– Практично телепортацiя! – Емiлiя була в захватi i вiд себе, i вiд своiх експериментiв та планiв. – А поки що сприймай все як… подорож… екскурсiю в свое мiсто сто рокiв тому.
Коли Мирося змогла сяк-так прийняти думку про «екскурсiю», виявилось, що в подорожах у часi теж е правила. Не вирiзнятись. Це стосувалось i одягу, i зачiсок, i манер. Тут для Миросi все виявилось доволi цiкаво – Емiлiя запропонувала iй свiй гардероб. Що й казати – мода початку двадцятого столiття у Бродах сильно вiдрiзнялась вiд смакiв Миросиних сучасниць. Сукнi до п’ят i такi ж довгi спiдницi, пiд корсет сорочки з тонкого полотна. Прикрашали одяг вишивки, мережки i нашитi стрiчки. Емiлiя могла похвалитись сукнями з Європи – вишуканими, дорогими i теж дуже довгими. Вони трохи нагадали Мирославi фiльм «Великий Гетсбi», але епоха джазу i запальних танцiв настане тiльки рокiв через десять, та й те по той бiк океану. Такi Мирослава бачила хiба у фiльмах та журналах.
– Щоправда, у Бродах таке нема куди й одягнути, – скривила носик Емiлiя.
Наступне правило – нiчого не змiнювати.
– Ти в минулому, а отже теоретично тебе ще немае на свiтi. Ще не народилась. І батьки твоi не народились, i iхнi теж. Не роби нiчого непоправного, бо наслiдки в твоему часi можуть бути катастрофiчними.
– Ясно, як в «Ефектi метелика».
Емiлiя тiльки здивовано схилила голову набiк, а тодi продовжила:
– Трете правило – нiкому не розказувати, що ти з майбутнього, i не розкривати нiяких технологiй.
З цим теж не мало виникнути проблем, то ж Мирося зосередилась на виборi суконь. А тодi спитала те, що муляло ii вiд самого пробудження.
– Коли я прокинулась, ти сказала, що злякалась нашоi схожостi, i навiть подумала… про що ти подумала тодi?
– Та пусте, – вiдмахнулась Емiлiя. – подумала, що ти – це я, яка змогла-таки увiйти в Брiд i оселитись в майбутньому, а тодi я-з-минулого затягла себе-з-майбутнього назад. Теоретично не можна зустрiчати саму себе пiд час подорожей в часi. Це як матерiя i антиматерiя – взаемознищення, – Емiлiя сплеснула долонями, а тодi рiзко розвела iх перед собою, iмiтуючи вибух.
– Так може бути? Що я – це ти?
– Ой, нi. По-перше, я-з-майбутнього себе-з-минулого одразу би впiзнала. А по-друге, ти ж пам’ятаеш свое дитинство i Броди у двадцять першому столiттi. Я би пам’ятала свое, двадцяте.
– Ясно. Але ми, безперечно, родичi, – Мирослава саме стояла перед великим дзеркалом у повний зрiст в однiй зi спалень (у цьому столiттi Емiлii Крижанiвськiй належала не одна квартирка, а весь будинок з баштою) i прикладала до себе то одну, то iншу сукню.
– Не обов’язково близькi, – погодилась Емiлiя. – Певна комбiнацiя генiв може випадково повторюватись через кiлька поколiнь. Судячи з твого одягу, – Емiлiя критично оглянула пiжаму Мирослави i розкошланий хвостик замiсть зачiски, – двадцять перше столiття – просто кошмар.
Мирослава пригадала уроки з iсторii двадцятого столiття у школi (двi свiтових вiйни, репресii, голод, винищення) i видавила блiденьку посмiшку у вiдповiдь.
Роздiл 3
Гiдна партiя
До Першоi Свiтовоi вiйни залишався всього рiк, i Мирослава сподiвалась, що за цей час Емiлiя достатньо просунеться у своiх дослiдах, щоб вiдкрити iй шлях додому. А поки що Броди зразка початку двадцятого столiття вiдкривались для неi химерним атракцiоном.
Становище Емiлii Крижанiвськоi було привiлейоване. Їi багате сiмейство мало шану в суспiльствi i чималi статки. Хоча батьки Мiлi загинули кiлька рокiв тому пiд час пограбування на дорозi Пiдкамiнь-Броди, ii численнi тiтки i дядьки писали листи i регулярно цiкавились життям небоги. Вони навiть присилали iй грошi на прислугу, бо де ж це бачено, щоб самотня панянка мешкала i поралась сама у такому великому маетку. Емiлiя нiколи не розповiдала iм, що розiгнала усiх помiчникiв одразу пiсля похорон. Зайвi очi та вуха в будинку завжди дратували ii, та й утримання, призначене iй батьком про всяк випадок, було шкода витрачати на дурне. Вiдразу пiсля втрати батькiв на Емiлiю звалилась ще одна дуже доросла справа – вона мала добудувати будинок. Перший поверх закiнчили ранiше, то ж сiм’я Крижанiвьких продала старий маеток за мiстом i переселилась на Золоту. Осиротiвши, Емiлiя мусила подбати про завершення будiвництва другого поверху. На щастя, рiд Крижанiвських все ще користувався шаною, i помiчники знайшлись швидко. Емiлiя найняла прораба – пiдстаркуватого, але дуже талановитого австрiйця. За помiрну платню вiн взяв на себе всi турботи будiвництва i швидко закiнчив роботи. То ж у бiльшостi кiмнат цього будинку ще нiхто i не жив.
За батькiвським заповiтом сiмейний спадок Емiлiя мала отримати пiсля одруження. А до тих пiр хороший запас золотих крон та цiннi папери лежали в одному з сейфiв щойно збудованого вiддiлення Празького Кредитного банку. Емiлiя розповiдала Миросi, що колись ii батьки спецiально iздили аж у Прагу, щоб вiдкрити цей рахунок. А кiлька рокiв по тому банк добрався до Бродiв i перевiв всi внески мiсцевих в новий фiлiал. Все для зручностi клiента. Але Емiлiю цей факт тiльки дратував – ii багатство тепер знаходилось за якусь сотню-двi метрiв вiд порогу будинку. А забрати його дiвчина не могла. Поки що.
Мирослава знала будiвлю Празького Кредитного банку як Бродiвський вiддiл МВС та мiсцевий суд. Проте до бiлих мiкрикiв Новоi Полiцii з синьо-жовтими прапорцями на номерах залишалось ще сто з хвостиком рокiв.
Двiчi на тиждень торговка приносила з ринку пакунок з продуктами, за це Емiлiя платила iй кiлька крон щоразу. Готувати Мiля навчилась ще в юностi, а проблему з прибиранням вирiшила просто – замкнула зайвi кiмнати та й по всьому. Все одно той будинок був завеликим для однiеi людини, i нежитловi кiмнати навiвали вiдчуття порожнечi.
То ж у Емiлii та Миросi було вдосталь часу насолоджуватись життям. Емiлiя працювала над своiми дослiдами. Могла годинами перебирати магнiти, пiдставляти iх у рiзних положеннях до апарату з колами, кожен раз робила якiсь записи у зошитi, закреслювала i писала знову. Коли справа заходила в глухий кут, Мiля обкладалась книгами у вiтальнi i цифра за цифрою перевiряла своi розрахунки в пошуках фатальноi похибки.
Мирослава спочатку була збита з пантелику вiдсутнiстю телебачення та iнтернету. Подолати нудьгу допомагали книги i прогулянки. Мирося вiдмикала закритi кiмнати. Всюди знаходила пристойний шар пилу i павутиння, але були i гарнi вiдкриття. Наприклад, вона вiдчинила бiблiотеку Крижанiвських. Деякi полицi були порожнi – книги, якими користувалась часто, Емiлiя перенесла у вiтальню, але iншi пiдставляли пiд пальцi запорошенi палiтурки, нiби зголоднiлi за увагою коти.
Також Мирослава несподiвано для себе зробила неймовiрне вiдкриття – люди дивились на свiт iншими очима. Вони вмiли подовгу спостерiгати за рухом сонця по небосхилi, помiчали напрямки вiтру (пiвнiчно-захiдний чи пiвнiчний?), придiляли велику увагу речам. Вперше Мирослава помiтила, як по-особливому блищать лакованi поверхнi меблiв, з якою майстернiстю i точнiстю вирiзьбленi на них вiзерунки. Люди збирали поштiвки, засушували квiти i пiдписували одне одному книги – так зберiгали найтрепетнiшi спогади. На якусь мить Мирося навiть позаздрила жителям початку двадцятого столiття – можливо, вони бачили набагато бiльше у свiтi, нiж ми, тi, хто рiдко вiдводить погляд вiд якого-небудь екрану.
Але найбiльше Мирославi подобалось гуляти мiстом. Вона знала Броди з дитинства, але тепер у неi було вiдчуття, наче стала героiнею роману про минуле. Будiвлi, що були такими знайомими в ii часi, тепер мали зовсiм iнше значення. Вперше Мирося помiтила це з Празьким банком. Потiм виявилось, що на мiсцi районноi бiблiотеки – жiноча гiмназiя, а початкова школа стала примiщенням Торговоi палати. У примiщеннi райвiйськкомату процвiтав готель «Європа» з рестораном на першому поверсi. В будiвлi паспортного столу теж був готель, називався «Брiстоль». З красивих дерев’яних дверей виходили поважнi пани та панi. Здебiльшого подорожнi, адже Броди у двадцятому столiттi – прикордонний пункт, останне мiсто перед кордоном з Росiйською iмперiею.
Як не дивно, за кiлька днiв Мирослава навiть встигла побачити росiйських гусарiв. Казали, вони час вiд часу покидають своi казарми пiд Радивиловом i приiздять у Броди пиячити з мiсцевими жовнiрами в готелi «Європа». Поки що нiчого не вказувало на наближення свiтовоi вiйни. Майбутнi суперники напивались пiд живу музику та рiзались у преферанс.
На кiлька перших прогулянок Емiлiя викликалась супроводжувати Мирославу, хоч спершу вона й опиралась. Але вже за кiлька хвилин пiсля першого виходу з дому вони зустрiли на вулицi знайому Крижанiвських. Панi Смiшенко повнiстю вiдповiдала своему прiзвищу – була пухкенька i смiшлива, багато говорила i активно розмахувала руками. Тодi й Емiлiя «легалiзувала» Мирославу.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
