
«То розкажи менi все», – спонукав я.
