Балада про Броди
Вiкторiя Мазур
Мирослава живе в невеличкому районному центрi на Львiвщинi. Броди – мiсто на болотах, i ii життя теж нагадуе застояне болотце: нецiкава робота i вечори в компанii телевiзора. Здаеться, змiнити ситуацiю може тiльки диво, але причиною подальших радощiв та катастроф стае науковий винахiд пра-пра-родички Мирослави. Емiлiя Крижанiвська живе на початку ХХ столiття, i в ii часi Броди зовсiм не тихе мiсце. Коли Мирося отямиться вiд першого шоку та засвоiть основнi правила подорожей в часi (нiчого не змiнювати, не розповiдати i не вирiзнятись), iй доведеться подивитись на свое мiсто iншими очима, зiткнутись з бандитами, контрабандистами та картярами, врятувати ще одну жертву Мiлиних експериментiв та знайти свое не-свое справжне кохання. Крiм того, що Григiр Шкляренко вже заручений з Емiлiею, вiн ще й власник фабрики iграшок на межi банкрутства та учасник украiнського пiдпiлля. Їх роздiляе одне з найстрашнiших столiть в iсторii i закони подорожей в часi. Але долю й конем не об’iдеш – нiхто не може змiнити того, що вже сталось у минулому…
Вiкторiя Мазур
Балада про Броди
Роздiл 1
Вiдображення
Важко уявити щось бiльш вогке i болотисте, нiж вечiр ранньоi весни у Бродах. Брудний снiг, перемiшаний з пiском i сiллю, перетворився на кашу. Нечисленнi перехожi важко мiсили ii важкими зимовими чоботами. Темрява накрила мiсто, але крiзь неi проривались яскравi вивiски магазинiв та аптек на вулицi Золотiй. Вони здавались Мирославi маяками в темному океанi. Хтось, вихоплений з чорнильного тла вiдблиском вiтрини, зайшов до аптеки, мамi з двома галасливими дiтьми не вдалось проминути крамницю з солодощами. А Мирослава минула свiй будинок, бо мала ще зайти до супермаркету.
Якщо бути вiдвертою, вона любила проходити повз свiй будинок. Нехай вiн не весь належав iй, зате найкраща квартира – ота з круглою башточкою на розi – була ii. Свiтло вiд неоновоi реклами химерно вiдбивалось на стiнах будинку, пiдкреслювало його i нiби вирiзало з реального часу. Та будiвля простояла з добру сотню рокiв, бачила-перебачила i вiйни, i пошестi, але досi стояла тут, мокла пiд бродiвською мрякою i спостерiгала далi.
Мирославу захоплювала старовина. Речi i споруди, що пережили не одне поколiння людей, навiювали iй думки про безсмертя пам’ятi та швидкоплиннiсть людського життя. Тому дiвчина любила Броди. Особливо навеснi, у дощ i негоду, попри розквашенi вiд води чобiтки. Темне вiкно на башточцi ii будинку пiдморгнуло зеленим вiдблиском з аптеки, i Мирославi полегшало.
Важкий день закiнчувався у черзi до каси одного з мережевих супермаркетiв. Масло знову здорожчало, а олiю ii улюбленоi фiрми вже розкупили, то ж Мирослава роздратовано спостерiгала, як мужчина в чорнiй куртцi i шапцi на очi вивантажував з кошика на касову стрiчку три пляшки горiлки та плавлений сирок. Один плавлений сирок.
«Жук», – крутилось в думках Миросi. Такий самий жук, як i директор (з дозволу сказати) з ii офiсу. Зекономити на закусцi зате залитись питвом, обiбрати замовника, хоч може в нього в кишенях i буде порожньо пiсля угоди, недоплатити ремонтникам i залишити ii, секретарку-адмiнiстраторку-прибиральницю, сам-на-сам з iхнiм обуренням.
– Пакет потрiбен? Маете нашу картку? – касирка виглядала дещо спантеличеною, напевно, iй довелось повторити своi стандартнi запитання двiчi, перш нiж Мирослава звернула на неi увагу.
– Так, – погодилась на щось Мирося, а тодi побачила, як густо намальованi за останньою модою брови касирки поповзли вгору. Здивування чи роздратування? – Пакет, – виправилась Мирослава.
Вона швидко закинула в брендований шматок полiетилену за три гривнi масло, хлiб, шматок якогось м’яса, обережно примостила пластикову упаковку на десять яець, завершила «натюрморт» голiвкою пекiнськоi капусти i швидко пiшла додому. Касирка-модниця тiльки важко зiтхнула i згребла решту копiйками, яку не забрала неуважна клiентка.
Вдома було тихо i темно. Мирослава звично намацала вимикач в коридорi, поставила продуктовий пакет i замкнула дверi на всi замки. Верхнiй, основний i ланцюжок. Ця звичка залишилась ще з дитинства, коли батьки залишали ii вдома саму та йшли по справах. Маленькiй Миросi тодi здавалось, що хтось вломиться в квартиру i викраде ii поки батькiв немае вдома. Тепер вона доросла, а мама з татом живуть в селi пiд самими Бродами i рiдко навiдуються. Вони поступились iй квартирою, коли придбали маленьку хатину зi старим садом.
«Час тобi будувати свое життя, доню», – казала мама, коли присiли «на дорiжку» на торбах. Тато сидiв поруч з нею, вони тримались за руки. «А ми своiм поживемо». Потiм тато швидко позносив ще кiлька сумок з одягом у стареньку «Ладу» пiд пiд’iздом, i батьки помахали iй «па-па», наче молодята, що поiхали у весiльну подорож.
Мирослава бiльше не знала жодноi пари, що настiльки захоплювалась один одним протягом рокiв. Їм завжди було добре вдвох, цiкаво вдвох, весело вдвох, нiби вперше. Мирослава мрiяла i собi зустрiти чоловiка, який так само займе весь свiт в ii головi, i це не минеться нiколи. Минув вже рiк, як Мирося жила сама, мала повну свободу дiй але жодного серйозного кавалера так i не трапилось. Мама по-трохи перестала форсувати цю тему в телефонних розмовах. Все бiльше розказувала про сад i куховарство. Мирославу, яка завжди дратувалась вiд маминого «а що з особистим, доню?», така замiна риторики вже почала лякати.
Вона швидко розклала продукти у холодильнику та на полицях. Їсти не хотiлось, точнiше не хотiлось готувати, то ж Мирослава пiшла до вiтальнi. З годину лежала на диванi пiд ковдрою, нiби побите кошеня, i клацала канали по телевiзору. Не було нiчого вартого уваги, хiба що сюжет з випуску «Надзвичайних новин» про зникнення людини. Чоловiк зайшов у дзеркальний лабiринт задля розваги, але минула година, а вiн так i не знайшов вихiд з атракцiону. Тодi працiвники взялись шукати зниклого клiента, але знайшли тiльки його обрубану по лiкоть руку в калюжi кровi. Жодних свiдкiв, нiяких слiдiв втечi i пiдозрiлих звукiв. Полiцiя розшукуе зниклого або його труп. Всiх, хто володiе будь-якою iнформацiею, просять звертатись за телефоном.
Мирося здалась i вимкнула плазмовий екран. Кiмнату заповнила темрява. Їi порушували тiльки вiдблиски вiд кольорових вивiсок магазинiв внизу. Мирослава встала i пiдiйшла до дзеркала на трюмо. В ньому теж миготiли скалки яскравого свiтла. Вона вирiвняла спину, розправила плечi i подивилась на себе. Хотiлось виглядати сильною, красивою, дорослою. Але вiдображення дивилось на неi втомленим поглядом замолодоi як на свiй вiк дiвчини, в пiжамi i з хвостиком на головi. Мирося скорчила гримасу i вiдображення теж перекривилось. Тодi дiвчина зробила пiвкроку вбiк, щоб стояти рiвно навпроти дзеркала. З’явився дзеркальний коридор. Дзеркало з трюмо вiдбивалось в дзеркалi на протилежнiй стiнi. В скляних рамках довгого коридору на Миросю дивились ii самотнi копii. Вона почепила друге дзеркало пiсля вiд’iзду батькiв, хоч мама й не раз переповiдала iй ту телепередачу про поганий вплив дзеркал.
Дзеркальний коридор був ще одним спогадом з дитинства. У дванадцять Мирося iздила з класом до театру iменi Заньковецькоi у Львовi. На балет «Лускунчик». Може, тодi вперше i прокинулась ii любов до старовини. Балюстради, балкони i позолоченi барельефи, важкi портьери на сценi та балерини, що, здавалось, не мали ваги. З танцю було важко зрозумiти, що до чого, але вчителька роздала усiм лiбрето. З тих пiр слово «лiбрето» означае для Миросi не тiльки опис дiй в балетнiй постановцi, а й портьери i балерин, i балкони, i оксамитовi крiсла. Дзеркальний коридор вона бачила в антрактi. Однокласники нудились, i щоб iх розважити, вчителька показала дзеркальний зал театру. Дзеркала вiдбивались одне в одному i утворювали тунелi в невiдомiсть. Дiти посмiхались, висолоплювали язики i ставили собi «рiжки», щоб iхнi вiдображення це повторювали. Зараз же Мирославу не покидало враження, що не всi копii в ii дзеркальному коридорi належать iй.
Спогад повернувся легкою посмiшкою. Копii Мирослави в дзеркальному коридорi ii вiтальнi теж посмiхнулись. «От би повернутись назад», – подумала дiвчина i вiдвернулась вiд дзеркала. Найдальше з ii вiдображень все ще посмiхалось в дзеркальному коридорi.
Роздiл 2
Теорiя Бродiв
Мирославi снився дивний сон: вона йшла дзеркальним лабiринтом. З кожним кроком вперед секцiя позаду зникала. Дiвчина трималась за прохолоднi дзеркальнi стiни, залишала теплi вiдбитки долонь в хмарках на запотiлому склi. Вона ще нiколи не бачила таких химерних снiв, але була впевнена, що спить. Дорога назад все зникала, та Мирося хотiла дiйти до iншого краю коридору i дiзнатись, що там, за останнiм дзеркалом. Ось вона зробила останнiй крок, порожнеча пiдпирала спину i пiдштовхувала вперед. Там було свiтло. Мирося простягнула руку i вiдчинила дзеркальнi дверi. В очi вдарило сонце.
Дiвчина примружилась, а тодi знову розплющила очi. Прокинулась. Вона розчаровано зiтхнула i пiднялась на лiктях. Було образливо i якось несправедливо, що вона так i не побачила, що за дверима, хоч пройшла такий довгий шлях.
– Доброго ранку, панянко, – над Миросею нависала ii дивна копiя.
Та дiвчина теж була молодою i стрункою. Тiльки одягнена була в якесь старомодне плаття в пiдлогу. Чорне волосся було вкладено в вигадливу, але теж застарiлу зачiску. Найдивнiшим було те, що Мирося впiзнавала в незнайомцi своi риси обличчя – тонкi губи (нижня трохи бiльша за верхню), карi очi, круглi щiчки та трохи заширокий нiс. Мирослава нiби дивилась на себе в якомусь чудернацькому маскарадi.
– Добре, що ти не лякаешся, – продовжувала незнайомка. – А от я вчора страху набралась. Ти так схожа на мене, i я подумала… А, неважливо. Емiлiя. Емiлiя Крижанiвська, – вона поважно кивнула Мирославi.
– Мирося. Мирослава Титаренко, – швидко виправилась i аж тепер помiтила дивну обстановку в кiмнатi.
В загальному примiщення нагадувало вiтальню ii квартири у Бродах. Тi самi довгi вiкна у круглiй башточцi, подвiйнi дверi з вiтражем в коридор, квiти у вазонах. Тiльки замiсть плазмового телека, на який Мирося вiдкладала три зарплати, на стiнi висiла картина. Рiчка, круглий мiсток, мiсяць у повнi. Замiсть батькiвського дивану тендiтна – софа з кованою спинкою. На софi якраз i прокинулась Мирослава. А на мiсцi трюмо з дзеркалом були стелажi з книгами.
– Де я?
– В Бродах, – обережно вiдповiла Емiлiя. – Але правильно спитати, коли?
– Коли? – машинально повторила Мирослава, iй все ще здавалось, що сон продовжуеться.
– Коли, – Емiлiя ствердно кивнула i вiдступила на крок. – Ти в Бродах, зараз 1913 рiк.
Мирослава зреагувала так, як i думала Емiлiя. Вона зiскочила з тахти i побiгла до вiкон. За ними грiлась пiд весняним сонечком вулиця Золота. На дверях крамниць дзвенiли дзвiночки, коли покупцi заходили чи виходили. Люди шпацерували по брукованiй вулицi, пiдставляючи обличчя теплому промiнню. Чоловiки носили костюми-трiйки i пальта з капелюхами, жiнки були в довгих платтях i манто на плечах. Свiт точно з’iхав з глузду.
– Впевнилась? З якого року ти?
Мирослава повернулась спиною до вiкон. Дивитись на знайому з дитинства вулицю в такому дивному трактуваннi було моторошно.
– З 2017.
– О! – Емiлiя кинулась до книжкових полиць, дiстала якийсь записник, чорнильницю i чорнильну ручку, а тодi почала щось швидко записувати.
Мирослава пiдiйшла ближче i побачила, що почерк у ii старомодноi копii трохи кращий за ii власний. Але зрозумiти хоч щось з написаного так i не спромоглася.
– Як я тут опинилась?
Емiлiя неохоче вiдiрвалась вiд записiв.
– Я тебе сюди привела. Точнiше, створила Брiд, по якому ти прийшла. Словом, тобi пощастило, як нiкому – ти здiйснила успiшну подорож в часi!
– Але я цього не планувала, – Мирося, як могла, боролась з панiкою. – Менi треба назад. Вiдправ мене назад.
– О, мила, – Емiлiя нарештi вiдклала записник i спiвчутливо подивилась на Миросю. – Боюсь, це не можливо.
* * *
Пiсля невеличкоi iстерики Мирослава все ж вислухала короткий науковий курс про Теорiю Бродiв. Як не дивно, сама теорiя не мала нiчого спiльного саме з мiстом Броди, зате назва обох безпосередньо стосувалась переходу через рiчку. Емiлiя показувала своi записи з формулами i розрахунками, потiм iз закритоi секцii книжкових полиць дiстала дивний апарат. Вiн був схожий на модель сонячноi системи – дев’ять кiл одне в одному, з’еднаннi металiчними кульками, якi нагадували Мирославi планети (але Емiлiя наполягала, що нiякого вiдношення вони до планет не мають). Кола можна було змусити обертатись вертикально чи горизонтально з допомогою спецiальних магнiтiв. Дзеркало i компас теж якимось чином стосувались всього цього, але Мирослава нiколи не розбиралась нi в технiцi, нi в математицi з фiзикою.
Словом, якщо перефразувати всю лекцiю Мiлi (копiя-математичка дозволила називати ii так), то Мирося зрозумiла наступне – Теорiя Бродiв це припущення, що з допомогою спецiальних засобiв (отой апарат?) можна створити шлях у просторi i часi. Як брiд через рiчку. Тому теорiя й мае таку назву. Щоправда, бiльшiсть науковцiв вважають ii псевдонауковою. А те, що Емiлiя створила апарат i проводить дослiди взагалi не викликае нiчого, крiм кпинiв i скептичних зiтхань, бо Емiлiя – жiнка.
– Теоретично, можна створити його знову, але як в той Брiд зайти? Ти ж прийшла до мене, а не я до тебе.
Далi Мiля запевнила Миросю, що все буде добре, адже вона вдосконалюе свiй прилад щодня. І рано чи пiзно знайде спосiб вiдкривати Брiд в обидвi сторони, а може навiть у тому самому часi, тiльки в iншому мiсцi.
