– Вашi нерви, Волтерзе? Оце вже не думав, що менi доведеться розмовляти про те, чи е у вас нерви.
– Розумiете, сер, цей будинок порожнiй, стоiть вiддалiк, та ще й цi моторошнi предмети на кухнi. Коли ви постукали у вiкно, я подумав, що вiн прийшов знову.
– Хто прийшов знову?
– Чорт, сер, наскiльки можу вважати. Вiн пiдходив до вiкна.
– Хто пiдходив до вiкна й коли?
– Години двi тому. Вже майже стемнiло. Я сидiв на крiслi й читав. Не знаю, що змусило мене пiдняти голову. За вiкном виднiлося обличчя, що витрiщилося на мене крiзь скло. Господи, сер, що це була за пика! Вона буде менi снитися ночами.
– Та заспокойтеся, Волтерзе. Хiба так мае доповiдати полiсмен?
– Маете рацiю, сер, я все розумiю, але був такий вражений, сер, марно це заперечувати. Обличчя не було чорним, сер, але й не було бiлим. Важко сказати, якого воно кольору. Може, такий вiдтiнок вийде, якщо змiшати глину з молоком. Тепер про його розмiри: воно вдвiчi бiльше за ваше, сер. Виглядало так: великi виряченi очi, що палають, i ряд бiлих зубiв, як у хижого звiра. Кажу вам, сер, я не мiг навiть пальцем ворухнути чи зiтхнути, поки вiн не обернувся й не зник. Я вибiг iз дому й оглянув чагарник, але там, слава богу, нiкого не знайшов.
– Якби я не знав, що ви сумлiнний працiвник, Волтерзе, то пiсля цього всього почав би дуже кепсько про вас думати. Якщо навiть це й був дiдько власною персоною, констебль, котрий стоiть на посту, не може дякувати Боговi за те, що не змiг його спiймати. Сподiваюся, що все це – не лише вашi галюцинацii та розхитанi нерви.
– Ну, це принаймнi можна легко перевiрити, – заявив Голмс, запалюючи свого кишенькового лiхтарика. – Отакоi, – почав вiн свою доповiдь, пiсля того, як побiжно оглянув газон, – черевики, мушу вам сказати, п’ятдесятого розмiру. Якщо конституцiя пропорцiйна, це, вочевидь, справжнiй велетень.
– І куди вiн подiвся?
– Схоже, продерся крiзь кущi та вийшов на дорогу.
– Що ж, – спохмурнiв iнспектор i задумався, – ким би вiн не був i чого б не хотiв, у нас з вами е нагальнiшi справи. Зараз, мiстере Голмс, я, з вашого дозволу, покажу будинок.
У численних спальнях i вiтальнях навiть при ретельному оглядi нiчого виявити не вдалося. Либонь, мешканцi цього будинку привезли з собою дуже мало речей, а весь iнтер’ер аж до найдрiбнiших речей належав фiрмi, що була власником будинку. Виявили досить багато одягу з етикетками «Маркс i компанiя, Верхнiй Голборн». Інспектор уже встиг сконтактуватися телеграфом iз мiстером Марксом, але виявилося, що той нiчого не знае про свого клiента, крiм того, що той справно за все платив. Серед особистоi власностi господаря було ще багато всiляких речей, у тому числi кiлька люльок, книжки, двi з них iспанською, старовинний револьвер i гiтара.
– Вiд усього цього мало користi, – зронив Бейнс, вештаючись кiмнатами зi свiчкою в руках. – А зараз, мiстере Голмс, прошу вас звернути вашу увагу на кухню.
Це було маленьке похмуре примiщення з високою стелею, розташоване в заднiй частинi будинку. В одному кутку лежала солом’яна пiдстилка, що слугувала, вочевидь, кухаревi ложем. Стiл був захаращений брудними тарiлками та недоiдками – це були залишки вчорашньоi вечерi.
– Погляньте-но сюди, – звернув увагу Бейнс. – Що про це скажете?
Вiн пiдняв свiчку й освiтив дивний предмет, який стояв на однiй iз полиць кухонноi шафи. Вiн був такий зморщений i висохлий, що важко було визначити, що це таке. Можна було сказати лише, що вiн чорний, тьмяний i дещо нагадуе карликову людську постать. З першого погляду я вирiшив, що це мумiя негритянського немовляти. Потiм менi здалося, що це якась скорчена стара мавпа. Зрештою, я так i не зрозумiв, тварина це чи людина. Подвiйний ланцюжок бiлих черепашок був пов’язаний навколо його пояса.
– Дуже цiкаво. Справдi, вкрай цiкаво, – промовив Голмс, уважно розглядаючи цю зловiсну релiквiю. – Щось iще?
Бейнс мовчки пiдiйшов до раковини та простягнув до неi руку зi свiчкою. По нiй були розкиданi шматки розiрваноi на дрiбнi шматки великоi бiлоi птахи – нiжки, крила, нутрощi. Голмс вказав на увiнчану гребiнцем вiдiрвану голову.
– Бiлий когут, – сказав вiн. – Дуже цiкаво! Це справдi незвичайна рiч.
Але найзловiснiший експонат мiстер Бейнс зберiг наостанок. Вiн витягнув з-пiд раковини цинкове вiдро, бiльш нiж наполовину наповнене кров’ю. Потiм узяв зi столу дерев’яну тарiлку, на якiй лежали маленькi шматочки обвуглених кiсток.
– Когось убили та спалили. Ми вигребли все це з камiна. Вранцi тут був лiкар. Каже, що це не людськi останки.
Голмс усмiхнувся й потер руки.
– Можу привiтати вас, iнспекторе: ви дуже скрупульозно та неупереджено поставилися до справи. Вашi здiбностi, даруйте на словi, перевищують наявнi у вас зараз можливостi.
У маленьких оченятах Бейнса вiдбилося задоволення.
– Маете рацiю, мiстере Голмс. Мимоволi загниваеш у цiй провiнцii. Такi справи, як ця, дають людинi шанс видiлитися, i сподiваюся, що я не втрачу його. Що думаете про цi кiстки?
– Швидше за все належали ягнятi або козенятi.
– А бiлий пiвень?
– Це щось дивне, мiстер Бейнс, дуже дивне, майже унiкальне, як ви знаете.
– Атож, сер, тут, либонь, жили дуже дивнi люди, котрi займалися вкрай незвичними справами. Один iз них мрець. Його власнi слуги пiшли за ним i вбили господаря? Якщо так, то ми iх спiймаемо – за кожним портом ведеться спостереження. Але я притримуюсь iншоi думки. Авжеж, сер, моя точка зору зовсiм iнша.
– Отже, маете теорiю?
– Аякже, i я буду ii розробляти самостiйно. Це питання моеi професiйноi репутацii. Ви вже заробили собi iм’я, а менi ще треба докласти для цього зусиль. Я повинен мати можливiсть сказати потiм, що розплутав цю справу без вашоi допомоги.
Голмс щиросердно засмiявся.
– Гаразд, iнспекторе, – вiдповiв вiн. – Ідiть своiм шляхом, а я пiду своiм. Моi данi завжди будуть у вашому розпорядженнi, якщо виникне потреба. Здаеться, я бачив у цьому будинку все, що мав побачити, тому мое подальше перебування тут було б марною витратою часу. До побачення й бажаю успiхiв.
За багатьма невловимими ознаками, якi, мабуть, не помiтив би нiхто, крiм мене, я збагнув, що Голмс натрапив на слiд. Хоча збоку вiн здавався таким самим байдужим, як завжди, у його блискучих очах читалося приховане нетерпiння, навiть неспокiй. До того ж вiн був у дуже гарному гуморi, що зайвий раз пiдтверджувало: гра почалася. За своею звичкою вiн нiчого не казав, я ж, як завжди, нiчого й не питав. Ця давно усталена традицiя мене влаштовувала – я брав участь у ловах i надавав моему колезi допомогу при полюваннi на здобич, але намагався не переривати роботу його думки. Коли знадобиться, я все дiзнаюся.
Тому я чекав, але намарно, що мене розчаровувало все бiльше й бiльше. Минали днi, а мiй товариш так i не просунувся у своему розслiдуваннi. Одного ранку вiн виiхав до Лондона, i з його кинутого мимохiдь натяку я дiзнався, що вiн побував у Британському музеi. Крiм цiеi единоi своеi поiздки, детектив здiйснював лише довгi прогулянки, зазвичай на самотi, або спiлкувався з численними сiльськими плiткарями, iз котрими познайомився.
– Упевнений, Ватсоне, тиждень, проведений за мiстом, буде для вас безцiнним, – зауважив вiн. – Яке задоволення спостерiгати, як вкриваеться зеленим листям огорожа, як з’являються пуп’янки на лiщинi! Озброiвшись лопатою, бляшаною скринькою й елементарним керiвництвом з ботанiки, ви зможете з користю провести час.
Вiн i сам блукав околицями з цими предметами, але щовечора повертався з достатньо мiзерним збором трав.
Якось пiд час наших мандрiвок ми натрапили на iнспектора Бейнса. Його тлусте червоне обличчя розпливлося в усмiшцi, а маленькi очi блиснули, коли вiн привiтався з Голмсом. Про справу розмовляли мало, але й з тiеi дещицi, що вiн сказав, ми зрозумiли, що вiн не був розчарований ходом подiй. Однак мушу визнати, я неабияк здивувався, коли днiв за п’ять пiсля вбивства, розгорнувши ранкову газету, виявив набранi великими лiтерами заголовок i пiдзаголовок:
«Окшоттська таемниця розгадана
Арешт iмовiрного убивцi»
Я прочитав це вголос, i Голмс аж пiдскочив у крiслi, немов його ужалили.
– Чорт забирай! – скрикнув вiн. – Ви що, хочете сказати, що Бейнс його спiймав?
– Схоже, що так, – видихнув я, пробiгаючи очима замiтку:
«Велике хвилювання в Ешерi та його околицях викликала отримана вчора пiзно ввечерi звiстка про арешт чоловiка, причетного до окшоттського вбивства. Як вiдомо, мiстер Гарсiя з Вiстерiя-Лодж був знайдений мертвим на Окшоттському пустирi, а на його тiлi виявили слiди жорстокого насильства. Тiеi ж ночi його слуга та кухар утекли, що побiчно доводить iхню причетнiсть до вбивства. Передбачаеться, хоча й не доведено, що загиблий джентльмен мав у будинку якiсь цiнностi й що iхне викрадання могло стати спонукальним мотивом злочину. Інспектор Бейнс, котрий займаеться розслiдуванням цiеi справи, доклав усiх зусиль, щоб виявити мiсце, де ховалися втiкачi. У нього були пiдстави вважати, що вони не далеко заiхали, а вiдсиджуються в якомусь притулку, який вони пiдготували заздалегiдь. Однак iз самого початку було ясно, що врештi-решт iх виявлять, оскiльки, за свiдченням кiлькох крамарiв, котрi його бачили, у кухаря вельми незвичайна зовнiшнiсть – це величезний страхiтливий на вигляд мулат iз обличчям кавового кольору явно негроiдного типу. Його помiтили пiсля вбивства – констебль Волтерз виявив його та намагався затримати того ж вечора, коли той, набравшись нахабства, знову з’явився у Вiстерiя-Лодж. Інспектор Бейнс вирiшив, що цей вiзит мав якусь певну мету i, можливо, повториться. Вiн скасував чатування в будинку, але залишив у кущах засiдку. Мулат потрапив у пастку, його затримали вчора ввечерi пiсля запеклоi сутички, пiд час якоi вiн жорстоко вiдлупцював констебля Даунiнга. Очiкуеться, що пiсля того, як затриманий постане перед мировим суддею, його вiдправлять до в’язницi. Сподiваемося, що цей арешт сприятиме розгадцi таемницi».
– Нам треба негайно побачитися з Бейнсом, – вигукнув Голмс, натягаючи капелюха. – Якраз встигнемо перехопити його, поки вiн не пiшов.
Ми квапливо рушили сiльською вулицею i, як i очiкували, застали iнспектора, коли той уже вiдчиняв дверi свого будинку.
– Бачили газету, мiстере Голмс? – спитав вiн, подаючи нам свiй екземпляр.
– Авжеж, мiстере Бейнс, бачив. Будь ласка, не вважайте нахабством iз мого боку, якщо висловлю вам дружне застереження.
