Світован
Діда я побачив на четвертий день. Вірніше, почув зі свого ложа. Він із кимось розмовляв: «Дівойко, ти днесь дуже кукібна. Що за празник маєш? Ану покажи свій лайбик». Чорна білка стрибнула на вкопаний у землю стіл, за яким вечеряв старий, і кумедно підняла лапки. Відкрила біле жабо на грудці. «Пара-а-а-ада! – похвалив він її. – Та де свято, там і танці. Ану втни, чорнявко! Бо я з гостиною», – дістав двома пальцями сушену сливу і показав білці. І сталося диво: звіреня затупцяло на задніх лапках, крутнулося, підмахуючи хвостом. Із несподіванки я впустив ложку, вона цоркнула об дошку. Білка, наче вражена струмом, здригнулася, завмерла, а тоді, вхопивши заслужену сушеницю, метнулася на дерево. Старий знічено повернувся до своєї вечері.
– Як дишеться? – запитав мене перегодом.
– Добре. Помпа ліпше працює, – дурнувато відповів я словами нашого редакційного водія.
– Якщо ти кажеш про серце, то се не помпа. Се велика Божа виправа. У своїй мудрій службі ніякий орган не рівняється йому – ні голова, ні жолудок, ні нирки, ні черево, ні легені. Всі органи безнастанно, і вдень, і вночі, в роботі. А серце розмірює сили навпіл: скільки в напрузі – стільки в розпрузі. Якби й ми так по ньому жили – в мірі і мирі! Серце задумано так, щоб не знало зносу, а отже й ціле наше тіло, яке воно живить і повнить силою. І так би воно й було, якби ми самі не тягли в серце руйнацію.
– Як це?
– Серце зношується злобою. Сиріч – гнівом, гордощами, заздрістю, невір'ям, непрощенням. Се забиває серце намулом, а той розноситься по всьому тілу. І чоловік, як замулена криниця, чахне. Звідси і всі немочі.
– Я не хворий. Але звідкись ця втома… Хоча останнім часом я майже нічого не робив.
– Втома не від перероблення, а від переситу чи недоситу, від переступлення Закону. Якщо він є в нашому серці, то оберігає нас і веде, а якщо ні – то самі м'язи швидко втомлюються. А надто втомлюється беззахисна душа.
Кортіло щось запитати, але я не важився. Сидів проти нього під пахучим шатром бузини. Коник стрибнув мені на плече і завмер зо страху. Заходив у сад вечір. Біля ніг хнюпилися полишені сонцем квіти курячої сліпоти. Зате ромашки яскріли жовтими зіницями. Мені кортіло щигликом збити коника, зірвати ромашку і встромити межи зуби. Але дивно: біля цього чоловіка я не міг такого робити, це виглядало б як порушення прихованого закону. З'явилася якась повздержливість.
Сад виглядав напівдиким, всяка дурнина там росла. Але я встиг запримітити, як ходить садом господар – ступає сторожко, як кіт, не натоптує стежин (скрізь однакове буйнотрав'я), обходить табунці благеньких квітів-самосівок. Де-не-де в траві зачаїлися валуни, сіріли спинами, як заснулі черепахи. Вони ж, мабуть, заважають косити?! А старий їх не вивергне і мох із них не здере. Де я міг знати тоді, що в засуху він навіть поливає цей мох. («Яка не є, а теж трава Господня»).
Але тоді мені пекло своє, і нарешті я здобувся на запитання:
– Ви сказали про непрощення. Воно теж нам шкодить?
– Либонь, найбільше. Якщо заздрощі коростою роз'їдають серце, то нехіть прощати висушує й огірчує його.
– Отже, я маю прощати тим, котрі за один день мене знищили? Віроломно забрали роботу, житло і двох найдорожчих мені людей. Без особливих причин. Прощати?
– Прощати! І не через день, а сеї ж миті. Але, будь ласкавий, посунься вбік – ти топчеш руминчик.
Я посунувся на лавиці, дивуючись уголос:
– Як ви це побачили за стільницею?
– Вчув запах м'ятого цвіту. І ти вчися в трави.
– Чого вчитися? – здивувався я.
– А хоча б того ж прощення. Коли ми топчемо квіточку, вона віддає аромат. Ось він – сенс прощення. Трава до сього дійшла, а ми ж люди! Однак мало прощати, ще й дякувати треба напасникам. Бо коли нас ніхто не випробовує – се прокляття.
– І ви прощали своїм лиходіям? Прощаєте їм усе?
– Прощав, і тому я тут. А вони… вони давно вже не чинять лиходійства.
Я був оглушений його словами. Дивився на цього дивного діда, як дитина на цукерку. І не мав що сказати. А він, обнявши мене проникливим поглядом сірих очей, провадив далі:
– Я не знаю твоїх кривдників, не знаю, чим вони тебе допекли, та знаю одне: не було, немає і не буде людини, яка б заслуговувала тільки осуду чи виправдання. Часом і святий на святого скривиться… Тому треба прощати. Бо се твоє звільнення, твоя найбільша перемога. Хоч би весь світ повстав проти тебе, ти захищений силою прощення.
Одиниця у великій реєстратурі неба
Мені залишалося слухати й вірити. Тоді я ще не знав, що цей чоловік поважного віку, але без слідів часу на обличчі, говорить не пустопаш; що світ не раз і не двічі брав його в залізні кліщі. І то не один світ. Ті світи завалювалися один за одним, а він сидів тут, на заповітній лавчині, з облатками цвіту на раменах, і бджола вмиротворено дзуміла в його білій бороді. Їй там було притульно.
…Я не спав майже до ранку. Ніч повзла слимаком. Трава в місячному поливі застигла, ніби відлита з металу. Моя повна думами голова теж обважіло впала на груди, але душі було високо. Кортіло навернути якісь добрі спомини, обходячи бомбові ями. І виплив чомусь рядок із мого останнього нарису про опального афганця: «Я – одиниця у великій реєстратурі неба». По правді, хіба може так говорити комсомольський ватажок, та ще й атеїст на додачу?! І якого я після цього хочу ставлення до себе?! Дурість – дар Божий, але не варто ним зловживати. Бісмарк, здається, сказав.
«Що ж, пробачте мені, шановні-нешановні товариші! Тобто… я пробачаю вас!» Слово «прощаю» для мене ще тоді не було природним.
Потім я лежав без думок, укритий небом, і зорі, здавалося, ворушилися в волоссі. Поснула вся жива дрібнота довкола. Тиша замохнатилася, загусла, і я теж заснув.
Уранці я прохопився від якогось звуку – скрипнула капура (так називають тут хвіртку). Старий ішов двором із глиняним жбаном. Побачив мене й поклонився:
– Файно спалося? А я вже сніданок виходив, – поклав на стіл посуд із самокишем.
Потім ми їли його з мамалигою і бринзою. Дідові слова про сніданок були й для мене підказкою, що харчі треба відробляти. Я попросив, щоб він дав мені якусь роботу.
– До чого руки просяться, те й роби. Зайнятість – се найліпші й найдешевші ліки.
Спершу я прибрав маленьку столярню, протер віконце, зібрав тороки павутини, вигріб стружку і тирсу. Це велено було розтрусити в малиннику. «Малина любить кислу деревну потеруху, ніяке інше вдобрення їй так не годить». Потім я взявся за живопліт – густі, дрімучі зарості молодого грабника, ялинника, чагарників і лози дикого винограду. Огорожа була така щільна, що їжаки, птиці і шершні влаштували собі там гнізда. Сполохав навіть вужа. Я рівняв стовбури й підрізував кущі, щоб надати їм якоїсь форми, ошатності. Щось подібне я бачив в італійських фільмах про мафію. Метр за метром я перелицьовував дрімучу гущавину в подобу зеленого паркану. І сам увесь зазеленився соками, до памороків наситив легені терпким запахом свіжих зрізів.
До кінця першого дня був упораний відрізок живоплоту на якихось двадцять кроків. Обдряпаний і обкусаний, сів я до заробленої вечері.
– Красно, – зронив дід короткий присуд. – І деревині продих, і взору втіха. Око любить приволля, щоб не чіплялося за стріхи й огорожі. Коли очам простір, тоді й душа не замикається. Я довго никав, доки напав собі цю хижку на горбі. В давнину тут посідали княжі винарі.
– Гарні місця, – згодився я. – Доки сюди піднімався, зустрів ще кілька старих садибок.
– Місце не до місця. Мені сей посад показали птиці.
– Птиці? – здивовано перепитав я.
– Ай. Я йшов за ластівками – і прийшов. Ластівці любо там, де чистий воздух. Не просто свіжий, а доконечно чистий. Розумієш? Відчуваєш, який тут люфт?
– Так. А хіба інші птахи не люблять чисте повітря?
– Птиці як люди, до всього обвиклі. Взяти галок, то вони гуртуються там, де нечистий воздух, недобрі місця. Навіть худоба їх обминає… Але воздух ще не все. Жити треба при добрій воді. Мені теж показали її птиці. Правда, не живі.
– Як це?
– Ну, звично як. Птиця чує свою кончину. І летить до води, до доброї – лісової чи горової. Аби в затишші, змочуючи дзьоб, тихо відійти. На добрій воді вона ще потягне якийсь час. Тому чим ситніша вода, тим більше в окрузі джерела пташиних кісток. Розломиш кісточку, роздробиш її камінцем – і збагнеш повноту води. Чи все в ній є те, що треба нашим кісткам і нашому мозку?! Так я надибав свою криницю. І сей осідок. Бо якщо птицям небесним тут утішливо вмирати, то й чоловікові спокійно жити…
Я спрагло слухав його, приголомшений простою, але якоюсь прихованою правдою. Правдою про цей живий світ, у якому все суще ув'язане в єдине вселенське намисто. І кожна та мізерна намистина є рівновеликою одиницею у великій реєстратурі Неба. Так ось про які речі мовчав цей дивний дідуган, і тепер спроквола вилущує їх, наче насінини з кленової лопатки-стручка. Так ми в дитинстві роздирали ті гнучкі пластини, вилизуючи поміж зерняток гіркувато-солодку смолку, від якої аж язик терпнув. Бо ласощі природи, як і смак істини, мабуть, однаково солодкі і гіркі водночас.
– Хто вам відкрив ці потаємні речі? – запитав я наївно.
– Вони не потаємні. Вони на поверхні і в глибині – в мені і в тобі. Рівняй себе по природі. Тоді не порушиш її мудрої рівноваги. І стоятимеш під сим невидимим коромислом твердо і рівно. І душа буде ходити рівно. На вічних своїх дорогах.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
Полная версия книги