– Вважатиму за честь, сер.
– Ви проявили неабияку моторнiсть i дiловитiсть у всiх своiх дiях. Я хотiв би дiзнатися, чи е якiсь данi про те, о котрiй годинi був убитий той чоловiк?
– Труп лежав там iз першоi години ночi. У цей час почався дощ, а вiн помер, без сумнiву, до цього.
– Але ж це зовсiм неможливо, мiстере Бейнс, – вигукнув наш клiент. – Голос Гарсii нi з чим не сплутаеш. Готовий заприсягтися, що саме вiн заходив до моеi спальнi та говорив зi мною в той самий час.
– Факт дуже цiкавий, але, без сумнiву, неймовiрний, – усмiхнувся Голмс.
– У вас е якась гiпотеза? – спитав Грегсон.
– Справа не здаеться менi надто складною, хоча в нiй, звiсно, е певнi незвичайнi та цiкавi деталi. Треба ще з’ясувати ряд фактiв, перш нiж я вiзьму на себе смiливiсть висловити свою остаточну думку. До речi, мiстере Бейнс, ви знайшли в будинку ще щось незвичне?
Інспектор кинув на мого товариша якийсь дивний погляд.
– Знайшли, – вiдповiв вiн. – Там було кiлька дуже цiкавих предметiв. Можливо, коли я закiнчу своi справи тут, ви зможете поiхати до нас i повiдомити менi своi мiркування про них?
– Я повнiстю у вашому розпорядженнi, – мовив Голмс i смикнув за мотузку дзвiнка. – Проведiть джентльменiв, мiсiс Гадсон, i будьте ласкавi, пошлiть хлопчика вiдправити цю телеграму. Нехай оплатить вiдповiдь.
Пiсля вiдходу вiдвiдувачiв ми деякий час сидiли мовчки. Голмс зосереджено курив, насупивши брови так, що вони нависли над його проникливими очима, потiм енергiйно похитав головою, схиливши ii вперед.
– Ну що, Ватсоне, – поцiкавився вiн, несподiвано обернувшись до мене, – що про це думаете?
– Про цю мiстифiкацiю мiстера Скотта Екклза – нiчого.
– А про вбивство?
– Ну, якщо розглядати його в зв’язку зi зникненням слуг убитого, то схоже, вони були якимось чином причетнi до вбивства та втекли вiд правосуддя.
– Ця точка зору мае право на iснування. Але якщо слiдувати iй, то дуже дивно, погодьтеся, що двое слуг, змовившись проти господаря, нападають на нього тiеi ж ночi, коли в нього гiсть, тодi як iм нiхто не заважав вчинити це будь-якоi iншоi ночi на цьому тижнi.
– Тодi навiщо ж вони втекли?
– Саме так, навiщо вони втекли? Це найважливiший факт. Інший важливий факт – дивна пригода з нашим клiентом, Скоттом Екклзом. Отже, любий Ватсоне, чи здатен людський розум запропонувати гiпотезу, що пояснила б цi два найважливiших факти? Якщо знайдеться той, хто пояснить до того ж iснування цiеi таемничоi записки з ii вельми дивною фразеологiею… що ж, у такому разi приймемо ii, згоден, за тимчасову гiпотезу. Якщо ж новi факти, якi ми здобудемо в ходi слiдства, будуть укладатися в загальну схему, то наша гiпотеза може поступово перетворитися в розгадку таемницi.
– А у нас е гiпотеза?
Голмс вiдкинувся назад у своему крiслi, напiвзаплющивши очi.
– Мусите визнати, любий Ватсоне, що жодного розiграшу там бути не могло. Як показали наслiдки, затiвалася страшна справа, i запрошення Скотта Екклза до Вiстерiя-Лодж мае до цього якийсь стосунок.
– Але який?
– Проаналiзуемо подii по черзi. Якоюсь неприродною, якщо придивитися, виглядае ця дивна дружба мiж молодим iспанцем i Скоттом Екклзом. Саме перший iз них форсував подii. Вiн навiдав Екклза в передмiстi на iншому кiнцi Лондона мало не наступного дня пiсля того, як познайомився з ним, i нав’язав такi близькi дружнi взаемини, що запросив його до себе до Ешера. Отже, що ж вiн хотiв вiд Екклза? Навiщо той був йому потрiбен? Особисто я не вважаю його чарiвною людиною. Вiн не надто розумний i загалом не пара меткому розумом iспанцю. Чому ж тодi саме його Гарсiя обрав з усiх можливих людей, як найбiльш годящого для якоiсь певноi мети? Чи е в нього хоч якась виняткова чеснота? На мiй погляд, е. Вiн е втiленням британськоi респектабельностi. Це той самий чоловiк, чиi свiдчення зможуть переконати iншого британця. Ви, можливо, помiтили, що обое iнспекторiв нi на хвилину не засумнiвалися в його свiдченнях, хоча тi були достатньо незвичнi.
– Але що вiн мав засвiдчити?
– У цьому випадку – нiчого, але якби справи обернулися iнакше, то дуже багато. Так я розумiю цей випадок.
– Мабуть, вiн мав пiдтвердити його алiбi?
– Звiсно, любий Ватсоне, саме вiн мав засвiдчити його алiбi. Припустiмо, що всi мешканцi Вiстерiя-Лодж – спiвучасники в якiйсь змовi. Справу, якою б вона не була, мали здiйснити до першоi години ночi. Трохи пересунувши стрiлки годинника, вони могли вiдправити спати мiстера Екклза ранiше, нiж вiн мiркував, але в будь-якому разi очевидно, що коли Гарсiя зайшов до нього й сказав, що вже перша година ночi, насправдi було близько опiвночi. Якщо Гарсiя мав намiр зробити те, що хотiв, i повернутися до першоi години ночi, йому потрiбне було мiцне алiбi, яке б захистило його вiд будь-яких звинувачень. Тому вiн i скористався цим бездоганним британцем, котрий готовий присягнути в будь-якому судi, що обвинувачений до згаданоi години не виходив iз дому. Так вiн намагався убезпечити себе про всяк випадок.
– Так-так, зрозумiло. Але чому зникли iншi?
– Поки що я не маю всiх необхiдних фактiв, хоча гадаю, що пояснити це буде не так уже й важко. Висловлювати припущення, не маючи даних, – даремна рiч.
– А записка?
– Який там текст? «Нашi барви – зелений i бiлий». Нагадуе про перегони. «Зелений – вiдчинено, бiлий – замкнено». Це, без сумнiву, сигнал. «Другий поверх, перший коридор, сьомi дверi праворуч, зелена завiса». Либонь, домовляються про зустрiч. За всiм цим може стояти ревнивий чоловiк. У будь-якому разi справа явно була ризикованою, iнакше вона не написала б «Бог у помiч». «Д» – без сумнiву, ii iм’я.
– Цей чоловiк – iспанець. Гадаю, що «Д» означае Долорес, дуже поширене в Іспанii iм’я.
– Добре, Ватсоне, дуже добре, але в цьому випадку не те. Іспанка писала б iспанцевi iспанською. Та, хто написала цю записку, безсумнiвно, англiйка. Що ж, нам залишаеться набратися терпiння та чекати, поки цей блискучий iнспектор заiде за нами. Поки ж можемо подякувати долi, яка позбавила нас вiд нестерпно виснажливих мук неробства на кiлька годин.
Ще до повернення сiльського iнспектора прийшла телеграма – вiдповiдь на ту, яку послав Голмс. Вiн прочитав ii i збирався було вкласти в свiй нотатник, але спiймав мiй запитливий погляд. Засмiявся та перекинув менi папiрець через стiл.
– Ми, здаеться, будемо обертатися у вищих сферах, – прокоментував детектив.
Телеграма була списком iмен i адрес:
«Лорд Геррiнгбi, маеток «Глибока балка»; сер Джордж Фоллiот, «Окшоттськi вежi»; мiстер Гайнес Гайнес, мировий суддя, «Пурдi-Плейс»; мiстер Джеймс Бейкер Вiльямс, «Фортон-Олд-хол»; мiстер Гендерсон, «Високi склепiння»; преподобний Джошуа Стоун, «Нижнiй Волслiнг».
– Найпростiший спосiб звузити поле дiяльностi, – пояснив Голмс. – Без сумнiвну, Бейнс iз його методичним розумом уже розробив схожий план.
– Я все ж не розумiю…
– Згадайте, друже, ми ж уже дiйшли висновку, що в записцi, отриманiй Гарсiею, призначене побачення або таемна зустрiч. Якщо найпростiше тлумачення тексту i е найправильнiшим, то для того, щоб потрапити на цю зустрiч, йому треба було пiднятися на другий поверх i знайти в коридорi сьомi за лiком дверi. Усе це дуже виразно вказуе на те, що цей будинок дуже великий. Ясно також, що вiн не може стояти далi, нiж за одну-двi милi вiд Окшотта, адже Гарсiя йшов саме в тому напрямку i сподiвався, якщо я правильно тлумачу факти, встигнути зробити все й повернутися назад в такий час, щоб не зiрвалося його алiбi, актуальне до першоi години ночi. Оскiльки великих будiвель неподалiк вiд Окшотта, мабуть, не так уже й багато, я застосував свiй звичний метод i, написавши земельним агентам, котрих назвав Скотт Екклз, попросив iх надiслати менi список таких будiвель. Саме вiн i мiститься в цiй телеграмi, тому серед цих даних може виявитися iнший кiнець ниточки, що утворила весь цей заплутаний клубок.
Була вже майже шоста година, коли ми в супроводi iнспектора Бейнса потрапили до Ешера, гарненького селища в графствi Суррей.
Ми з Голмсом взяли з собою все необхiдне для ночiвлi й орендували затишну кiмнату в сiльському заiздi, який називався «Бугай». Нарештi ми були готовi скласти компанiю iнспектору та навiдатися до Вiстерiя-Лодж. Був холодний похмурий березневий вечiр, дув пронизливий вiтер, невеликий дощ перiщив в обличчя. Загалом погода цiлком вiдповiдала дикiй мiсцевостi з обидвох бокiв дороги та трагедii, що сталася там, куди ми йшли.
Частина ІІ
Тигр iз Сан-Педро
Пройшовши кiлька миль цими холодними мiсцями, що навiвали смуток, ми пiдiйшли до дерев’яних ворiт, за якими вiдкривалася похмура каштанова алея. Звивиста пiд’iзна дорiжка привела нас до зануреного в пiтьму невисокого будинку, який здавався чорним як смола на тлi сiрувато-синього неба. У вiкнi лiворуч вiд входу мерехтiв тьмяний вогник.
– Я залишив там констебля, – сказав Бейнс, – постукаю у вiкно.
Вiн перетнув газон i кiлька разiв неголосно постукав по склу. Крiзь мутне скло я заледве розгледiв чоловiчка, котрий сидiв на ослiнчику перед камiном. Раптом вiн миттю схопився, i я почув переляканий зойк, що пролунав у кiмнатi. Через кiлька секунд дверi вiдчинив бiлий як крейда полiсмен, котрий важко дихав. Свiчка мерехтiла в його тремтячих руках.
– У чому рiч, Волтерзе? – рiзко спитав Бейнс.
Полiсмен витер хустинкою чоло й полегшено зiтхнув.
– Добре, що ви прийшли, сер. Вечiр тягнувся нескiнченно довго, а моi нерви виявилися не такими мiцними, як я думав.
