Замок Янгола
Сергiй Оратовський
1649-й рiк. У Киiвський замок на Щекавицькiй горi прибувае новий воевода Адам Кисiль. При ньому – помiчник, перекладач Ян Лооз. Вiн – спритний малий. Завдання Киселя провести переговори з повсталими козаками Хмельницького. Тим часом, в Нижньому мiстi – Подолi вiдбуваються дивнi речi. У людей зникають малолiтнi дiти. Жителi скаржаться владi, тобто воеводi. Вони пiдозрюють, що крадуть цигани, або ж дiтей викрадають мiсцевi бандити, якi промишляють в тутешнiх лiсах i орудують на великих дорогах. Дiтей нiбито продають в рабство туркам. За цю справу береться Ян Лооз. Але перш за все вiн повинен з'ясувати хто ж вбив замкового розпорядника Пясоту. Вiн повинен був зустрiти воеводу Киселя, але так цього i не зробив, чим дуже засмутив королiвського чиновника. Розпорядника замку Пясоту вбили в той самий момент, коли Адам Кисiль в'iхав в замок ..
Сергiй Оратовський
Замок Янгола
Присвячуеться киiвським диггерам, якi не втрачають вiру, в пiзнання нового пiд землею.
А також усiм, хто цiкавиться власним мiстом i хоче подивитися на нього по-iншому: крiзь детективну призму рокiв.
Давно забута кримiнальна хронiка 1649-го року
ПРОЛОГ
…Пан пiдкаштелян Антонiй Пясота останнiй раз був у цiй замковiй лазнi лише два днi тому. Парив своi зашкарублi кiстки, намагався позбавитися вiд прилипливих блiх, гнид та клопiв, дихав чарiвними ароматами пахощiв. Однак послання, яке пану пiдкаштеляну таемно пiдклали сьогоднi вночi пiд дверi маетку, не змусило довго чекати на нього. Антонiй Пясота знову опинився бiля цiеi ж самоi замковоi лазнi. Пiдло пискнули скрипучi дубовi дверi. Вiн обережно зайшов у темну роздягальню. Зняв товстий кунтуш, повiсив його на iржавий цвях i далi потрапив у вiдпочивальню. Там вiн запалив кресалом двi товстi восковi свiчки. У пана Антонiя Пясоти чогось раптом почастiшало серцебиття. Ця аритмiя, немов дрiбну решту в крамницi, вiдраховувала останнiй час його життя. Довго йому чекати не довелося. З тiнi бiля стiни, раптом вiдокремився згорблений суб'ект у чернечiй сутанi з капюшоном. У вiдпочивальнi запахло вогкiстю i гниллю. Хворе серце пана пiдкаштеляна тривожно занило. Суб'ект кивнув головою Пясотi i сам присiв за стiл навпроти нього. Пан пiдкаштелян був на пiвтори, а то й двi голови вище за свого жалюгiдного опонента. Але у цiеi iстоти були досить сильнi й довгi руки. Немов циганськi батоги.
– Я дивлюся, що ти аж нiяк не мiняешся…. – вимовив Пясота i демонстративно приклав до носа тремтячою рукою запашну хусточку з вишитими вензелями «А. П.». Пан пiдкаштелян на дух не любив поганi запахи. Особливо гниль та сморiд. А цей був дуже нестерпним та гидотним. Тож тут уся справа-матiнка тхнула холодною могилою!
– Та що ти таке патякаеш?! Хiба ти, Пясото, бачив цю рiзницю мiж свiтом живих i царством мертвих?! Ге? Тебе цiкавила тiльки твоя власна душа… – вимовив гугнявий голос з-пiд смердючого капюшона.
– Ну а ти, можна подумати, бачиш? У тебе ж весь час перед очима – сама нiч!!! Ти свiтла бiлого не бачиш!.. – Пясота продовжував рятувати свiй чутливий нiс i нюхав хустку, що пахла схiдною запашною лавандою.
– У мене?! Я – бачу!.. Ще як бачу! Ги-ги-ги… Хоч я i живу ось вже скоро 30 рокiв у свiтi мертвих! Але я iнодi виходжу до живих панiв… А iнакше?! Га? Як я вирiшуватиму своi справи?! Записку мою отримав, забобонний ти наш?!
– Так. Отримав. – кивнув головою пан пiдкаштелян Пясота i знову понюхав лавандову хустку.
– Давай ii сюди! – владно зажадав гугнявий голос з-пiд смердючого капюшона.
– Я ii спалив…
– Ось тобi дулю, Пясото! Так я тобi й повiрив!
– Доведеться! – промовив Антонiй Пясота.
– Зараз-зараз, я зазирну в твоi чеснi очi…
– Ну ти, немов, той янгол… – перелякано промовив пан пiдкаштелян i затрусився вiд страху…
– Е – нi, старий!..Помиляешся! Я вже давно – не янгол! Я – господар всього цього!!!
– Господар чого?! Не смiши! Та ти гiрше останнього лихваря! Тобi навiть душу нiхто вже не закладе! Кажи – чого викликав…?! – промовив Пясота. Вiн бажав якомога швидше покiнчити з цiею поганою справою.
– Зараз-зараз. Приступимо, помолимося святому Пантелеймону! – промовила згорблена чернеча сутана i блискавично змахнула лiвою рукою, немов великим чорним крилом.
Голова пан пiдкаштеляна Антонiя Пясоти миттю впала на руки…
По його обличчю текли свiжi кривавi сльози…
ГЛАВА 1
9-е листопада 1649-го року. Добiгав кiнця другий, ще бiльш моторошний рiк визвольноi вiйни Богдана Хмельницького проти польського панування. Затяжноi, кривавоi i жорстокоi… Як тодi казали про цей складний час: «змiшати треба стиглу ворожу кров на полi битви iз жовтим пiском!». І це пiсля кiлькох рокiв так званоi «Золотоi Тишi». У краiнi знову з'явилися калiки та iнвалiди. Хто без рук, хто без нiг, хто вже нiчого не побачить…
…Зима того складного листопада так i не розпочиналася. Накрапав холодний дощ, а снiгу поки не було. Транзитна восьмимiсна карета без розпiзнавальних знакiв, у якiй було запряжено шiстку добрих коней, спустилася Вознесенським яром уздовж шумноi та смердючоi рiчки Глибочицi. В ii колесо раптом потрапила товста гiлка й вiзник – старий Якуба Фарман, якого всi звали просто – пан Куба, як тiльки-но почув глухий трiск, щоб остаточно не зламати колесо, вiдразу зробив холодними губами:
– Тпрууу!!! нумо стояти, Леопольде!!!
І Леопольд – швидкий i найспритнiший з добрих вороних коней у цiй упряжцi, почувши знайому команду, тут же покiрно встав. За ним одразу ж зупинилися всi iншi конi. Леопольд – улюбленець пана Куби. Вiн випустив пару з нiздрiв, став копитами тупатися по багнюцi, а потiм безсоромно вивалив на сиру землю великий тепленький, кiнський кавалок. Вiд нього пiшла тепла пара…
…Конi покiрно стали, а разом iз ними зупинилися 12 озброених до зубiв вершникiв з бiлими, немов вiд анемii, обличчями. Карета легенько хитнулася i всерединi заворушилися вiд холоду три пасажира…
Перший – пан, 50-ти рокiв. У нього срiбна борода й попiльне волосся. Одягнений у дуже простий дорожнiй костюм. Без зайвих пишнот. Його супроводжуе 35-ти рiчний чоловiк. Вiн бiльше схожий своiм зовнiшнiм виглядом на османа. Або як тодi говорили в Киiвському воеводствi – «бусурмана». Вiн також одягнений, як для тих часiв – надiйно i добротно. Широкi чорнi шаровари, утеплений каптан, який у Дикому Полi називали просто – «шкiрянка». А пiд нею кiлька металевих пластин. Надiйний захист вiд коротких стрiл та гострого ножа. Засмагла голова поголена «пiд колiно». За вухом козацький оселедець. Вiд одного зовнiшнього вигляду цього бусурмана вже йшла якась суцiльна небезпека. Третiй iхнiй супутник, зовсiм, здавалося б, був – «Сама Кволiсть». Напiвмрець. Ксьондз. Вiн у простiй чернечiй сутанi. Пiд нею худа дiрява ряса. А ще пiд нею достатньо легкий пiджупанник у якому повно блiх. Паскудо, як вони не мруть на холодi? У руках «пан Сама Кволiсть» навiть увi снi перебирае вишневi вервицi. Спочатку вiн дорогою часто молився. Тонкi пальцi постiйно бiгали по невеличким дерев’яним кулькам. Смикали iх. Губи крiзь сон бурмотiли латинськi слова про: «mea culpa» – «моя провину», а потiм його часто стало нудити. Кiлька разiв за Житомиром вони зупиняли коней i «iхне преподобiе«…блювало якоюсь червоною субстанцiею…
…Тепер же майже на пiд'iздi до замку двое з трьох солодко дрiмали. Осман з оселедцем на головi вiд абсолютноi нудьги навiть поцупив у ксьондза з-пiд ряси важкий жовтий брелок, що висiв на довгому ланцюжку. Це була голова собаки з запаленим смолоскипом у вiдкритiй пащi. Чернець «Сама Кволiсть» нiчого не помiтив i тихесенько давив тонкого хропака. А цей клятий бусурман для себе вирiшив: а, нiчого, потiм поверну! О! Мовляв, не ваша рiч, ваше преподобiе!? Тут впало на пiдлогу нашоi карети… Я ii пiдняв… Ось тримайте!..
…Тож, карета рiзко зупинилася… Осман миттю поклав важку жовту голову собаки з смолоскипом в пащi собi в глибоку бокову кишеню…
…Кiнь Леопольд голосно захропiв. Почулося невдоволене бурмотiння i кректання досвiдченого вiзника Куби Фармана. Вiн вилiз зi свого мiсця i почав роздивлятися, як би йому витягнути ту ненависну товсту гiлку. Кубi не хотiлося платити зi своеi кишенi кiлька срiбних талерiв за вщент зламане колесо. В дорозi за збереження карети вiдповiв звичайно пан вiзник. Такими були суворi правила подорожi у досить довгому шляху. Незабаром, дверi карети вiдчинилися i з неi вилiз цей самий засмаглий осман. Вiн солодко потягнувся, щоб розiм'яти своi задубiлi вiд холоду кiстки. Позiхнув. Вiзник Фарман колупався бiля того клятого колеса. До рятiвного Киiвського замку залишалося якихось пiвгодини iзди…
… Тим часом за каретою ретельно стежило двi пари жадiбних i голодних очей. Вiрнiше сказати, очей самих було всього три. Праве око одного спостерiгача було вибито кiлька рокiв тому в холоднiй камерi литовськоi буцегарнi. В жорстокiй бiйцi. За картярський борг. І тепер цю пробоiну у затятого шибеника закривала чорна шкiряна пов'язка. Тож цi три ока належали двом давно неголеним чоловiкам, у драних кожухах. Вони уважно стежили за проiжджаючими самотнiми вершниками i каретами з невеликою охороною. З надiею напасти з свого укриття i хоч чимось поживитися…. Адже час був дуже злий, голодний, военний… У лiсах мiж мiстами i селами жадiбно нишпорили банди нальотчикiв i вiдчайдушних хижакiв. Цi шибеники прикривалися iм'ям Богдана Хмельницького i заради золотих дукатiв iз зображенням вусатого короля Яна-Казимира Другого або його попередника Владислава Четвертого творили рiзнi нечуванi звiрства.
– Дивись, дивись Гонто! Це ж цiле багатство! – тихо, але впевнено сказав одноокий, – Якщо роздягти до нитки всiх цих мужичкiв, позабирати в них всю iхню хвацьку зброю, забрати добрих скакунiв, iхню швидку карету, вiзника повiсити на гiлцi, то вийде майже п’ятдесят дукатiв! По двайцять золотих на пику…
– Дурко ти, Бабаку, дурко! Не по двайцять!..
– Ну а по скiко? По трийцеть? І то й добре! По трийцеть ще краще, нiж по двайцять! Ги-ги. – пробурмотiв той, що був Бабаком.
– Тебе що рахунку не вчили, грамотiю?
– У нас у Литвi добре вчили в пiдземнiй в'язницi-клопiвнi. Удари батогом по п'ятах рахувати. Так у нас крадiiв та гвалтiвникiв наглядачi-литвини намагалися з початку перевиховувати. Саме так i вчили, Гонто! Та все марно! А чому це на трьох? Ге?!
– Не гекай, невiгласе! Тому й дурко! А ти що Чуба за отамана не вважаеш?!!
– Е… так-так, як я забув про нього! От холера! І тут цей Чуб влiз мiж нашими дзвiнкими грошиками! Ми ж цих пройдисвiтiв виявили… – вiдповiв Бабак i одягнув на голову дiряву кучму – високу кудлату шапку. Тут вiн став уявляти, як вони вже дiлять ту шкiру ще живого карпатського ведмедя. 50 золотих дукатiв! Уммм! Це ж занадто кругленька сума! Це ж якi грошенята! І не малi! Вiн став собi тiшитись мрiею. Це ж скiльки всього можна накупити! Модний кунтуш, османськi яловi чоботи, гостру шаблю «карабелу», пiстоль з викарбуваним оздобленням, горiлого вина – дiжку! Пiв-боку доброго полтавського сала! А ще й молодицю! Нi, двох молодиць! А ще невеличке село. Нi, три села повних селян та справжнiй млин iз шинком! Бабак солодко посмiхнувся вiд такого неймовiрного щастя i пiдняв руку в напрямку до карети. Вiн став умовно стрiляти двома пальцями по вершникам. Бах! Бах-бах! Бах-бах! Так. Цей е, готовий! Бах! Бах-бах! Цей також! Хоча нiякого пiстоля у нього звiсно не було. Вся його зброя це iржавий пiрнач, яким можна тiльки гарненько приглушити… Якщо сильно вдарити ззаду по шиi… У його поплiчника Гонти при собi був тiльки уламок тiеi самоi польськоi шаблi «карабели». Такою тiльки самому зарiзатися можна. Якщо правильно постаратися…
Але тут, раптом, до цих двох неголених шибайголiв стрiмкий вiтер донiс обривок кинутоi в повiтря фрази:
– Я зараз швидко! я за дерево! панове, до вiтру лишень! Пiвхвилини справа, Ваша Милiсть! І ми знову iдемо! На нас вже певно давно чекають! Вечеря холоне в горячих горщиках! Витягуй швидше вже ту гiлляку, пане Кубо! Я зараз!
У iхнiй бiк чимчикував якийсь засмаглий типок. Схожий на османа. В чорних шароварах, у похiдному каптанi. Небезпечний.
– Давай, хоч цього, Гонта, того… може у нього гаман з собою, ми його швидко загасимо, чоботи його шкiрянi поцупимо i все! Й тiкати! У таких каретах бiднi не iздять! У нього мае бути при собi повно грошей! Ти ж бачив скiльки iх… У, вовки зубастi! Всi з пiками, хоч кебаби на них татарськi смаж…
– Ага… Ша! Тiльки тихо ти!.. – шикнув на нього поплiчник Гонта.
Вони швидко приготувалися. Бабак мiцно стиснув свiй iржавий пiрнач, Гонта дiстав уламок «карабели». Польськоi шаблi, яку ще називали «орел». Саме за характерну рукоять у виглядi грiзного птаха з гострим дзьобом… Зовсiм поруч зупинився той засмаглий бусурман. Вiн став поратися iз широким шкiряним поясом. Тихенько пiдкрався ззаду Гонта, приставив до смаглявоi шиi цього пiдлого бусурмана уламок холодного металу i тихо, але дуже чiтко промовив:
– Честь! дiдькiв сину! Жени, грошi, паскудо! Та й тихо! Ти хоч по-нашому розумiеш, чушкане?! Як тiльки-но пискнеш, пустимо в суху земельку твою брудну кров! Зауваж, я – майстер убивства! – налякав його нальотчик.
