Назустрiч до цього засмаглого бусурмана наблизився одноокий Бабак i тицьнув у шию iржавим пiрначем. Розбiйник вишкiрився гнилим ротом. У Бабака не було бiльшоi половини зубiв, а тi, що залишилися були чорнi й погано смердiли. Вiн страшно глипнув живим лiвим оком.
– Глухий, глушаро?! Чуеш мене? Кумекаеш чи нi?! Давай грошi!
– Е… пеньондзи! Гельден! Денге! Паре! (по-османськi – грошi) – Гонта, немов схiдну мантру, повторював вiдомi йому назви, що означали грошi.
– Кумекаю-кумекаю! Все я розумiю! Та шо ви?! Я ж свiй! Зараз хлопцi… зараз! – вiдповiв без акценту по-руськи цей смаглявий типок, – Дайте лишень знайду свiй товстий шкiряний гаманець! Приберiть свою шаблю! Менi i так вже моторошно! Аж ноги в колiнах трусяться!..
Нальотчики Гонта й Бабак вже чули приемний дзвiн золотих монет в шкiряному гаманцi… Ось важкi золотi флорини пересипаються до iхнiх гнилих кишень. В iх дiрявi та бруднi кожухи… Але тут сталося щось неймовiрне!
Цей спритний бусурман якось рiзко вигнувся, немов пустельна змiюка, та поплiчник Гонта, що стояв якраз позаду, отримав сильний удар ногою в пах! Ай-яй-яй-яй! З його рук випав уламок «карабели» i чоловiк зi стогоном завалися на землю. В ту ж саму мить, цей смаглявий типок сталевою рукою схопив одноокого Бабака за кисть руки, в якiй був iржавий пiрнач i став вивертати ii на 180 градусiв! Вiд страшного болю в суглобi Бабак ледь не вiдкусив собi язика, а i з самiсiнького чорного ока потекли кривавi сльози. Вiн також випустив з рук свою iржаву зброю i тут же отримав потужний удар долонею спочатку по шиi, а потiм i в щелепу. В единому його оцi рiзко стало темно й пусто. Нальотчик Бабак за мить втратив свiдомiсть i також вiдключився…
…Ну а що цей наш смаглявий османчик? Вiн, немов нiчого не було, весело посмiхнувся сам собi. Я ж молодець! Сплюнув на тiло Бабака i тихо промовив: «кюреш – гюреш»! Не за правилами б'емося, хлопчики, порушуемо дисциплiну! Двое проти одного – це не чесно, панове-пройдисвiти! Хоча звiдки вам нахаби знати, що у мене е – червоний пояс з османськоi боротьбi?! Ха!..
Наш молодик пригадав, чого саме сюди прийшов. Вiн справив малу потребу i насвистуючи веселу османську пiсеньку про якусь «Чьок Гюзель Байян» тобто «дуже смачненьку кралечку» став повертатися назад.
….Цей спритний малий наблизився до транзитноi карети. Десь високо на Киiвськiй горi пролунав пострiл з важкого двоствольного мушкета. Вiтер дув в iхню сторону. Спочатку гримнув один глухий пострiл. Ба-бах! Потiм iнший. Бу-буххх!! А потiм ще i третiй… Бдзенннь! Хоча третiй, судячи по цьому «бджолиному бдзенннь», був iз звичайного короткого пiстоля.
– Що це таке, пане Кубо? – запитав смаглявий осман i став озиратися по сторонах. – Це в нашому замку, там на горi стрiляють чи як? Ти що не чув, старий?
Вiзник Куба Фарман поколупався вказiвним пальцем у правому вусi, видряпав звiдти кавалок сiрки. Потiм невдоволено хмикнув i знизав плечима.
– Не знаю, мовляв. Ну, пострiл та й пострiл!. Може по птахам б'ють?! А що тут такого?! Час у нас не спокiйний. Вiйна. А де вас чортiвня носить, пане Лоозе?! Шо – шо? До вiтру ходив вiн… Ага… Ясно-ясно…
Цей спритний «осман» заскочив у карету. Вiзник Куба Фарман вдарив холодне повiтря довгим шкiряним батогом. Гу-гуххх! Потiм свиснув i спочатку 12 вершникiв-охоронцiв з бiлими, немов вiд анемii, обличчями, а пiсля i сама карета повiльно рушили в бiк суворого i неприступного Киiвського замку. Цiй подорожнiй делегацii потрiбно пройти через прохiд сторожового посту бiля першоi вежi. А потiм на них чекав складний пiдйом на саму гору через Воеводську браму…
…Ну а цi мерзотники, розбiйники Бабак i Гонта оговталися лише через пiвгодини. Вiд страшного болю i витверезного холоду.
– Йой! Та шо ж це було, холеро?! – сплюнув Гонта на землю червоноi слиною. Вiд несподiваного зухвалого удару вiн мало не вiдкусив собi язика. Рот повний солоноi кровi. Ясна кровоточили. Вiн обмацав щелепу, зуби начебто всi були на мiсцi…
– Не знаю! Ця, курва, вибила менi лiве iкло i, здаеться, трiщина в ребрi. Ааа, ние, болить менi сильно… – заскиглив поплiчник Бабак.
– Менi теж, щось не добре… Голова гудить i мiж нiг вiтер гуляе… Так, де цей хамило, взявся на нашу голову? Хто ж знав?…, – промовив Гонта.
– Пiду я до рiчки пику свою умию. Чекай на мене тут! – i Бабак, матюкаючись, пошкандибав до смердючоi рiчки Глибочицi… Наводити лад на побитiй цим бусурманом фiзii.
… А Гонта глянув на небо i його обличчя розверзлося у задоволенiй посмiшцi. Права рука в гнилiй кишенi, в якiй давно нiчогiсiнько не було, навiть дохлоi мишi, намацала одну важку рiч. Саме Гонтi пощастило в цiй нещодавнiй метушнi iз цим вертким османом i вiн приховав вiд поплiчника явну здобич. Поки його приятель, одноокий Бабак намагався довести тому смаглявому малому, що вони сильнiшi за нього, хитрий Гонта примудрився залiзти йому в кишеню i хапнути якусь штуковину. Бабак пiшов умиватися, а його спiльник, залишившись на самотi став розглядати ii. Це був важкий незвичайний брелок. Жовта голова собаки зi смолоскипом у вiдкритiй пащi! Так-так – у вiдкритiй пащi! І, головне, що це було – жадане золото!!
…Гонта пiдняв очi до неба. Перехрестився. На небi вже проглядав жовтий мiсяць i вiн посмiхнувся цьому розбiйнику. Вiн нагадував йому монету в два золотих дуката. Нi! В три… а то й може в п'ять, або й того бiльше… що можна було отримати, здавши хитрим лихварям оцю справну штучку…
ГЛАВА 2
… Карета i вершники почали повiльний пiдйом вгору. Вони мали пройти основну браму, що виходила обличчям на пiвнiч. Їi називали в мiстi – «Воеводська брама». Оскiльки крiзь неi у замок ось вже бiльше ста рокiв потрапляли всi киiвськi воеводи. Бiля брами були зведенi двi величезнi, висотою в двадцять саженiв, дерев’янi вежi. На них була iдентична одна однiй – бойова залога. 10 стражiв з одним десятником на кожну вежу. Всього 22 бiйця. Сьогоднi за старшого був десятник з вежi, яка лiворуч, а завтра буде головним той, що з вежi, яка праворуч. І так вони регулярно чергувалися. Всi воiни були озброенi арбалетами, мушкетами, кривими довгими шаблями й короткими пiстолями. Напоготовi у них двi зарядженi легкi гармати – «тарасницi». Вони влучно стрiляли крокiв на 300 страшною картеччю. Металевими цвяхами i подрiбненим камiнням. Тiльки палаючий смолоскип притули до порохового отвору! Ось так, власне, зустрiчали в Киевi в той смутний час усiх без винятку незваних гостей!..
…Тiльки що на Воеводськiй брамi вже чотири рази продзенькав механiчний годинник. Його мiж собою називали – «Когути». Не тому що голосним звуком нагадував пiвняче кукурiкання, а тому що на ньому висiли довгi червонi шалики. Шалики були для краси i схожi вони на видране пiвняче пiр’я. Це був единий заводний годинник iз гирею в мiстi. З однiею великою годинниковою стрiлкою. Вона щойно накрила собою цифру «4». Починало сутенiти. До веж бiля Воеводськоi брами пiд'iжджали невiдомi вершники i транзитна карета. Охорона веж вiдразу ж напружилася, варта пiдняла в бiк прибульцiв важкi зарядженi свинцем мушкети. В цей момент над каретою вiзник пан Куба вивiсив на довгому держаку пiхотноi пiки – воеводський штандарт. Герб сивого чоловiка всерединi. «Бiлий польовий намет з православним хрестом. Намет був перев'язаний яскраво кривавою смугою». Немов, тим шаликом з дзвiнких «Когутiв».
– А ну стiй! Таемне слово, незнайомцю!? – крикнув вартовий крiзь долонi з вежi i направив у бiк делегацii, що раптово з'явилася дуло важкого зарядженого мушкета. Його 20 грамова свинцева куля могла прошити вiдразу кiлькох коней…
… Перший вершник пiдняв руку з бiлою хусткою, вiдокремився вiд iнших i став повiльно наближатися до високих вартових веж. Незабаром до нього вибiг пан начальник самоi варти – Казимир Рудий. Десятник у полегшених офiцерських обладунках i з гострим списом у руцi. Вiн запитливо став вдивлятися в анемiчне обличчя невiдомого вершника. Той прибрав бiлу хустку, нахилився до начальника варти i дiстав з-за пазухи на короткому ланцюжку срiбного польського орла – символ королiвськоi влади. Вершник швидко щось прошепотiв на вухо пану Казимиру Рудому. У десятника якось вiдразу перекосилася його пихата фiзiономiя. Вiн крикнув своiм – мовляв, «вiдкривайте, ледарi, швидше! Дорогi господарi прибули до нас!». Охоронцi Воеводськоi брами повiдкладали в сторону зброю, стали тужитися й крутити скрипучi, дерев'янi барабани, на який намотувався довгий iржавий ланцюг. В'iзднi ворота повiльно пiднiмалися вгору.
– Королiвська ревiзiя завiтала до нас? Ге? – запитав один iз вартових у пана начальника Казимира Рудого.
– Е, нi, бовдуре! Це наш пан воевода Адам Кисiль, сам королiвський комiсар, прибув… Людина далеко не бiдна. Кажуть, 60 сiл у нього за його чесною душею. Цiлих три мiста йому належить. Отакоi! Кажуть, 50 тисяч золотом на рiк мае. Астрономiчна сума! Сам король всiеi нашоi славетноi Речi Посполитоi не проти у нього запозичити… Так тепер нам доведеться…е… Вiдчиняй ворота, зачиняй ворота!.. Пороз'iжджаються тепер вони… Не до добра ця рiч, коли в краiнi росте тiнь смути i кривава вiйна, ось-ось прийде до нас з Лiвобережжя…
…Тим часом, транзитна карета скрипнули колесами, проiхала Воеводську браму i зникла серед покручених часом i сильним вiтром дерев. Крута звивиста дорога мiж глухих вiдрогiв вела прямiсiнько вгору. До похмурого Киiвського замку, що розкинувся на самiй горi. Воеводi Адаму Киселю – майстер компромiсiв, дипломату, явно не по душi було це мiсце… І було ж вiд чого…
…Пан пiдкаштелян замку, тобто управитель цiеi фортецi, Антонiй Пясота – iх так i не зустрiв перед вежею Воеводськоi брами бiля дерев'яного мосту через рiчку Глибочицю. Це був досить поганий знак! Тут щось було не так… Якась непривiтнiсть. Чи то погода, чи то це його, Адама Киселя, стара знайома – хвороба… Вона знову починала давати про себе знати…. Пропаще це мiсце…. Вогкий Киiв. Похмурий замок. Скрипуча гора i навколо крижаний вiтер…
…Киiвський замок височiв над Нижнiм Мiстом. Фортеця немов би нависала над Подолом. У замку регулярно гуляв злий вiтер. Не жарт висота – майже 120 крокiв над рiвнем Днiпра! Мiсце ненависне, таемниче. За чутками, говорили мiсцевi, що вночi Киiвська гора тяжко дихала. Позiхала. Немов у неi тривала хронiчна застуда. А разом iз нею скрипiв своiми старими кiстками i замок. Це був вже другий чи третiй замок, вiдбудований польсько-литовською владою в Киевi. І завжди фортецю на горi супроводжувала якась сумна доля. То страшнi пожежi спалять його вщент, то ворожi набiги, що призведуть до нищiвного руйнування… Нинiшнiй замок нiчим особливим не вирiзнявся вiд попереднiх. Так само добре був складений iз товстезних колод. Стiни поштукатуренi вапном. За час i негоду вапно перетворилося в сiро брудну шкаралупу товщиною в широку долоню або пiв лiктя. Стрiла арбалета крокiв iз 50 вже не проб'е стiну наскрiзь. А тiльки так – встромиться на чверть власноi довжини. В самому замку було з кiлька десяткiв будiвель. Власне, 12 сторожових верхнiх веж. Триповерховий палац самого пана воеводи з коморами для мiських засiдань i найсправедливiшого суду. Внутрiшнi палати вельмишановного киiвського воеводи. Був один костел, двi церкви. Мiсто в основному православне. Три криницi глибиною бiльше 65-ти крокiв. Пекарня. Склад iз харчами на випадок тривалоi, кiлькамiсячноi облоги. Арсенал зi зброею й пороховими зарядами. І буцегарня… А як же ви думали? Без неi в такому великому мiстi аж нiяк не можна! Оскiльки славетний Киiв – столиця найбiльшого воеводства Польсько-Литовського Королiвства – Речi Посполитоi. В'язниця була як надземна, де були невеличкi кiмнати для звичайних досудових допитiв, так i пiдземна… З карцерами для особливо небезпечних злочинцiв: душогубiв, шпигунiв, бузотерiв i пiдбурювачiв. На протилежнiй сторонi вiд Воеводськоi брами розташовувалися Драбськi ворота. Там теж були двi охороннi вежi i також 22 озброенi до зубiв людини, що пильно стежили за дотриманням порядку. 20 воiнiв i два десятника. Бiля однiеi з веж, тiеi що ближче до урочища Гончарi, був флагшток. Заввишки 20 саженiв. На ньому розвивався на вiтрi величезний, довжиною в п'ять косих саженiв, мiський прапор з гербом Киева. На червоного кольору стягу був зображений покровитель i захисник усiх без винятку мiстян. Янгол iз бiлими крилами. Архистратиг Михаiл. Ранiше, лише по великим святам i на день мiста, честь пiдняти цей славетний прапор вгору отримував виключно найбiльш знедолений житель мiста – горбань…
…У руках Архистратиг наш Михаiл по-бойовому стискав кривий чи то татарський, чи то угорський меч iз пiхвами. Прапор гордо майорiв над Киевом. Очi у янгола-хранителя… були вiдсутнi! Замiсть них нещодавно з’явилися двi свiжi дiри. Як нiби хтось вирiшив навiщось покарати багатостраждальне мiсто i всiх його жителiв… І вистрiлив у обличчя Янгола з важкого довгоствольного мушкета. Рази два, а то й три….
…На пiд'iздi до воеводських палат карету зустрiчав схожий на д'яка чоловiчок. У високiй собачiй шапцi, темному легкому кунтушi i з великим мiдним ключем разом iз хрестом на тонкiй, погано митiй шиi. Це був замковий молодший пiдкоморiй – Іринiй Сорока. Вiн вiдповiдав за порядок у воеводських палатах. Вiдав закупками i розподiлом харчiв. Знав, де i що у яких коморах у нього лежить i зберiгаеться. Де треба вiд пацюкiв захиститися, де – знести щось смачненьке до холодного льоху…
…Іринiй Сорока був правою рукою пана пiдкаштеляна Антонiя Пясоти. Вiн взявся за мiдний ключ i подряпав його брудним нiгтем. Це вiн робив завжди, коли потрiбно було заспокоiти його нерви. Пан Сорока вiдразу зрозумiв, за кiлькiстю серйозноi охорони, ХТО насправдi щойно прибув до замку.
– Ваша, божою милiстю, Пишнiсть! До ваших послуг! Пiдкоморiй Іринiй Сорока! – швидко, чiтко i майже по-вiйськовому заторохкотiв вiн. Плямкаючий рот пiдкоморiя Сороки звертався поки до карети. Кiнь Леопольд першим вiдреагував i заржав. А потiм вивалив теплий кавалок на землю. Вiн нього пiшла пара. Іринiй Сорока притиснув до впалих грудей праву кисть i глибоко вклонився прибулому екiпажу…
…Вiдчинилися дверi з зачиненим вiкном i з карети вийшла, сильно кульгаючи – одна людина. Зi срiбними волоссям i густою бородою. Воевода Адам Кисiль. Хвороба вже знову пiдбиралася до нього. Й пiдбиралася недоречно, адже воеводi Киселю знову вести непростi переговори iз Богданом Хмельницьким. Саме для цього його послав до Киева король Ян-Казимир. Вiн надiлив сенатора Киселя великими повноваженнями. І вiд сейму, i вiд себе особисто. Король зробив його дипломатом i призначив киiвським воеводою. Адам Кисiль вже зустрiчався iз Хмельницьким майже 9 мiсяцiв тому. Привiз йому королiвську грамоту на гетьманство. Однак Гетьман Вiйська Його Королiвськоi Милостi Запорiзького полковник Богдан-Зиновiй Хмельницький сам вважався майстром складних переговорiв i найтоншоi дипломатii. Гетьман вiдразу ж скликав Велику Раду в Переяславi. Прийняв «королiвську гiднiсть» i … подякував його милiсть Яна-Казимира. Це вiдразу ж стало причиною величезного невдоволення серед старшини i простих козакiв. Вони стали в голос висловлювали свою люту ненависть до Польщi. Тому, зважаючи на тi загострення у вiдносинах, Хмельницький у своiх переговорах з комiсарами Адама Киселя, вiв себе досить ухильно i нерiшуче. Королiвськi парламентери знову поiхали, так i не виробив жодних реальних умов для примирення. Вони взяли паузу для консультацiй у Варшавi. Пiсля, знову було вирiшено вдатися до красномовства i магii переконання православного сенатора королiвського сейму – Адама Киселя. Адже вiн не був католиком, а значить нiбито був своiм серед православних козакiв. Його знову вiдправили до Киева. Король-католик дав польському сенаторовi Киселю iще бiльше повноважень та доручення все ж таки домовитися з повсталими козаками про мир. Вiйна королю-магнату поки була не потрiбна. Адам Кисiль також був великим земельним власником. Це еднало його iнтереси з iнтересами короля Яна-Казимира. І воевода Кисiль теж бажав захистити своi угiддя, своi Низкиничi… Отже, Адаму Киселю, православному, польському сенатору та мiльйонеру судилося вести великий торг. Перед кривавою вiйною, що вже набирала обертiв iз страшною силою…
…Пiдкоморiй Іринiй Сорока клацнув пальцями i вiдразу не вiдомо звiдки з'явилися якiсь замковi люди. Вони одразу почали метушитися. Хапати скринi, подорожнi торби i допомагати «його милостi, пану воеводi» потрапити крутими сходами, що вели на горiшнiй поверх, прямiсiнько в його палати. Негайно вiдпочивати з дороги. Ходив вiн дiйсно важко. Великий палець на нозi вже до того часу розбухнув у чоботi. Киселю було важко ступати… Вiдразу ж за воеводою вийшов з карети якийсь засмаглий тип. Схожий, чи то на татарина, чи то iще гiрше – на османа!
Іринiй Сорока з пiдозрою подивився на цього «бусурмана» i став шкрябати нiгтем свого мiдного ключа на шиi.
– Їхнiй секретар, товмач, писар i слуга iз особливих доручень – Ян Лооз! – представився цей осман. Говорив вiн по-руськи без будь-якого акценту… Значить, десь глибоко в своiй мусульманськiй душi вiн був, нашим, руським…, – так вважав для себе Іринiй Сорока.
– Хай йому грець! – подумав про себе Іринiй Сорока. – Писар та секретар… i ще татарин…
– Слава Ісусу Христу, ваше преподобiе! – крикнув Іринiй Сорока ксьондзовi. Третьому пасажиру транзитноi карети.
– На вiки вiкiв! Амен! – мляво вiдповiв «пан Сама Кволiсть» i осiнив Іринiя Сороку святим знаменням. Вiн був блiдий. Його знову нудило…
– Це наш новий прiор пан Зиновiус Заремба. Присланий з Житомира до нас на околицю королiвства, – тихо вимовив цей осман.
Прiор Заремба кивнув головою на багажне вiддiлення транзитноi карети. Вказав на скриню оббиту рудою шкiрою, з двома бiчними мiдними ручками для транспортування, i наказав бути носiевi iз нею якнайобережнiшим.
– Трясця! Та обережнiше, безбожники! Там у мене цiнна iкона, ii не можна в дорозi трусити або турбувати! Зрозумiло вам?
– Зрозумiло, Ваше Священство! – Іринiй Сорока iз розумiнням кивнув головою. Молодший пiдкоморiй став показувати чоловiкам рукою на iхнi палати. Мовляв, вам туди. Там вас моi люди облаштують, там можна перепочити. А згодом, буде i гаряча вечеря.
– А де, власне, пiдкаштелян замку, сам пан Антонiй Пясота? Чому ж не зустрiв нас? Га?… Ми з ним списувалися мiсяця пiвтора тому i вiдповiдь була позитивною. Домовилися на сьогоднiшне число, бiля мосту через рiчку Глибочицю… – поцiкавився цей осман з польським iм'ям Ян i нiмецьким прiзвищем Лооз.
– От тобi й маеш! Говорить без бусурманського акценту… Де це вiн так засмаг…? – думав собi Іринiй Сорока… – Га? що ви запитали, мiй любий пане?
Пан воеводський писар Ян Лооз, вiдкинув з чола оселедець, i повторив свое запитання.
– Ми до нього не змогли потрапити. Вiн вранцi пiшов готувати вам лазню, так його нiхто i не турбував та й вiн теж не посилав нi за ким iз наших замкових людей…. Я не знаю, де вiн….
– Дивно все це… Дивно. Це – поганий знак!..
